Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 57 страниц)

XIII

Шукаючи слідів, вони обійшли берег Пуерто-Коко і оглянули з шлюпки мангрові зарості далі за ним. Там були справді затишні місця, де могла б сховатися шхуна. Але вони нічого не знайшли, а шквал налетів ще раніше, ніж напередодні, і шалена злива так періщила по воді, що все море немовби поривалося догори стрімкими білими цівками.

Томас Хадсон обшукав піщаний берег і, дійшовши до протилежного краю лагуни, повернув у глибину острова. Він натрапив на те місце, де в час припливу збиралися фламінго, бачив багато ібісів – cocos, —від яких острів і дістав свою назву, та кілька рожевих чапель, що копирсалися в мергелі на березі лагуни. Вони були дуже гарні – ясно-рожеві на тлі сірого мергелю, з граційними й швидкими рухами, – але, як і багато інших болотяних птахів, що живуть надголодь, всі гнітюче однакові. Він не міг спостерігати їх довше, бо хотів оглянути й узвишшя острова: може, ті, кого вони шукали, залишили свою шхуну десь у прибережних хащах, а самі перейшли туди, щоб урятуватися від москітів.

Але й там він нічого не знайшов, крім місця, де колись випалювали вугілля, а доки повернувся на берег і Ара під'їхав по нього шлюпкою, на острів уже налетіла перша хвиля шквалу.

Ара любив кермувати шлюпкою з підвісним мотором у дощ та буревій. Він розказав Томасові Хадсону, що ніхто із слідопитів нічого не знайшов. Усі були вже на катері, за винятком Віллі, що взяв собі найдальшу ділянку берега, аж за мангровими хащами.

– А ти щось знайшов? – спитав Ара.

– І я нічого.

– Під цим дощем Віллі трохи охолоне. Зараз одвезу тебе й поїду по нього. Де ж вони можуть бути, як ти гадаєш, Томе?

– На Гільєрмо. Я б на їхньому місці був саме там.

– Я теж. І Віллі так гадає.

– Як він тепер?

– Просто із шкури пнеться. Ти ж його знаєш, Томе.

– Знаю, – сказав Томас Хадсон.

Шлюпка пристала до катера, і Томас Хадсон піднявся на борт. Подивившись, як Ара хвацько повернув шлюпку навколо корми й зник за білою запоною шквалу, він гукнув униз, щоб йому подали рушник, і добре витерся, стоячи на кормі.

– Може, вип'єш, Томе? – спитав його Генрі. – Ти ж змок до кісток.

– Та не відмовлюся.

– Хочеш нерозведеного рому?

– Годиться, – відказав Томас Хадсон. Він спустився вниз, щоб узяти светр та шорти, і побачив, що всі там веселі й бадьорі.

– Ми всі уже сьорбнули рому, – сказав Генрі й налив йому півсклянки. – Гадаю, якщо швидко витертись, а потім випити, то ніхто не застудиться. Правда ж?

– Привіт, Томе, – обізвався Пітерс. – То й ти пристав до нашого гурту питущих за здоров'я?

– Коли це ти прокинувся? – спитав його Томас Хадсон.

– Коли почув булькотіння.

– От я колись уночі зроблю тобі булькотіння й побачу, як ти прокинешся.

– Не турбуйся, Томе. Віллі щоночі це робить.

Томас Хадсон вирішив не пити рому. Потім, побачивши, що всі вони випили й усі весело збуджені, хоч який невеселий був у них день, розважив, що відмовитись означало б показати себе бундючним педантом. До того ж йому хотілося випити.

– Я поділюся з тобою, – мовив він до Пітерса. – 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.

– Нема тут чим ділитися, – сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни. – Ні се ні те, ні тобі ні мені.

– Тоді наливай собі сам, – мовив Томас Хадсон. – Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.

Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.

– Пий, – додав Томас Хадсон. – І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.

– Задля нас усіх, – мовив Пітерс. – А хто на цьому судні найбільший трудяга?

– Ара, – відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. – І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.

– За твоє здоров'я, Томе, – промовив Пітерс.

– За твоє здоров'я, – сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст. – За короля навушників, – провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим. – За всіляке булькотіння, – додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.

– За мого командира, – промовив Пітерс, уже надміру натягуючи струну.

– Це вже як тобі завгодно, – сказав Томас Хадсон. – У нас на це статутів немає. Але я не заперечую. Повтори ще раз.

– За тебе, Томе.

– Дякую, – мовив Томас Хадсон. – Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.

Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:

– Слухаюсь, сер.

– За твоє здоров'я, – промовив Томас Хадсон. – Тільки підкрути там усі свої трикляті дива.

– Слухаюсь, Томе, – сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.

Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати рацією, яку ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.

Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.

Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.

– Привіт, Томе! – гукнув Віллі. – Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.

– Візьми наших «малюків», – сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.

– Так-таки нічого?

– Стократ нічого, – відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.

Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб той приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.

– Нічого, нічого й нічого, – сказав він. – Томе, за дощ нам надурочних не належить?

– Треба одразу ж почистити зброю, – озвався Віллі.

– Спершу обсушимось, – сказав Ара. – Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.

– Томе, – мовив Віллі. – А знаєш, ті мерзотники можуть плисти й за такого шквалу, якщо зарифлять вітрила й наберуться духу.

– Я й сам про це думав.

– Може, вони зранку десь відсиджуються, а пополудні, коли знімається шквал, пливуть собі.

– Як ти гадаєш, де вони можуть бути?

– По-моєму, не далі, як на Гільєрмо. А може, й далі.

– Завтра на світанку рушимо на Гільєрмо і спіймаємо їх.

– Може, спіймаємо, а може, їх там уже не буде.

– Та певно.

– Якого біса нам не дали радара?

– А яка б нам зараз була з нього користь? Що б ти побачив на екрані, Віллі?

– Гаразд, я заткнувся, – мовив Віллі. – І ти мені, Томе, пробач. Але вистежувати на УКХ тих, хто не має радіо…

– Я знаю, – сказав Томас Хадсон. – Ти справді хочеш, щоб ми переслідували їх краще, ніж досі?

– Авжеж. Я правильно кажу?

– Так.

– Я хочу зловити цих падлюк і геть усіх перестріляти.

– Яка з того користь?

– Ти забув, яку бійню вони вчинили?

– Годі вже смердіти про ту бійню, Віллі. Ти ж не перший день при цьому ділі, тобі так не годиться.

– Гаразд. Я просто хочу перестріляти їх. Так годиться?

– Та це вже краще, ніж той сморід. Але мені потрібні полонені з підводного човна, що діяв у цих водах. І щоб вони могли говорити.

– Той останній твій полонений не дуже говорив.

– Атож. Не дуже заговорив би й ти, коли б пускався духу, як він.

– Ну гаразд, – мовив Віллі. – А можу я смикнути чогось міцного?

– Авжеж. Тільки надягни сухі шорти й сорочку та не заводься там.

– Ні з ким?

– Будь спокійний, – сказав Томас Хадсон.

– Будь покійник, – сказав Віллі й вискалив зуби.

– Отакий ти мені до вподоби, – мовив до нього Томас Хадсон. – Так і тримай.

XIV

Цілу ніч бурхала гроза, безнастанно гриміло й блискало, і години до третьої ранку періщив дощ. Пітерс марно крутив своє радіо, і всі вони поснули в гарячій задусі, а коли вщух дощ, налетіла піщана мошка і одного по одному всіх побудила. Томас Хадсон побризкав униз «флітом», і звідти почувся кашель, зате менше стало вовтузіння та ляскання. Він збудив Пітерса, оббризкавши його всього, і той помотав головою в навушниках і пробурмотів:

– Я кручу, Томе, весь час кручу. Але нічого немає. Присвітивши ліхтариком, Томас Хадсон поглянув на барометр і побачив, що стрілка пішла вгору. От і буде їм вітер, подумав він. І знову вони не можуть сказати, що їм не щастить. А мені треба все це обміркувати.

Він повернувся на корму й знову побризкав у каюту, але так, щоб нікого не збудити. Потім сів, і дивився, як світлішає ніч, і час від часу бризкав на себе «флітом». Відлякувальні засоби в них скінчилися, зате «фліту» було вдосталь. Щоправда від нього пекло спітнілу шкіру, але то не йшло ні в яке порівняння з мошвою. Піщана мошка різниться від москітів тим, що ти не чуєш її, поки вона не вкусить. А там, де вкусила, з'являється пухлинка завбільшки з дрібну горошину. В деяких місцях узбережжя й на прибережних острівцях мошка була особливо жалюча. В усякому разі, її укуси дошкуляли куди більше. Та, можливо, подумав Томас Хадсон, це залежить від нашої шкіри, від того, чи дуже вона засмагла й загрубіла. Не уявляю собі, як зносять цю мошву місцеві жителі. Треба мати неабиякий гарт, щоб жити на тутешньому узбережжі й на Багамах за безвітря між пасатами.

Він сидів на кормі, дивився довкола, наслухав. Високо в небі пролітали два літаки, і він прислухався до гуркотіння їхніх моторів, аж поки воно завмерло вдалині.

Важкі бомбардувальники, йдуть на Камагуей і далі без посадки на Африку чи ще кудись, подумав він, а до нас їм байдуже. От їм мошва не дошкуляє. Та й мені вона не дошкуляє. Біс із нею, хай їсть. Еге, де там у біса не дошкуляє! Скоріш би вже світало, щоб забратися звідси. Завдяки Віллі ми обшукали тут усе, аж до кінця мису, а тепер я ще пройду отією вузькою протокою попід самим берегом. Там буде лише одне небезпечне місце, але при ранковому сонці я добре побачу його навіть у штиль. А далі вже й Гільєрмо.

Коли розвидніло, вони уже йшли повним ходом, і Хіль, що мав найзіркіші очі, вдивлявся в зелену смугу узбережжя у дванадцятикратний бінокль. Вони йшли так близько до берега, що він міг би розгледіти навіть зламану мангрову гілку. Томас Хадсон стояв біля штурвала. Генрі наглядав за відкритим морем. Віллі спостерігав у протилежному від Хіля напрямку.

– Ці місця вони вже однаково поминули, – мовив Віллі.

– Але обстежити треба, – озвався Ара. Він стояв спиною до Генрі.

– Та певне, – мовив Віллі. – Це я просто так сказав.

– Де ж у біса той ранковий патруль з Кайо-Франсесу?

– Вони ж у неділю не патрулюють, правда? – відказав Віллі. – А сьогодні, здається, неділя.

– Повертає на бриз, – сказав Ара. – Гляньте, які пірчасті хмарки.

– Я боюсь одного, – мовив Томас Хадсон. – Щоб вони не пішли на Гільєрмо отією протокою.

– Там побачимо.

– То наддаймо ходу, і мерщій туди, – сказав Віллі. – А то мене вже аж тіпає.

– Я це не вперше помічаю, – озвався Генрі. Віллі зиркнув на нього й плюнув за борт.

– Дякую, Генрі, – мовив він. – А я це навмисне, щоб ти помітив.

– Ану годі, – сказав Томас Хадсон. – Он бачите праворуч по борту кораловий виступ, що ледь видніє над водою? От його нам треба стерегтися. А там далі, панове, уже й Гільєрмо. Бачите, який він зелений і як багато нам обіцяє?

– Ще один триклятий острів, – мовив Віллі.

– Чи не видно там диму від вугільних випалів? – спитав Томас Хадсон.

Хіль дуже уважно придивився й відказав:

– Ні, Томе.

– Де там той дим після такої зливи, як була вночі, – зауважив Віллі.

– Отут ти, друже, помиляєшся, – сказав Томас Хадсон.

– Може, й так.

– Не може, а точно. Нехай би хоч яка злива періщила цілу ніч, а великого випалу вона не загасить. Я сам бачив, як один такий випал пречудово димів після триденної зливи.

– Тобі краще знати про ті випали, – мовив Віллі. – Гаразд, там може бути дим. Сподіваюся, що він там є.

– Обмілина тут небезпечна, – сказав Генрі. – Не вірю я, щоб вони пройшли її в такий шквал.

У світлі вранішнього сонця вони побачили чотирьох крячків та двох чайок, що кружляли над тією обмілиною. Вони щось там знайшли і раз у раз поринали у воду. Крячки крякали, чайки голосно квиліли.

– Чого вони там в'ються, Томе? – спитав Генрі.

– Не знаю. Схоже на те, що натрапили на косяк дрібної риби, але не можуть до нього дістати.

– Тим бідолашним птахам доводиться вставати ще раніше за нас, щоб добути собі їжу, – зауважив Віллі. – Люди недооцінюють їхньої праці.

– Як думаєш плисти, Томе? – спитав Ара.

– Якомога ближче до берега і просто на мис.

– А отой дугуватий острівець, де розбите судно, обшукаємо?

– Обійду його зблизька, а ви оглянете в бінокль. Потім я стану на якір у бухті, що на краю Гільєрмо.

– Ми станемо на якір, – мовив Віллі.

– Та певне ж. Чого це ти сьогодні з самого ранку такий дражливий?

– Я не дражливий. Просто я в захваті від цього океану й від цих прекрасних берегів, що вперше відкрилися перед очима Колумба. Моє щастя, що я не служив під його командою.

– А я завжди думав, що служив, – сказав Томас Хадсон.

– Коли я був у госпіталі в Сан-Дієго, то прочитав книжку про нього, – провадив Віллі. – І тепер я справжній колумбознавець. А корабель у нього був ще роздовбаніший, ніж наш.

– Наш катер не роздовбаний.

– Та ні, – мовив Віллі. – Поки ще ні.

– Гаразд, колумбознавцю. Ти бачиш оту руїну судна градусів за двадцять праворуч?

– Нехай на неї дивиться вахтовий із штирборту, – відказав Віллі. – Але я чудово бачу її навіть своїм єдиним видющим оком, і баклана, що сидить зверху, теж бачу. Певно, він прилетів з Багамських островів нам на підмогу.

– От і добре, – мовив Томас Хадсон. – Саме його нам і бракувало.

– Мабуть, з мене вийшов би великий орнітолог, – сказав Віллі. – Моя бабуся розводила курей.

– Томе, – озвався Ара. – Може б, узяти ще ближче до берега? Приплив високий.

– Еге ж, – відповів Томас Хадсон. – Скажи Антоніо, нехай піде на ніс і перевірить глибину.

– Глибина тут велика, Томе! – гукнув Антоніо. – Аж до самого берега. Ти ж знаєш цю протоку.

– Знаю. Просто хотів упевнитись.

– Хочеш, я візьму штурвал?

– Дякую, – відказав Томас Хадсон. – Не треба.

– От тепер і все узвишшя видно, – мовив Ара. – Добре пильнуй, Хілю. А я тільки додивлятимусь після тебе. Гляди, нічого не пропусти.

– А чий же перший квадрант? – запитав Віллі. – Коли це ти перейшов на моє місце?

– Коли Том сказав тобі подивитися на розбите судно. Ми міняємося місцями автоматично. Ти став із штирборту, а я замість тебе.

– Не збагну я цієї морської премудрості, – мовив Віллі. – Коли вже хочеш говорити як моряк, то не плутай. Чом не казати просто: правий борт, лівий борт, як усі кажуть?

– Ти ж перший сказав: вахтовий із штирборту, – нагадав йому Генрі.

– Таки сказав. Але відтепер казатиму тільки так: сходами нагору, сходами наниз, перед судна, зад судна.

– Віллі, перейди, будь ласка, до Хіля та Ари й оглянь у бінокль берегову смугу, – мовив до нього Томас Хадсон. – Берегову смугу та ближчу до нас третину самого острова.

– Слухаюсь, Томе, – сказав Віллі.

Побачити, чи живе хтось на Кайо-Пльєрмо з цього, майже цілий рік навітряного боку, було неважко. Але й пливучи попід самим берегом, вони не помітили ніяких ознак життя. А коли досягли самого мису, Томас Хадсон сказав:

– Я обійду якомога ближче отой дугуватий острівець, а ви всі оглядайте його в біноклі. Як щось помітите, зупинимось і спустимо шлюпку.

Почав повівати бриз, море захвилювалось, але приплив був ще високий, і хвилі перекочувалися через мілини, не розбиваючись об них. Томас Хадсон дивився вперед, на невеличкий скелястий острівець. Він знав, що біля його західного краю лежить розбите судно, але тепер, за припливу, над водою випинався тільки рудуватий горб. З внутрішнього боку острова була мілина й піщаний берег, але щоб побачити його, треба було обминути ту руїну.

– На острові є люди, – мовив Ара. – Я бачу дим.

– Точно, – підтвердив Віллі. – Він іде з підвітряного боку, і вітер несе його на захід.

– Це десь посередині, там, де обмілина, – сказав Хіль.

– А щогли не видно?

– Щогли нема, – відказав Хіль.

– А може, вони вдень знімають ту бісову щоглу, – мовив Віллі.

– Всі по місцях, – звелів Томас Хадсон. – Аро, ти стань поруч мене. Віллі, скажи Пітерсові, хай негайно виходить в ефір, байдуже чи почує його хто, чи ні.

– Яка твоя думка? – спитав Ара, коли всі інші пішли.

– Думка така, що якби я був рибалка і сушив рибу, то на час штилю, коли налітають москіти, напевне перебрався б з Гільєрмо сюди.

– Я також.

– Вугілля на цьому острові не випалюють, і диму небагато. Отже, вогнище недавно розпалили.

– А може, воно вже догорає.

– Та я й сам про це подумав.

– Хвилин через п'ять побачимо.

Вони обминули розбите судно, на якому сиділо вже два баклани, і Томас Хадсон подумав: наші помічники не примушують себе чекати. Він скерував катер до підвітряного боку острова й побачив піщаний берег, а над ним зелену поросль і хатину, над якою здіймався дим.

– Хвалити бога, – мовив він.

– Еге ж, – підтакнув Ара. – Я теж боявся побачити інше. Ніякої шхуни тут не було.

– Здається, ми їх от-от заскочимо. Швидше їдь з Антоніо на берег, і розкажете мені, про що дізналися. Я стану біля самої обмілини. Іншим скажи, щоб були на своїх місцях і поводилися, не збуджуючи підозри.

Шлюпка повернула від борту й попрямувала до берега. Томас Хадсон дивився, як Антоніо та Ара йдуть до тієї вбогої, сяк-так зліпленої хатини. Вони йшли швидко, як тільки могли, щоб не бігти. Наблизившись до хатини, гукнули, і звідти вийшла жінка. Вона була дуже смуглява, боса, з довгими розпущеними косами, що звисали майже до пояса, і всім своїм виглядом скидалася на індіанку. Поки вони розмовляли, з хатини вийшла друга жінка, така сама смуглява й довгокоса, з дитиною на руках. Закінчивши розмову, Ара і Антоніо квапливо потиснули жінкам руки й подалися назад до шлюпки. Відштовхнулися від берега, запустили мотор і поїхали до катера. Шлюпку на борт підняли інші, а Антоніо та Ара одразу ж зійшли на місток.

– їх там дві жінки, – сказав Антоніо. – Чоловіки поїхали рибалити. Та жінка, що з дитиною, бачила, як черепашатник повернув у протоку. Це було саме тоді, як почався бриз.

– Отже, години півтори тому, – мовив Томас Хадсон. – А тепер уже відплив.

– Та ще й який, – докинув Антоніо. – Вода спадає дуже швидко, Томе.

– Коли вона зовсім спаде, ми там не пройдемо.

– Ні.

– Що ти пропонуєш?

– Це твій катер.

Томас Хадсон рвучко крутнув штурвал, пустив обидва мотори на дві тисячі сімсот обертів і скерував катер до мису.

– Вони й самі можуть сісти на грунт, – мовив він. – Під три чорти все.

– Якщо стане зовсім кепсько, кинемо якір, – сказав Антоніо. – А коли й черкнемо десь об одно, то там мергель. Мергель і намул.

– І каміння, – додав Томас Хадсон. – Пришли сюди Хіля, щоб пильнував за тичками. Аро, ти разом з Віллі перевір усю зброю. А ти, Антоніо, будь ласка, залишся тут.

– Паскудна вона, та протока, – мовив Антоніо. – Але пройти можна.

– Коли спадає вода, там не пройти. Але, може, ті мерзотники теж сядуть на грунт, чи раптом вітер ущухне.

– Вітер не вщухне, Томе, – сказав Антоніо. – Як на пасат, він уже набрав сили.

Томас Хадсон поглянув на небо й побачив довгі білі пасма хмар, що сунули за вітром зі сходу. Тоді подивився вперед, на мис найбільшого острова й на мілини, що вже почали вимальовуватись під водою. Він знав, що звідти й почнуться всі його муки. Потім перевів погляд на скупчення малих острівців попереду, що здавалися зеленими плямами на воді.

– Ну як, Хілю, тички ще не видно? – запитав він.

– Ні, Томе.

– Це має бути просто гілляка чи, може, дрючок.

– Поки що нічого не бачу.

– Дивись прямо по носу.

– Бачу, Томе. Довгий дрючок. Прямо по носу.

– Дякую, – сказав Томас Хадсон.

Обмілини з обох боків були білясто-жовті на сонці, а відпливна течія, що йшла протокою з лагуни, відсвічувала зеленим. Вода була чиста, не забруднена береговим мергелем, бо вітер ще не встиг розбурхати море, і хвилі не били в береги. Через те Томасові Хадсону було легше вести катер.

Та раптом він побачив, який вузький за тичкою поворот, і по черепу в нього перебіг колючий біль.

– Дарма, пройдеш, Томе, – сказав Антоніо. – Тримайся правого берега. Поворот я побачу, тільки-но він одкриється.

Майже притиснувшись до берега з правого борту, катер дуже повільно посувався вперед. Томас Хадсон позирнув на лівий берег, побачив, що він навіть ближче, ніж правий, і взяв ще трохи праворуч.

– Намул за корму викидає? – запитав він.

– Хмари.

Вони підійшли до лиховісного повороту, і виявилося, що він не такий уже й страшний, як здавалось Томасові Хадсону. Той прохід, який вони щойно поминули, був гірший. Знявся вітер, і, коли вони повернули й пішли бортом до нього, Томас Хадсон відчув його різкі подуви на своєму голому плечі.

– Тичка прямо по носу, – мовив Хіль. – Звичайна гілляка.

– Я бачу.

– Так і тримай правим бортом до берега, Томе, – сказав Антоніо. – Поки що наше зверху.

Томас Хадсон так притискався до правого берега, наче ставив машину біля тротуару. Але той берег скидався не на тротуар, а на порите снарядами, багнисте поле бою тих часів, коли надуживали зосередженим артилерійським вогнем, – неначе те поле раптом постало з дна океану й простяглося праворуч від нього, мов рельєфна карта.

– Намулу за кормою багато?

– Страшенно багато, Томе. Коли поминемо цей прохід, можна б стати на якір. З цього боку Контрабандо. Чи з підвітряного, – запропонував Антоніо.

Томас Хадсон повернув голову й побачив Кайо-Контрабандо – маленький, зелений і веселий острівець. Тоді сказав:

– Під три чорти. Ану, Хілю, промацай біноклем цей острівець і протоку. Туди, здається, міг би зайти черепашатник. А я бачу далі ще дві тички.

Цією протокою іти було неважко. Але попереду з правого борту він побачив піщану косу, що вже показалася над водою. Чим ближче вони підходили до Контрабандо, тим вужчим ставав прохід.

– Обминай цю тичку з лівого боку, – сказав Антоніо.

– Я так і роблю.

Вони залишили позаду ще одну тичку. То була темна суха гілляка, яку шарпав вітер, і Томас Хадсон подумав, що за такого вітру вони не матимуть під кілем і середньої малої глибини, належної після відпливу.

– Як там з намулом? – запитав він Антоніо.

– Так само багато, Томе.

– А ти щось бачиш, Хілю?

– Тільки тички.

Тим часом вітер уже так розбурхав море, що вода у протоці стала білясто-каламутна, і більш не видно було ні дна, ні обмілин, що показувалися тепер лише тоді, коли катер, проходячи повз них, засмоктував під себе воду.

Кепські справи, думав Томас Хадсон. Але кепські справи і в тих. Їм доводиться часто міняти галси. Для цього треба бути справжніми моряками. А тепер я маю розміркувати, котрою протокою вони могли піти: старою чи новою. Це залежить від їхнього лоцмана. Якщо він молодий, то, мабуть, пішов новою. Тією, яку пробило за урагану. А якщо старий, то, певно, старою, бо там іти звичніше й безпечніше.

– Антоніо, – мовив він. – Котрою протокою ти хочеш піти – старою чи новою?

– Вони обидві погані. Різниці майже немає.

– То що б ти зробив?

– Я став би на якір з підвітряного боку Контрабандо й почекав припливу.

– На ранок вода ще не підніметься так, як нам треба.

– У тім-то й річ. Але ж ти тільки спитав мене, що б я зробив.

– А я все-таки спробую пройти цією сучою протокою.

– Це твій катер, Томе. Але якщо ми й не зловимо їх, то зловлять інші.

– Чого це сьогодні не видно повітряного патруля з КайоФрансесу?

– Вранці літав. Хіба ти не бачив?

– Ні. А чому ти мені не сказав?

– Я думав, ти сам бачив. Отой їхній маленький гідроплан.

– От паскудство, – мовив Томас Хадсон. – Мабуть, це тоді, коли я був на носі, а в Пітерса працював генератор.

– Ну, тепер це все байдуже, – сказав Антоніо. – Слухай, Томе, далі немає двох тичок.

– Хілю, ти теж їх не бачиш?

– Не бачу жодної.

– Ну й біс із ними, – сказав Томас Хадсон. – Усе, що я зараз маю робити, це притулитись до того смердючого острівця й не сісти на косу, що тягнеться на північ і на південь від нього. Далі ми оглянемо отой більший острів з манграми, а тоді поліземо в котрусь із двох проток.

– Східний вітер вижене з них усю воду.

– Пропади він пропадом, цей східний вітер, – промовив Томас Хадсон.

Злетівши з його уст, ці слова прозвучали як страшне прокляття, найжахливіше й найдавніше з тих, що пов'язані з християнською вірою. Він знав, що образив словом одного з найкращих друзів усіх, хто виходить у море. Та, вимовивши цю клятьбу, не став перепрошувати. Навпаки – повторив її.

– Даремно ти так, Томе, – сказав Антоніо.

– Я знаю, – відповів Томас Хадсон. Потім проказав подумки, наче покаянну молитву, вже не пригадуючи до ладу того вірша: «Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре, хай хмари дощ несуть. Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть». Оце ж той самий бісів вітер, тільки широти різні, подумав він. Ці два вітри дмуть з різних континентів. Але обидва вони приязні, надійні й корисні. І він ще раз проказав сам до себе: «Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть».

Тепер вода стала така каламутна, що вже не було за чим і орієнтуватись, окрім берегів обабіч та ще обмілин, коли з них зісмоктувало воду. Джордж стояв на носі з лотом, Ара з довгою жердиною. Вони замірювали глибину й гукали назад на місток.

Томас Хадсон мав таке відчуття, ніби це було вже з ним колись у моторошному сні. Вони пройшли чимало важких проток. Та саме оце, що тепер, було вже колись у його житті. А може, воно й тривало все його життя. Але тепер діялося так навально, що він почував себе і господарем становища, і воднораз його бранцем.

– Ну, як там, Хілю, видно щось? – запитав він.

– Нічого не видно.

– Дати тобі на підмогу Віллі?

– Ні. Віллі не побачить більше, ніж я.

– І все-таки нехай він буде тут.

– Як хочеш, Томе.

Через десять хвилин вони сіли на мілину.