Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 57 страниц)

Із книги «Оповідання Про Ніка Адамса» From the book

Три постріли

Нік роздягався в наметі. Він бачив тіні свого батька й дядька Джорджа, відкинуті багаттям на тент. Збентежений і засоромлений, Нік роздягався швидко, як тільки міг, хоча дбайливо складав одежу. Йому було соромно – він згадав учорашню ніч. Цілий день вік не думав про те, що сталося.

Після вечері батько й дядько пішли до озера порибалити з ліхтарем. Перш ніж зіштовхнути човен на воду, батько велів йому в разі чого тричі вистрілити з рушниці, і вони відразу ж повернуться. Нік поволі пішов лісом до намету. В темряві чувся плеск весел. Батько веслував, а дядько, сидячи на кормі з вудкою, закидав блешню. Він сів туди відразу ж, тільки-но батько зіпхнув човна. Нік дослухався, доки не затих плюскіт весел.

Йдучи назад лісом, Нік відчув, як його огортає страх. Йому завжди було лячно поночі в лісі. Відкинувши полу намету, він роздягся і в темряві тихо заліз під ковдру. Вогнище біля намету вичахло, тільки жеврів присок. Нік лежав нерухомо і намагався заснути. Ніде ні шелесне. Нік знав, що якби до нього долинув бодай лисячий гавкіт чи совиний крик, все було б гаразд, бо він не боявся чогось певного, знайомого. Але страх поступово проймав усе його єство. Зненацька перед ним примарою виникла смерть. Лише кілька тижнів тому, коли він був дома, в церкві співали псалм: «Колись урветься срібна ця струна». Слухаючи його, Нік збагнув, що й він помре, і це його страшенно засмутило. Він уперше по-справжньому усвідомив, що йому теж доведеться колись умерти.

Тієї ночі він сидів у вітальні, намагаючись при світлі нічника читати «Робінзона Крузо», щоб прогнати від себе думку про те, що колись срібна струна його життя неминуче урветься. Зайшла служниця і пригрозила, що поскаржиться батькові, якщо він негайно не піде спати. Він ліг у ліжко, але, як тільки служниця пішла до своєї кімнати, знову повернувся до вітальні й при лампі читав аж до ранку.

Такий самий страх опосів його минулої ночі в наметі. Він гнітив хлопця тільки вночі. Спочатку це було скоріш усвідомлення страху, чекання страху, а незабаром з'явився сам страх. Коли страх став нестерпним, Нік ухопив рушницю й, виставивши дуло з намету, тричі вистрілив. Рушниця щоразу дуже боляче відбивала йому в плече. Нік чув, як луна пострілів котиться поміж деревами. Постріли прогнали його страх, він ліг, очікуючи на батька, і заснув ще до того, як батько й дядько загасили ліхтар на другому боці озера.

–. Клятий хлопчисько, – вилаявся дядько Джордж, коли вони повеслували назад. – Навіщо ти сказав йому, щоб він нас покликав? Певне, вроїв собі якусь химеру.

Дядько Джордж, батьків менший брат, був запеклий рибалка.

– Та мабуть. Він ще зовсім дитина, – сказав батько.

– То не треба було брати його з собою в ліс.

– Я знаю, що він страшенний боягуз, – сказав батько, – але ми всі були такими в його віці.

– Він мене просто дратує, – сказав дядько Джордж. – Що не слово, то брехня…

– Ну годі, не сердься. Ти ще матимеш нагоду порибалити. Вони зайшли до намету, і дядько Джордж посвітив ліхтариком просто у вічі Нікові.

– Що сталося, Ніку? – спитав батько. Нік сів на постелі.

– Щось середнє між лисицею й вовком вило тут біля намету й ганяло довкола, – відповів він. – Менше схоже на лисицю, а більше на вовка. – Вираз «середнє між» він засвоїв недавно від дядька.

– Він, мабуть, чув, як крикнула сова, – сказав дядько. Вранці батько побачив дві великі липи, що росли навхрест і терлися одна об одну, коли віяв вітер.

– А може, це липи рипіли, Ніку? – спитав він.

– Не знаю, – відказав Нік.

– Не треба ніколи лякатися в лісі, Ніку. Тут немає нічого такого, що могло б заподіяти тобі зло.

– Навіть блискавка? – спитав Нік.

– Так, навіть блискавка. Якщо тебе захопить у лісі гроза, виходь на відкрите місце. Або ставай під бук. У них блискавка ніколи не б'є.

– Ніколи? – здивувався Нік.

– В усякому разі, я ніколи не чув, щоб у бук ударила блискавка, – відповів батько.

– Добре, тепер і я знатиму це, – сказав Нік.

Зараз він знову роздягався в наметі. І знав, що дві тіні відбиваються на тенті, хоч і не дивився на них. Потім він почув, як хтось витягає на берег човна. Тіні зникли. Почув він також, як батько з кимось розмовляє.

Потім батько гукнув:

– Одягайся, Ніку!

Він похапцем одягнувся. Батько зайшов до намету й почав порпатися у рюкзаку.

– Надягни пальто, Ніку, – сказав він.

Індіанці виїхали

Від ферми старого Бекона дорога на Петоскі здіймалася круто вгору. Ферма стояла біля підніжжя узвозу, і через те здавалось, що дорога починається на самій фермі, стрімко здирається на довгий та високий піщаний пагорб і губиться між деревами, там, де поле несподівано переходить у густий ліс.

У лісі відчувалась уже прохолода, і мокрий пісок на дорозі не груз під ногами. Дорога бігла то вгору, то вниз, а обабіч підступали зарості дикої малини, ожини та букового молодняка, які час від часу доводилось вирубувати, щоб дорога не заросла зовсім. Улітку понад дорогою індіанці збирали ягоди й несли їх продавати до котеджу; червону лісову малину, яка була дуже ніжна й чавилася від власної ваги і яку вони збирали в кошики та накривали буковим листям, щоб вона довше була свіжою, а пізніше ожину, лискучу й тверду, яку рвали просто у відра. Індіанці тихо пробиралися лісом до котеджу біля озера. Ніхто не чув їхніх кроків, тільки вже бачив, як вони стояли біля кухонних дверей з кошиками, повними ягід. Часом, коли Нік читав, лежачи в гамаку, він вгадував з запаху, що індіанці входять у ворота, минають купу дров й обходять будинок. Від усіх них пахло однаково. Цей солодкавий дух він уперше почув у хатині, яку старий Бекон здавав індіанцям. Коли вони виїхали, Нік зайшов досередини, і там скрізь був цей дух. Потім старий Бекон ніяк не міг здати свою хатину білому, а індіанці не хотіли селитися в ній через те, що чоловік, який жив там, Четвертого липня [185]185
  День незалежності США.


[Закрыть]пішов у Петоскі хильнути віскі, а вертаючись назад, ліг та й заснув на залізничній колії, і його переїхав нічний поїзд. Це був височенний індіанець, який зробив колись Нікові ясенове весло для каное. У своїй хижі він жив сам, пив заспокійливі краплі й блукав уночі лісами. Таких, як він, було чимало.

А от щасливих індіанців не траплялося. Давніше вони були – старі селяни, які мали власні ферми, працювали на них, старіли й товстішали разом з численними дітьми та онуками. Скажімо, Саймон Грін із Гортенс-Крік мав велику ферму. Саймон Грін помер, а діти його продали ферму, поділилися грішми й роз'їхалися хто куди.

Нік згадав, як Саймон Грін сидів на стільці перед кузнею в Гортенс-Бей і загоряв, поки всередині підковували його коней. Нік, копаючи лопатою вогку прохолодну землю за повіткою, вибирав черв'яків і прислухався до дзвінких ударів молота по залізу. Він присипав землею черв'яків у бляшанці й старанно розрівняв лопатою перекопане місце.

– Привіт, Ніку, – сказав Саймон Грін, коли Нік вийшов.

– Привіт, містере Грін.

– Рибалити зібрався?

– Так.

– Ну й спека сьогодні, – всміхнувся Саймон. – Скажи татові, що цієі осені буде багато дичини.

Нік пішов поза кузнею до будинку, щоб узяти вудку й кошик для риби. Коли він спускався до річки, Саймон Грін їхав дорогою в бричці. Ніка він не помітив, бо той уже зайшов у чагарник. Більше Нік його не бачив. Тої зими Саймон Грін помер, а влітку ферму його продали. Після нього не лишилось нічого, крім ферми. Все було вкладено в неї. Один з його синів хотів і далі господарювати там, проте інші не погодились і все спродали. Сума виявилась удвічі менша, ніж вони сподівалися. Син Гріна Едді, той, що хотів далі господарювати, купив клапоть землі на Спрінг-Брук. Двоє інших придбали гральний дім у Пелстоні. Невдовзі вони збанкрутували. Ось так і не стало тут індіанців.

Останній незайманий край

– Нікі, – сказала йому сестра. – Ось послухай мене, Нікі.

– Я нічого не хочу слухати.

Він вдивлявся у дно кринички, де вода, нуртуючи, здіймала хмаринки піску. Біля кринички стирчав у камінцях роздвоєний патик, і на ньому висіла бляшанка; Нік Адамс глянув на неї, потім на воду, що била з джерела і прозорою стрічкою розливалася в піщаному руслі поблизу дороги.

Йому було видно обидва боки дороги, й він спершу подивився на пагорб, потім на пристань та озеро, на смужку лісу по той бік затоки й на відкриту гладінь озера, по якій перебігали білі гребінці хвиль. Він сидів, притулившись спиною до високого кедра, а позад нього, на драговині, ріс густий кедровий ліс» Сестра примостилася поряд на мохові, обіймаючи його рукою за плечі.

– Вони сподіваються, що ти прийдеш додому вечеряти, – сказала вона. – їх там двоє. Вони приїхали бричкою й запитали, де ти.

– Хтось їм сказав?

– Ніхто ж не знав, де ти, тільки я. А ти багато спіймав, Нікі?

– Двадцять шість штук.

– Великих?

– Саме таких, які замовляли для обідів.

– Ох, Нікі, краще б ти не продавав їх.

– Вона платить мені по долару за фунт, – сказав Нік Адамс. Його сестра була засмагла, кароока, а в її темному волоссі видніли світлі пасма, вигорілі на сонці. Вони любили одне одного й не любили інших. Тими «іншими» була решта родини.

– Їм усе відомо, Нікі, – безнадійно мовила сестра. – Вони сказали, що в науку іншим хочуть покарати тебе й відправити до колонії.

– У них є тільки один доказ проти мене, – сказав Нік. – Та все ж, я гадаю, мені треба втекти на якийсь час.

– Можна мені з тобою?

– На жаль, ні, Мала. Скільки в нас грошей?

– Чотирнадцять доларів і шістдесят п'ять центів. Я їх принесла.

– А ті казали ще що-небудь?

– Ні. Тільки казали, що сидітимуть у нас, аж поки ти прийдеш додому.

– Мамі набридне годувати їх.

– Вона вже дала їм поснідати.

– Що вони робили?

– Просто порозвалювалися на веранді. Потім запитали маму, де твоя рушниця, але я заховала її в дровах, коли побачила їх за парканом.

– Ти знала, що вони приїдуть?

– Знала. А ти хіба ні?

– Я теж. Хай їм грець.

– І я кажу: хай їм грець, – мовила сестра. – Невже я ще занадто мала, щоб піти з тобою? Я ж заховала рушницю. І принесла тобі гроші.

– Я хвилювався б за тебе, – сказав Нік Адамс. – Я навіть не знаю, куди піду.

– Не вірю, що ти не знаєш.

– Якщо нас буде двоє, вони шукатимуть пильніше. Хлопця і дівчинку помітити легше.

– А я перебралася б на хлопця, – мовила вона. – Мені завжди хотілося бути хлопцем. Вони б нізащо не вгадали, хто я, якби мені підстригти волосся.

– Нізащо, – підтвердив Нік Адамс. – Це правда.

– То придумай щось путнє, – сказала вона. – Я прошу тебе, Ніку. Я можу стати тобі в пригоді, а тобі буде самотньо без мене. Правда ж, буде?

– Мені вже й тепер самотньо, коли я думаю про нашу розлуку.

– От бачиш! І може статись, що ми розлучимось на багато років. Хто знає? Візьми мене, Нікі. Будь ласка, візьми мене. – Вона поцілувала брата й схопилась за нього обома руками.

Нік Адамс дивився на неї і намагався міркувати тверезо. Важко йому буде. Але що вдієш.

– Я не повинен би брати тебе з собою. Але тоді мені не слід було робити і все інше, – сказав він. – Я візьму тебе. Хоча, мабуть, лише на кілька днів.

– Гаразд, – мовила вона. – Коли я не буду тобі потрібна, я зразу ж повернуся додому. Повернусь, якщо заважатиму тобі, або надокучу, або треба буде витрачати на мене гроші.

– Давай обміркуємо все як слід, – сказав Нік Адамс. Він глянув в обидва боки дороги, потім на озеро з білими гребінцями хвиль і вгору на небо, де пливли високі полудневі хмари. – Я піду лісом аж до готелю за косою і продам хазяйці форель. Вона замовила рибу сьогодні на вечір для клієнтів. Вони тепер м'яса не дуже хочуть, воліють рибу. Хтозна й чому. Я випотрошив форель і загорнув у марлю, тож вона буде свіжа й не зіпсується. Я скажу хазяйці, що маю халепу з інспекторами, що вони розшукують мене і що я мушу зникнути на деякий час. Попрошу в неї каструльку, солі та перцю, трохи бекону, жиру й кукурудзяного борошна. Вона дасть мені торбинку, щоб усе туди поскладати, і я наберу в неї ще сухих абрикосів та чорносливу, чаю, сірників і візьму великого ножа. Але ковдру я зможу дістати в неї лише одну. Вона мене не викаже, бо купувати форель так само протизаконно, як і продавати.

– Я теж можу дістати ковдру, – сказала сестра. – Обгорну нею рушницю, а ще принесу твої черевики й свої, надягну інші джинси й сорочку, а ці заховаю, і вони подумають, що я в них і досі; візьму мило й гребінець, ножиці, голку, «Лорну Дун» та «Швейцарську родину Робінзонів».

– Захопи всі набої двадцять другого калібру, які знайдеш, – мовив Нік Адамс. І поквапно додав: – Мерщій назад! Ховаймось! – Він побачив на дорозі бричку.

Вони лягли долілиць за кедрами на пружний мох, дослухаючись, як м'яко ступають кінські копита по піску, як ледь чутно поскрипують колеса. Люди в бричці мовчали, та Нік Адамс нюхом почув їх, коли вони проїжджали поруч; а ще він почув запах змилених коней. Він і сам спітнів, поки вони від'їхали далеченько в напрямку пристані, адже ж вони могли зупинитись біля джерела напоїти коней чи напитись самим.

– Це вони, Мала? – запитав він. – Вони, – відказала сестра.

– Плазуй назад, – сказав Нік Адамс.

Він поплазував просто до болота, тягнучи за собою торбину з рибою. В тому місці було сухо, бо драговина поросла мохом. Потім Нік звівся на ноги, сховав торбину за стовбуром кедра і махнув сестрі, щоб вона відходила далі. Вони увійшли в кедрові зарості, ступаючи нечутно, мов олені.

– Одного з них я знаю, – сказав Нік Адамс. – Це сучий син.

– Він казав, що вистежує тебе вже чотири роки.

– Я знаю.

– А той другий, здоровило в голубому костюмі, в якого на обличчі написано, що він любить жувати тютюн, – із півдня штату.

– Ага, – сказав Нік. – Ну, тепер, коли ми на них надивилися, мені краще рушати. Ти втрапиш сама додому?

– Певно. Я піду навпростець до вершини пагорба й обминатиму дорогу. Де ми зустрінемось увечері, Ніку?

– Я гадаю, тобі не варто йти, Мала.

– Краще я піду з тобою. Ти не уявляєш, як мені цього хочеться. А мамі я напишу записку й поясню, що пішла з тобою і що ти подбаєш про мене як слід.

– Ну гаразд, – погодився Нік Адамс. – Я чекатиму коло великої ялиці, тієї, в яку влучила блискавка. Та, що внизу, над бухтою. Знаєш її? Біля шляху.

– Але ж це біля самісінького будинку!

– Я не хочу, щоб тобі довелося тягти речі надто далеко.

– Я зроблю, як ти скажеш. Тільки будь обережний, Нікі.

– Коли б мені оце рушниця, я б дійшов до узлісся й порішив отих двох виродків, поки вони ще там біля пристані, потім прикрутив би дротом до них по залізяці і вкинув у воду.

– А що б ти потім робив? – спитала сестра. – Їх же хтось прислав сюди.

– Ніхто тієї сволоти не присилав.

– Але ж ти забив лося, і продавав форель, і вбив те, що вони витягли з твого човна.

– Ну й добре зробив.

Він не любив згадувати, що то було, бо саме це вони й використовували проти нього як речовий доказ.

– Знаю, але людей ти вбивати не будеш, саме тому я і йду з тобою.

– Облишмо про це балакати. А все ж мені б хотілося порішити тих двох виродків.

– Знаю, – сказала вона. – І мені теж. Але ми не вбиватимемо людей, Нікі. Обіцяєш мені?

– Ні. Я не певен, чи безпечно тепер відносити форель.

– Давай віднесу я.

– Ні. Вона надто важка. Я понесу її через болото аж до лісу позад готелю. А ти йди прямо до хазяйки і глянь, чи вона вдома та чи все гаразд. Якщо так, шукай мене біля великої липи.

– Через болото далеко, Нікі.

– З виправної колонії теж далеко.

– Можна мені піти з тобою через болото? Я заскочу до готелю, зроблю все, як ти сказав, а тоді вийду до тебе й заберу рибу.

– Можна й так, – сказав Нік. – Але я хочу, щоб ти пішла дорогою.

– Чому, Нікі?

– Тому що ти можеш побачити їх на дорозі й скажеш мені, куди вони поїхали. Я зустріну тебе в памолодку за готелем, біля великої липи.

Нік чекав у молодому ліску понад годину, та сестра не приходила. З'явилась вона дуже збуджена, і Нік помітив, що вона стомилась.

– Вони у нас дома, – сказала дівчинка. – Порозсідалися на веранді, дудлять віскі та імбирний ель, а коней випрягли й завели до стайні. Кажуть, що чекатимуть, доки ти не повернешся. Це мама розповіла їм, що ти пішов рибалити на затоку. Гадаю, вона ненавмисне. Сподіваюсь, що ні.

– А як місіс Пакард?

– Я застала її на кухні, й вона спитала мене, чи я тебе бачила. Я відповіла, що ні. Тоді вона сказала, що чекає на тебе з рибою. Вона тривожиться за тебе. Так що можеш нести форель.

– Гаразд, – мовив він. – Риба гарна й свіжа. Я переклав її в папороть.

– Можна мені зайти з тобою?

– Ну звичайно, – сказав Нік.

Готель містився в довгій дерев'яній будівлі з верандою, яка виходила вікнами на озеро. Широкі дерев'яні сходи вели до причалу, і вздовж них тяглася кедрова загорожа. На веранді стояли кедрові стільці, а на них сиділи люди в білому, ще молоді на вигляд. Із трьох труб на галявині, куди вели стежки, била джерельна вода. Джерело було мінеральне, й через те вода відгонила тухлими яйцями; Нік із сестрою пили її, тренуючи силу волі. Щоб зайти до готелю з двору, де була кухня, вони перейшли кладку через невеликий струмок, який впадав у озеро біля готелю, і задніми дверима пробралися до кухні.

– Помий рибу і поклади в льодовню, Нікі, – сказала місіс Пакард. – Я зважу її пізніше.

– Місіс Пакард, – мовив Нік. – Не міг би я порозмовляти з вами хвилинку?

– Гаразд, – одказала вона. – Тільки ж бачиш, я зайнята.

– Якщо можна, я хотів би взяти гроші зараз.

Місіс Пакард була вродлива, дуже заклопотана жінка в смугастому бавовняному фартусі. Вона мала чудовий колір обличчя. Разом з нею на кухні поралися служниці.

– Не за рибу, бува? Ти хіба не знаєш, що продавати форель заборонено?

– Знаю, – відповів Нік. – Я приніс вам цю рибу в дарунок. Я мав на увазі те, що рубав і складав у вас дрова.

– Зараз дам, – сказала місіс Пакард. – Треба піти до флігеля.

Нік із сестрою вийшли за нею надвір. На дощаному помості, який вів із кухні до льодовні, місіс Пакард зупинилась, засунула руку в кишеню фартуха й витягла гаманця.

– Забирайся звідси, – мовила вона швидко й приязно. – Забирайся мерщій. Скільки тобі потрібно?

– Моїх шістнадцять доларів, – відповів Нік.

– Ось тобі двадцять, – сказала вона. – І не вплутуй дитину у цю халепу. Нехай вона йде додому й пильнує за ними, аж поки ти будеш у безпеці.

– Коли ви почули про них? Вона похитала головою.

– Купувати так само небезпечно, як продавати, – мовила місіс Пакард. – Тримайся подалі, доки все не втихне. Ти славний хлопчина, Нікі, хоч би що там казали. Знайди Пакарда, якщо буде зле. Приходь сюди вночі, коли щось знадобиться. Я сплю чутко. Просто постукай у вікно.

– Ви ж не будете готувати рибу сьогодні ввечері, ні, місіс Пакард? Не будете подавати її клієнтам?

– Ні, – відповіла вона. – Але я не збираюсь її викидати. Пакард сам з'їсть із півдесятка за раз, і я ще кількох таких знаю. Будь обережний, Нікі, хай усе перемелеться. Не попадайся нікому на очі.

– Мала хоче йти зі мною.

– Не здумай брати її, – сказала місіс Пакард, – Приходь надвечір, а я подбаю про те, щоб дещо тобі наготувати.

– Ви дозволите мені взяти каструльку?

– Я приготую все, що треба. Пакард знає, що тобі знадобиться. Більше грошей я тобі не даю, щоб ти не встряв у яку халепу.

– Я б хотів попросити містера Пакарда дістати деякі речі.

– Він дістане тобі все, що треба. Але не крутись поблизу крамниці, Ніку.

– Я можу передати йому записку через Малу.

– Передай, тільки-но тобі щось знадобиться, – мовила місіс Пакард. – І не бійся. Пакард стежитиме за ними.

– До побачення, тітонько Хеллі.

– До побачення, – сказала вона й поцілувала його. Від неї війнуло приємним запахом. Такий запах стояв на кухні, коли там щось пекли. Від місіс Пакард пахло її кухнею, а там завжди стояв приємний запах. – Не бійся й не роби ніяких дурниць.

– Я не боюся.

– Ну, звичайно, – сказала вона. – А Пакард щось придумає.

Вони зустрілися серед високих ялиць на схилі за будинком. Настав вечір; сонце зайшло за пагорби по той бік озера.

– Я все знайшла, – сказала сестра. – У нас буде чималенький клунок, Нікі.

– Я знаю. А вони що роблять?

– Вони добре повечеряли, а тепер порозсідалися на веранді й п'ють. А ще розповідають один одному байки про те, які вони спритні.

– Не такі вже вони й спритні.

– Вони хочуть зморити тебе голодом, – сказала сестра. – Побудеш, мовляв, кілька ночей у лісі й прийдеш додому. Почуєш пару разів крик гагари на голодний шлунок і вернешся.

– Що мати давала їм на вечерю?

– Якусь погань, – відповіла сестра.

– Добре.

– Я все записала. Мама лягла спати з мігренню. Вона написала батькові листа.

– Ти його бачила?

– Ні. Він у неї в кімнаті разом зі списком харчів, що їх треба купити завтра в крамниці. Але їй доведеться складати новий список, коли вранці вона виявить, що все зникло.

– Вони багато п'ють?

– Та вже видудлили майже пляшку.

– Шкода, що ми не можемо підмішати їм тих крапель, від яких утрачають свідомість.

– Я могла підмішати, коли б ти навчив мене, як. Їх додають у пляшку?

– Ні, в чарку. Та в нас їх однаково нема.

– А може, вони є в нашій домашній аптечці?

– Ні.

– Я могла б вкинути їм трохи опію. У них там є ще одна пляшка. Або каломелі. Я знаю, в нас вона є.

– Ні, – сказав Нік. – Коли вони заснуть, спробуй надлити трохи з початої пляшки в яку-небудь пляшечку з-під ліків і винеси мені.

– Ліпше я піду й попильную за ними, – відповіла сестра. – Ех, якби у нас були ті краплі. Я ніколи навіть не чула про них.

– Власне, це не краплі, – пояснив Нік. – Це порошок хлоралгідрату. Його підсипають повії в чарки роззявам лісорубам, коли хочуть їх обібрати.

– Які погані! – сказала сестра. – Але нам, мабуть, не завадило б мати його трішки на крайній випадок.

– Дай я тебе поцілую, – мовив брат. – Просто на крайній випадок. Ходім подивимось, як вони п'ють. Хотів би я почути, про що вони теревенять у нашому домі.

– Обіцяй, що ти не розсердишся і не зробиш їм нічого лихого?

– Обіцяю.

– І коням теж. Вони не винні.

– Певно, що не винні.

– Шкода, що в нас немає тих крапель, – віддано сказала сестра.

– Що ж, нема то й нема, – відповів Нік. – Гадаю, їх немає ніде у цьому районі Бойн-Сіті.

Вони сховались у дровітні й стежили за двома чоловіками, що сиділи біля столу на веранді. Місяць ще не зійшов, і було темно, але обриси чоловіків вирізнялись проти світла, яке падало на стіну з озера. В цю мить обидва мовчали, схилившись над столом. Потім Нік почув, як дзенькнув лід об цеберко.

– Імбирного пива нема, – пробурчав один із чоловіків.

– Я ж казав, що його ненадовго стане, – відповів другий, – Це ти запевняв, що його багато.

– Принеси води. Відро й черпак на кухні.

– Я не хочу вже пити. Ляжу посплю.

– Ти хіба не будеш чекати на хлопця?

– Ні. Я хочу трохи поспати. А ти чекай.

– Як ти гадаєш, він сьогодні прийде?

– Не знаю. Я хочу трохи поспати. Збуди мене, коли будеш лягати.

– Я можу не спати цілу ніч, – сказав тутешній доглядач. – Скільки таких нічок я провів, очей не стуливши, коли ганявся за браконьєрами!

– Я теж, – мовив південець. – Але тепер я хочу трохи поспати.

Нік та його сестра бачили, як він зайшов у двері. Мати сказала чоловікам, що вони можуть лягати у спальні поруч із загальною кімнатою. Діти бачили, як він черкнув сірником. Після того у вікні знов стало темно. Вони стежили за другим доглядачем, що сидів біля столу, доки голова його не схилилась на руки. Потім вони почули, як він захропів.

– Почекаймо ще трохи, поки будемо певні, що він заснув міцно. А тоді заберемо речі, – сказав Нік.

– Перелізь через паркан і чекай з того боку, – мовила сестра. – Я можу тут вештатись скільки хочу. Але раптом він прокинеться й побачить тебе.

– Гаразд, – погодився Нік. – Я повиношу те, що в дровітні. Тут майже всі наші речі.

– А ти їх знайдеш без світла?

– Певно. Де рушниця?

– Я почепила її на горішню крокву з того боку. Гляди не спіткнись і не поваляй дрова, Ніку.

– Не бійся.

Вона підійшла до паркана в глибині двору, де за великою ялицею Нік пакував свій клунок. У цю ялицю минулого літа влучила блискавка, а восени її звалила буря. З-за далеких пагорбів саме сходив місяць; його світло проникало крізь дерева, і Нік добре бачив, що він складає. Його сестра поставила додолу мішок і сказала:

– Вони сплять, як свині, Нікі.

– Добре.

– Південець уже хропе, і той, що надворі, теж. Здається, я все взяла.

– Ти молодець, Мала.

– Я залишила мамі записку, написала, що йду з тобою, аби тобі було безпечніше, і щоб вона нікому не казала, і що ти піклуватимешся про мене як слід. Я поклала записку під двері, бо вони були замкнені.

– От паскудство, – сказав Нік і додав: – Вибач, Мала.

– Ти ж не хотів. Я тобі не дорікаю.

– Яка ти зануда.

– Нам хіба не буде гарно тепер?

– Буде.

– Я принесла віскі, – мовила вона, щоб задобрити брата. – В пляшці лишила тільки на дні. Кожен із них думатиме, що це товариш випив. У них все одно є ще одна пляшка.

– А ковдру для себе взяла?

– Взяла.

– Тоді рушаймо.

– Нам буде добре, якщо ми підемо туди, куди я думаю. Через цю мою ковдру клунок такий великий. Я нестиму рушницю.

– Гаразд. Які в тебе черевики?

– Я взяла старії мокасини.

– А що ти взяла почитати?

– «Лорну Дун», «Викрадений» і «Буремний перевал».

– Тобі ще рано читати це все, крім «Викраденого».

– «Лорну Дун» теж можна.

– Ми читатимемо вголос, – сказав Нік. – Так нам надовше вистачить. Але йти разом з тобою, Мала, трохи загайніше, отож нам ліпше не зволікати. Важко повірити, що ці виродки такі дурні, як удають. Може, це тому, що вони випили.

Нік уже спакував клунок і затягнув ремінці; потім присів і взув мокасини. Відтак обійняв сестру.

– Ти справді хочеш іти?

– Я мушу йти, Нікі. Тепер уже не вагайся і не будь слабкодухим. Я лишила матері записку.

– Ну добре, – сказав Нік. – Ходімо. Можеш нести рушницю, поки не втомишся.

– У мене все готове, – сказала сестра. – Дай-но допоможу тобі затягти ремінець.

– Ти знаєш, що ти зовсім не спатимеш і що нас чекає далека дорога?

– Знаю. Я справді можу не спати цілу ніч, як казав той сплюх на веранді.

– Може, колись він також не спав. А тепер найважливіше, щоб ти берегла ноги. Черевики не муляють?

– Ні, в мене шкіра на ногах стала тверда, бо я ходжу боса ціле літо.

– В мене теж, – сказав Нік. – Ну, гайда. Ходімо.

І вони рушили, ступаючи по м'якій глиці. Дерева були високі, і кущі під ними не росли. Діти підіймались на пагорб, і місяць освітлював Ніка з чималим клунком за плечима та його сестру, що несла рушницю 22-го калібру. Досягши вершини пагорба, вони озирнулись і побачили озеро в місячному сяйві. Було так ясно, що вони розгледіли темну косу, а за нею високі пагорби на далекому березі.

– Ми могли б із ними попрощатись, – мовив Нік Адамс.

– До побачення, озеро, – сказала Мала. – Я люблю тебе.

Вони спустилися схилом через довгий лан, далі через сад, потім перелізли через огорожу з жердин і опинилися на стерні. Ідучи по стерні, вони подивились праворуч і побачили бойню, велику стодолу у видолинку та стару, збудовану в зруб хату на узгір'ї, що стояла над озером. Довга алея з пірамідальних тополь, яка вела до озера, була залита місячним світлом.

– У ноги не коле, Мала? – запитав Нік.

– Ні, – відповіла сестра.

– Я вибрав цю дорогу, щоб обминути собак, – сказав Нік. – Вони зразу замовкли б, якби пізнали нас. Але хтось міг би почути, коли вони загавкають.

– Еге ж, – мовила вона. – І відразу здогадався б, що це ми, бо собаки перестали гавкати.

Попереду видніло темне пасмо високих горбів за дорогою. Вони дійшли до кінця стерні й перебрели через потічок, що біг низом до хатинки. Потім другою стернею вибрались на горб, де була ще одна огорожа з жердин і піщаний шлях, за яким ріс густий молодняк.

– Стривай, я перелізу й допоможу тобі, – сказав Нік. – Але спершу хочу глянути на дорогу.

З огорожі Нік побачив горби, темні зарості коло їхнього будинку й блиск озера в місячному світлі. Тоді перевів погляд на шлях.

– Там, де ми йшли, вони нас не вистежать і навряд чи зможуть помітити, що це наші сліди в глибокому піску, – пояснив він сестрі. – Адалі ми триматимемось узбіччя дороги, якщо в ноги не дуже колотиме.

– Нікі, а я гадаю, вони не такі тямковиті, щоб узагалі будь-кого вистежити. Сам бачиш, вони просто чекали, що ти повернешся додому, а тоді вважай, що напились до вечері і після неї.

– Вони приїздили на пристань, – мовив Нік. – А я ж був саме там. Якби ти мене не попередила, я попався б.

– Не треба бути бозна-яким кмітливим, аби здогадатись, що ти на великій затоці, після того як мати сказала їм, що ти, певне, пішов по рибу. Коли я побігла до тебе, вони, мабуть, знайшли всі човни на місці й мали б здогадатися, де ти. Всі ж бо знають, що ти завжди рибалиш нижче млина й лимонадної фабрики. А ось вони не зразу зметикували.

– Нехай так, – сказав Нік. – І все ж вони тоді були страшенно близько.

Сестра подала йому рушницю через огорожу, прикладом уперед, а сама пролізла поміж жердинами. Потім стала поряд з Ніком на дорозі, а він простяг руку й погладив її по голові.

– Ти дуже втомилась, Мала?

– Ні, що ти! Я така рада, що забула про втому.

– Доки ти не втомилася зовсім, іди серединою дороги, де їхні коні залишили сліди в піску. Пісок такий м'який і сухий, що твоїх слідів не буде видно, а я ітиму там, де твердо.

– І я можу там, де твердо.

– Ні. Я не хочу, щоб ти поранила ноги.

Незабаром вони дістались нагору, до тої височини, яка розділяла обидва озера. Там, обабіч шляху, ріс густий корчастий молодняк, а між ним і дорогою – кущі ожини та дикої малини. Попереду, наче шпилі, між деревами бовваніли верхівки пагорбів. Місяць уже майже зайшов.

– Як ти себе почуваєш, Мала? – запитав Нік сестру.

– Просто чудово. Нікі, а тікати з дому – завжди так приємно?

– Ні. Щоразу відчуваєш якусь самотність.

– Яку самотність ти відчуваєш?

– Страшну, гнітючу самотність. Жахливу.

– А зі мною ти теж будеш самотній?

– Ні.

– Ти дуже невдоволений, що з тобою я, а не Труді?

– Навіщо ти раз у раз про неї згадуєш?

– Я не згадую. Мабуть, ти про неї думав, і тобі здалося, що це я про неї говорю.

– Яка ти хитра, – мовив Нік. – Я згадав її через те, що ти мені сказала, де вона, а коли я про це довідався, то запитав, що вона робить і таке інше.

– Я вже думаю, що мені не слід було йти.

– Я казав тобі, що не слід.

– От лихо, – промовила сестра. – Невже ми будемо сваритись так само, як інші? Я зараз повернуся додому. Не буду тобі накидатись.

– Годі, – сказав Нік.

– Будь ласка, не лай мене, Нікі. Я повернуся або залишусь, це як ти захочеш. Скажи, і я піду геть. Але не будемо сваритись. Хіба ми з тобою не надивились, як сваряться брати й сестри в чужих родинах?

– Надивилися, – відповів Нік.

– Я сама наполягала, щоб ти взяв мене з собою. Але ж зробила все, щоб ти не мав зі мною клопоту. І я таки перешкодила їм спіймати тебе.

Вони дісталися вершини пагорба, і згори їм знов було видно озеро, хоча звідси воно видавалось вузьким, майже як велика річка.