Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 57 страниц)

Івен Шіпмен у «Ліла»

Відколи я відкрив для себе бібліотеку Сільвії Бійч, то прочитав усього Тургенєва, всі твори Гоголя, перекладені англійською мовою, Толстого в перекладі Констанс Гарнетт і англійські видання Чехова. В Торонто, ще перед тим, як ми виїхали до Парижа, мені сказали, що Кетрін Менсфілд пише чудові оповідання, навіть геніальні оповідання; але читати її після Чехова – все одно що слухати старанно зліплені небилиці ще молодої старої панни після оповідань мудрого, досвідченого лікаря, до того ж доброго й простого письменника. Менсфілд була мов розведене пиво. Краще вже пити воду. А от Чехов брав від води саму тільки прозорість. Деякі його оповідання здавалися мені швидше нарисами. Але деякі були просто чудові. У Достоєвського є речі, яким віриш і яким не віриш, але є й такі правдиві, що, читаючи їх, змінюєшся сам; слабкість і божевілля, порочність і святість, шал азарту входять у твій досвід так само, як краєвиди й дороги в творах Тургенєва і пересування військ, театр воєнних дій, офіцери, солдати й битви в Толстого. В порівнянні з Толстим, опис Громадянської війни в США у Стівена Крейна здається витвором блискучої фантазії хворого хлопчика, який ніколи не бачив війни, а тільки читав розповіді учасників та свідчення істориків і роздивлявся на фотографії Бреді, як я колись у домі свого діда. Поки я не прочитав «Пармського монастиря» Стендаля, я ні в кого, крім Толстого, не зустрічав такого зображення війни; до того ж чудова картина битви під Ватерлоо у Стендаля сприймається як щось несподіване в цьому загалом досить нудному творі. Відкрити цей новий світ книжок, маючи час читати в такому місті, як Париж, де можна чудово жити й працювати, хоч би який ти був бідний, – це все одно що одержати в дарунок величезний скарб. Цей скарб можна брати з собою і в подорож; і в горах Швейцарії та Італії, куди ми їздили, доки не відкрили для себе Шрунс в Австрії, у високогірній долині Форарльберга, з тобою теж весь час були книжки, тож ти жив у знайденому тобою новому світі: вдень сніг, ліси й льодовики з їхніми зимовими небезпеками і твій гірський притулок у готелі «Голуб», а вночі – інший чудовий світ, що його дарували тобі російські письменники. Спочатку російські, а потім і всі інші. Але спочатку тільки російські. Пам'ятаю, одного дня, коли ми з Езрою поверталися після гри в теніс на бульварі Aparo й Езра запропонував зайти до нього випити, я спитав, якої він думки про Достоєвського.

– Правду кажучи, Хеме, – відповів Езра, – я не читав жодного з тих росіян.

Езра відповів мені чесно – власне, інакше він мені ніколи не відповідав, – але мені стало прикро, бо це була людина, яку я любив і, як критика, вважав найвищим авторитетом, людина, що вірила в mot juste– в можливість завжди знайти єдине точне слово, – людина, у якої я навчився не довіряти прикметникам, як згодом, уже сам, навчився не довіряти деяким людям за деяких обставин; а я хотів почути її думку про людину, що майже ніколи не знаходила mot juste,a проте часом уміла робити своїх персонажів такими живими, якими вони не виходили майже ні в кого іншого.

– Тримайтеся французів, – сказав Езра. – У них ви багато чого навчитеся.

– Знаю, – відповів я. – Багато чого навчитись я можу в кого завгодно.

Згодом, вийшовши від Езри, я попростував до тартака, дивлячись згори вниз, у кінець вулиці, туди, де між високими будинками виднілися голі дерева бульвару Сен-Мішель, а за ними – фасад танцзалу Бюльє. Відчинивши хвіртку, я пройшов повз стоси недавно розпиляних дощок і поклав ракетку в пресі коло сходів, що вели на горішній поверх. Потім гукнув знизу дружину, але вдома нікого не було.

– Мадам пішла, і bonne [41]41
  Нянька (франц.).


[Закрыть]з дитиною теж, – сказала мені дружина власника тартака. Це була жінка лихої вдачі, опасиста й мідяно-руда. Я подякував їй. – До вас приходив якийсь молодик, – додала вона, назвавши його «jeune homme»замість «мосьє», – він сказав, що буде в «Ліла».

– Красно дякую. Коли мадам повернеться, скажіть їй, будь ласка, що я в «Ліла».

– Вона пішла з якимись приятелями, – сказала хазяйка, запнула фіалковий халат, обернулася на високих підборах і зникла у своїх покоях, не зачинивши дверей.

Я рушив вулицею між високими, в плямах і патьоках, білими будинками, звернув праворуч на відкриту сонячну площу й увійшов у пронизану вузькими променями світла напівтемряву «Ліла».

Знайомих там не було, я вийшов на терасу й побачив Івена Шіпмена. Він був добрий поет, а до того ж любив коней, літературу й живопис і знався на них. Івен підвівся – високий, блідий і худий, у брудній сорочці з пошарпаним комірцем, у ретельно зав'язаній краватці, приношеному і пом'ятому сірому костюмі. Пальці в нього були чорніші за волосся, нігті – брудні. Він приязно, зніяковіло всміхнувся, не розтуляючи уст, щоб не видно було зіпсованих зубів.

– Радий бачити тебе, Хеме, – сказав він.

– Як справи, Івене? – спитав я.

– Та не дуже, – відповів він. – Щоправда, я, здається, доконав «Мазепу». Ну, а в тебе все гаразд?

– Начебто, – сказав я. – Я грав у теніс з Езрою, коли ти заходив.

– В Езри все гаразд?

– Атож.

– От і чудово. Знаєш, Хеме, я, здається, не подобаюся жінці твого хазяїна. Коли я не застаю тебе, вона не пускає мене чекати нагорі.

– Я з нею побалакаю, – сказав я.

– Та бог з нею. Я ж можу чекати й тут. На осонні тут дуже приємно, правда?

– Вже осінь, – сказав я. – Тобі слід було б одягатися тепліше.

– Холодно тільки вечорами. Я надягну пальто.

– А ти хоч знаєш, де воно?

– Ні. Але воно знайдеться.

– Ти певен?

– Авжеж. Адже я залишив у ньому поему. – Він весело засміявся, не розтуляючи уст. – Випий зі мною віскі, Хеме.

– Можна.

– Жане! – Івен підвівся й гукнув офіціанта, – Два віскі, будь ласка.

Жан приніс пляшку, склянки, два блюдця з ціною – по десять франків – і сифон. Не користуючись мензуркою, він наповнив склянки більш як на дві третини. Жан любив Івена; у Жанові вихідні дні той часто працював у нього в садку в Монружі за Орлеанською заставою.

–. Не захоплюйтесь, – сказав Івен високому літньому офіціантові.

– Ви ж замовляли два віскі, так? – відповів офіціант. Ми додали води, й Івен сказав:

– Найважливіше – правильно зробити перший ковток, Хеме. Якщо правильно пити, нам цього вистачить надовго.

– Ти хоч трохи дбаєш про себе? – спитав я.

–. Ну звісно, Хеме. Давай краще балакати про щось інше, гаразд?

Окрім нас, на терасі не було нікого, й віскі зігрівало нас обох, але я був краще вдягнений, як на осінню пору: у вовняній сорочці, що правила мені за спідню білизну, в сорочці та ще й у синьому светрі – такі светри носять французькі моряки.

– Я оце думаю про Достоєвського, – сказав я. – Як може людина писати так погано, так неймовірно погано, й так глибоко на тебе впливати?

– Навряд чи тут справа в перекладі, – сказав Івен. – Толстой у неї звучить дуже добре.

– Атож. Я бозна-скільки разів починав і кидав «Війну і мир», доки не натрапив на переклад Констанс Гарнетт.

– Кажуть, його можна було б ще поліпшити, – сказав Івен. – І я певен, що можна, хоч я й не знаю російської. Але переклади ми з тобою знаємо. І так чи так, це з біса гарний роман, а як на мене, то взагалі найгеніальніший, і його можна перечитувати без кінця.

– Так, – сказав я. – А от Достоєвського перечитувати не можна. Коли ми в Шрунсі прочитали все, що мали, я спробував знову взятися за «Злочин і кару», але не зміг. І я читав австрійські газети й вивчав німецьку, поки ми не натрапили на якийсь роман Троллопа, з тих, що видавав Таухніц.

– Благослови, боже, Таухніца, – сказав Івен.

Віскі вже не обпікало й тепер, коли ми додали ще води, здавалося просто міцним.

– Достоєвський був покидьок, Хеме, – вів далі Івен. – І найкраще в нього виходили покидьки й святі. Особливо святі – вони в нього чудові. Шкода, що ми не можемо перечитувати його.

– Я все ж таки спробую ще раз узятися за «Братів Карамазових». Може, справа тут не в ньому, а в мені.

– Спочатку все буде гаразд. І до половини, й навіть далі, все буде гаразд. А потім він почне дратувати тебе, хоч це й великий твір.

– Ну, що ж, подякуємо й за те, що ми прочитали його по одному разу, й будемо сподіватись, що колись з'явиться і кращий переклад.

– Але не піддавайся його впливові, Хеме.

– Нізащо. Я намагаюся писати так, щоб ти навіть не знав, що на тебе діє, – і чим більше ти читатимеш, тим більше воно діятиме.

– Що ж, я ставлю на тебе все, що маю, – Жанове віскі, – сказав Івен.

– В нього ще будуть через це неприємності, – сказав я.

– А вони в нього вже є.

– Тобто?

– Кафе переходить до нових власників, – пояснив Івен. – Вони хочуть мати іншу клієнтуру, яка б давала більші прибутки, й збираються обладнати тут американський бар. Офіціантів одягнуть у білі курточки, Хеме, і їх уже попереджено, що доведеться зголити вуса.

– Андре і Жанові? Не може бути.

– Не може, але буде.

– Жан носить вуса все життя. В нього драгунські вуса. Він служив у кавалерійському полку.

– І все-таки йому доведеться їх зголити. Я допив віскі.

– Ще віскі, мосьє? – спитав Жан. – Віскі, мосьє Шіпмен? Густі обвислі вуса були невід'ємною частиною його худого доброго обличчя, а з-під прилизаного волосся на маківці поблискувала лисина.

– Не треба, Жане, – сказав я. – Не ризикуйте.

– Ніякого ризику нема, – стиха відповів він. – У нас тут зараз безладдя. Багато хто працює останній день. Entendu [42]42
  Тут: гаразд (франц.).


[Закрыть], мосьє, – сказав він голосно, ввійшов до кафе й повернувся з пляшкою віскі, двома склянками, двома десятифранковими блюдцями й пляшкою зельтерської.

– Що ви робите, Жане? – сказав я.

Він поставив склянки на блюдця, наповнив їх майже по вінця й поніс пляшку назад до кафе. Ми з Івеном долили в склянки трохи зельтерської.

– Добре, що Достоєвський не був знайомий з Жаном, – сказав Івен. – Він би тут спився.

– А ми що будемо робити?

– Пити, – відповів Івен. – Це протест. Протест дією.

В понеділок уранці, коли я прийшов до «Ліла» працювати, Андре приніс мені bovril– чашку яловичого бульйону. Те місце, на якому в присадкуватого білявого Андре доти кущилися вусики, стало гладеньке, як у священика. На ньому була біла курточка, як на американських барменах.

– А де Жан?

– Він працює завтра.

– Як він?

– Йому важче було примиритися. Він всю війну прослужив у кавалерійському полку. Нагороджений Воєнним хрестом і Воєнною медаллю.

– Я не знав, що він був так тяжко поранений.

– Це не те. Він був, звичайно, поранений, але Воєнна медаль у нього інша. За хоробрість.

– Скажіть йому, що я про нього питав.

– Обов'язково скажу, – відповів Андре. – Сподіваюсь, він усе ж таки примириться з цим.

– Будь ласка, перекажіть йому вітання і від містера Шіпмена.

– А містер Шіпмен у нього, – сказав Андре. – Вони разом пораються у нього в садку.

Посланець зла

Останнє, що сказав мені Езра перед тим, як залишити вулицю Нотр-Дам-де-Шан і виїхати до Рапалло, було:

– Хеме, нехай ця баночка з опіумом буде у вас. Віддасте її Даннінгові тільки тоді, коли вона йому справді знадобиться.

То була чимала баночка від кольдкрему, і, відкрутивши покришку, я побачив темну липку масу, що пахла опіумним сирцем. За словами Езри, він купив його в якогось індіанського ватага на вулиці Опера поблизу Італійського бульвару і заплатив дуже дорого. Я здогадувався, що той опіум – із добре всім відомої «Діри в стіні», яка в роки першої світової війни та після неї стала пристановищем дезертирів і торговців наркотиками. «Діра в стіні» була дуже тісним, трохи ширшим за звичайний коридор, баром, із пофарбованим у червоне фасадом, що виходив на Італійську вулицю. Свого часу він мав позаду таємний хід у паризьку каналізацію, звідки, як казали, можна було дістатися до катакомб. А Даннінг був Ралф Чівер Даннінг, поет, що курив опіум і забував про їжу. Добряче накурившись, він міг споживати тільки молоко, а писав він терцинами, чим і здобув прихильність Езри, який, проте, цінував його поезію й за інші високі якості. Даннінг мешкав у тому самому дворі, де була Езрина студія, і за кілька тижнів перед своїм від'їздом з Парижа Езра прислав по мене, щоб я прийшов допомогти йому, бо Даннінг нібито був при смерті.

«Даннінг помирає, – говорилося в записці. – Будь ласка, прийдіть якнайшвидше».

Даннінг лежав на своєму матраці худющий, як кістяк, і зрештою справді-таки міг померти від постійного недоїдання, але цього разу я зумів переконати Езру, що люди, помираючи, дуже рідко говорять такими гарно заокругленими фразами і що вже й поготів я ніколи не чув, щоб хтось перед смертю висловлювався терцинами, – мабуть, на таке не спромігся б і сам Данте. Езра заперечив, що Даннінг не говорить терцинами, і тоді я сказав, що, можливо, це мені тільки причулося, бо коли по мене прийшли, я вже спав. Урешті, після того як ми перебули ніч коло Даннінга, що марно чекав смерті, його було передано під опіку лікаря й покладено у приватну лікарню з наркотичним отруєнням. Езра поручився, що рахунки буде сплачено, і знайшов не знаю вже й яких шанувальників поезії, що погодилися допомогти Даннінгові. А мені довірив тільки передати йому той опіум у разі крайньої потреби. Доручення Езри було для мене святим ділом, і я сподівався показати себе гідним його довіри й правильно визначити, коли настане та крайня потреба. Вона настала одного недільного ранку, коли на подвір'я тартака прибігла Езрина консьєржка й загукала в розчинене вікно, біля якого я вивчав програму перегонів:

–  Monsieur Dunning est monté sur le toit et refuse catégoriquement de descendre [43]43
  Мосьє Даннінг заліз на дах і рішуче відмовляється спуститись (франц.).


[Закрыть].

Te, що Даннінг заліз на дах студії і рішуче відмовлявся спуститись, здалося мені незаперечним свідченням отієї крайньої потреби, і, знайшовши баночку з опіумом, я подався вулицею слідом за консьєржкою, малою рухливою жінкою, яку дуже схвилювала вся та історія.

– Мосьє узяв те, що йому потрібно? – запитала вона.

– Так-так, – відповів я. – Усе буде гаразд.

– Мосьє Паунд завжди про все подбає, – сказала вона. – От уже хто добрий чоловік, то це він.

– Ваша правда, – погодився я. – Немає дня, щоб я не шкодував за ним.

– Будемо сподіватись, що мосьє Даннінг поведеться розумно.

– Я маю те, що приведе його до розуму, – запевнив її я.

Коли ми зайшли у двір, де були студії, консьєржка сказала:

– Він уже зліз.

– Певне, здогадався, що я іду, – сказав я.

Я піднявся надвірними сходами, що вели до оселі Даннінга, і постукав. Він відчинив двері. І такий він був худий, що здавався височенним на зріст.

– Езра просив мене передати вам оце, – мовив я й подав йому баночку. – Він сказав, ви знаєте, що це таке.

Даннінг узяв баночку й подивився на неї. А тоді пожбурив нею в мене. Баночка вдарила мене в груди, чи, може, в плече, й покотилася сходами.

– Сучий син, – промовив він. – Мерзотник.

– Езра сказав, що це вам може знадобитися, – пояснив я. У відповідь він пожбурив у мене пляшкою від молока.

– Ви певні, що воно вам не потрібне? – спитав я.

Він жбурнув ще одну молочну пляшку. Я повернув до сходів, і третьою пляшкою він влучив мені в спину. А тоді зачинив двері.

Я підняв баночку, яка тільки трохи тріснула, і поклав її в кишеню.

– Здається, дарунок мосьє Паунда йому не потрібен, – сказав я консьєржці.

– Може, тепер він заспокоїться, – сказала вона.

– А може, він сам має те, що йому треба.

– Бідолашний мосьє Даннінг, – зітхнула вона.

Шанувальники поезії, яких згуртував Езра, й цього разу наспіли на допомогу Даннінгові. Отож наше з консьєржкою втручання виявилося зайвим. Тріснуту баночку з гаданим опіумом я загорнув у провоскований папір і дбайливо заховав у старий чобіт для верхової їзди. Коли через кілька років ми з Івеном Шіпменом вивозили моє особисте майно з того помешкання, чоботи були на місці, але баночка з опіумом зникла. Я не знаю, чому Даннінг жбурляв у мене молочними пляшками: чи то пригадав мою невіру тієї ночі, коли він уперше помирав, чи, може, просто відчував підсвідому неприязнь до моєї особи. Але пам'ятаю, як потішила Івена Шіпмена ота фраза: «Monsieur Dunning est monté sur le toit et refuse catégoriquement de descendre».Він добачив у ній щось символічне. Що ж до мене, то я не дошукувався істини. Можливо, Даннінг прийняв мене за посланця зла або агента поліції. Знаю тільки, що Езра зичив Даннінгові добра, так само як зичив добра багатьом людям, і мені завжди хотілося вірити, що Даннінг справді такий здібний поет, яким вважав його Езра. Хоч, як на поета, він надто влучно жбурляв молочні пляшки. Але ж і Езра, що був дуже великим поетом, чудово грав у теніс. Івен Шіпмен, що був теж неабияким поетом, щиро байдужим до того, чи побачать колись світ його вірші, вважав, що буде краще, коли все те залишиться таємницею. – Треба, щоб у нашому житті було більше справжніх таємниць, Хеме, – сказав він мені одного разу. – Письменники, що не прагнуть слави, і справді добрі неопубліковані вірші – оце те, чого нам сьогодні найбільше бракує. Але є, звісно, й інший клопіт – щоденний шматок хліба.

Скотт Фіцджеральд

Його талант був такий самий природний, як візерунок пилку на крилах метелика. Якийсь час він не розумів цього, як не розуміє метелик, і не помітив, що візерунок стерся і збляк. Згодом він зрозумів, що крила його пошкоджені, і зрозумів, як вони збудовані, й навчився думати, але літати більше не міг, бо любов до польотів зникла, він тільки пам'ятав, як легко було йому колись літати.

Коли я познайомився із Скоттом Фіцджеральдом, сталася дивна річ. З ним часто траплялися дивні речі, але саме цього випадку я не можу забути. Він увійшов до бару «Дінго» на вулиці Деламбр, де я сидів з якимись зовсім нікчемними особами, відрекомендувався й відрекомендував нам свого супутника, високого симпатичного чоловіка, уславленого бейсболіста Данка Чапліна. Я не стежив за виступами прінстонської бейсбольної команди й зроду не чув про Данка Чапліна, але він виявився людиною напрочуд добродушною, спокійною і приязною і сподобався мені куди більше, ніж Скотт.

Скотт у той час виглядав як юнак – не так вродливий, як гожий юнак: дуже світле хвилясте волосся, високе чоло, променисті добрі очі й ніжні ірландські видовжені вуста, що були б окрасою й жіночого обличчя. Він мав гарно окреслене підборіддя, правильної форми вуха й майже рівний ніс. Загалом обличчя, в якому поєдналися такі риси, може, і не здавалося б гожим, якби не рум'янець, дуже світле волосся і вигин уст. Ці уста викликали якесь невиразне занепокоєння, доки ти не знайомився із Скоттом ближче, а тоді занепокоєння ставало ще більшим.

Мені давно хотілось познайомитися з ним, і того дня я вже добре попрацював, і мені видалося справжнім дивом, що переді мною виникли Скотт Фіцджеральд і славетний Данк Чаплін, про якого я зроду не чув, але з яким відразу заприязнився. Скотт говорив, не вгаваючи, а що слова його мене бентежили – він говорив тільки про мої твори і називав їх видатними, – то я, замість того щоб слухати, придивлявся до нього. За нашими тодішніми уявленнями вважалось: той, хто хвалить тебе в очі, познущатись з тебе хоче. Скотт замовив шампанське, і він, Данк Чаплін і я розпили його з отими нікчемними особами. Ми з Данком слухали Скоттову промову – а це була справжнісінька промова – п'яте через десяте, і я й далі придивлявся до Скотта. Він був худорлявий і з виду не вельми здоровий – обличчя його здавалося трохи брезклим. Костюм від братів Брукс сидів на ньому добре, він був у білій сорочці з пристібним комірцем і в гвардійській краватці. Я хотів був сказати йому про краватку – в Парижі завжди можна було натрапити на англійців, і вони могли зайти в «Дінго», двоє навіть уже сиділи тут, – але потім подумав: «Ет, хай йому, промовчу», – і знову почав вивчати зовнішність Скотта. Згодом з'ясувалося, що гвардійську краватку він купив у Римі.

Мої подальші спостереження звелися до того, що руки в нього гарні, жваві й не занадто малі, а коли він сів на високий табурет перед стойкою, я побачив, що ноги він мав закороткі. Мавши нормальні ноги, він був би на два-три дюйми вищий. Ми допили першу пляшку шампанського, відкоркували другу, й красномовство Скотта почало вичерпуватись.

Ми з Данком почували себе ще краще, ніж до шампанського, і я радів, що красномовство от-от урветься. Доти я вважав, що велич мого таланту – це глибока таємниця, відома лише мені, моїй дружині й кільком найближчим друзям. Мене тішило, що Скотт дійшов того самого приємного висновку щодо гаданої величі мого таланту, але мене тішило й те, що красномовство його почало вичерпуватись. Проте після промови пішли запитання. Промову можна було пускати повз вуха, зосереджуючи всю увагу на його зовнішності, але не зважати на запитання було неможливо. Скотт, як я незабаром пересвідчився, вважав, що романіст може вивідати все, що йому потрібно, розпитуючи своїх друзів і знайомих. Запитання він ставив руба.

– Ернесте, – почав він, – ви не образитесь, якщо я називатиму вас Ернестом?

– Спитайте в Данка, – відповів я.

– Не смійтесь. Це тема серйозна. Скажіть, ви спали зі своєю дружиною до одруження?

– Не знаю.

– Цебто як не знаєте?

– Не пам'ятаю.

– Як же можна не пам'ятати таких серйозних обставин?

– Не знаю, – відповів я, – Дивно, правда ж?

– Більш ніж дивно, – сказав Скотт. – Постарайтеся все ж пригадати.

– Вибачте, не можу, – відповів я. – Шкода, правда ж?

– Облиште ви цю англійську манеру перепитувати, – сказав він. – Спробуйте зосередитись і згадати.

– Ні, – відповів я. – Не вийде.

– А ви все ж таки постарайтеся.

Він забагато править за свою промову, подумав я. А потім я подумав ще, чи він усі свої знайомства починає з такої промови, й сам собі відповів: ні, навряд, ти ж бачив, як він спітнів, виголошуючи її. Над його видовженою, бездоганно ірландською губою проступили дрібненькі крапельки поту, – саме тоді я й відвів очі від його обличчя, подивився на його ноги (він сперся ними на обніжок табурета, сидячи перед стойкою) і побачив, що вони закороткі. Тепер я знову подивився йому в обличчя, і тоді сталася та дивна річ.

Він сидів перед стойкою з келихом шампанського в руці, і в мене на очах шкіра на його обличчі раптом немовби напнулась так, що брезклість зникла, а тоді шкіра напнулася ще дужче, й обличчя зробилося схожим на череп. Очі позападали й оскліли, губи звузились і розтяглися, рум'янець зник, і щоки набули кольору обплилої свічки. Це не було грою моєї уяви. В мене на очах обличчя його справді перетворилося на череп чи посмертну маску.

– Скотте, – сказав я, – що з вами?

Він не відповів, обличчя його зовсім помертвіло.

– Треба відвезти його на пункт швидкої допомоги, – сказав я Данкові Чапліну.

– Чого це раптом? Він цілком здоровий.

– Схоже на те, що він помирає.

– Та ні. Це він так п'яніє.

Ми посадили його в таксі, і я був страшенно занепокоєний, але Данк сказав мені, що непокоїтися нема чого.

– Він, мабуть, прочумається ще в таксі, – сказав він.

Так воно, певно, й було, бо за кілька днів, коли я зустрів його в «Клозері-де-Ліла» й спробував вибачитися за те, що шампанське так подіяло на нього, – мовляв, ми надто швидко його пили, бо захопилися розмовою, – він відповів:

– Не розумію, чому ви вибачаєтесь? Яке шампанське? І як боно на мене подіяло? Про що ви говорите, Ернесте?

– Та про отой вечір у «Дінго».

– А зі мною в «Дінго» нічого не сталося. Просто мені остогидли розтрикляті англійці, з якими ви там були, і я пішов додому.

– При вас там не було жодного англійця. Тільки бармен.

–. Ну, нащо ви робите з цього якусь містику? Ви знаєте, про кого я кажу.

– А… – почав я, вирішивши, що він повернувся до «Дінго» пізніше або побував там наступного дня. Та раптом я пригадав, що там справді було двоє англійців. Він таки мав рацію. Я згадав їх. Вони справді там були. – Так, – сказав я. – Авжеж.

– Ота молода грубіянка, що вдає титуловану особу, і з нею той п'яний телепень. Вони сказали, що вони ваші приятелі.

– Це правда. І вона часом грубіянить.

– От бачите. Ніякої містики – просто ми з вами випили по кілька келихів вина. Чому ви надумали містифікувати мене? Я від вас цього не сподівався.

– Не знаю. – Мені хотілося перемінити тему. Але тут я згадав: – А вони вам грубіянили не з приводу вашої краватки?

– Чого це раптом вони мали грубіянити мені з приводу моєї краватки? На мені була звичайнісінька чорна плетена краватка й біла спортивна сорочка.

Тут я здався, а він спитав, чому мені подобається це кафе, і я пояснив йому, яким воно донедавна було, і він спробував умовити себе, що йому тут теж подобається, й ми вирішили посидіти ще трошки, я – тому що мені тут подобалось, а він – тому що вмовив себе, що йому подобається. Він розпитував мене про мою роботу і сам розповідав мені про письменників і видавців, літературних агентів і критиків, і про Джорджа Гораса Лорімера, і про всілякі плітки, і про заробітки відомого письменника, і, розповідаючи про все це, він був одвертий, дотепний, веселий і задушевний – настільки, що я навіть забув про свою звичку не довіряти задушевним людям. Він трохи зневажливо, але без гіркоти говорив про все, що написав, і я зрозумів, що його нова книжка, певно, дуже добра, якщо він без гіркоти говорить про вади попередніх книжок. Він хотів, щоб я прочитав цю нову книжку – «Великого Гетсбі», – й пообіцяв дати її мені, як тільки йому повернуть останній і єдиний примірник, який він дав комусь почитати. Слухаючи його, не можна було б здогадатися, яка це добра книжка, – свідчила про це лише ніяковість, властива кожному несамозакоханому письменникові, який створив щось справді вартісне. Я сподівався, що йому швидко повернуть книжку і я сам зможу її прочитати.

Максуелл Перкінс, сказав Скотт, пише, що книжку розкуповують погано, але критика дуже хвалить її. Не пригадую, чи того самого дня, чи згодом він показав мені дуже прихильну рецензію Гілберта Селдеса. Кращою ця рецензія могла б бути, тільки якби сам Гілберт Селдес був кращий. Скотта дивувало й засмучувало те, що книжка розходиться погано, але, як я вже казав, говорив він про це без гіркоти й тільки радів і ніяковів з приводу того, що книжка вийшла така вдала.

Того дня, коли ми сиділи на відкритій терасі «Ліла» й дивились, як вечоріє, як проходять вулицею перехожі, як змінюється сіре світло сутінків, два віскі з содовою, що їх ми випили, не викликали в Скотті ніяких змін. Я стежив, чи не з'являться якісь ознаки, але їх не було, і він не ставив мені жодних непристойних запитань, не робив ніяких дурниць, не виголошував промов і взагалі поводився як нормальна, розумна й дуже приємна людина.

Він розповів, що їм із Зельдою, його дружиною, довелося через негоду залишити свій маленький автомобіль «рено» в Ліоні, й спитав, чи не погодився б я з'їздити з ним поїздом до Ліона, щоб забрати машину й повернутися нею до Парижа. Фіцджеральди найняли вмебльовану квартиру на вулиці Тільзіт, 14, неподалік від площі Зірки. Був кінець весни, і я подумав, що природа буятиме в усій красі й це може бути чудова поїздка. Скотт здавався мені таким милим і розважливим, і в мене на очах він випив дві добрячі порції міцного віскі, й нічого не сталось, і він був такий приємний і такий врівноважений, що недавній вечір у «Дінго» згадувався як лихий сон. Тому я сказав, що залюбки поїду з ним до Ліона.

Ми домовились зустрітися наступного дня й виїхати в Ліон ранковим експресом. Цей поїзд відходив у зручний час і йшов дуже швидко. Він робив тільки одну зупинку, якщо не помиляюсь, у Діжоні. По приїзді в Ліон ми мали намір підремонтувати машину, добре повечеряти, а рано-вранці вирушити назад до Парижа.

Я був у захваті від цієї подорожі. Я їхатиму в товаристві старшого, відомого письменника, й з розмов у машині напевне почерпну для себе багато корисного. Тепер мені дивно згадувати, що я думав про Скотта як про старшого письменника, але тоді, ще не прочитавши «Великого Гетсбі», я твердо зарахував його до старшого покоління літераторів. Я знав, що він пише для «Сетердей івнінг пост» оповідання, якими всі захоплювалися три роки тому, але я ніколи не вважав його серйозним письменником. У «Клозері-де-Ліла» він розповідав мені, як писав оповідання, які здавались йому добрими і які справді були добрими, для «Сетердей івнінг пост», але, перше ніж відправити, переробляв їх, точно знаючи, які зміни треба внести в сюжет, щоб перетворити їх на ходовий журнальний товар. Мене це обурило, і я сказав, що, на мою думку, це проституція. Він погодився, що це проституція, але пояснив, що змушений так робити, бо журнальні гонорари потрібні йому, щоб мати змогу писати справжні книжки. Я зауважив, що письменник, який пише гірше, ніж може, просто занапащає свій талант. Скотт відповів, що спочатку він пише справжнє оповідання, а потім, руйнуючи і псуючи його, він уже, мовляв, не завдає собі шкоди. Я не вірив цьому й хотів таки його переконати, але на підкріплення моїх доказів мені треба було мати бодай один власний роман, а я ще жодного роману не написав. Відколи я почав обкраювати те, що пишу, уникаючи всього того, що лежить на поверхні, намагаючись творити, а не змальовувати, писати стало втіхою. Але це було страшенно важко, і я не знав, чи зможу колись написати такий великий твір, як роман. Нерідко над одним абзацом я працював цілий ранок.

Хедлі, моя дружина, зраділа за мене, почувши про нашу поїздку, хоч до тих творів Скотта, які вона прочитала, серйозно не ставилась. Її ідеалом доброго письменника був Генрі Джеймс. Але вона сказала, що така поїздка дасть мені змогу трошки розвіятись, – і ми тут-таки пошкодували, що не можемо купити машину й поїхати вдвох. Тоді цямрія здавалася мені нездійсненною. Я одержав двісті доларів авансу від видавництва «Боні і Ліврайт» за першу збірку оповідань, що мала вийти в Америці восени, я продавав оповідання «Франкфуртер цайтунг» і берлінському журналові «Квершнітт», а також паризьким виданням «Куортер» і «Трансатлантік ревю», й ми на всьому заощаджували, дозволяючи собі тільки найнеобхідніші витрати, щоб зібрати гроші і в липні поїхати на feriaв Памплону, а потім у Мадрід і на feriaу Валенсію.

Наступного дня вранці я приїхав на Ліонський вокзал заздалегідь і став чекати Скотта коло входу на перон. Він мав принести квитки. Але Скотт не з'являвся, і коли до відходу експреса лишилося кілька хвилин, я купив перонний квиток і пішов уздовж вагонів, виглядаючи його. На пероні його не було, а експрес мав от-от відійти, і я піднявся у поїзд і пройшов його з кінця в кінець, сподіваючись, що Скотт усе ж таки тут. Добувшись до останнього вагона, я переконався, що Скотта в поїзді нема. Тоді я пояснив кондукторові, що сталося, заплатив за квиток другого класу – третього в цьому експресі не було – і спитав у кондуктора, який готель у Ліоні вважається найкращим. Мені не лишалося нічого іншого, як послати Скоттові з Діжона телеграму з адресою ліонського готелю, де я чекатиму його. Ясна річ, він не встигне одержати її до від'їзду, але я сподівався, що йому перешле телеграму його дружина. Доти я ніколи не чув, щоб доросла людина спізнювалася на поїзд, але під час цієї поїздки я мав ще багато чого дізнатися.