Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 57 страниц)

Небезпечне літо

Дивно було знову їхати до Іспанії. Я не сподівався, що мене будь-коли знову пустять до цієї країни, яку після батьківщини я люблю більш за всі країни на світі, та я й сам не поїхав би, поки хоч один з моїх іспанських друзів ще сидів у в'язниці. Але навесні 1953 року, коли ми зібралися до Африки, у мене виникла думка заїхати дорогою до Іспанії; я порадився на Кубі з кількома приятелями, що воювали під час громадянської війни в Іспанії на одному і на другому боці, і ми вирішили, що я з честю можу повернутися до Іспанії, якщо, не зрікаючись того, що написав, мовчатиму, не торкатимуся політики. Про візу питання не поставало. Американські туристи тепер візи не потребують.

У 1953 році жоден з моїх друзів уже не перебував у в'язниці, і я укладав плани, як повезу Мері, мою дружину, на ферію до Памплони, а звідти в Мадрід, щоб побувати в музеї Прадо, а потім, якщо нас до того часу ще не посадять, подивимося у Валенсії кориду перед тим, як відпливти до берегів Африки. Я знав, що Мері нічого не загрожує, оскільки в Іспанії раніше їй бувати не доводилось, а всі її знайомі належали до вибраних кіл. На випадок чого вони одразу ж поспішать їй на допомогу.

Не затримуючись у Парижі, ми швидко проїхали Францію і через Шартр, долину Луари й Бордо добралися до Біарріца, – там деякі знайомі з добірного товариства чекали на нас, щоб разом з нами перетнути кордон. Всі ми добре поїли і випили, і домовились у призначений час зустрітися у готелі в Андайї і далі їхати разом. Один із наших знайомих запасся листом від герцога Мігеля Прімо де Рівера, іспанського посла в Лондоні, немовби цей лист своєю чарівною силою міг визволити нас із будь-якої біди. Ця звістка мене трохи підбадьорила.

Серед мряки і під дощем ми добралися до готелю в Андайї. Сіро і мрячно було й наступного ранку, хмари нависали так низько, що приховували від ока іспанські гори. Потім ми рушили до кордону.

Прикордонний пост теж виглядав досить похмуро. Я пред'явив наші паспорти, і поліцейський інспектор довго вивчав мій паспорт, не дивлячись на мене. Звичайна іспанська манера, та від цього не легше.

– Ви не родич письменника Хемінгуея? – спитав інспектор, усе ще не дивлячись на мене, – Я з тої самої родини, – відповів я.

Він погортав паспорт, потім приглянувся до фотокартки.

– Ви Хемінгуей?

Я виструнчився майже по-військовому і заявив: "A sus ordenes", – що по-іспанському означає і «слухаю», і «до ваших послуг». Мені траплялося чути і бачити, як ці слова вимовлялися за всіляких обставин, і сподіваюсь, я зумів їх вимовити і відтінити голосом як належало в такому випадку.

У кожному разі, інспектор підвівся, подав руку і сказав:

– Я читав усі ваші книжки, і вони мені дуже подобаються. Зараз я поставлю штамп на ваших паперах і, якщо буде потрібно, допоможу вам на митниці.

Так я знову потрапив до Іспанії, і мені навіть не вірилося, що це правда, і при кожній новій перевірці паперів – а їх ще в трьох місцях перевіряли, поки ми їхали вздовж річки Бідассоа, – я чекав, що ось тепер нас затримають, або відправлять назад. Але щоразу поліцейський, уважно і шанобливо проглянувши наші паспорти, махав рукою на знак того, що можна їхати. Нас було четверо – подружжя американців, веселий італієць з Венеції та шофер, також італієць, з Удіне, – і вирушили ми до Памплони на храм святого Ферміна. Джанфранко, наш італійський супутник, колишній роммелівський офіцер, якийсь час працював на Кубі і жив у нас на правах близького і улюбленого друга. Він нас зустрів з машиною в Гаврі. Водій Адамо мріяв з часом відкрити похоронне бюро. Згодом він здійснив мрію, отож, якщо вам доведеться померти в Удіне, ви станете його клієнтом. Ніхто ніколи не питав його, на чиєму боці вій воював у громадянську війну в Іспанії. Задля свого душевного спокою я тішив себе надією, що і на тому, і на другому. Враховуючи щиро леонардівську багатогранність, що виявилася в ньому при ближчому знайомстві, можна було вважати це цілком імовірним. На одному боці він міг битися за свої переконання, на другому – за свою батьківщину чи за місто Удіне, а якби існував ще й третій бік, знайшлося б, за що битися і на третьому: за господа бога, або за фірму «Ланчія», або за торгівлю похоронним причандаллям – адже все це було однаково дороге його серцю. І ми були дорогі його серцю, а також уся жіноча половина роду людського. Якщо хоч десята частка його подвигів не була вигадкою, Казанова у порівнянні з Адамо це просто такий собі італійський Генрі Джеймс, а Дон-Жуан взагалі нічого не вартий. Якщо ви, як я, любите подорожувати весело, подорожуйте з італійцями. Навряд чи можна було добрати кращих супутників, ніж ті двоє, що разом з нами сиділи в чудовій, витривалій «ланчії», яка бадьоро дерлася вгору обсадженим капітанами шляхом, залишивши внизу зелену долину Бідассоа; а, поки тривав підйом, туман довкола поступово рідшав, і я знав, що за Коль-де-Велате, коли ми виїдемо на гірське плато Наварри нас чекає ясне, безхмарне небо. Ця книжка задумана як оповідь про бій биків, але в той час я ставився до кориди досить байдуже, мені просто хотілося, щоб Мері й Джанфранко побачили це видовище. Мері їздила дивитися на Манолето, коли він востаннє виступав у Мексіці. Погода того дня була вітряна, бики нікуди не годилися, та Мері сподобалося, і я збагнув, що, раз така вбога корида справила на неї враження, то з неї вийде справжня шанувальниця бою биків. Кажуть, хто може прожити без кориди рік, той ціле життя без неї обійдеться. Це не зовсім так, проте доля правди тут є, а я чотирнадцять років не бачив бою биків, якщо не рахувати кориди в Мексіці. Щоправда, для мене ці роки багато в чому скидалися на тюремне ув'язнення, тільки не всередині в'язниці, а зовні.

Я читав і чув від певних людей про негідні виверти, що ввійшли в практику з часів Манолето і потім укоренилися. Щоб зменшити ризик для матадора, бикові спилюють краєчки рогів, а потім обстругують і обточують для надання їм природного зигляду. Такі підпиляні роги чутливі, як пальці, на яких нігті зрізані до живого м'яса, і якщо бодай раз змусити бика ткнутися ними в бар'єр, він відчуває такий біль, що потім уникатиме будь-яких ударів рогами. Те саме стається, коли він буцне цупкий, негнучкий брезент попони, що править за панцир коням.

Крім того, коли роги у бика прикорочені, він втрачає чуття відстані, і матадорові легше ухилятися від нього. На скотарській фермі бики постійно б'ються між собою, і в цих іноді кривавих сутичках навчаються орудувати рогами, отож чим старший бик, тим більше у нього досвіду і вміння. І ось антрепренери, у яких завжди, крім матадорів-зірок, є ще цілий штат матадорів дрібніших, домагаються від скотарів, щоб ті вирощували так званих «напівбиків» – медіоторо. Медіоторо – це бичок, якому не більше трьох літ, він ще не навчився добре орудувати рогами. Пасовище для нього обирається ближче до води, щоб йому не довелося багато ходити і щоб ноги у нього не надто зміцніли. Годують його зерном, тому він швидко досягає потрібної ваги і на вигляд нічим не різниться від дорослого бика. Та насправді це лише напівбик, позбавлений справжньої сили, і матадор, якому не так уже й важко впоратися з ним, повинен навіть берегти його, щоб він не знеміг завчасу.

Проте й підпиляним рогом бик може смертельно покалічити людину. Немало матадорів були тяжко поранені в боях з биками, в яких роги були вкорочені. І все ж працювати з такими биками вдесятеро безпечніше, а убивати їх удесятеро легше.

Рядовий глядач нічого не помітить, він на рогах не розуміється і не зверне уваги на шершаву білуватість обструганого місця. Він бачить блискучі чорні краєчки рогів і навіть гадки не має, що ця чорнота і блиск штучні. З допомогою машинного мастила можна так обробити обструганий ріг, що він блищатиме не гірше від старого чобота, начищеного сідельною маззю; але досвідчений погляд зразу виявить обман, як призвичаєне око ювеліра виявляє гандж у діаманті, – лише з куди більшої відстані.

За часів Манолето, та й пізніше, існували незчисленні антрепренери, що водночас були і підрядчиками або ж були зв'язані з підрядчиками і зі скотарями, що поставляли биків. Ідеальним биком для своїх матадорів вони вважали медіоторо, і багато скотарів спеціально вирощували для них таких напівбиків у великій кількості. Відгодований зерном бик здається крупніший, ніж він є, але насправді це просто молодий бичок, котрого легко і роздрочити, і вгамувати. Про роги турбуватися нема чого. Роги можна вкоротити, а потім приголомшити публіку чудесами, які проробляє з таким биком матадор: ось він чекає його, стоячи до нього спиною; ось пропускає в себе під рукою, дивлячись не на нього, а на глядачів; ось стає на одне коліно перед розлюченою твариною і, приклавши лівий лікоть до вуха бика, ніби розмовляє з ним по телефону; ось гладить його ріг або, відкинувши мулету й шпагу, обводить публіку поглядом ярмаркового блазня, а бик, очамрілий, закривавлений, стоїть перед ним, ніби зачарований, – і публіка дивиться на весь цей балаган, вірячи, що відбувається відродження золотого віку тавромахії.

Отож з різних причин, а передусім тому, що вік уболівальника для мене минув, я майже охолов до кориди; але за цей час з'явилося нове покоління матадорів, і мені захотілося на них подивитися. Колись я знав їхніх батьків, багато хто був моїм другом, але ті померли, а ті пішли з арени, поступившись почуттю страху чи через щось інше, і я дав собі слово більше не заводити приятелів матадорів: надто я потерпав за них і разом з ними, коли зі страху чи невпевненості, яку породжує страх, вони не могли впоратися з биком. Я сам спізнавав цей смертельний страх, коли на арені був хтось із моїх друзів, а що мені за це не платили і допомогти другові я нічим не міг, я вирішив, що нерозумно мучити себе таким чином, та ще за свої гроші. Потім, через різні події і обставини і завдяки тому, що час нас учить багато що бачити ясніше, я майже позбувся цього страху, розв'язавши проблему особисто для себе. Я навіть умію передавати й іншим – взагалі чи в особливо напружені хвилини – цю здатність без страху і навіть із зневагою ставитися до небезпеки. Такий дар – щастя чи нещастя для. людини, зважаючи на те, як його цінувати і як ним користуватися. Я намагаюся не зловживати цим даром і добре знаю, що втрачу його, як тільки до мене самого повернеться почуття страху. А воно може повернутися будь-якого дня: адже все на світі нетривке. Для мене особисто найтривкіше – це знання. Але треба висловити те, що знаєш, і тут ніхто тобі допомогти не може.

Того разу, 1953 року, ми оселилися за містом, в Лекумберрі, і щоранку їздили за двадцять п'ять миль до Памплони, з таким розрахунком, щоб бути на місці на сьому годину, коли бики побіжать вулицями. Жінкам важко вставати так рано, і тому жити в Лекумберрі незручно, хоча там є добрий готель з дуже милими хазяями, а дорога до Памплони – одна з наймальовничіших у Наваррі, особливо середня її частина, – зовсім пряма; коли мчиш по ній на швидкохідній машині, відчуваєш насолоду польоту.

В готелі у Лекумберрі ми застали своїх знайомих. Щось завадило їм зустрітися з нами в Андайї в умовлений час; а оскільки зрештою все налагодилося, я не став з'ясовувати причин, і шалений тиждень фієсти пішов своїм звичаєм. Наприкінці цього тижня ми всі вже чудово одне одного знали, і всі чи майже всі одне одного любили, а це означає, що фієста минула вдало. Першого дня осяйний «ролс-ройс» графа Дедлі здавався мені трішки претензійним. Останнього дня я був від нього в захваті. Так усе складалося в тому році.

Джанфранко пристав до превеселої компанії, що складалася з чистильників взуття та кишенькових злодіїв-початківців, і його постіль у Лекумберрі переважно пустувала. Він здобув, хай скромну, а все ж таки славу тим, що розмістився на нічліг у загородженому проході, через який бики забігають до цирку, щоб уранці не проспати і не пропустити encierro [1]1
  Загін биків у приміщення (ісп.).


[Закрыть], як з ним уже колись трапилося. Він не пропустив. Бики пробігли просто над ним. Уся його компанія страшенно цим пишалася.

Адамо з'являвся до цирку з самого ранку. Він хотів, щоб йому дозволили убити бодай одного бика, але адміністрація не пішла назустріч його бажанню.

Погода стояла жахлива, якось Мері промокла до нитки, страшенно застудилася, і температура в неї трималася аж до Мадріда. Корида відбувалася так нецікаво, що не варто було б про неї й говорити, якби не одна знаменна обставина. Саме тоді ми вперше побачили Антоніо Ордоньєса.

Я зрозумів, що це великий матадор, щойно він зробив перше кіте. Ніби всі великі майстри цього прийому (а їх було чимало) ожили і знов вийшли на арену – тільки він був ще кращий. З мулетою він працював бездоганно. Убив майстерно і легко. Уважно і допитливо стежачи за його рухами, я думав про те, що, коли з ним нічого не станеться, він буде по-справжньому великий. Я тоді не знав, що він усе одно буде великий, хай би що з ним сталося, і кожна серйозна рана лише додасть йому ще більше мужності й пристрасті.

Багато років тому я близько знав Каетано, батька Антоніо, і дав його портрет та опис його боїв у романі «І сонце сходить». Все, що відбувається на арені, списано в цій книжці з натури. Все, що не стосується бою биків, мною вигадане. Каетано знав це і ніколи не протестував проти моєї книжки.

Спостерігаючи Антоніо під час бою, я пізнавав у ньому все, чим сильний був його батько в роки розквіту. Техніка Каетано Ордоньєса була досконала. Вміло керуючи своїми помічниками, пікадорами та бандерильєро, він неквапливо і продумано вів бика через усі три стадії бою до завершального смертельного удару.

У сучасній кориді не досить скорити собі бика мулетою й привести до такого стану, щоб можна було вгородити йому шпагу в карк. Якщо бик ще в змозі нападати, матадор повинен виконати низку класичних прийомів – пасе, перш ніж завдати останнього удару. Роблячи ці пасе, матадор пропускає бика повз себе на такій відстані, що бик може дістати його рогами. Що ближче до людини проходить бик, якого людина кличе й скеровує, то більше хвилюються глядачі. Класичні пасе надзвичайно ризиковані, і матадорові доводиться направляти рухи бика мулетою, укріпленою на кийку сорок дюймів завдовжки. Є чимало шахрайських прийомів, що дозволяють матадорові самому проходити повз бика замість того, щоб пропускати його повз себе, або ж тільки пасивно зустрічати його рухи, а не спрямовувати їх. Найефектніший трюк полягає в тому, що матадор обертається спиною до бика, але, знаючи його звичку кидатися вперед, стає так, щоб не наражати себе на надто велику небезпеку. З таким самим успіхом можна спокійно пройти повз трамвай, що йде назустріч; одначе публіка любить ці фокуси, до яких її привчив Манолето, – адже їй казали, що Манолето великий матадор, от вона і вважає все це великим мистецтвом. Минуть роки, перш ніж публіка збагне, що Манолето хоч і був великий матадор, але не гребував дешевими трюками, а не гребував він ними тому, що публіка їх любить. Він виступав перед глядачами-невігласами, яким подобалося, коли їх ошукували.

З першого ж бою Антоніо Ордоньєса, який мені довелося бачити, я переконався, що він може без шахрайства виконати всі класичні пасе, що він знає биків, уміє майстерно закінчувати бій у належну хвилину і творить справжні чудеса плащем. Я зразу визнав у ньому три головні якості матадора: хоробрість, професійну майстерність і вміння триматися красиво перед лицем смертельної небезпеки. Але коли при виході з цирку один спільний знайомий передав мені запрошення Антоніо прийти до ного в готель «Йолді», я сказав собі: «Тільки не здумай знов заводити дружбу з матадором, та ще з таким, як цей, бо ти знаєш, який він гарний і яка це буде для тебе втрата, коли з ним щось станеться».

На щастя, я так і не навчився додержуватися власних добрих порад або дослухатися до власних побоювань. Я побачив у юрбі Хесуса Кордову, мексіканського матадора, який народився в Канзасі, чудово розмовляє по-англійському і лише напередодні присвятив мені забитого ним бика, тим самим відновивши мою репутацію, бо людина, якій присвятили бика в Іспанії, не може бути червоною (насамперед тому, що червоні не ходять на бій биків, це суперечить їхньому вченню). Я запитав Хесуса, де готель «Йолді», і він запропонував провести мене. Хесус Кордова – славний хлопець і здібний, тямущий матадор, і я радий був побазікати з ним. Він довів мене до самих дверей номера Антоніо.

Антоніо лежав на ліжку геть голий, якщо не рахувати рушника, що грав роль фігового листка. Я передусім помітив його очі – навряд чи є на світі інша пара таких осяйних веселих чорних очей з бешкетним хлоп'ячим прижмуром; потім мою увагу мимоволі привернули шрами на правому стегні. Антоніо подав мені ліву руку – праву він дуже поранив шпагою, забиваючи другого бика, – і сказав:

– Сідайте на ліжко. Скажіть, я не гірший за батька, адже ви знали його?

Дивлячись в оті дивовижні очі, які вже більше не мружилися, а дивились довірливо, ніби не було ніякого сумніву, що ми станемо друзями, я сказав йому, що він кращий за свого батька, і розповів, який чудовий матадор був його батько. Потім ми заговорили про його поранену руку. Він сказав, що через два дні виступатиме знову. Поріз був глибокий, але не зачепив сухожилля. В цей час задзеленчав телефон – Антоніо замовив розмову зі своєю нареченою Кармен, дочкою його антрепренера Домінгіна і сестрою Луїса Мігеля Домінгіна, матадора, – і я відійшов, щоб не слухати; коли він закінчив розмову, я почав прощатися. Ми домовились зустрітися в Ель-Рей-Нобле, я вже не пам'ятаю, коли саме, і ми зустрілися, і Мері також була з нами, і відтоді почалася наша дружба.

Стати компаньйонами – socios – ми вирішили в 1956 році. Сутність наших ділових взаємин зводилася до того, що я мав займатися літературною частиною справи, а Антоніо – тією частиною, що стосувалася бою биків. Були й інші пункти. Іспанська преса виявляла дуже жвавий інтерес до наших ділових проектів, які завжди відзначалися великим розмахом і сміливістю. Хто-небудь раптом присилав мені вирізані з газет інтерв'ю з Антоніо, з яких я з захватом дізнавався, що ми будуємо ряд готелів для автомобілістів на якомусь узбережжі, де я ніколи в житті не бував. Якось один репортер запитав нас, які проекти ми збираємося здійснити найближчим часом в Америці. Я сказав, що ми бажали б купити долину Сан-Веллі в штаті Айдахо, але ніяк не зійдемося на ціні з компанією «Юніон пасіфік».

– Я думаю, Тату, в нас є тільки один вихід, – сказав Антоніо. – Доведеться купити «Юніон пасіфік».

Така блискавичність рішень, та ще необмежена сума готівкою, яку ми мали в різних країнах завдяки перекладним виданням моїх книжок і виступам Антоніо в Латинській Америці, дали нам змогу придбати в інтересах преси великий пакет акцій «Лас Вегас», кілька мідних копалень, десятків зо два арен для бою биків, оперний театр «Ла Скала» в Мілані і розгалужену систему комфортабельних готелів у різних містах; ми також контролюємо виробництво опію у Зовнішній Монголії і випуск сигарет «Лакі страйк», а нині виторговуємо у родини Дюпон контрольний пакет акцій «Дженерал моторс». Цим поки що наша діяльність обмежується, якщо не рахувати інтересу до останніх досягнень в галузі електроніки, що тим часом ще не набув певної форми.

Того літа, коли ми вперше побачили Антоніо на арені, Луїс Мігель Домінгін уже не виступав. Незадовго до того він купив скотарську ферму поблизу Саелісеса, на дорозі Мадрід – Валенсія і назвав її «Вілла Мир». Батька його я знав давно. Батько був родом з Кісмондо в провінції Толедо і вважався непоганим матадором за тих часів, коли в Іспанії було двоє великих матадорів. Пішовши з арени, він обернувся на енергійного й хитрого ділка: це він відкрив і рекомендував публіці Домінго Ортегу. У Домінгіна та його дружини було троє синів та дві дочки. Усі троє синів поставали матадорами. Я не бачив на арені жодного з них. Але від людей, думці яких я довіряв, мені доводилось чути, що старший, Домінго, чудово вмів завдавати бикові завершального, смертельного удару – оце й усі його достоїнства. Пепе був першорядним, просто винятковим бандерильєро та й з іншими елементами бою непогано справлявся. Луїс Мігель мав непідробний талант, який проявлявся в усьому: він добре орудував бандерильями і взагалі був тим, що в Іспанії називають torero muy largo, інакше кажучи, мав багатий репертуар пасе та граціозних рухів тіла, легко скоряв бика своїй волі і вбивав його справді майстерно.

Домінгін-батько влаштовував свої справи в «Сервесерія Алемана», чудовому кафе з пивним залом на Пласа-Санта-Ана в Мадріді, постійним відвідувачем якого я був протягом багатьох років. Тут же, за рогом, був будинок, де мешкала його сім'я. Це він, Домінгін-батько, допомагав Мері вибрати для мене запонки в подарунок на день народження, і він же запросив нас по дорозі до Валенсії заїхати поснідати до Луїса Мігеля на його нову ферму. Джанфранко мав вернутися до Італії, а ми – Мері, я і Хуаніто Кінтана, давній наш знайомий, що зустрівся нам у Мадріді, – поїхали далі, і спекотного літнього кастільського полудня, коли палючий вітер з Африки здіймав хмари солом'яної куряви над токами при дорозі, ми зупинилися перед будинком, від якого віяло затінком і прохолодою. Луїс Мігель був надзвичайний – високий, смаглявий, стрункий, з ледь довгуватою для матадора шиєю, з серйозним, трохи зневажливим обличчям, на якому крізь професійну гордовитість раптом проступала весела усмішка. Ми застали там Антоніо з Кармен, молодшою сестрою Луїса Мігеля. Була то смаглява красуня, дуже ставна. Вони з Антоніо збиралися одружитися цієї осені, і з кожного їхнього слова й руху видно було, які вони закохані одне в одного.

Ми подивилися на стадо, побували на пташнику і в стайні, і я навіть зайшов у клітку, де сидів недавно спійманий біля ферми вовк, чим дуже потішив Антоніо. Вовк був здоровий з вигляду, і можна було не боятися, що він скажений, тому я вирішив, що нічим не ризикую, – ну, вкусить, у крайньому разі, – а мені дуже кортіло ввійти і погратися з ним. Він мене зустрів дуже приязно, відчув, очевидно, любителя вовків.

Ми побачили новесенький басейн для плавання, в якому ще не було навіть води, і помилувалися бронзовою статуєю Мігеля натуральної величини, – не кожному випадає за життя прикрасити своє житло такою річчю. Мені живий Мігель подобався більше, ніж статуя, хоча статуя, певне, мала трохи благородніший вигляд. Але це не легко – витримувати постійне змагання зі своєю власною статуєю у власному домі. А втім, цього року Мігель залишив статую в цьому змаганні далеко позаду. Статуя так і лишилась статуєю, а Мігель показав себе в біді краще й достойніше за всіх, кого я будь-коли бачив у біді, а бачив я в біді багатьох.

Ми чудово провели час у домі Луїса Мігеля (друзі звуть його просто Мігель), пили сангрію – різновид лимонаду з червоним вином – і на славу поснідали перед від'їздом. А далі ні Мігеля, ні Антоніо ми не бачили до 1954 року, до нашого повернення з Африки. Але ще на борту пароплава ми одержали телеграму від Антоніо, що виступав у той час у Малазі. Він нам бажав щасливої дороги. І після нашої аварії в Марчісон-Фоллз та пожежі в Бутіабі, коли ми нарешті дісталися до такого місця, де можна було роздобути інший літак, перша телеграма, одержана нами в Ентеббі, також була від нього.

Мігеля я побачив знову в травні 1954 року в Мадріді. Він прийшов до нас у номер до готелю «Палас», де всі зібралися після дуже невдалої кориди, що відбувалася дощового, вітряного дня. Було повно людей, склянок і диму і забагато розмов про те, про що краще було б забути. У Мігеля був страшний вигляд. Коли він у формі, він схожий на Дон-Жуана з Гамлетом, але цього галасливого вечора він був неголений, на вигляд стомлений і змарнілий і весь нібито спав з лиця. Він прийшов просто з лікарні, де лежала Ава Гарднер, що страждала від жорстокого болю через якісь камені, що проходять чи, навпаки, не можуть пройти, і я потім дізнався, що Мігель добу чергував біля її постелі, роблячи все, що може зробити лікар чи доглядальниця, щоб полегшити біль. Я відвідував Аву в лікарні, і вона сама розповідала мені, як зворушливо він її доглядав.

Мігель усе ще не вернувся на арену, але вже подумував про виступи у Франції, і кілька разів я їздив з ним на берег Гвадаррами, де він тренувався на молодих бичках, щоб визначити, скільки часу йому знадобиться, щоб знову ввійти у форму. Мені подобалося дивитись, як він працює – вперто, наполегливо, не шкодуючи сил і не даючи собі відпочинку, а якщо він відчував, що починає втомлюватися або що йому забиває дух, то все ж змушував себе працювати далі і не заспокоювався, поки не доводив бика до знемоги. Тоді він брав іншого бика, умиваючись потом і намагаючись вирівняти подих у короткі паузи перед вступом нового бика в боротьбу. Мені подобалися його гнучкість, його спритність, його манера працювати з биком, уміло використовуючи свої природні дані, чудові ноги, блискавичність реакції, невичерпне розмаїття його пасе і воістину енциклопедичне знання бика. Було втіхою дивитися, як він працює, тим паче, що дощова смуга закінчилася і довкола було по-весняному добре.

Мене засмучувало тільки одне. Його стиль не хвилював мене. Мені не подобалося, як він працює з плащем. Я передивився всіх великих майстрів цього мистецтва, починаючи з Бельмонте, що відкрив сучасний період в історії кориди, і вже там, у передгір'ї Гвадаррами, я зразу зрозумів, що Мігель не належить до них.

А втім, це була дрібниця, яка не заважала мені знаходити велику втіху в його товаристві. У нього був гострий, ущипливий розум, і, коли він гостював у нас на Кубі, я дізнався від нього багато цікавого про різні речі. Він не лише розумний, але й добре вміє висловлювати свої думки, а крім того, обдарований багатьма здібностями, що не мають нічого спільного з боєм биків. Я знаю всіх його рідних і мушу сказати, що це винятково інтелігентна родина. Мені й раніш доводилося зустрічати його братів Домінго і Пепе, але я тоді зовсім не уявляв собі, які це освічені й розумні люди, і, хоч я знав, що Кармен, їхня сестра, не тільки гарна з себе, але й прекрасна співрозмовниця, лише в 1956 році, коли Мері і я часто почали зустрічатися з Кармен і Антоніо, я поступово оцінив повністю достоїнства цієї незвичайної родини.

З Мітелем завжди цікаво, бути в його товаристві – сама втіха: ні від кого мені не доводилося чути таких разючих суджень про життя і про бій биків. Я ніколи їх не повторював, і ми з ним залишалися друзями; тим важче я пережив епопею 1959 року. Якби Мігель був ворог, якби він не був моїм другом і братом Кармен, і Домінго, і Пепе, і шуряком Антоніо, все було б просто. Можливо, не зовсім просто, але не довелося б пережити нічого, крім звичайного людського співчуття.

Для Антоніо 1958 рік був особливо вдалим, такого вдалого року у нього ще не бувало. Двічі тоді ми геть були зібралися їхати до Іспанії, але я не міг перервати роботу над своїм новим романом. У вітальній листівці, яку ми послали Антоніо і Кармен на різдво, я писав, що коли нам довелося пропустити цей сезон, то вже наступного ми не пропустимо нізащо і за будь-яких обставин приїдемо до Мадріда не пізніше травня, щоб устигнути на храм святого Ісідора. Як показав час, я б ніколи не простив собі, якби пропустив те, що сталося навесні, влітку і восени цього року. Страшно було б це пропустити, хоча страшно було й бути присутнім при цьому. Але пропустити таке не можна.

Наша подорож на «Констітьюшн» почалася сонячної, ясної погоди, але вже через день погода змінилася, і майже до самої Гібралтарської протоки ми йшли в суцільній смузі дощів і туманів. «Констітьюшн» – велике гарне судно, і серед його пасажирів знайшлося чимало приємних людей. Ми його прозвали «Констітьюшн Хілтон», бо на ньому менше, ніж на якомусь іншому кораблі, відчувалося, що пливеш морем. Його не хитало. Годували смачно й добре. Було кілька гарних барів з чудовими барменами. Моряки, від капітана до матросів, були наймиліші люди, обслуговування цілком влаштовувало. Їхати на ньому після старої «Нормандії», «Іль де Франс» або «Ліберте» було все одно, Що жити в одному з готелів Хілтона, вважаючи його кращим, ніж затишний номер готелю «Рітц» у Парижі, з вікнами в сад. Але мені шкода було, коли мандрівка закінчилася, бо ми встигли завести на борту багато друзів.

Сонце яскраво світило і море було синє, коли ми йшли через Гібралтарську протоку, і праворуч від нас, відступаючи все далі й виростаючи у височінь, темніли береги Африки. По небу швидко пливли білі хмари, гнані все ще свіжим вітром, і з містка, де капітан неголосно й коротко перемовлявся із стерничим, який вів судно серед інших кораблів, що заповнювали бухту, щоб стати на якір проти білого маврітанського містечка Альхесіраса, яке розкинулося на схилі зелених гір, – з містка, звідки, повернувши голову вправо, можна було побачити масивну, хоча й безладно пориту брилу Гібралтара, «Констітьюшн» уже не здавався плавучим готелем, а знов набув усіх своїх якостей величезного, неправдоподібно могутнього лайнера, що легко й красиво рухається волею руки, що скеровує його.

На березі, куди нас підвіз катер, митники та іміграційні власті поводилися з мандрівниками дуже люб'язно. Багаж пропускали без усякого огляду. І скільки разів ми не перетинали іспанський кордон того літа та осені, скрізь було те саме. Лише на кордоні Гібралтара, де йшла холодна війна з англійцями, у туристів перевіряли валізи – та й то наших валіз ніхто не перевіряв. Мої гібралтарські покупки, про які я заявив, були обкладені митом, але в одному пункті митний урядовець сказав мені, що митники хочуть узяти на себе плату мита за віскі, вивезене мною з Гібралтара. Він сказав, що читав «Старого й море» в іспанському перекладі і що сам він рибалка.

Висадившись в Альхесірасі, я витратив трохи часу, щоб добитися поліцейського дозволу на рушниці, які в нас були з собою. Раніше, коли Іспанія ще не дбала про залучення до країни туристів, це забрало б кілька днів. В альхесіраській поліції все це було залагоджено за п'ять хвилин; мене попрохали лише вказати тип, калібр і номер кожної рушниці і мої паспортні дані. Дві рушниці належали Мері, але їх також вписали в мій дозвіл.

Як тільки рушниці були покладені в машину з усім іншим багажем, ми рушили в дорогу, проїхали в сутінках вулицями, що дерлися вгору, білого містечка і через старі квартали, схожі на арабське селище, виїхали на вузьке, обсаджене деревами чорне шосе, яке оббігає бухту і, минувши смугу боліт, піднімається напереріз довгому виступу, що протягнувся вздовж неширокої долини до підніжжя Гібралтара, ніби палець, який упирається в гігантського скам'янілого динозавра. Біля основи пальця був влаштований митний пост – чи на пострах контрабандистам, чи то як своєрідна зброя холодної війни. Оскільки ми їхали з Альхесіраса, нас зупиняти не стали, і ми уже в пітьмі пустилися петляти покрученою дорогою, що йде від Гібралтара до Малаги паралельно до берега моря. Машину вів шофер з Малаги, найнятий Біллом Девісом, який зустрічав нас в Альхесіраському порту, – і, по-моєму, вів дуже погано, особливо коли доводилося проїжджати через людні вулиці рибальських селищ, де в цей час ішла вечірня гулянка; але я вирішив, що просто нервую з незвички після американських шляхів. Я й справді нервував через цього шофера – і не без підстав, як з'ясувалося згодом.