Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 57 страниц)

XI

Увечері, коли дощ припинився і він перевірив усі місця, де після тривалої суші почало протікати, й пересвідчився, що скрізь підставлено каструлі та миски, а самі ті місця позначено олівцем, вони втрьох з помічником і Арою розподілили вахти та обов'язки, а тоді обговорили й погодили між собою всі інші питання. А після вечері, коли внизу засіли за покер, Томас Хадсон піднявся на свій місток. Він узяв із собою обприскувач, надувний матрац та легку ковдру.

Він хотів просто полежати, ні про що не думаючи. Часом це в нього виходило. Часом він міг думати про зорі, не замислюючись над їхніми загадками, про океан, не пов'язуючи з ним щоденних справ, про схід сонця, не турбуючись про те, що він принесе.

Він почував себе чистим з голови до ніг, вимившися з милом під зливою на кормі, і думав: от і полеж собі просто так, тішся тим, що ти такий чистий. Він знав, що ні до чого тепер думати про Томову матір, ані про те, що вони колись робили, і де бували разом, і як порвали одне з одним. І про Тома думати було ні до чого. Томас Хадсон перестав думати про нього, як тільки дістав ту звістку.

Ні до чого було думати й про двох інших. Їх він також утратив і думати про них собі не дозволяв. Усе те він проміняв на нового коня і оце тепер їхав на ньому. Тож лежи отут, почувай себе чистим після купелі з милом під зливою і зроби добре діло: ні про що не думай. Ти ж уже навчився хоч на якийсь час відганяти думки. Може, так і заснеш, і тобі насниться щось веселе чи гарне. Просто лежи собі тихенько, і вдивляйся в ніч, і ні про що не думай. Коли Пітерс щось зловить, Ара чи Генрі збудять тебе.

Невдовзі він таки заснув. Він знову був хлопцем-школярем і піднімався верхи крутим схилом міжгір'я. Раптом гори зникли, і він опинився на піщаній обмілині біля прозорої річки, такої прозорої, що він бачив камінці на дні, а тоді задивився, як біля самого берега знавісніла форель одна перед одною кидається за комахами, що пливуть за водою. Він сидів на коні й дивився на форель, коли його збудив Ара.

В радіограмі говорилося: «Пильно шукайте далі в західному напрямку», —і в кінці стояв кодовий підпис.

– Дякую, – сказав Томас Хадсон. – Як буде щось іще, несіть мені.

– Ну звісно. А поки що спи, Томе.

– Мені снився гарний сон.

– Не треба розказувати, – мовив Ара. – І, може, він справдиться.

Томас Хадсон знову заснув і, засинаючи, усміхнувся, бо подумав про те, що й так уже виконує цей наказ і пильно шукає далі в західному напрямку. І забрався вже далеченько, подумав він. Мабуть, куди далі, ніж вони собі там гадають.

Він спав, і йому снилося, що його хатина згоріла і хтось убив його оленятко, яке вже виросло на молодого оленя. І хтось убив його собаку, і він знайшов його під деревом мертвого й прокинувся весь спітнілий.

Мабуть, і сон не може нічого зарадити, сказав він собі. Отож краще сприймай його так, як сприймав завжди, й не сподівайся ніякого знеболення. Ану обмізкуймо все це до ладу.

Усе, що тобі тепер залишилося, – це твоє головне діло і ряд проміжних завдань. Ось і все, то й нехай воно буде тобі до душі. Тобі ніколи більш не снитимуться гарні сни, так що можеш і зовсім не спати. Просто лежи й відпочивай, і нехай твоя голова працює до знемоги, а коли вже засинаєш, то чекай усіляких страхіть. Це твій виграш у тій великій грі, яка точиться нині в світі. Ти зробив свою ставку, і тобі випав важкий неспокійний сон. А мало не випало й цілковите безсоння. Та ти проміняв його на те, що тепер маєш, отож будь задоволений. Зараз тобі хочеться спати. Ну й спи собі, але май на увазі, що прокинешся весь у поту. То й що з того? Та нічого з того. А пригадуєш ті часи, коли ти цілу ніч спав з коханою жінкою, і завжди був щасливий, і прокидався тільки тоді, коли вона будила тебе для нових любощів? Можеш згадувати все те, Томасе Хадсоне, побачимо, чи багато добра з цього буде.

Цікаво, чи багато в них бинтів для другого пораненого? Якщо вони мали час узяти бинти, то цілком могли взяти й дещо інше. А що інше? Що, по-твоєму, вони ще мають такого, про що ти не знаєш? Гадаю, небагато. Мабуть, пістолети й кілька автоматів. Мабуть, трохи вибухівки, яка може їм на щось придатися. Я повинен припускати, що в них є і кулемет. Але не думаю. У бій вступати вони навряд чи хочуть. Вони хочуть забратися звідси к бісу й потрапити на якесь іспанське судно. Якби вони були боєздатні, вони б ще тієї ночі повернулися назад і захопили Конфітес. А може, я помиляюся. Може, щось збудило в них підозру. Вони могли побачити на березі наші бочки й подумати, що ми стоїмо там уночі. Вони ж не знають, хто ми. Але, побачивши ті бочки, могли вирішити, що десь поблизу є судно, яке бере багато пального. Крім того, їм навряд чи хотілося вступати в бій, маючи поранених. Але ж поночі вони могли залишити шхуну з пораненими десь оддалік, а самі висадитись і захопити радіостанцію, якби хотіли, щоб їх забрав отой другий підводний човен. Цікаво, що сталося з ним далі? Якась дивна виходить історія.

Думав би ти про щось веселіше. Хоч би про те, як станеш уранці до штурвала спиною проти сонця. Але не забувай, що тепер вони не тільки розжились на солону рибу, а й мають провідника, який знає ці місця, отож, тобі доведеться добре посушити собі голову.

Він заснув і спав спокійно, і тільки за дві години до світанку його збудила мошва. Думаючи про справи, він трохи заспокоївся, і цього разу йому нічого не снилося.

XII

Вони знялися з якоря ще вдосвіта, і Томас Хадсон повів катер вузькою протокою, що скидалася на канал з низькими сірими берегами. До сходу сонця він уже залишив позаду вузький прохід між двох обмілин і повернув на північ, щоб вийти на синій морський простір, минаючи небезпечні кам'янисті виступи великого рифу. Так було далі, ніж з внутрішнього боку рифу, зате набагато безпечніше.

Коли зійшло сонце, довкола панував цілковитий штиль, і хвилі навіть не бились об каміння. Томас Хадсон знав, що до полудня буде гаряче й душно, а потім знову насуне шквал.

Його помічник піднявся до нього й роздивився навкруги. Потім повів очима по смузі берега, в кінці якої видніла висока, незграбна вежа маяка.

– Ми легко могли пройти і з внутрішнього боку.

– Знаю, – сказав Томас Хадсон. – Але я подумав, що так краще.

– Знов буде як учора. Але ще гарячіше.

– Вони не можуть зайти далеко.

– Нікуди вони не зайдуть. Вони десь зачаїлися. Ти хочеш спитати на маяку, чи не повернули вони в прохід між Паредоном і Коко, так?

– Еге ж.

– То я попливу туди шлюпкою. Я знаю доглядача. А ви постійте біля того острівця, що проти мису. Я швидко, туди й назад, – сказав Антоніо.

– Можна й на якір не ставати.

– Тобі не бракує дужих хлопців, щоб піднімати якір.

– Пришли сюди Ару й Віллі, якщо вони вже поснідали. Щоправда, навряд чи хтось поткнеться так близько до маяка, та й однаково за такого сонця ніякого біса не побачиш. А все ж пришли й Джорджа з Генрі. Нехай усе буде як належить.

– Не забувай, що каміння підходить аж до синьої води.

– Я пам'ятаю і навіть бачу його.

– Чай тобі дати холодний?

– Зроби ласку. І хай принесуть бутерброд. Але спершу пришли вахтових.

– Зараз будуть тут. Пришлю тобі чай, а сам збиратимусь на маяк.

– Розмовляй там з ними обережно.

– Тим-то і їду сам.

– І спусти за борт одну-дві снасті. Якщо хтось побачить тебе біля маяка, так буде природніше.

– Гаразд, – сказав помічник. – Непогано було б одвезти їм щось як дарунок.

На місток піднялася четвірка вахтових і стала на місця.

– Ти щось бачиш, Томе? – запитав Генрі.

– Бачив черепаху, а над нею кружляла чайка. Я думав, що вона хоче сісти черепасі на спину. Але вона не сіла.

–  Mi capitán, – обізвався Джордж – баск, ще вищий на зріст, ніж Ара, і добрий атлет, і моряк чудовий, але багато в чому слабкіший за Ару.

–  Mi señor obispo [181]181
  Мій капітане… – Мій сеньйоре єпископе (ісп.).


[Закрыть], – мовив Томас Хадсон.

– Гаразд, Томе, – сказав Джордж. – Якщо я побачу справді великий підводний човен, доповісти тобі?

– Якщо такий, якого ти побачив тоді, то краще залиш його при собі.

– Він мені тепер ночами сниться, – сказав Джордж.

– Не згадуйте про нього, – мовив Віллі. – Я ж оце щойно поснідав.

– Коли ми підійшли ближче, я відчув, як у мене все, що тільки може, дибки стає, – сказав Ара. – А ти, Томе, як по правді, що тоді відчув?

– Переляк.

– Дивлюсь, а він випливає, – провадив Ара. – А тоді чую, як Генрі каже: «Авіаносець, Томе!»

– Бо він таки був як авіаносець, – озвався Генрі. – От у мене й вихопилось. Та я й тепер сказав би те саме.

– Він мені все життя спаскудив, – мовив Віллі. – Сам себе відтоді не впізнаю. І за п'ять центів ніколи б не пішов більш у море.

– Ану, – сказав Генрі. – Ось тобі двадцять і сходь на Паредоні. Там тобі, може, ще й здачу дадуть.

– Не треба мені здачі. Я візьму транзитний квиток.

– Та невже? – спитав Генрі. Після двох останніх перепочинків у Гавані між ними запала глуха неприязнь.

– Слухай, марнотрате, – відказав Віллі. – Ми тут не воюємо з підводними човнами, а то ти й на місток не вийшов би, не смикнувши десь нишком. Ми тільки женемося за купкою німчиськів, що тікають на жалюгідному дерев'яному черепашатнику, і маємо їх постріляти. Навіть тобі це під силу.

– А двадцять центів ти все-таки візьми, – мовив Генрі. – Колись знадобляться.

– Застроми їх собі…

– Ану годі, чуєте. Годі! – сказав Томас Хадсон і подивився на того й на того.

– Пробач, Томе, – мовив Генрі.

– Мені вибачатись нема чого, – сказав Віллі. – Але пробач.

– Поглянь, Томе, – обізвався Ара. Щось там є майже при березі.

– То після відпливу стало видно скелю, – сказав Томас Хадсон. – На карті її позначено трохи далі на схід.

– Ні, я не про неї. Онде, ще на півмилі далі.

– А то хтось ловить крабів чи вибирає ятери.

– Може б, нам поговорити з ним?

– Він з маяка, а туди їде Антоніо й з усіма поговорить.

– Ри-и-ба! Ри-и-ба! – вигукнув унизу помічник, і Генрі запитав:

– Можна, я візьму її, Томе?

– Гаразд. А сюди пришли Хіля.

Генрі спустився вниз, а невдовзі рибина викинулась із води, і виявилося, що то баракуда. Ще трохи згодом Томас Хадсон почув, як крекнув Антоніо, беручи її на гак, а потім до нього долинули глухі удари дубця по риб'ячій голові. Він чекав сплеску рибини об воду, коли її викинуть за борт, і дивився за корму, щоб побачити, чи дуже вона велика. Та сплеску не було, і він згадав, що в цих місцях баракуд залюбки вживають на їжу; отже, Антоніо залишив її, щоб одвезти на маяк.

У ту ж мить на кормі знов пролунало: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» – та цього разу ніщо не показалося з води й було чути лише дзижчання жилки, що збігала за борт. Томас Хадсон подав катер трохи далі на глибоке й зменшив оберти обох моторів. А потім, побачивши, що жилка й далі розмотується, вимкнув один мотор і повернув катер кормою до рибини.

– Агуха! – гукнув йому знизу помічник. – Та ще й чимала.

Нарешті Генрі підтяг рибину зовсім близько, так що всі уже бачили її за кормою – довгу, дивно загострену, з темними поперечними смугами, що вирізнялись у прозорій голубій воді. Її вже от-от можна було брати на гак, та раптом вона сіпнула головою вбік і так стрімко пішла в глибину, що ніхто й не зчувся, як зникла з очей.

– Вони завжди отак поринають, – сказав Ара. – Швидко, мов куля.

Та невдовзі Генрі знову підтяг рибину до корми, і всі спостерігали, як її взяли на гак і перекинули через борт, пругку й тріпотливу. Смуги в неї на спині були ясно-сині, а гострі, наче бритви, щелепи розмикалися й змикалися в уже марному шалі. Антоніо поклав її на кормі, і вона била хвостом об палубу.

–  Qué peto más hermoso! [182]182
  Яка гарна рибина! (Ісп.)


[Закрыть]– мовив Ара.

– Дуже гарна, – погодився Томас Хадсон. – Але так ми до полудня тут застрягнемо. Відчепи повідки, а снасті залиш за бортом, – сказав він помічникові. Тоді повернув катер і скерував його на високий кам'янистий кінець мису, на якому стояв маяк. Він намагався надолужити згаяний час, проте й далі вдавав, ніби вони вийшли на риболовлю. Жилки, спущені за корму, гальмували у воді й пригинали вудлища донизу.

Генрі піднявся на місток і сказав:

– Чудова рибина, правда ж? Якби ще її на легшу снасть узяти. А ви помітили, яка в цих риб чудернацька форма голови?

– Скільки вона заважить? – спитав Віллі.

– Антоніо каже, десь близько шістдесяти. Ти вже пробач, Віллі, що я не покликав тебе. Це мала б бути твоя рибина.

– Пусте, – сказав Віллі. – Я й не виловив би її так швидко, як ти, та й іншого клопоту в нас достобіса. А риби добрячої тут на всіх вистачило б.

– Колись приїдемо сюди після війни.

– Де ж пак! – мовив Віллі. – Після війни я подамся до Голлівуду й буду там за технічного консультанта щодо того, як клеїти дурня на морі.

– Це діло якраз для тебе.

– А то ні. Я ж його ось уже другий рік вивчаю, набираюся досвіду.

– З чого це, Віллі, тобі сьогодні такий чорний дур у голову зайшов? – спитав Томас Хадсон.

– Не знаю. Я з ним прокинувся.

– Слухай, піди-но ти до камбуза, подивись, чи охолов мій чай, і принеси його сюди. Антоніо патрає рибину. То зроби мені, будь ласка, й бутерброд, гаразд?

– Авжеж. Який бутерброд?

– З горіховим маслом та цибулею, якщо її ще багато.

– Слухаюсь, з горіховим маслом та цибулею. Буде зроблено, сер.

– І постарайся позбутись оцього свого дуру.

– Слухаюсь, сер. Нема вже дуру, сер.

Коли він пішов, Томас Хадсон сказав:

– Ти б не заїдався з ним, Генрі. Мені цей сучий син дуже потрібний, він чудово знає своє діло. А це на нього просто сказ напав.

– Та я й так намагаюся з ним по-доброму. Але це дуже важко.

– Ну, то намагайся краще. Ти дрочив його отими двадцятьма центами.

Томас Хадсон дивився вперед на тихе море й на такий безневинний з вигляду, але смертельно небезпечний риф ліворуч по борту. Він любив проходити попід самим краєм того підступного рифу, стоячи біля штурвала спиною до сонця. То була немовби винагорода за ті рази, коли йому доводилося вести судно проти сонця, та й за чимало інших речей.

– Пробач, Томе, – сказав Генрі. – Я стежитиму за всім, що кажу і що думаю.

З'явився Віллі з холодним чаєм у пляшці від рому, обгорнутій паперовим рушником, що його тримали дві гумові стрічки.

– Чай холоднющий, шкіпере, – мовив він. – А я його ще й заізолював. – Тоді подав Томасові Хадсону бутерброд, загорнутий у клапоть паперового рушника. – Одне з найвищих досягнень бутербродного мистецтва. Проходить під назвою «Гора Еверест, спеціального призначення». Тільки для командувачів.

Повітря було непорушне, і Томас Хадсон навіть на містку почув дух спиртного.

– Тобі не здається, що ще трохи зарано, Віллі?

– Ні, сер.

Томас Хадсон уважно подивився на нього.

– Як ти сказав, Віллі?

– Ні, сер. Хіба ви не чули, сер?

– Гаразд, – мовив Томас Хадсон. – Я почув тебе двічі. А ти затям те, що я скажу, з одного разу. Іди вниз і прибери як слід у камбузі. Тоді піднімайся на ніс, щоб я тебе добре бачив, і стій напоготові біля якоря.

– Слухаюсь, сер, – сказав Віллі. – Я недобре себе почуваю, сер.

– К бісовій матері твоє самопочуття, морський законознавцю. Якщо ти недобре себе почуваєш, то скоро почуватимеш себе ще гірше.

– Слухаюсь, сер, – сказав Віллі. – Я недобре себе почуваю, сер. Мені треба б до суднового лікаря.

– Пошукай його на носі. Коли проходитимеш там, постукай у перші двері, побачиш, чи він є.

– Саме так я й думав, сер.

– Що ти думав?

– Нічого, сер.

– П'яний як чіп, – сказав Генрі.

– Ні, не те, – заперечив Томас Хадсон. – Він таки п'є, Але це ближче до потьмарення.

– Він уже давно якийсь чудний, – зауважив Ара. – Але він і завжди був чудний. Жоден з нас не перетерпів стільки, скільки він. А от я взагалі нічого не перетерпів.

– Том теж чимало перетерпів, – мовив Генрі. – А проте п'є холодний чай.

– Ну, годі вже страхіть і нісенітниць, – сказав Томас Хадсон. – Нічого я не перетерпів, а холодний чай дуже люблю.

– Я ніколи цього не помічав.

– Людина завжди відкриває для себе щось нове, Генрі. Катер уже майже порівнявся з маяком, і Томас Хадсон бачив скелю, яку треба було обминути, та й розмову цю вважав пустопорожньою.

– Слухай, Аро, піди й ти на ніс, подивись, як він там. І взагалі побудь коло нього. А ти, Генрі, вибери снасті. Джордже, ти йди до Антоніо і поможи йому спустити шлюпку. Можеш поїхати з ним, якщо він захоче тебе взяти.

Він залишився на містку сам. Обминув скелю, відчуваючи дух пташиного посліду – гуано, а тоді зайшов за мис і став на якір на глибині двох морських сажнів. Дно було чисте, і він добре бачив відпливну течію. Він подивився на пофарбований білим будинок і на високий старомодний маяк, потім перевів погляд на скелю, на зелені, порослі манграми острівці, і ще далі – на низький і голий кам'янистий край Кайо-Романо. Вони вже так давно, раз по раз від'їжджаючи й повертаючись, жили поблизу берегів цього довгастого, химерного, заполоненого москітами острова, так добре знали деякі місця на ньому й так часто, і з легким, і з важким серцем, кермували з відкритого моря на його орієнтири, що тепер Томас Хадсон завжди почував хвилювання, коли його обриси виникали чи зникали в далині. І ось він знову бачив перед собою його найнепривабніший і наймертвотніший край, що випнувся в море, наче клапоть похмурої пустелі.

На цьому великому острові траплялися й здичавілі коні, й здичавілі свині, і Томас Хадсон подумав про те, скільки людей тішили себе надією, що їм пощастить там осісти. Там були й пагорби з добрими пасовиськами, й мальовничі долини, й ділянки придатного для будівництва лісу, а колись навіть виникло ціле селище під назвою Версаль, де гурт французів спробував покласти початок освоєнню Романо.

Тепер усі ті каркасні будівлі стояли занедбані, крім єдиного великого будинку, а одного разу Томас Хадсон, зайшовши в глибину острова набрати прісної води, побачив там, як покинуті господарями собаки товклися серед свиней, що рились у багнюці; і собаки, й свині були аж сірі від москітів, які обліпили їх суцільною масою.

То був прекрасний острів, і, коли кілька діб підряд безнастанно віяв східний вітер, ти міг бродити там з рушницею зо два дні, весь час залишаючись серед мальовничої природи, такої ж незайманої, якою вона була ще тоді, коли Колумб уперше ступив на це узбережжя. Та потім, коли вітер ущухав, з мочарів налітали хмари москітів. Саме хмари, тут це не красне слівце, подумав Томас Хадсон. Вони справді налітають хмарами й можуть заїсти людину до смерті. Отож ті, кого ми шукаємо, навряд чи отаборилися на Романо. За такого безвітря – аж ніяк. Мабуть, вони пройшли далі на захід.

– Аро! – гукнув він.

– Що, Томе? – спитав Ара. Він завжди одним скоком опинявся на містку, легко, мов акробат, але тіло мав сталеве.

– Як там справи?

– Віллі не при собі, Томе. Я забрав його з сонця, дав випити й примусив лягти. Тепер він начебто спокійний, але надто вже пильно дивиться не знати куди.

– Мабуть, перегрівся на сонці, і це вплинуло на його слабку голову.

– Може, це. А може, й щось інше.

– Що там ще чути?

– Хіль і Пітерс сплять. Хіль чергував біля Пітерса, не давав йому спати. Генрі теж спить, а Джордж поїхав з Антоніо.

– Вони мали скоро повернутися.

– Повернуться.

– Не можна пускати Віллі на сонце. Я зробив дурницю, що послав його на ніс. Дбав про дисципліну й вчинив не подумавши.

– Я там розбираю і чищу зброю, а перед тим перевірив усі детонатори, чи не підмокли після учорашнього дощу. Вчора увечері, коли закінчили грати в покер, ми все порозбирали, вичистили й змастили.

– Тепер, коли така вологість, треба щодня все перевіряти, хоч стріляли з чогось, хоч ні.

– Я знаю, – сказав Ара. – Слід би нам висадити Віллі на берег. Але тут не можна.

– То на Кайо-Франсесі?

– Там можна б. Але краще в Гавані, і щоб звідти його кудись одвезли. Він не буде мовчати, Томе.

Томас Хадсон подумав щось і одразу ж пошкодував про це.

– Нам не треба було брати чоловіка, демобілізованого через хворобу голови, – сказав Ара.

– Знаю. Але ми взяли. А скільки ще наробили помилок?

– Не так уже й багато, – відказав Ара. – Можна, я вже піду наниз кінчати свою роботу?

– Можна, – відповів Томас Хадсон. – Я дуже тобі вдячний.

–  A sus órdenes [183]183
  Готовий виконувати накази (ісп.).


[Закрыть], – сказав Ара.

– Якби ж ті бісові накази були розумніші, – мовив Томас Хадсон.

Тим часом Антоніо і Джордж уже піднялися з шлюпки на борт, і Антоніо відразу ж пішов на місток, доручивши Джорджеві з Генрі витягти на катер шлюпку та мотор.

– Ну що? – спитав Томас Хадсон.

– Певно, вони пройшли тут останньої ночі, коли ще був вітер, – сказав Антоніо. – Якби повернули в протоку завидна, їх неодмінно помітили б з маяка. Старий човняр, що має ятери, не бачив тут ніде жодного черепашатника. А то б досі вже згадав про це, бо дуже любить побазікати, так мені доглядач сказав. Може, нам ще раз поїхати й розпитати його самого?

– Ні. Я думаю, вони на Коко чи на Гільєрмо.

– Та, мабуть, за такого мізерного вітру далі не зайшли.

– Ти певен, що вони не могли пройти протокою вночі? – Навіть коли б мали найкращого в світі лоцмана.

– Тоді треба шукати їх на підвітряному березі Коко чи далі на Гільєрмо. Знімаймось і рушаймо.

Дно біля того узбережжя було дуже небезпечне, і він обминав усе, що міг, тримаючись сажнів за сто від нерівної берегової лінії. Берег тягся низький і скелястий, а вподовж нього рясніли рифи та великі мілини, що після відпливу були всі як на долоні. На містку знов пильнувало четверо вахтових, і ліворуч від Томаса Хадсона стояв Хіль. Томас Хадсон дивився на берег, бачив віддалік зелену стіну мангрових хащів і думав: ну й погибельні ж тут місця за такого безвітря. Високо в небі уже купчилися хмари, і він подумав, що шквал цього дня може насунути раніше. А за Пуерто-Коко є місць із троє, де треба добре пошукати. Отже, підострож свого коня – і туди.

– Генрі, – мовив він. – Стань замість мене і тримай двісті вісімдесят п'ять, гаразд? Як щось помітиш, гукни. Тобі, Хілю, нічого стежити за берегом. Тут скрізь надто мілко, вони не могли пройти. Переходь до правого борту.

– Я б хотів ще трохи постежити за берегом, – озвався Хіль. – Якщо ти, звісно, не заперечуєш, Томе. Там далі є ота хитра проточка, що йде майже паралельно з берегом, то провідник міг завести їх туди й сховати десь у манграх.

– Гаразд, – сказав Томас Хадсон. – Тоді я пришлю сюди Антоніо.

– В цей великий бінокль я зможу побачити щоглу серед мангрів.

– Дуже сумніваюся. А втім, біс тебе знає. Може, й побачиш.

– Прошу тебе, Томе. Якщо ти не заперечуєш.

– Я вже сказав, що згоден.

– Пробач, Томе. Але я подумав, що провідник таки міг завести шхуну туди. Ми ж самі колись заходили в ту протоку.

– А потім мусили повернути назад.

– Я знаю. Та коли вітер ущух, їм довелося поспіхом шукати схованки. А нам же ніяк не можна їх проминути.

– Твоя правда. Але ми йдемо надто далеко звідти, і навряд чи ти зміг би побачити щоглу. Та й вони напевне замаскували б її мангровим гіллям, щоб не видно було з повітря.

– Я знаю, – із суто іспанською впертістю правив своєї Хіль. – Але в мене зіркі очі, і цей бінокль дає дванадцятикратне збільшення, і день сьогодні ясний, так що далеко видно…

– Та я ж уже сказав: гаразд.

– Я знаю. Але я хотів пояснити.

– Ти й пояснив, – сказав Томас Хадсон. – А якщо ти справді побачиш ту щоглу, можеш начіпляти на неї земляних горіхів і застромити мені в гузно.

Хіль трохи образився, але потім розважив, що це дотепно, особливо про земляні горіхи, і почав так напружено видивлятися на мангрові хащі, що очі його мало не влазили в бінокль.

Тим часом Томас Хадсон вже розмовляв унизу з Віллі й позирав то на море, то на берег. Його завжди дивувало, як звужується круговид, коли спускаєшся з містка, і, поки нанизу все йшло гаразд, вважав за безглуздя бути там, а не на своєму посту. Він намагався постійно підтримувати належні людські стосунки з командою й уникати ідіотизму «безнаглядного нагляду». Та разом з тим передавав дедалі більше влади Антоніо, що був куди кращий за нього як моряк, та Арі, що був куди кращий за нього як людина. Вони обидва кращі за мене, думав він, а проте командувати й далі повинен я, спираючись на їхні знання, хист і вдачу.

– Віллі, – мовив він. – Як тобі насправді?

– Ти пробач, що я так дурів. Але зі мною щось таки негаразд, Томе.

– Ти знаєш правила щодо пиття, – сказав Томас Хадсон. – Нема ніяких правил. І я не хочу вдаватися до смердючого словоблудства про честь і всяке таке інше.

– Розумію, – мовив Віллі. – Тобі відомо, що я не п'яниця.

– П'яниць ми на борт не беремо.

– Тільки Пітерса.

– Ми його не брали. Нам його дали. До того ж він має свою біду.

– Віскі – ось його біда, – сказав Віллі. – І дуже скоро ця його триклята біда стане й нашою.

– Не будемо про нього говорити, – мовив Томас Хадсон. – Що тебе ще точить?

– Та все загалом.

– Як це?

– Ну, от я схибнутий, і ти схибнутий, і вся команда в нас – наполовину святі, а наполовину навіжені.

– Зовсім непогано бути і святим, і навіженим.

– Я знаю. Це чудово. Але я звик, щоб усе було якось доладніше.

– Віллі, ніщо тебе насправді не точить. Тобі напекло сонцем голову, і ти трохи розклеївся. А питво в такому стані тільки шкодить, я певен.

– Я теж, – відказав Віллі. – Томе, повір, я не вдаю із себе якесь бісове казна-що. Але чи траплялося тобі коли-небудь по-справжньому з'їжджати з глузду?

– Ні. Все якось не випадало.

– То клятуща халепа, – мовив Віллі. – І хоч би як воно недовго тривало, це однаково ціла вічність. Але пити я покину.

– Та ні. Тільки пий розумно, як пив завжди.

– А я пив, щоб не піддатись отому знов.

– Ми завжди п'ємо задля чогось.

– Еге ж. Але це не пусті слова. Невже ти думаєш, що я збрехав би тобі, Томе?

– Всі ми брешемо. Та я не думаю, що ти збрехав би зумисне.

– Ну, йди вже на свій місток, – сказав Віллі. – Я ж бачу, як ти весь час поглядаєш на воду, наче то дівчина, що от-от утече від тебе. Не питиму я більше нічого, окрім хіба що морської води, а зараз піду допоможу Арі розібрати й скласти зброю.

– Не пий, Віллі.

– Я ж сказав, що не буду, то й не буду.

– Знаю.

– Слухай, Томе. Можна тебе про щось спитати?

– Про що завгодно.

– Тобі дуже погано?

– Мабуть, таки погано.

– Спати можеш?

– Не дуже.

– А цієї ночі спав?

– Так.

– Це після прогулянки на берег, – сказав Віллі. – Ну, йди нагору і не думай про мене. Я буду при ділі разом з Арою.