Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 57 страниц)

VIII

Прокидаючись серед ночі, Томас Хадсон чув, як хлопці тихо дихають уві сні, і в місячному світлі бачив їх усіх трьох і Роджера, що також спав. Тепер він спав міцно і майже не крутився на ліжку.

Томас Хадсон був задоволений, що вони тут, при ньому. І навіть думати не хотів, що настане день, коли вони поїдуть. Власне, він був задоволений і до їхнього приїзду, бо давно навчився жити й працювати в такий спосіб, щоб почуття самотності не переходило тієї межі, за якою його вже несила терпіти; і нехай приїзд хлопців порушив той рятівний лад життя, який він сам собі запровадив, – Хадсон звик уже до таких порушень. То був приємний розмірений лад, в якому сполучались і напружена робота, і всілякі інші справи; і суворий порядок у домі, де кожна річ мала своє місце й була дбайливо доглянута; і наперед очікувані години їди та випивки; і нові книжки, що їх належало прочитати, а ще більше – перечитати старих. У цьому ладі подією була навіть щоденна газета, проте надходила вона не так уже й регулярно, і коли її не приносили, це не дуже засмучувало. Було в ньому й чимало інших хитрощів, до яких вдаються самотні люди, щоб урятуватися від самотності, а то й зовсім позбутися її, і Томас Хадсон, установивши собі певні правила, свідомо й підсвідомо дотримувався їх. Та коли приїхали хлопці й ті правила перестали тяжіти над ним, він відчув неабияку полегкість.

Зате як важко буде, думав він, коли доведеться починати все те спочатку. Бо добре знав, як воно буде. В першу половину дня – навіть приємно, що в домі так чисто, і можна думати на самоті, й читати, не чуючи нічиїх голосів, і дивитись на те чи те, не говорячи про нього, й спокійно, без перешкод працювати, але потім – він знав – насунеться самотність. Ці троє хлопців знову зайняли надто велике місце в його душі, а коли вони звільнять це місце, там залишиться порожнеча, і тоді якийсь час буде дуже важко.

Його життя спиралося на міцні підвалини: роботу, Гольфстрім, цей острів, – тож він мав вистояти й цього разу. Всі його засади, правила та устої були спрямовані на те, щоб допомогти йому переборювати самотність, але він знав, що тепер відкрив для самотності новий обшир, який вона враз заполонить, тільки-но хлопці поїдуть. Проте зарадити однаково нічим. До того ж усе те ще попереду, а коли вже так доконче має бути, то й не варто перейматися цим наперед.

Поки що літо спливало весело й щасливо. Усе, що могло обернутися погано, оберталося добре. Він мав на думці не тільки такі помітні події, як сутичка Роджера з тим чоловіком на причалі, що могла скінчитися дуже погано, чи пригода Девіда з акулою, але й безліч усіляких дрібниць, що теж миналися добре. Багато хто вважає, ніби щастя – дуже нудна річ, думав він, лежачи без сну, але це лише тому, що дуже щасливими часто бувають саме нудні люди, а люди, наділені жвавим розумом, мають здатність робити нещасними й себе, й усіх навколо. Що ж до нього, то щастя ніколи не здавалось йому нудним. Він завжди вважав, що це найбільш хвилююче з усіх почуттів і що для того, хто здатен бути по-справжньому щасливим, воно може зрівнятися силою навіть із скорботою. Можливо, це було й не так, але він сам віддавна так вважав, та й цього літа вони ось уже місяць тішилися щастям, і, хоч воно ще не минулось, Томас Хадсон наперед тужив за ним безсонними ночами.

Тепер він знав майже все, що можна знати про самотнє життя, та ще давніше знав, що означає жити з тими, кого ти любиш і хто любить тебе. Він завжди любив своїх дітей, але ніколи раніш не розумів по-справжньому, як сильно їх любить і як це погано, що він живе не з ними. Він волів би, щоб хлопці весь час були при ньому, а сам він щоб і досі був одружений з Томовою матір'ю. А втім, розважив він, бажати цього так само безглуздо, як прагнути заволодіти всіма багатствами світу; або ж малювати, як Леонардо, чи створювати картини, гідні пензля Пітера Брейгеля; або ж мати необмежену владу над будь-яким злом, уміти безпомилково розпізнавати його в самому зародку й придушувати так само, як ото натискаєш кнопку дзвінка, та ще при всьому бути завжди здоровим і жити вічно, не занепадаючи ні тілом, ні душею. А непогано було б, подумав він цієї ночі, коли б усе воно й справді могло бути так. Одначе так бути не може, як не можеш ти залишити при собі хлопців чи оживити тих, кого любив, якщо вони померли або назавжди пішли з твого життя. З усього, що неможливе для тебе, є лише декілька речей можливих, і одна з них – відчувати, коли ти щасливий, і тішитися своїм щастям повною мірою, поки воно триває й поки все добре. Колись щастя складалося для нього з багатьох чинників. Але тепер, цього місяця, завдяки хлопцям та Роджерові він зазнав такого, що багато чим було не гірше, ніж те, чого він зазнавав колись з однією людиною, і поки що смутку в цьому не було. Ані тіні смутку.

Йому тепер не заважало навіть безсоння, і він пригадував, як було колись, коли він зовсім не міг спати і лежав ночами, думаючи про те, як втратив усіх трьох своїх синів і який же він дурень. Думав про все, що чинив, бо інакше чинити не міг, чи принаймні вважав, що не може, і про те, як ішов від одної згубної помилки до іншої, ще гіршої. Тепер він згадував про це, як про минуле, і каяття вже не мучило його. Так, він був тоді дурнем, хоч сам ніколи не любив дурнів. Але все те давно вже позаду, і хлопці тут з ним, і вони його люблять, а він любить їх. Отож нехай усе буде так, як воно є.

Настане день, і вони поїдуть, і він знов залишиться зі своєю самотністю. Але це буде всього-на-всього якийсь проміжок часу, а потім вони знов приїдуть. І якщо Роджер залишиться тут працювати, їх буде двоє, і все обернеться куди легше. А втім, від Роджера ніколи не знаєш, чого сподіватися… Подумавши про Роджера, Томас Хадсон усміхнувся в темряві. Тоді відчув до нього жаль, та одразу ж подумав, як це нечесно щодо Роджера і як обурив би його цей жаль; отож він одігнав думки про Роджера і, прислухаючись до тихого дихання всіх чотирьох, зрештою й сам заснув.

Він прокинувся, коли місячне світло пересунулось на його обличчя, і почав думати про Роджера та про жінок, з якими той мав клопіт. Обидва вони, і він, і Роджер, поводилися з жінками недоладно й безглуздо. Та думати про власні дурниці йому не хотілось, і він визнав за краще думати про Роджерові.

Жаліти його я не буду, вирішив він, отже, нічого нечесного в цьому немає. Я й сам мав доволі клопоту, а тому думати про те, що було в Роджера, не буде нечесно. Зі мною інша річ, бо я по-справжньому любив лише одну жінку, а тоді втратив її. І добре знаю чому. Та про це я ніколи більше не думаю, отож, можливо, не слід думати й про Роджера. Але тієї ночі місячне світло, як завжди, не давало йому спати, і він таки думав про Роджера та про його клопоти з жінками – і повалені, й кумедні.

Він пригадав ту останню жінку, що в неї Роджер закохався у Парижі, де обидва вони тоді жили, – яка вона була гарна і якою фальшивою здалася йому, коли Роджер привів її до нього в студію. А от Роджер нічого фальшивого в ній не бачив. Вона була однією з його ілюзій, і він не шкодував на неї свого таланту вірності, аж поки обоє дістали змогу взяти шлюб. І тоді десь за місяць Роджер несподівано для себе побачив у ній все те, що бачив кожен, хто її знав. Певно, той день, коли йому вперше відкрилися очі, був для нього дуже тяжкий, та коли Роджер прийшов у студію Томаса Хадсона, він уже встиг чимало помітити. Він якийсь час роздивлявся картини, зробив кілька критичних зауважень, дуже слушних і розумних. А тоді промовив:

– Я сказав тій Ейєрс, що не одружуся з нею.

– От і добре, – озвався Томас Хадсон. – Це її здивувало?

– Не дуже. Ми вже й раніш про це говорили. Вона таки облудна.

– Та невже? – мовив Томас Хадсон. – В чому саме?

– Геть в усьому. Хоч як на неї глянь. – Я гадав, що вона тобі подобається.

– Ні. Я дуже хотів, щоб вона мені сподобалась. Але нічого не виходило, хіба тільки напочатку. Я просто закохався в неї.

– Що означає закохався?

– Тобі слід би знати.

– Атож, – сказав Томас Хадсон. – Мені слід би знати.

– А тобі вона не подобалась?

– Ні. Я терпіти її не міг.

– Чому ж ти нічого не сказав?

– Вона була твоя дівчина. Та й не питав ти мене.

– Я сказав їй. Але тепер мені треба на тому й стояти.

– Поїхати б тобі звідси.

– Ні, – заперечив Роджер. – Нехай їде вона.

– Я подумав тільки, що так було б простіше.

– Це місто так само моє, як і її.

– Знаю, – сказав Томас Хадсон.

– Тобі минулого разу теж довелося відбиватись, правда? – спитав Роджер.

– Так. Узяти гору над жінкою неможливо. Але відбитися можна. Чи не переїхати тобі хоча б в інший quartier?

– Мені добре і в моєму, – відказав Роджер.

– Незмінна формула. Je me trouve très bien ici et je vous prie de me laisser tranquille [70]70
  Мені тут дуже добре, і я прошу вас дати мені спокій (франц.).


[Закрыть].

– A починається вона словами: «Je réfuse de recevoir ma femme» [71]71
  Я відмовляюся бачити свою дружину (франц.).


[Закрыть], – докинув Роджер. – їх має почути huissier [72]72
  Судовий виконавець (франц.).


[Закрыть]. Але ж це не розлучення. Це просто розрив.

– Чи не буде тобі важко бачитися з нею?

– Ні. Це для мене найкращі ліки. Бачити її, а особливо чути.

– А як буде з нею?

– Нехай розраховує сама. Останні чотири роки вона тільки те й робила, що розраховувала.

– П'ять, – поправив його Томас Хадсон.

– Здається, перший рік вона ще не мала розрахунку.

– Ну, тоді тобі краще забратися звідси, – сказав Томас Хадсон. – Якщо ти вважаєш, що перший рік вона не мала розрахунку, тобі треба податись якнайдалі.

– Вона надто добре пише листи. Якщо я виїду, буде тільки гірше. Ні. Я залишуся тут і добряче загуляю. Хочу вилікуватись безповоротно.

Порвавши з тією жінкою в Парижі, Роджер справді загуляв, і загуляв на всі заставки. Він жартував з цього приводу й сміявся з себе, але в душі злостився, що показав себе таким непроторенним дурнем, і тепер відчайдушно паплюжив і топтав під ноги свій талант вірності людям – чи не найкраще, що було в ньому поза художницьким і письменницьким хистом та багатьма добрими душевними й фізичними якостями. Розгулюючись, він нікому не подобався, а надто самому собі, і він знав про це, й ненавидів себе, й з похмурою втіхою руйнував підпори храму. То був прекрасний, міцно збудований храм, і коли такий храм споруджено в тобі самому, зруйнувати його нелегко. Але Роджер докладав до цього всіх зусиль.

Він завів трьох коханок підряд; жодна з них не спонукала б Томаса Хадсона до чогось більшого, ніж формальна чемність, і виправданням щодо двох останніх могло бути хіба лише те, що вони скидалися на першу. А та перша з'явилась одразу ж після розриву Роджера з Ейєрс і хоч була для нього чи не занадто низького гатунку, проте згодом зробила неабияку кар'єру і в ліжку, й поза ним, урвавши чималий шмат одного з відомих в Америці маєтків, а тоді заволодівши ще одним після одруження. Звали її Таніс, і Томас Хадсон пригадував, як Роджер щоразу здригався, коли хтось вимовляв це ім'я, а щоб колись сам вимовив його, такого ніхто не чув. Він називав ту жінку першою сукою двору. То була брюнетка з чудовою шкірою, дуже схожа на зображення юних, дбайливо виплеканих і витончено-розпусних дочок роду Ченчі. Доброчесністю вона могла зрівнятися хіба що з пилососом, а душевністю – з тоталізатором, зате мала гарну статуру й оте чарівливо-розбещене личко, а з Роджером залишалася тільки доти, доки підготувала грунт до рішучого кроку нагору.

Вона була перша жінка, що сама покинула Роджера, і це так вразило його, що він завів собі, одну по одній, ще двох, схожих на неї, наче рідні сестри. Проте скоро покинув обох, покинув У буквальному розумінні слова, і, як здавалося Томасові Хадсону, після цього йому полегшало на душі – хоч і не дуже, а все-таки полегшало.

Може, є пристойніші й делікатніші способи порвати з жінкою, ніж отак просто, без прикрощів та сварок, вибачитися, вийти до чоловічої кімнати ресторану «21» і не повернутись. Проте, як запевняв Роджер, унизу він сплатив по рахунку, і йому приємно було згадувати, як він востаннє бачив ту жінку – за столиком у затишному кутку ресторану, серед усієї тієї пишноти, яка так їй пасувала і яку вона так любила.

другу він збирався залишити в «Лелеці», її улюбленому місці, але побоявся, що це не сподобається містерові Біллінгслі, у якого він мав тоді намір позичити грошей.

– То де ж ти її залишив? – спитав його Томас Хадсон.

– У «Марокко». Щоб назавжди запам'ятати її на тлі отих смугастих зебр. До речі, «Марокко» вона теж полюбляла, – сказав Роджер. – Та найзаповітнішим місцем для неї, здається, був «Куб».

Після того він зійшовся з жінкою, такою облудною на вигляд, яких Хадсон доти й не бачив. Зовні вона цілковито різнилася від тих попередніх трьох Ченчі-Борджіа з Парк-авеню. Справляла враження дуже здорової людини, мала рудувато-каштанове волосся, стрункі довгі ноги, напрочуд гарну статуру й розумне жваве обличчя. І хоч красунею не була, проте вирізнялася з-поміж багатьох. А чи не найдужче вабили її прекрасні очі. При першому знайомстві вона здавалася розумною, дуже доброю та милою і водночас була п'яницею. Вона не впивалася, і пияцтво ще не наклало на неї свого відбитку, але жити без чарки не могла. У людей, що багато п'ють, це звичайно видно по очах, – от і на Роджері пиятика одразу позначалась. Але ця жінка, Кетлін, мала справді прекрасні карі очі, що так пасували до її волосся, до милих дрібних веснянок на носі та щоках, які звичайно свідчать про здоров'я та добру вдачу, – і по її очах не видно було нічого. Вона мала вигляд безтурботної людини, що день у день вправляється в парусному спорті чи веде якийсь інший здоровий спосіб життя серед природи, до того ж людини дуже щасливої. А насправді день у день пила і йшла своєю заплутаною дорогою не знати куди, на якийсь час прихопивши з собою й Роджера.

Та одного ранку він з'явився в студії, яку Томас Хадсон винайняв, приїхавши до Нью-Йорка, і показав ліву руку, вкриту опіками від сигарет. Скидалося на те, наче хтось гасив об неї недокурки, як часом гасять об стільницю.

– Отаке їй заманулося вчора ввечері, – сказав Роджер. – У тебе знайдеться йод? Мені не хотілось іти з цим до аптеки.

– Кому це «їй»?

– Кетлін. Здоровій дочці природи.

– Як видко, ти не заперечував.

– Це розважало її, а ми повинні дбати, щоб жінки не нудились.

– У тебе ж уся рука попечена.

– Та не вся. Але я, мабуть, таки поїду звідси на якийсь час.

– Від себе нікуди не втечеш.

– Так. Зате втечу від інших.

– Куди ж ти збираєшся податись?

– Спершу кудись на Захід.

– Зміна місць – не ліки від твоєї хвороби.

– Знаю. І все-таки пожити здоровим життям і добре попрацювати мені не завадить. Може, я й не вилікуюсь, якщо покину пити. Але моє теперішнє пияцтво однаково ні біса не допомагає.

– Ну, то й катай під три чорти. А чом тобі не поїхати на моє ранчо?

– Хіба воно ще належить тобі?

– Частково.

– А нічого, як я туди поїду?

– Та певне, – відказав Томас Хадсон. – Тільки до весни там буде важко, та й навесні не з медом.

– Мені й треба, щоб було важко, – сказав Роджер. – Я хочу почати все спочатку.

– Скільки вже разів ти отак починав?

– Надто багато, – відповів Роджер. – Ти міг би про це й не нагадувати.

Ось і тепер він знов збирається почати все спочатку, та чи вийде в нього щось цього разу? Невже він гадає, що, марнуючи свій талант і постачаючи твори на замовлення, за певним шаблоном, який приносить гроші, можна навчитися добре й правдиво писати? Адже все, що створює художник чи письменник, – це його наука, підготовка до того, що він має створити у майбутньому. А Роджер потоптав, зрадив, занапастив свій талант. Та можливо, в нього лишилося досить фізичної снаги й духовної незалежності, щоб зробити ще одну спробу. Будь-який письменник, маючи талант, здатен написати хоч один добрий роман – за умови, що він чесна людина, – так вважав Томас Хадсон. Але весь той час, який мав піти на підготовку до цього, Роджер уживав свій талант не на те, і хто знає, чи зберіг його взагалі. Не кажучи вже про métier [73]73
  Майстерність (франц.).


[Закрыть], подумав він. Як можна гадати, що ти можеш знехтувати, занедбати чи зневажити майстерність, – хоч би навіть та зневага була й удавана, – а потім сподіватися, що в потрібний час твої руки й мозок віднайдуть її? Майстерності нічим не заміниш, думав Томас Хадсон. Так само нічим не заміниш і таланту, отож не слід зберігати їх у священній чаші. Майстерність – у тобі самому. У твоєму серці, у твоїй голові, У кожній частці твого єства. І талант також у тобі, подумав він. Це не просто знаряддя, якими ти навчився орудувати.

Художником бути краще, подумав він, – у цій роботі більше матеріального. Наша перевага в тому, що ми працюємо руками, і métierу нас – річ предметна, відчутна на дотик. А Роджерові тепер доведеться починати з тим, що він сам занедбав, спотворив, здрібнив, і все воно існує тільки у нього в голові. Проте au fond [74]74
  В основі (франц.).


[Закрыть]він таки має дещо незаймане, здорове й прекрасне. Якби я був письменником, подумав Хадсон, то поводився б з цим останнім словом дуже обережно. Але в Роджері справді є щось, і воно невід'ємне від нього, і якби він міг писати так, як бився тоді на причалі, це, можливо, було б жорстоко, але дуже добре. І якби міг завжди міркувати так само розумно, як після тієї бійки, то ціни б йому не скласти.

Місяць пересунувся далі й уже не світив Томасові Хадсону на подушку, і він поступово облишив думати про Роджера. Та й ні до чого всі ці думки. Одне з двох: або Роджер спроможеться здійснити свій намір, або ж ні. Але чудово було б, якби спромігся. І якби він, Хадсон, знайшов спосіб допомогти йому. А може, й знайду, подумав він і в наступну мить заснув.

IX

Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а може, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.

Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше – в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що звелить купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що обидві великі котушки були повні. Крім того, він почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.

– Коли ж ти все це зробив?

– Та цілу ніч мотав, – відказав Едді. – А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.

– То й ти не можеш спати при повному місяці?

– Аніяк, хай йому чорт, – сказав Едді.

– Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?

– Так кажуть старі люди. А я не знаю. Але ж і мені не спиться в місячні ночі.

– Як гадаєш, ми сьогодні зловимо щось?

– Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?

– Хлопці хочуть поїхати туди.

– Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є черепашковий салат, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні [75]75
  Гостра приправа.


[Закрыть]. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?

– Гадаю, що ні.

– Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні – то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?

– Ні.

– Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.

– А чому в нас уже давненько не було керрі [76]76
  М'ясна страва з прянощами й рисом.


[Закрыть]?

– З наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини, – хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить, – а тоді приготуємо керрі.

– Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?

– Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.

– Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.

– Добра річ. Вимиває геть усю нечисть з горлянки.

– Джо ще тут?

– Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав по наживку. Зараз подам сніданок.

– Спершу я огляну катер.

– Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.

На сніданок була солона яловичина, смажена з городиною і яйцем, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним смаженину.

– Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють, – сказав Едді. – А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?

– Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?

– Ви ніколи не станете п'яницею. Надто ви любите працювати.

–. І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.

–. Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.

– Одначе працювати я б уже не міг.

– Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам принесу ще одну.

– Ні. Більше мені не треба.

Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом; бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.

– Здається, тату, день буде чудовий, – сказав Том. – І течія сьогодні начебто добра.

– Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.

– А що – попід нашим берегом не ця сама вода?

– Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.

– Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?

– Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інакша.

– На глибокому вода завжди темніша.

– Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.

– Чому?

– Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.

– Тобі сподобалось Червоне море, тату?

– Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.

– Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.

– Знаю, – сказав Томас Хадсон. – Я з ним теж знайомий.

– Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де' Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, керуючись Полярною зіркою.

– Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда, – сказав Томас Хадсон. – Зате чув про нього чимало інших історій.

– Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно було.

– А опіумом містер Девіс торгувати не хотів?

– Ні. Пригадую, він ще сказав, що торгівлю опіумом полишає містерові де Квінсі й містерові Кокто. Мовляв, у них це так добре виходить, що не варто ставати їм на дорозі. Що він мав на думці, я не зрозумів. Тату, ти завжди пояснюєш мені все, про що я питаю, та коли весь час перебивати розмову запитаннями, вона ніколи не скінчиться. То краще я запам'ятовуватиму, що мені незрозуміле, а колись потім спитаю про все разом. І оце якраз одна з таких речей.

– Певно, таких речей набереться чимала купа.

– Та не одна сотня. А може, й не одна тисяча. Але їх щороку меншає, бо багато чого я починаю сам розуміти. Та про дещо все-таки доведеться спитати тебе. Мабуть, цього року я складу їх у список для шкільного твору. В мене є прецікаві питання, що добре підійдуть саме для твору.

– Тобі подобається в школі, Томе?

– Без навчання просто не обійдешся. А подобатись тому, хто вже звідав чогось іншого, воно навряд чи може, хіба не так?

– Не знаю. Сам я ненавидів школу.

– Навіть коли вчився малювати?

– Так. Учитися малювати мені подобалось, але решту шкільної науки я терпіти не міг.

– А мені нічого, – сказав Том. – Та коли довго жив з такими людьми, як містер Джойс, як містер Паскен, як ти і містер Девіс, то серед хлопців у школі почуваєш себе зовсім дорослим.

– Але ж тобі не нудно з ними?

– Та ні, ні. В мене багато приятелів, і я люблю спорт, хіба Що крім ігор з м'ячем, і вчуся сумлінно. І все-таки, тату, це не справжнє життя.

– Таке почуття завжди було і в мене, – сказав Томас Хадсон. – Та ти ж скрашуєш собі це життя чим можеш.

– Авжеж. Я скрашую його чим тільки можу, але все одно залишаюся в ньому. А в ньому часом дуже важко дихати.

Томас Хадсон поглянув за корму, де на спокійній воді розбігався хвилястий слід катера і на тих бурунцях, що розтинали гладінь моря, підстрибували й тіпалися дві наживки, звисаючи на жилках з бортових укосин. Девід і Ендрю сиділи в рибальських кріселках з вудлищами в руках. Томас Хадсон бачив тільки їхні спини. Хлопці сиділи обличчям до корми й стежили за наживками. Він подивився далі й побачив, як гуляє макрель: майже не сколочуючи води, рибини викидалися поодинці й парами, а тоді, зблиснувши проти сонця, так само безгучно, без сплеску, поринали головою донизу в море.

– Рибина! – почув Томас Хадсон вигук Тома-молодшого. – Велика рибина! Онде вона. Проти тебе, Деве! Добре пильнуй!

Томас Хадсон побачив, як здулась і завирувала вода, але сама рибина не показувалась. Девід застромив нижній кінець вудлища в гніздо й стежив, як розмотується жилка, перепущена через укосину. Томас Хадсон бачив, як вона спадала з укосини довгою обвислою дугою, а тоді натяглась і скісно побігла за катером, розтинаючи воду.

– Підсікай, Деве! Підсікай! – гукнув з трапа Едді.

– Підсікай, Деве! Бога ради, підсікай! – благально підхопив Ендрю.

– Тихо, – відказав Девід. – Сам знаю, що робити.

Він усе ще не підсікав, і жилка й далі бігла за корму, заходячи у воду під тим самим кутом; вудлище вигнулось, хлопець тягнув його на себе, а жилка тим часом розмотувалася. Томас Хадсон приглушив мотори, і тепер катер майже не посувався вперед.

– Та підсікай же ти, бога ради! – благав Ендрю. – А ні, то дай я.

Але Девід лише тягнув на себе вудлище і стежив, як жилка йде у воду під тим самим кутом. Навіть не гальмував котушки.

– Це риба-меч, тату, – мовив він, не підводячи очей. – Я бачив, коли вона вхопила наживку.

– Та невже? – перепитав Ендрю. – Оце штука.

– По-моєму, вже треба підсікати. – Роджер стояв тепер поруч Девіда. – Підсікай, Деве, підсікай як слід.

– Гадаєте, вона вже на гачку? – спитав Девід. – А може, просто держить його в роті й пливе собі?

– По-моєму, саме підсікати, поки вона не виплюнула гачка.

Девід уперся ногами, правою рукою добре заклинив котушку і щосили смикнув на себе важенне вудлище. Тоді смикнув ще й ще, так що воно вигнулось, наче лук. Проте жилка й далі збігала у воду. Рибина наче й не відчула його посмиків.

– Спробуй ще раз, Деве, – сказав Роджер. – Треба взяти її на гачок по-справжньому. Девід знову щосили смикнув вудлище, і жилка аж задзижчала, а вудлище так вигнулось, що він ледве втримав його. – О господи! – побожно мовив він. – Тепер, здається, взяв як слід.

– Трохи попусти котушку, – порадив Роджер. – А ти, Томе, помалу повертай катер і стеж за жилкою.

– Слухаюсь, помалу повертати й стежити за жилкою, – сказав Томас Хадсон. – Як ти себе почуваєш, Деве?

– Чудово, тату, – відказав Девід. – О боже, якби мені тільки зловити цю рибину!

Томас Хадсон поволі повернув катер майже навколо самої корми. Жилки на котушці в Девіда дедалі меншало, і Хадсон спрямував катер туди, де була рибина.

– Тепер пригальмуй котушку й починай вибирати жилку, – сказав Роджер. – Підтягуй її до себе, Деве.

Девід підводився, нахилявся вперед і мотав, тоді знов підводився, нахилявся й мотав, розмірено, як машина, і на котушці ставало щоразу більше жилки.

– Ніхто в нашій сім'ї ще ніколи не зловив риби-меча, – мовив Ендрю.

– Ой, не згадуй її вголос, прошу тебе, – озвався Девід. – Не згадуй вголос, а то наврочиш.

– Гаразд, не буду, – сказав Ендрю. – Я ж оце, відколи ти її підчепив, тільки те й роблю, що молюся за тебе.

– Як по-твоєму, чи не роздере гачок їй рота? – пошепки мовив Том-молодший до батька, що стояв біля штурвала, раз у раз поглядаючи вниз на корму й стежачи за нахилом білої жилки в темній воді.

– Сподіваюся, що ні. Девідові не вистачить сили так шарпонути.

– Я ладен на все, аби тільки нам її витягти, – сказав Том-молодший. – На все що завгодно. Усе віддам. Усе зроблю. Енді, принеси йому води.

– Ось у мене є, – озвався Едді. – А ти пильнуй, Деве, не відпускай її, хлопче, ні на мить.

– Ближче не треба! – гукнув нагору Роджер. Він був досвідчений рибалка, і вони з Томасом Хадсоном чудово розуміли один одного в морі.

– Я поверну до неї корму, – гукнув у відповідь Томас Хадсон і дуже вправно й легко повернув катер, майже не сколихнувши тихої води.

Тепер рибина йшла в глибочінь, і Томас Хадсон дав малий задній хід, щоб якомога послабити натяг жилки. Та досить було кормі повільно зрушити з місця назустріч рибині, як жилка пішла у воду майже прямовисно, потягши за собою донизу й тонкий кінець вудлища, і тепер розмотувалась частими посмиками, так що вудлище раз по раз сіпалось у Девідових руках. Томас Хадсон трохи подав катер уперед, щоб жилка не так прямовисно входила у воду. Він знав, яких зусиль коштує хлопцеві вдержувати вудлище в такому положенні, але водночас треба було зберегти на котушці якомога більше жилки.

– Дужче гальмувати котушку не можна, бо урветься жилка, – сказав Девід. – А що вона робитиме далі, містере Девіс?

– Тягтиме на дно, доки ти її зупиниш, – відказав Роджер. – Або доки сама зупиниться. Тоді спробуєш підняти її нагору.

Тим часом жилка дедалі розмотувалась і все йшла, йшла та йшла під воду. Вудлище зігнулося так, що, здавалось, от-от переломиться, а жилка натяглась, мов струна віолончелі, і на котушці її було вже зовсім мало.

– Що мені робити, тату?

– Нічого. Ти робиш усе, що можна.

– Вона не заляже на дно? – спитав Ендрю.