Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 57 страниц)

XI

Обід вийшов чудовий. Біфштекси були підсмажені на рашпері, і на них відбилися всі рубчики. Ніж легко заходив усередину, в м'яке і соковите м'ясо. Усі позбирали ложками підливу з тарілок на пюре, і на його жовтаво-білій поверхні з'явилися лискучі озерця. Боби ліма, тушковані в маслі, були всі цілі, латук свіжий і хрусткий, а грейпфрути – холодні-холодні.

Вітер додав усім апетиту, і Едді піднявся нагору й дивився, як вони їдять. Обличчя його мало страхітливий вигляд.

– Ну, що скажете про м'ясо? – запитав він.

– Смачнюще, – озвався Том-молодший.

– Жуйте добре, – сказав Едді. – Не поспішайте, не переводьте харч.

– Його не можна довго жувати, бо й так у роті тане, – відказав Том-молодший.

– І десерт буде, Едді? – спитав Девід.

– Авжеж. Пиріг і морозиво.

– Ого, – мовив Ендрю. – По дві порції?

– А тебе на дно не потягне? Морозиво тверде як камінь.

– З чим пиріг?

– З малиною.

– А морозиво яке?

– Кокосове.

– Звідки воно взялося?

– Привезли вчора рейсовим судном.

їжу запивали холодним чаєм, а після десерту Роджер і Томас Хадсон узялися до кави.

– Едді чудовий кухар, – сказав Роджер.

– Не забувай і про наш апетит.

– Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.

– Він справді добрий кухар, – погодився Томас Хадсон. – Як кава?

– Дуже смачна.

– Тату, – спитав Том-молодший, – якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?

– Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.

– Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.

– Ну гаразд. Спитай містера Боббі і простеж, коли з'являться ті люди з яхти. А що ж робити з Девом?

– Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.

– Я взую Томові капці й піду сам, – сказав Девід. – Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?

– Умовимось дорогою, – відказав Том-молодший. – А ти ще можеш вивертати повіки?

– Аякже, – відповів Девід.

– Тільки, будь ласка, не зараз, – сказав Ендрю. – Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.

– Якби хто дав десять центів, тебе таки занудило б, вершнику.

– Ой ні, не треба. Нехай краще потім.

– Хочеш, я піду з тобою? – спитав Роджер Тома-молодшого.

– Ну звісно, – відповів той. – І ми разом усе обміркуємо.

– Тоді ходім, – сказав Роджер. – А ти б, може, трохи поспав, Деві?

– Та можна, – відказав Деві. – Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?

– Піду на веранду попрацюю.

– Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?

– Ні. Мені краще працюватиметься.

– Ми скоро повернемось, – сказав Роджер. – Ти з нами, Енді?

– Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.

– Слушно, – зауважив Том-молодший. – Ти в нас кмітливий, вершнику.

Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не обзивався ні словом.

Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибину в ту мить, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але. жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.

– Ну як, Деві? Схоже?

– Ой тату, чудово. Але ж коли рибина виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.

– Мабуть, що так, – погодився батько. – Адже їй треба розітнути верхній шар води.

– Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?

– Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.

– Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.

– Та ні, я залюбки тебе слухаю.

– А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді неабияка людина, як ти вважаєш?

– Ну звісно.

– Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається більше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він уколошкав ту акулу, як кинувся вчора у воду за рибиною.

– А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.

– Але Едді не схожий на мученика, тату.

– Ні. Він веселий і життєрадісний.

– Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибиною.

– Безперечно.

– От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.

– У містера Девіса складніша вдача.

– Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.

– Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.

– Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.

– Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.

– Знаю, – сказав Девід.

– Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.

– А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.

– Не може. Але є й інші причини.

– Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.

– Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?

– Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.

– Я розумію.

– Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.

– Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.

– Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.

– Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?

– Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.

– Ви останнім часом розігрували якісь комедії?

– О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі витівки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої штуки.

– Що ж ти там показував? – Томас Хадсон і далі малював.

– Ти ніколи не бачив, як я вдаю кретина-монголоїда?

– Не бачив… Ну, а як тепер, Деві? – Томас Хадсон показав йому ескіз.

– Дуже добре, – сказав Девід. – Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?

– Авжеж.

– Я її берегтиму.

– Буде дві картини.

– До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?

– Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли, – мовив Томас Хадсон.

– Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди – найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди. Їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не втечеш.

Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє приладдя. На веранду прийшов Том-молодший.

– Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? – спитав він.

Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:

– Мені подобаються обидва.

– Але котрийсь більше, а котрийсь менше? – спитав Девід.

– Ні. Обидва гарні, – відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.

– Як там справи? – запитав Девід.

– Пречудово, – відказав Том-молодший. – Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.

– Ти не перегравав?

– Ой, та ні, – сказав Том-молодший. – А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.

– Що ж він пив?

– Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Едді приготував пляшку від джину, а в ній вода.

– Як же ти переконував містера Девіса?

– Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.

– То треба нам вирушати, – сказав Девід. – Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?

– Чудово. Ну й актор же він, Деве!

– Де Енді?

– Нанизу, вправляється перед дзеркалом.

– А Едді має якусь роль?

– І Едді, і Джозеф, обидва мають.

– Вони нічого не запам'ятають.

– У них усього по кілька слів.

– Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.

– Він має повторити те саме, що й Едді.

– І констебль буде?

– Авжеж.

– А скільки їх, тих людей?

– Семеро, з них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга – справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.

– Дуже добре, – сказав Девід. – Ну, ходімо вже.

– Як же ти підеш? – запитав його Том-молодший.

– Я понесу його на руках, – сказав Томас Хадсон.

– Ой тату, дозволь мені піти самому, – попросив Девід. – Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.

– Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?

– Вони з Едді п'ють нашвидку за його акторський хист, – відказав Том-молодший. – Він же там весь час пив тільки чай.

Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля стойки й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля стойки. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина – з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до стойки. Девід навіть намагався не кульгати.

Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:

– Це знову ви?

Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним пляшку та склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.

– І ви все п'єте, Хадсоне? – обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було суворе, осудливе.

Томас Хадсон кивнув.

– Час би вам уже взятися за розум, – провадив Боббі. – Треба ж знати якусь міру, хай вам чорт.

– Мені б тільки скляночку рому, Боббі.

– Отого, що в нього?

– Ні. «Бакарді».

Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.

– Ось вам, – мовив він. – Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.

Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.

– Ще одну, – попросив він.

– Не раніше, як за двадцять хвилин, Хадсоне, – сказав містер Боббі й подивився на годинник за стойкою.

Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.

– А ти що питимеш, спортсмене? – звернувся містер Боббі до Девіда.

– Ви ж добре знаєте, що й кинув пити, – похмуро відказав той.

– Відколи це?

– Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.

– Ну вибачай, – сказав містер Боббі й швиденько випив сам. – Де мені в біса встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.

– Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю, – обізвався Томас Хадсон.

– І вам уже годі. – Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю.

Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.

– Упивайтеся хоч до смерті, – мовив він. – І не думайте, що мене совість гризтиме.

Приїжджі з обох боків стойки вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.

Тоді вперше обізвався Роджер.

– Налийте і цьому щуреняті, – мовив він до Боббі.

– Ти що питимеш, синку? – запитав Енді містер Боббі.

– Джин, – відказав Енді.

Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував, що ті за ними стежать.

Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.

– За ваше здоров'я, містере Боббі, – сказав він. – Це сьогодні перша за цілий день.

– Пий на здоров'я, – відповів Боббі. – Ти сьогодні припізнився.

– Тато забрав у нього гроші, – пояснив Девід. – Ті, що мати подарувала йому на день народження.

Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.

Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді:

– Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.

– Наливай собі сам, – відказав Боббі. – Нещасна ти дитина. – Тоді обернувся до Хадсона – Годі, Хадсоне. Ще одну випийте – і забирайтесь.

– Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти, – заперечив Томас Хадсон.

– Знаю я вас, ви не довго всидите тихо, – суворо промовив Боббі.

Роджер знов показав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.

– Містере Девіс, – мовив він, – не треба вам більше. Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знов поставив перед ним пляшку.

– Містере Девіс, вам же ввечері писати, – не вгавав Том-молодший. – Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?

– А навіщо я, по-твоєму, п'ю? – відказав йому Роджер.

– Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.

– Ой замовк би ти вже, – сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.

– Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?

– Ти славне хлоп'я, Томе, – відповів Роджер. – Але ми залишимось тут.

– Надовго, містере Девіс?

– До самого кінця, хай йому чорт.

– Краще не треба, містере Девіс, – провадив Том-молодший. – Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.

– Я диктуватиму, – сказав Роджер. – Як Мілтон.

– Я знаю, диктуєте ви чудово, – не вгавав Том. – Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.

– Я пишу оперу, – сказав Роджер.

– Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.

– Закінчиш його сам, – сказав Роджер. – Ти ж маєш знати, який там сюжет.

– Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.

– Дюма й не те собі дозволяв.

– Дай ти йому спокій, – мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. – Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?

– Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.

– Ні. Це занадто дорого вийде.

– А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? – спитав Томас Хадсон.

– Хочу. Ти намалюєш мені роман.

– Це чудово, – зрадів Том-молодший. – Ти справді малюватимеш його, тату?

– Намалюю за один день, – відповів Томас Хадсон.

– Малюй догори ногами, як Мікеланджело, – сказав Роджер. – І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.

– Намалюєш, тату? – спитав Девід.

– Еге ж.

– От і добре, – мовив Девід. – Це перша розумна річ, яку я тут почув.

– А не важко буде, тату?

– Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?

– Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.

– Намалюю її за півдня, – сказав Томас Хадсон.

– І догори ногами, – докинув Роджер.

– Ану без цих штук, – спинив його Томас Хадсон.

– Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? – запитав Енді.

– А скільки ти вже вихилив, синку?

– Всього дві.

– Тоді пий, – відказав Боббі й дав йому пляшку. – Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?

– А що, ніхто не купує?

– Ні, – сказав Боббі. – Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.

– Пробачте, – звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті. – Ця картина продається?

– З вами хтось розмовляв? – зиркнув на нього Роджер.

– Ніхто, – сказав чоловік. – Ви Роджер Девіс, чи не так?

– Ну я, до біса.

– Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну, – сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона. – Ви ж Томас Хадсон, правда?

– Так, моє прізвище Хадсон.

– Ця картина продається?

– Ні, – відповів Томас Хадсон. – Даруйте.

– Але ж бармен казав…

– Він хворий на голову, – сказав Томас Хадсон. – Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.

– Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? – дуже земно спитав Ендрю.

– Ну звісно, малий, – відказав Боббі й налив йому. – А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсон, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?

– Ми зможемо пустити в продаж новий сорт, – сказав Роджер. – Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».

– Іду в пай, – сказав Боббі. – Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.

– Це буде повернення до добрих давніх звичаїв, – мовив Роджер. – Як у Вільяма Морріса.

– А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? – спитав Ендрю.

– З риб'ячих кісток, – відказав Боббі. – І з черепашок. Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.

– То як щодо тієї картини? – обізвався той самий чоловік.

– Про яку картину ви говорите, голубе? – спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.

– Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.

– Де? – спитав Боббі.

– Онде на стіні, – показав той.

– Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.

– Я кажу про картину.

– Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.

– Я кажу про оцю ось картину.

– Яку картину? Де?

– Та ось же.

– Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу, – сказав Боббі.

– Рикшу?

– Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.

– Містере Боббі, – дуже чемно спитав Енді, – як, по-вашому, з мене теж досить?

– Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.

– Дякую вам, містере Боббі, – мовив Енді. – Це четверта.

– А нехай би й сота, – сказав Боббі. – Ти моя гордість і втіха.

– Чи не піти нам звідси, Хеле? – мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.

– Я все ж хотів би придбати цю картину, – відказав той. – Якщо ціна буде помірна.

– А я хотів би піти звідси, – наполягав перший. – Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.

– Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? – спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.

– Авжеж, мем.

– По-моєму, це ганьба, – сказала дівчина. – Це гидота, ганьба, злочин.

Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.

– А що б ви порадили йому пити, мем? – спитав Боббі.

– Нічого. Йому не треба нічого пити.

– Навряд чи це справедливо, – сказав Боббі.

– А що, по-вашому, справедливо?Отруювати дитину алкоголем – цесправедливо?

– Бачиш, тату? – мовив Том-молодший. – Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.

– З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув. – Боббі намагався переконати її. – Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?

–  Справедливо! – вигукнула дівчина. – Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько, – звернулась вона до Роджера. – І ви теж страховисько, – до Томаса Хадсона. – Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу. – В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: – Невже жоден з вас нічого не вдіє?

– Мені здається, все це жарти, – відповів їй один з них. – Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.

– Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.

– Містере Боббі, – озвався Енді. – А більш як п'ять мені не можна?

– Сьогодні не можна, – відповів Боббі. – Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.

– Ой, заберіть мене звідси, – сказала дівчина. – Не хочу я цього бачити.

Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.

До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.

– Це ж не джин, правда? – спитала вона Роджера.

– Ні. Звичайно, не джин.

– Піду скажу їй, – мовила дівчина. – А то вона справді дуже засмутилась.

Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.

– От і все, тату, – мовив Енді. – Можна нам тепер кока-коли?

– А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму, – сказав Том-молодший.

– Гадаю, що пиво її не засмутить, – відказав Томас Хадсон. – Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? – обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину. – І пробачте нам наші дурні жарти.

– Та ні, ні, – сказав той. – Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?

– Так, – відповів Томас Хадсон.

– Ну, а щодо тієї картини…

– Вона належить містерові Сондерсу, – пояснив Томас Хадсон. – Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.

– Хочу залишити її в себе, – сказав Боббі. – І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.

– Я справді хотів її придбати.

– Я теж, чорт мене бери, – сказав Боббі. – І придбав.

– Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.

Боббі почав дратуватися.

– Дайте мені спокій, чуєте? – відрубав він тому чоловікові. – Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви – прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.

– Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.

– То все базікання, – сказав Боббі. – Ми собі просто жартували.

– Отже, картина не продається?

– Ні. Картина не продається, не здається в оренду і недається напрокат.

– Гаразд, – сказав чоловік з яхта. – Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.

– Дуже добре, – мовив Боббі. – А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?

– Мабуть, ні, – відповів Томас Хадсон.

– Я хотів би побачити ваші картини, – сказав чоловік з яхти.

– Я тепер нічого не виставляю, – відказав Томас Хадсон. – Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.

– Дякую. Можна записати?

Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.

– А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?

– Ні, – відповів Томас Хадсон. – Про це вам скаже мій агент.

– Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.

– Дякую, – сказав Томас Хадсон.

– То вона так-таки не продається?

– О боже, – озвався Боббі. – Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.

Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.

– Я не люблю бути настирливим.

– А самі – як бісова муха, – сказав Боббі. – Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.

Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.

– А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося, – сказав Том-молодший. – Я не дуже перегравав?

– Ні, все було чудово, – відповів Роджер. – Але Дев не встиг показати себе.

– Я вже був наготувався вступити в гру, – мовив Девід.

– Ну, ти б ту даму зовсім добив, – сказав Том-молодший. – Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?

– Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий, – відповів Девід. – Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.

– Не пощастило нам, що вона така добра, – озвався Енді. – Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.

–. А містер Боббі як грав! – сказав Том-молодший. – Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!

–. Еге ж, шкода, що довелося припинити, – мовив Боббі. – І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.

У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.

– Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд. Їй полегшало на душі.

– Вип'єте з нами? – спитав Роджер.

– Охоче.

Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.

– Можна мені прийти подивитись на ваші картини?

– Авжеж, – відповів Томас Хадсон.

– І я хотів би з міс Брюс, – озвався настирливий чоловік.

– А ви їй хто – батько? – спитав Роджер.

– Ні. Але я її давній друг.

– Тоді не можна, – сказав Роджер. – Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.

– Прошу вас, не говоріть йому грубощів, – мовила дівчина.

– На жаль, я вже сказав.

– То більш не кажіть.

– Гаразд.

– Будьмо добрими.

– Згода.

– Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.

– Сподобалось? – перепитав Том-молодший. – Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.

– А по-моєму, таки так.

– Приходьте до нас, – сказав їй Роджер.

– І своїх друзів привести?

– Ні.

– Нікого?

– Вони вам дуже потрібні?

– Ні.

– От і добре.

– В який час можна прийти?

– В будь-який, – сказав Томас Хадсон.

– І пообідати з вами можна? – . Певна річ, – відповів Роджер.

– Це таки справді прекрасний острів, – мовила вона. – Я дуже рада, що всі ви такі добрі.

– Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг, – пообіцяв їй Енді.

– Чудово! – сказала вона. – Виходить, буде все, що завгодно.

– Ви тут довго пробудете? – спитав її Том-молодший.

– Не знаю.

– А яхта довго стоятиме? – спитав Роджер.

– Не знаю.

– Що ж ви знаєте? – спитав Роджер.

– Та не дуже багато. А ви?

– Здається мені, ви дуже мила.

– О, – мовила вона. – Дякую.

– Ви ще посидите з нами?

– Не знаю. Взагалі можна.

– А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? – спитав її Роджер.

– Вип'ємо тут, – відказала вона. – Мені тут дуже подобається.