Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 57 страниц)

VI

Вони йшли за вітром, тримаючи курс на захід і обминаючи риф з прибережного боку. Баки були повні пального, льодовник напакований льодом, а внизу вільна од вахти зміна патрала курей. Ще одна зміна чистила зброю. Місток до половини людського зросту затягли брезентом і з обох боків катера почепили довгі дошки, що величезними літерами сповіщали про його наукове призначення. Дивлячись за борт, щоб не втратити з очей глибини, Томас Хадсон бачив жмутки курячого пір'я, що падали на спінену катером воду.

– Тримайся якнайближче до берега, але так, щоб не наскочити на мілину, – мовив він до Ари. – Ти ж знаєш ці місця.

– Я 'знаю, що з цього не буде добра, – відказав Ара. – Де ми маємо стати на якір?

– Я хочу обстежити ближчий кінець Кайо-Крусу.

– Обстежити можна, але навряд чи це багато дасть. Невже ти гадаєш, що вони сидітимуть там?

– Ні. Але, може, Їх бачив хтось із тамтешніх рибалок. Чи вуглярів.

– Добре, якби ущух вітер, – сказав Ара. – Хоч би днів зо два постояв штиль.

– Тут, за Романо, завжди дме.

– Я знаю. Але цей вітрюга такий пронизливий, наче десь у міжгір'ї. За такого вітру нам їх нізащо не застукати.

– Поки що всі наші передбачення справджуються, – сказав Томас Хадсон. – Може, й пощастить. Але вони могли захопити Лобос і звідти викликати по радіо інший підводний човен, щоб підібрав їх.

– Виходить, вони не знали, що там був ще один підводний човен.

– Очевидно. За десять днів вони могли далеко запливти.

– Якби хотіли, – мовив Ара. – Слухай, Томе, годі мізкувати. В мене аж у голові гуде. Краще вже тягати бочки з бензином. Ти мізкуй сам, а мені кажи, куди кермувати.

– Кермуй прямо, але пильнуй, щоб не наскочити на ту бісову Мінерву. Тримай далі від рифів та піщаних кіс.

– Гаразд.

То ти гадаєш, що, коли їх хряпнуло, у них вийшов з ладу радіозв'язок? – думав Томас Хадсон. Але ж вони напевне мали запасну рацію. Одначе Пітерс ні разу після того не зловив їх на УКХ. А втім, це нічого не доводить. Ніщо нічого не доводить, крім єдиного: три дні тому тут бачили дві шхуни ловців черепах, що пішли тим самим курсом, яким оце йдемо ми. Чи мали вони на палубах човни? От чорт, я забув спитати. Та, певне, мали, бо ж лейтенант сказав, що то були звичайні собі багамські черепашатники, тільки зверху видніли захистки з пальмового віття. Скільки їх? Цього ти не знаєш. Чи є поранені? І цього ти не знаєш. Як вони озброєні? Єдине, про що ти знаєш, це що в них є автомат. Яким курсом вони пішли? Поки що ми йдемо тим самим, що й вони.

Може, знайдемо щось між Кайо-Крусом і Мегано, подумав він. Навряд щоб ти там щось знайшов, окрім птаства та слідів ігуан на піску навколо джерела.

От бачиш, усе це відвертає твої думки від інших речей. Яких інших? Немає в тебе більш нічого. Та ні, є. Є оце судно, і люди на ньому, і море, і оті мерзотники, на яких ти полюєш. А потім ти повернешся до своїх котів, і поїдеш до міста, і геть уп'єшся, і приволочиш своє тлінне тіло додому, а тоді знов будеш готовий вирушити в море й робити те саме.

Може, цього разу ти вже таки накриєш тих падлюк. Не ти знищив їхній підводний човен, але й твоя, хоч яка мала, частка в цьому є. А якщо пощастить захопити його екіпаж, то вже буде величезна користь.

Та чому ж усе воно тебе начебто й не обходить? – запитав він сам себе. Чому ти не думаєш про них як про вбивць і не почуваєш до них праведного гніву, що його мав би почувати? Чому просто сунеш і сунеш вперед, мов стомлений кінь, який втратив вершника, але не сходить з доріжки? Тому що всі ми убивці, відказав він собі. Всі – і з того боку, і з цього, – якщо ми чогось варті в ділі; тож нічого доброго з цього не вийде. Але ти повинен робити це діло. Еге ж, погодився він. Але не повинен ним пишатися. Тільки повинен робити його добре. А любити його я не наймався. Та ти й взагалі ні на що не наймався, нагадав він собі. І це ще навіть гірше.

– Давай я поведу, Аро, – сказав він. Ара віддав йому штурвал.

– Добре пильнуй з правого борту. Тільки так, щоб тобі не сліпило очі сонцем.

– Я піду візьму захисні окуляри. Слухай, Томе. Чому ти не хочеш передати мені штурвал і виставити вахту на чотири боки? Ти стомився, а на острові й хвилини не відпочив.

– Тут вахта на чотири боки не потрібна. А потім виставимо.

– Але ж ти стомився.

– Я не хочу спати. Розумієш, якщо вони йдуть тут поночі, притискаючись до берега, то неодмінно мають на щось наразитися. Тоді їм доведеться спинитись, щоб полагодити несправність, і ми їх накриємо.

– Це не причина, щоб не давати собі перепочинку, Томе.

– А я цим не хизуюся, – сказав Томас Хадсон.

– Ніхто такого й не думає.

– Що ти почуваєш до тих мерзотників?

– Я знаю одне: ми повинні знайти їх, скільки буде треба – постріляти, а решту забрати з собою.

– А як щодо тієї розправи на острові?

– Не скажу, що й ми вчинили б таке саме. Але вони вважали це за необхідне. І вбивали не задля розваги, – відказав Ара.

– А те, що вони вбили свого?

– Генрі вже скільки разів хотів убити Пітерса. Та й мені самому часом хочеться його вбити.

– Еге ж, – погодився Томас Хадсон. – Це почуття кожному знайоме.

– Я просто не думаю про всі ці речі, через те мене нічого й не гризе. Може, й ти облишив би перейматися ними, а взяв би та щось почитав для заспокоєння нервів, як завжди робив?

– Сьогодні вночі я спатиму. Ось станемо на якір, і тоді я почитаю й засну. Ми відіграли в них чотири дні, хоч це начебто й непомітно. Тепер треба шукати скрізь, де тільки можна.

– Ми спіймаємо їх, а ні – то заженем у руки інших, – сказав Ара. – Яка різниця? Ми маємо свою гордість, але наша гордість не така, як у всіх, і люди про неї нічого не знають.

– Я зовсім про це забув, – мовив Томас Хадсон.

– Це гордість без марнославства, – провадив Ара. – Невдача їй сестра, г… – брат, а смерть – законна дружина.

– То має бути велика гордість.

– Така вона й є, – сказав Ара. – Отож не забувай про неї, Томе, і не занапащай себе. Всі, хто тут є, мають цю гордість, навіть Пітерс. Хоч Пітерса я не люблю.

– Дякую, що ти нагадав мені про неї, – мовив Томас Хадсон. – А то мені часом так осоружно стає, що гори воно все вогнем.

– Томе, – сказав Ара. – Гордість – це все, що кожен з нас має. В декого вона буває надмірна й тоді обертається на гріх. Задля гордості всі ми робимо таке, що спершу здається нам неможливим. Ми на те просто не зважаємо. Але на додачу до гордості людині потрібно мати ще здоровий глузд і обачність. І тепер, коли ти став необачний щодо себе, я змушений просити тебе: зроби мені ласку, будь обачніший. Задля нас і задля судна.

– Кого це «нас»?

– Нас усіх.

– Гаразд, – сказав Томас Хадсон. – Нехай тобі принесуть темні окуляри.

– Томе, ти зрозумій, будь ласка.

– Я розумію. І дуже тобі вдячний. Увечері я добряче наїмся і засну безтурботним дитячим сном.

Ара навіть не усміхнувся на цей жарт, хоча жарти він завжди розумів.

– Постарайся, Томе, – мовив він.

VII

Вони стали на якір з підвітряного боку Кайо-Крусу, у бухті з піщаним дном між двома островами.

– Треба кинути й другий якір, коли ми вже тут стали! – гукнув Томас Хадсон до свого помічника. – Не подобається мені це дно.

Помічник знизав плечима й нахилився до другого якоря, а Томас Хадсон трохи подав катер уперед, проти відпливу, дивлячись, як течія за бортом несе траву, змиту з піщаного берега. Потім дав задній хід і почекав, доки другий якір добре закріпиться в грунті. Катер стояв носом проти вітру, і його обтікав відплив. Навіть у цьому затишному місці вітер був чималий, і Томас Хадсон розумів, що, коли настане приплив, катер поверне бортом до хвилі.

– Ну й біс із ним, – мовив він. – Нехай трохи похитає. Але його помічник уже спустив шлюпку, і вони там узялися звільняти кормовий якір. Томас Хадсон побачив, що вони кинули той малий «денфорт» так, щоб він утримав катер проти вітру, коли почнеться приплив.

– А чом би не кинути ще два чи три? – гукнув він. – Нехай би собі думали, що це якийсь велетенський павук.

Помічник осміхнувся до нього.

– Подай шлюпку до борту. Я їду на берег.

– Ні, Томе, – відказав помічник. – Нехай поїдуть Ара і Віллі. Я одвезу їх, а потім другу партію на Мегано. Чи брати їм з собою niños? [179]179
  Малята (ісп..).


[Закрыть]

– Ні. Будьте науковцями.

Останнім часом я дозволяю надто багато командувати собою, подумав він. Мабуть, це означає, що мені справді треба відпочити. От тільки втоми я не почуваю, і сон мене не бере.

– Антоніо! – гукнув він.

– Слухаю, – озвався помічник.

– Я візьму надувний матрац, дві подушки і велику склянку питва.

– Якого?

– Джину з кокосовою водою, ангостурою та лимоном.

– «Томіні»? – спитав помічник, зрадівши з того, що йому знов захотілося випити.

– Подвійну порцію.

Генрі закинув на місток надувний матрац, а тоді піднявся сам з книжкою та журналом.

– Тут у тебе затишок, – мовив він. – Хочеш, я відсуну брезент, щоб проходило повітря?

– Відколи це мені така шана?

– Томе, ми поговорили між собою і всі погодились, що тобі треба відпочити. Ти надсаджуєшся понад усяку міру, що може знести людина. І ти цю міру вже перебрав.

– Маячня собача, – мовив Томас Хадсон.

– Може, й так, – сказав Генрі. – Я теж доводив, що як на мене, то ти в порядку і ще можеш тягти й тягти. Але всі хлопці тривожаться, і вони мене переконали. Якщо можеш, переконай мене в іншому. Ти тільки не сердься, Томе.

– Я чудово себе почуваю. І начхати мені на все.

– От про це ж я й кажу. Ти не хочеш сходити з містка. Хочеш сам вистоювати всі вахти біля штурвала. І тобі на все начхати.

– Гаразд, – мовив Томас Хадсон. – Я все зрозумів. Але командир тут ще я.

– Я ж не мав на думці нічого такого, повір.

– Забудьмо про це, – мовив Томас Хадсон, – Я вже відпочиваю. Ти знаєш, як обшукувати острів?

– Та певне, що знаю.

– От і подивись, що там на Мегано.

– Саме це я й збираюся робити. Віллі і Ара вже поїхали. А я в другій партії, чекаємо тільки Антоніо із шлюпкою.

– Як там Пітерс?

– Від самого полудня порпається в тій великій рації. Нібито все вже налагодив.

– Оце було б чудово. Якщо я засну, збуди мене, тільки-но повернетесь.

– Гаразд, Томе.

Генрі нахилився й узяв велику склянку, яку йому подали знизу. Вона була по вінця повна іржавої рідини впереміш із льодом і обгорнута складеним удвоє паперовим рушником, що його обхоплювала гумова стрічка.

– Подвійний «томіні», – сказав Генрі. – Випий, почитай і засни. Склянку можеш поставити отут, у котресь гніздо для гранат.

Томас Хадсон надпив із склянки.

– Смакота, – мовив він.

– Воно тобі завжди смакувало. Все буде добре, Томе.

– Все, що ми можемо зробити, треба зробити якнайкраще.

– Ти тільки відпочинь як слід.

– Неодмінно.

Генрі пішов униз, а потім Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора. Воно наблизилося, змовкло, до нього долинули голоси, а тоді він знову почув дзижчання мотора, що поступово віддалялось. Він трохи перечекав, прислухаючись. Тоді взяв склянку й виплеснув усе, що в ній було, геть через борт, і вітер поніс бризки до корми. Томас Хадсон застромив склянку в підхоже розміром гніздо на потрійному стелажі й ліг долілиць на гумовий матрац, обхопивши його обома руками.

Мабуть, під тими пальмовими захистками в них були поранені, думав він. А може, в такий спосіб вони хотіли приховати, що їх багато. Та я цього не думаю. Тоді б вони з'явилися тут першого ж вечора. Мені слід було самому поїхати на берег. Надалі так і робитиму. А втім, Ара й Генрі знають діло досконально, та й Віллі такий, що не схибить. От і мені сьогодні треба не схибити. Постарайся вже як можеш, сказав він собі. Переслідуй їх запекло, безжально, не роби помилок і, боронь боже, не згуби сліду.

VIII

Він відчув, що хтось доторкнувся до його плеча. То був Ара.

– Одного ми взяли, Томе, – сказав він. – Віллі і я.

Томас Хадсон кинувся вниз, Ара за ним. Німець лежав на кормі, загорнутий у ковдру. Під головою в нього були дві подушки. На палубі поруч з ним сидів Пітерс, тримаючи в руці склянку води.

– Дивіться, що ми тут маємо, – сказав він.

Німець був худющий, його підборіддя та запалі щоки вже обросли білявою борідкою. Він мав довге скуйовджене волосся і в надвечірньому світлі сонця скидався на святого.

– Він не може говорити, – обізвався Ара. – Ми з Віллі вже пробували. Ти б краще став з навітряного боку.

– Та я почув дух, ще як спускався, – мовив Томас Хадсон. – Спитай, чи не треба йому чого, – звернувся він до Пітерса.

Радист заговорив до полоненого по-німецькому, і той подивився на нього, але нічого не відповів і не поворухнув головою. Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора й поглянув на шлюпку, що саме виходила з променів призахідного сонця. Вона була тяжко навантажена, і ватерлінія майже сховалася під водою. Він знову подивився вниз на німця.

– Спитай його, скільки їх. Скажи, нам потрібно це знати. Скажи, що це дуже важлива річ.

Пітерс заговорив до німця тихо і, як здалося Томасові Хадсону, майже лагідно. Німець з величезним зусиллям вимовив три слова.

– Він каже: ніщо не важливе, – переклав Пітерс.

– Скажи йому, що він помиляється. Мені треба знати. Спитай його, чи не потрібен йому морфій.

Німець приязно подивився на Томаса Хадсона й проказав три слова.

– Він каже: вже не боляче, – переклав Пітерс. Тоді швидко заговорив по-німецькому, і Томасові Хадсону знову вчулися в його голосі лагідні нотки; чи, може, то просто була така м'яка мова.

– Придерж язика, Пітерсе, – звелів Томас Хадсон. – Перекладай тільки те, що я кажу, причому дослівно. Ти чуєш?

– Так, сер, – відповів Пітерс.

– Скажи йому, що я можу примусити його заговорити.

Пітерс сказав німцеві кілька слів, і той знову звів очі на Томаса Хадсона. То були старечі очі на обличчі ще молодої людини, але вже теж постарілому, наче викинутий морем уламок дерева, і майже такому ж сірому.

–  Nein, – поволі промовив німець.

– Він каже: ні, – переклав Пітерс.

– Еге ж, це я й сам зрозумів, – сказав Томас Хадсон. – Принеси йому теплого супу, Віллі, і трохи коньяку. Пітерсе, спитай його, чи не відмовиться він од морфію, якщо йому не треба буде нічого говорити. Скажи, що морфію в нас багато.

Пітерс переклав, і німець поглянув на Томаса Хадсона й усміхнувся скупою північною усмішкою. Тоді ледь чутно промовив щось до Пітерса.

– Він дякує, але морфій йому вже не потрібен, і краще приберегти його.

Німець тихо сказав Пітерсові ще щось, і той переклав:

– Він каже, що тиждень тому морфій йому не завадив би.

– Скажи йому, що я віддаю належне його мужності.

Тим часом Антоніо вже підвів до борту шлюпку, в якій був Генрі та всі, хто їздив на Мегано.

– Піднімайтеся тихо, – сказав їм Томас Хадсон. – І на корму не лізьте. Там у нас німець помирає, то нехай помре спокійно. Ви щось знайшли?

– Нічого, – відказав Генрі. – Анічогісінько.

– Пітерсе, – мовив Томас Хадсон. – Кажи йому все, що хочеш. Може, щось вивідаєш. А я піду вип'ю з Арою та Віллі.

Внизу він спитав:

– Де ж суп, Віллі?

– Перше, на що я натрапив, була юшка з молюсків, – сказав Віллі. – Вона вже нагрілася.

– А чому не з бичачих хвостів чи не з пекучого перцю? – мовив Томас Хадсон. – Від них би він ще швидше сконав. Де в біса курячий бульйон?

– Я не хотів давати йому бульйону. То для Генрі.

– І правильно, – обізвався Генрі. – Чого б то нам з ним панькатися?

– Ніхто з ним не панькається. Коли я звелів принести йому супу, то гадав, що їжа і ковток коньяку додадуть йому сили говорити. Але говорити він не хоче. Хлюпни-но мені джину, Аро.

– Ти знаєш, Томе, вони там зробили для нього укриття і настелили справжню постіль з пальмового листя. Залишили йому вдосталь води і їжу в череп'яному горщику. Намагалися влаштувати все якнайзручніше, навіть стічні рівчачки в піску прокопали. Від берега туди вело багато слідів, і я сказав би, що там ходило чоловік вісім-десять. Не більше. Ми з Віллі несли його дуже обережно. Обидві рани гангренозні, і на правому стегні запалення вже не спинити. Можливо, не треба було тягти його сюди, а приїхати по тебе й Пітерса, щоб допитати там-таки, в укритті. Коли так, то це я винен.

– Зброя при ньому була?

– Ні. І особистого знака не було.

– Давай моє питво, – сказав Томас Хадсон. – А як тобі здалося, коли зрізано віти для укриття?

– По-моєму, не далі як учора вранці. Але я не певен.

– Він хоч слово сказав?

– Ні. Коли він побачив нас з автоматами, то вмить наче задерев'янів. Тільки раз перелякано глипнув на Віллі. Мабуть, коли побачив його око. А коли ми його піднімали, посміхнувся.

– Щоб показати, що може ще посміхатися, – докинув Віллі.

– А потім знепритомнів, – сказав Ара. – Як гадаєш, Томе, довго він помиратиме?

– Не знаю.

– Ну, беріть своє питво й ходімо нагору, – мовив Генрі. – Я не довіряю Пітерсові.

– Спершу з'їмо цю юшку, – сказав Віллі. – Я голодний. А тому німцеві, якщо Генрі не заперечує, я підігрію бульйону.

– Коли це допоможе йому заговорити, то не заперечую, – мовив Генрі.

– Мабуть, не допоможе, – відказав Віллі. – Та коли він і справді кінці віддає, то якось негоже тягти цю юшку. Віднеси-но йому коньяку, Генрі. Може, він так само його любить, як ми з тобою.

– Не чіпайте його, – сказав Томас Хадсон. – Він хороший німчура.

– Де ж пак, – мовив Віллі. – Всі вони хороші, коли згортають руки.

– Він не згортав рук, – заперечив Томас Хадсон. – Він просто помирає.

– І дуже гідно, – докинув Ара.

– То й ти вже став німцелюбом? – запитав його Віллі. – Тепер вас із Пітерсом двоє.

– Замовкни, Віллі, – сказав Томас Хадсон.

– А ти чого? – обернувся до нього Віллі. – Хто ти такий? Захеканий ватажок купки завзятих німцелюбів.

– Ходім зі мною, Віллі, – звелів Томас Хадсон. – Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.

Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.

Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. В такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:

– Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.

– Тобою, – відказав Віллі. – Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?

– Знаю. Що ще?

– А те, що отой сучий Пітерс і сучий німчура засмерділи тут усю корму. Та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?

– Як він куховарить?

– Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.

– Куди краще.

– В гузно все це, Томе. Ні, я не з'їхав з глузду. Не маю з чого з'їжджати. Просто звик жити інакше. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.

– Та я й не занапащаю, – відказав Томас Хадсон. – Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.

– Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест, – сказав Віллі. – А ти подумай краще про курв.

– До них же ми й керуємо.

– Оце інша розмова.

– Ти вже одійшов, Віллі?

– Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.

– Атож, – сказав Томас Хадсон. – І про тих на острові теж добре подбали.

– Так, – мовив Віллі. – Оце ж бо й страшно, правда?

До кубрика зайшов Пітерс. Він завжди поводився як військовий моряк, навіть коли бував не в найкращій формі, і дуже пишався тією дисципліною без зайвих формальностей, що була правилом на судні. З усієї команди він як ніхто умів з цього користатися. Але тепер зайшов, став струнко, віддав честь, виказавши тим, що він уже п'яний, і промовив:

– Томе… тобто, сер. Він помер.

– Хто помер?

– Полонений, сер.

– Гаразд, – сказав Томас Хадсон. – Запусти свій генератор і спробуй зловити Гуантанамо. – У них щось має для нас бути, подумав він. – Полонений нічого не сказав? – спитав він Пітерса.

– Ні, сер.

– Віллі, – мовив Томас Хадсон. – Як ти себе почуваєш?

– Чудово.

– Візьми кілька магнієвок і сфотографуй його в профіль з обох боків, потім стягни з нього ковдру та шорти й зроби знімок на повний зріст так, як він лежить там на кормі. А тоді ще один анфас голови й так само на повний зріст.

– Слухаюсь, сер, – сказав Віллі.

Томас Хадсон піднявся на місток. Невдовзі він почув, як загув генератор, і побачив короткі спалахи магнієвих ламп. Вони там, нагорі, де все міряють на числа, не повірять і тому, що ми захопили хоч такого німця, подумав він. Ніяких доказів немає. Скажуть, що це був просто труп, якого викинули з підводного човна, а ми підібрали. Треба було сфотографувати його ще живого. Е, та ну їх к бісу. Може, завтра ми злапаємо й інших.

До нього підійшов Ара.

– Томе, кого ти призначиш одвезти його на берег і поховати?

– Хто в нас сьогодні найменше працював?

– Усі працювали багато. Я візьму з собою Хіля, і ми все зробимо. Закопаємо його в пісок над самою межею припливу.

– Можна трохи вище.

– Я пришлю до тебе Віллі, скажеш йому, що написати на дошці. Там, у коморі, є придатна дошка від ящика.

– Гаразд, пришли.

– Зашити його в брезент?

– Не треба. Просто загорніть у ковдру, яка при ньому була. Пришли до мене Віллі.

– Що я маю зробити? – спитав Віллі.

– Напиши на дошці: «Невідомий німецький моряк», – і постав унизу дату.

– Гаразд, Томе. Мені теж їхати на берег його ховати?

– Ні. Поїдуть Ара й Хіль. Зроби напис і відпочивай. Можеш чогось випити.

– Як тільки Пітерс почує щось із Гуантанамо, я пришлю когось тобі сказати. А ти сам не спустишся вниз?

– Ні. Я відпочиваю й тут.

– Ну і як воно тобі на містку такого великого корабля, обтяженому відповідальністю і всяким іншим лайном собачим?

– Майже так само, як ото писати на тій дошці.

Згодом принесли розшифровану радіограму з Гуантанамо. В ній говорилося: «Пильно шукайте далі в західному напрямку».

Це нам, сказав собі Томас Хадсон. Він ліг і одразу ж заснув, і Генрі укрив його тонкою ковдрою.