Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 57 страниц)

XVIII

Вони лежали на гарячій від сонця палубі, озираючи берегову лінію острова. Сонце пекло їм спини, але вітер охолоджував шкіру. Спини їхні були майже такі ж темні, як обличчя тих індіанок, яких вони бачили вранці на одному із зовнішніх островів. Здається, це було вже давно-давно, як і все моє життя, подумав Томас Хадсон. І ті індіанки, і відкрите море, і довгі рифи, об які розбивалися хвилі, і темна безодня тропічного океану в далині – усе воно тепер так віддалилось, як і саме його життя. А могли ж ми вийти з цим вітром на відкриту воду й піти на Кайо-Франсес, і Пітерс відповів би на їхні світлові сигнали, і вже сьогодні ввечері ми всі пили б холодне пиво. Не думай про це, хлопче, спинив себе він. Так було треба.

– Генрі, – мовив він. – Як тобі там?

– Чудово, Томе, – дуже тихо відповів той. – Скажи, граната може вибухнути сама, якщо перегріється на сонці?

– Ніколи такого не бачив. Але загалом це може підвищити її вибухову силу.

– Сподіваюсь, Ара взяв з собою води.

– А ти не помітив, вони занесли воду в шлюпку?

– Ні, Томе, не помітив. Я був заклопотаний своїм ділом.

Та ось крізь вітер до них долинуло джеркотіння підвісного мотора. Томас Хадсон обережно повернув голову й побачив, що шлюпка обходить мис. Вона сиділа у воді високо, а на кормі був Ара. Томас Хадсон впізнав його широкі плечі та чорну кучму волосся. Він знову повернувся обличчям до острова й побачив нічну чаплю, що знялася над деревами посередині острова й полетіла геть. Потім звідти випурхнули двоє лісових ібісів, трохи покружляли, а тоді, то часто лопочучи крильми, то вільно линучи в повітрі, подалися за вітром до одного з малих острівців. Генрі стежив очима за птахами, потім сказав:

– Певно, Віллі уже далеченько забрався.

– Еге ж, – мовив Томас Хадсон. – Вони злетіли з того узвишшя, що посередині острова.

– Виходить, там нікого більше немає.

– Так, якщо це Віллі їх сполохав.

– Десь там він і має тепер бути, якщо не дуже важко пробиратися.

– Ара вже близько. Гляди тепер не витикайся.

Ара завів шлюпку за похилений до води підвітряний борт шхуни й накинув кішку на планшир. Потім обережно й чіпко, як ведмідь, заліз на палубу. На шиї в нього, прив'язані до уривка грубої жилки, висіли дві пляшки – одна з водою, друга, від джину, з холодним чаєм. Він поповзом перетнув палубу й ліг поруч Томаса Хадсона.

– Як би його сьорбнути тієї водички? – обізвався Генрі. Ара поклав своє спорядження біля Хадсонового, одв'язав від жилки пляшку з водою і обережно поповз нахиленою палубою понад люками туди, де розташувався Генрі.

– Пий, – мовив він. – А купатися й не пробуй.

Він поплескав Генрі по спині, переповз назад і знову ліг поруч Томаса Хадсона.

– Томе, – сказав він, якомога притишуючи голос. – Ми нічого там не побачили. Я висадив Віллі далеко по той бік, майже навпроти нас, і поїхав на катер. Там я піднявся на борт з протилежного від острова боку. Пояснив усе Антоніо, і він добре зрозумів. Потім я заправив мотор шлюпки, налив запасну каністру й узяв пляшку води та пляшку чаю з льоду.

– Добре, – мовив Томас Хадсон. Він трохи посунувся вниз на похилій палубі й припав до пляшки з холодним чаєм. – Дуже дякую тобі за чай.

– То Антоніо згадав. Ми тоді їхали поспіхом і про дещо забули.

– Ти пересунься до корми, прикриєш той бік.

– Гаразд, Томе, – сказав Ара.

Вони лежали на сонці й вітрі, і кожен не спускав з очей острова. Час від часу там злітав птах чи два, і вони знали, що їх сполохав або Віллі, або ж ті інші.

– От, мабуть, дратується Віллі через цих птахів, – мовив Ара. – Він про них і не подумав, коли йшов.

– Еге ж, це однаково, що сигнальні повітряні кулі запускати, – відказав Томас Хадсон. Він був замислився, 1 тепер обернувся, й поглянув через плече.

Усе це дедалі менше йому подобалось. Надто багато птахів злітало над островом. Тож які тепер підстави вважати, що ті, кого вони шукають, справді там? Та й, власне, що їм там було робити? Лежачи отак на палубі, він відчував у грудях холодну порожнечу від думки, що їх обох, і його, і Віллі, ошукано. А може, вони й не мали наміру обвести нас круг пальця. Але оті птахи, подумав він; надто вже їх багато, і нічого доброго це не обіцяє. В повітря знялося ще двійко ібісів, уже недалеко від берега, і Томас Хадсон обернувся до Генрі й сказав:

– Зроби ласку, Генрі, спустись у форлюк і постеж за берегом з того боку.

– Там страшенно бридко.

– Я знаю.

– Гаразд, Томе.

– Гранати й магазини залиш, візьми тільки niñoі одну гранату в кишеню.

Генрі обережно сповз у люк і почав видивлятися на внутрішні острівці, що заступали собою відкриту протоку. Вираз його обличчя не змінився. Але для цього йому довелося міцно стулити губи.

– Ти пробач мені, Генрі, – мовив Томас Хадсон. – Нічого не вдієш, так потрібно.

– Та я нічого, – відказав Генрі. І раптом його удавана суворість дала тріщину, і він усміхнувся своєю чарівною широкою усмішкою. – Просто я не зовсім так хотів би провести літо.

– Я теж. Але поки що все йде не так легко та просто, як нам хотілося б.

Над мангровими заростями злетів бугай, і Томас Хадсон почув його гучний крик і побачив, як птах сполохано шугнув убік за вітром. І тоді він почав простежувати шлях Віллі крізь хащу за тими зльотами птахів. Коли птахи не злітали, було очевидно, що Віллі повернув назад. Та трохи згодом вони знову фуркали вгору, і Томас Хадсон знав, що тепер Віллі пробирається навітряним краєм острова. За три чверті години він побачив велику білу чаплю, що перелякано знялась у повітря й, важко махаючи крильми, полетіла геть. І тоді промовив до Ари:

– Він уже вийшов на берег. Їдь до мису й забери його.

– Я його бачу, – за хвилю сказав Ара. – Він помахав рукою. Онде лежить біля самого берега.

– Їдь забери його і привези так само нишком.

Узявши свій автомат і засунувши в кишені по гранаті, Ара зісковзнув у шлюпку. Тоді вмостився на кормі й відштовхнувся од борту шхуни.

– Слухай, Томе, кинь-но мені пляшку з чаєм.

Для певності Ара зловив пляшку обома руками, а не однією, як робив звичайно. Він полюбляв ловити однією рукою гранати, причому пожбурені якнайдужче, і так само полюбляв прикушувати зубами ковпачки детонаторів. Але цей чай був для Віллі, а Ара добре розумів, що довелось йому знести, нехай навіть марно, і тим-то так дбайливо примостив пляшку під кормою, сподіваючись, що чай ще холодний.

– Що ти скажеш, Томе? – спитав Генрі.

– Нас пошили в дурні. Поки що.

Невдовзі шлюпка знов підійшла до борту. Віллі лежав на дні, тримаючи обома руками пляшку з чаєм. Хоч він перед тим і вмився у протоці, руки та обличчя його були подряпані й замащені кров'ю, а один рукав сорочки геть одірваний. Покусане москітами обличчя аж запухло, і скрізь, де тіло не було покрите одягом, повискакували гулі від москітних укусів.

– Немає там ніякого біса, Томе, – сказав він. – Вони на цей острів і ногою не ступали. Нікудишні ми з тобою хитруни.

– Неправда.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Коли шхуна сіла на мілину, вони пішли попід цим берегом. Чи то шукали якоїсь поживи, чи то хотіли розвідати проходи – цього я не знаю.

– Ти думаєш, вони бачили, як ми захопили шхуну?

– Вони могли бачити або все, або нічого. Надто низько були над водою, отож навряд чи бачили.

– Але почути за вітром напевне могли.

– Мабуть, що й чули.

– То що ж тепер?

– Ти їдь на катер, а потім нехай Ара приїде по Генрі й мене. Вони ще можуть повернутися сюди.

– А як бути з Пітерсом? Ми могли б одвезти його зараз.

– Одвозьте.

– Томмі, ти зайняв позицію не з того боку, – сказав Віллі. – Я не хочу лізти з порадами, але ми обидва помилилися.

– Знаю. Коли Ара забере Пітерса, я спущуся в задній люк.

– Нехай він сам його повантажить, – сказав Віллі. – Вони можуть побачити силуети. А розгледіти те, що лежить на палубі, можна тільки в бінокль.

Томас Хадсон пояснив це Арі, і той заліз на борт і впорався з Пітерсом дуже легко й незворушно, тільки затягнув йому на потилиці робу, що закривала обличчя. Він зробив усе без надмірної делікатності, але й не грубо, і коли підняв Пітерса з палуби й спустив його головою вперед у шлюпку, то тільки й сказав:

– Дуже він закляклий.

– Недарма ж кажуть: закляк, наче мрець, – мовив Віллі. – Ти хіба не чув?

– Чув, – відповів Ара. – А в нас їх називають fiambres,цебто холодне м'ясо. Як ото закуски в ресторані: холодна риба, холодне м'ясо. Але я думав про Пітерса. Він завжди був такий гнучкий.

– Я пришлю Ару назад. Тобі нічого не треба, Томе?

– Талану, – відказав Томас Хадсон. – Дякую тобі за розвідку, Віллі.

– Ет, звичайнісіньке смердюче дільце.

– Нехай Хіль помастить тобі подряпини.

– К бісовій матері ті подряпини, – сказав Віллі. – Ходитиму як син джунглів.

Томас Хадсон і Генрі озирали із своїх люків нерівну, порізану лінію острівців, що лежали між ними та довгою затокою, якою, наче каналом, можна було вийти на відкриту воду. Тепер вони говорили, не притишуючи голосу, бо знали, що ті, інші, можуть бути аж ніяк не ближче, ніж на цих малих острівцях.

– Ти пильнуй, – сказав Томас Хадсон. – А я піду викину за борт оті їхні боєприпаси й ще раз погляну, що там є внизу.

Унизу він знайшов чимало такого, чого не помітив першого разу. Тоді підняв на палубу ящик з патронами й зіштовхнув його через борт. Мабуть, треба було розкидати їх пачками, подумав він. Та біс із ними. Він приніс до люка «шмайсер» і, виявивши, що автомат зіпсований, поклав його разом із своїм спорядженням.

Віддам Арі, нехай дивиться, подумав він. Принаймні тепер зрозуміло, чому вони не взяли його з собою. То ти гадаєш, що вони залишили того пораненого як розпорядника урочистої зустрічі, а самі вшилися? Чи, може, влаштували його якнайзручніше й подались на розвідку? Ну, і як, по-твоєму: чи багато вони бачили й чи багато знають?

– А може, варто було залишити боєприпаси як речовий доказ? – спитав Генрі.

– Тепер уже речові докази нам ні до чого.

– І все-таки завжди краще їх мати. Ти ж знаєш, які вони там доскіпливі, – візьмуть усе під сумнів, і край. А нагорі то, може, й під сумнів узяти не схочуть. Ти ж пам'ятаєш, Томе, як було з тим останнім підводним човном?

– Та пам'ятаю.

– Він аж куди зайшов у гирло Міссісіпі, а вони все брали його під сумнів.

– Це правда.

– Отож я й кажу, що треба було залишити ті боєприпаси.

– Генрі, – мовив Томас Хадсон. – Ти, будь ласка, не тривожся. Ті люди, яких вони перебили, й досі там, на острові. Ми маємо кулі від німецького автомата, видалені з них і з того мертвого німчури. Ми маємо другого мертвого німчуру й записані в судновому журналі координати того місця, де його поховано. Ми маємо оцей роздовбаний черепашатник з мерцем на носі. Ми маємо два «шмайсери». Один несправний, а другий пошкоджений гранатою.

– А що, як раптом налетить ураган і все це розмете? От вони й скажуть, що все воно дуже сумнівне.

– Ну гаразд, – мовив Томас Хадсон. – Нехай усе воно буде сумнівне. А Пітерс?

– Його міг застрелити хтось із нас.

– Еге ж. І доведеться нам усе терпіти.

Вони почули шум мотора і наступної миті побачили, як Ара обходить мис. Ця шлюпка так високо задирає ніс, наче каное, подумав Томас Хадсон.

– Збирай своє залізяччя, Генрі, – сказав він. – Повертаємось на катер.

– Коли хочеш, я залюбки залишуся на цій руїні.

– Ні, ти потрібен мені на катері.

Та коли Ара підійшов до борту, він раптом передумав.

– От що, Генрі, ти побудь тут ще трохи, а потім я пришлю по тебе Ару. Якщо вони виткнуться й підійдуть до шхуни, шпурни їм у човен гранату. Переходь сюди, в задній люк, тут тобі буде просторіше. І май голову на в'язах.

– Гаразд, Томе. Дякую, що дозволив мені залишитися.

– Я б залишився сам, а тебе відіслав, але мені треба обговорити дещо з Антоніо.

– Розумію. А може, мені краще обстріляти їх, коли вони підійдуть, а вже потім кинути гранату.

– Як хочеш. Але не вистромляй голови, а гранату кинь з другого люка. І тримайся молодцем. – Він лежав за планширом підвітряного борту й подавав Арі своє спорядження. Потім і сам переліз через борт. – Тобі там, унизу, не дуже мокро? – спитав він Генрі.

– Ні, Томе. Все добре.

– Гляди не впадай у клаустрофобію [184]184
  Хвороблива боязнь замкненого простору.


[Закрыть]і добре пильнуй. Якщо вони покажуться, дай їм підійти під самий борт, а тоді вже вступай у гру.

– Еге ж, Томе.

– Уявляй собі, ніби сидиш у засідці на качок.

– Мені цього не треба, Томе.

Томас Хадсон уже лежав на дні шлюпки.

– Як тільки настане час повернутися, Ара приїде по тебе.

– Не турбуйся, Томе. Коли хочеш, я можу перебути тут і цілу ніч. Тільки нехай Ара привезе мені чогось попоїсти, ще пляшку води і, може, трохи рому.

– Він приїде й забере тебе, і ми вип'ємо трохи рому на катері.

Ара смикнув шнур мотора, і вони повернули назад до катера. Томас Хадсон відчував біля ніг гранати й вагу автомата на грудях. Він обняв його руками й поколисав, і Ара засміявся, й, нахилившись до нього, промовив:

– Таке життя не для добрих малят.

XIX

Усі вони знов були на катері, і надвечірній вітер віяв прохолодою. Зграї фламінго вже покинули обмілину, хоч вона й досі випиналася над водою. У промінні призахідного сонця обмілина здавалася зовсім сірою, і на ній діловито копошився табунець бекасів. Далі тяглося мілководдя, протоки, яких не видно було за сколоченим мулом, і ген оддалік острівці.

Томас Хадсон стояв, спершись на поруччя містка, і розмовляв з Антоніо.

– Години до одинадцятої на повний приплив нема чого й сподіватися, – сказав Антоніо. – Вітер жене воду із затоки та обмілин, і я навіть не знаю, яка тут буде глибина.

– Нас зніме припливом чи доведеться тягти?

– Має зняти. Але ночі тепер безмісячні.

– У тім-то й річ.

– Місяць тільки-но вчора з'явився, – провадив Антоніо. – Зовсім тоненький. Учора ввечері ми й не бачили його за хмарами.

– Еге ж.

– Я послав Джорджа й Хіля нарубати гілля, щоб позначити прохід тичками. Ми можемо поїхати шлюпкою, проміряти глибину й розставити по фарватеру тички. Тоді легше буде вибратися звідси.

– Слухай. Коли катер знов буде на плаву, я хотів би стати в такому місці, де можна навести на той черепашатник прожектор та наші п'ятдесятки і щоб хтось на борту посигналив нам ліхтариком, якщо вони виткнуться на човні.

– Це було б найкраще, що можна придумати, Томе. Але потемки туди ніяк не підійти. Хіба що з увімкненим прожектором та зі шлюпкою попереду, щоб хтось замірював глибину, гукав тобі й ставив тички. Тільки тоді ніхто з них і носа не виткне. Нізащо в світі.

–. Мабуть, що так. Це я вдруге сьогодні помиляюсь.

– Ти помилився вдень, – сказав Антоніо. – Але то була чиста випадковість. Як ото карту тягти.

– Важливо те, що я помилився. А тепер скажи мені свою думку.

– По-моєму, якщо вони не подалися геть і якщо ми викажемо, що сидимо на грунті, то сьогодні вночі вони неодмінно спробують захопити наш катер. З вигляду ми для них не що інше, як така собі купка аматорів морських прогулянок. Я певен, що коли все те сталося, вони були далеко серед островів. А нас вони зневажають і не мають сумніву, що ми для них легка здобич, бо якщо й стежили за нами, то цілий день бачили на шлюпці одного-єдиного чоловіка.

– На те ми й розраховували.

– А що, як вони побачать, що сталося з їхнім черепашатником?

– Поклич до мене Віллі, – сказав Томас Хадсон.

Прийшов Віллі, досі запухлий від москітів. Але подряпини його вже трохи підсохли. На ньому були самі шорти.

– Ну, як ти, сину джунглів?

– Усе гаразд, Томе. Ара приклав мені до покусаних місць хлороформ, і вони більше не сверблять. Та які ж там кляті москіти – з чверть дюйма завбільшки і чорні, як чорнило.

– Ми сьогодні пошилися в бісові дурні, Віллі.

– Паскудство. Ми пошилися в бісові дурні з самого початку.

– Як з Пітерсом?

– Ми зашили його в брезент і обклали льодом. Навряд чи багато за нього дадуть на ринку, але день-два протримається.

– Слухай, Віллі. Я тут казав Антоніо, що хотів би підійти туди й узяти ту бісову руїну під прожектор та під наші п'ятдесятки. Але він каже, що для цього довелося б переполохати весь океан і що так діла не буде.

– Авжеж, – мовив Віллі. – Він має рацію. Це твоя третя помилка сьогодні. В мене на одну менше, і я попереду.

– Як ти гадаєш, чи спробують вони захопити наш катер?

– Ні біса вони не спробують, – відказав Віллі.

– Але ж може таке бути.

– Вони ж іще при своєму розумі. А втім, з великого розпачу можуть і спробувати. – Вони обидва сиділи на містку, прихилившись до затягнутого брезентом поруччя. У Віллі знову засвербіло праве плече, і він терся ним об брезент. – Справді, можуть, – повторив він. – Вчинили ж вони оту бійню на острові.

– Вони дивились на це по-своєму. Не забувай, що вони тоді втратили судно й теж були в розпачі.

– Ну, а сьогодні втратили друге судно та ще й одного із своїх. А може, вони любили того сучого сина.

– Цілком можливо. А то б не морочилися з ним стільки.

– Той німчура був таки молодець, – мовив Віллі. – Вислухав усю балакню про руки вгору, і гранату дав кинути, а тоді вже сказав своє слово. Мабуть, подумав, що Пітерс командир, – такий він був важний та ще й так шпрехав по-їхньому.

– Певне, що так.

– Ти ж знаєш, гранати вибухали під палубою. Вони могли їх і не почути. Скільки пострілів ти дав, Томе?

– Щонайбільше п'ять.

– І той дав коротку чергу.

– Вам тут дуже було чути, Антоніо?

– Та ні, не дуже, – відповів Антоніо. – Ми ж стоїмо не за вітром, на північ звідти, а ще острів між нами. Зовсім тихо було чути. Але я почув.

– А вони могли й не почути, – сказав Томас Хадсон. – Зате напевне бачили, як тут весь час сновигала шлюпка і як сіла набік їхня шхуна. Вони неодмінно вирішать, що то пастка. І навряд чи поткнуться до неї.

– По-моєму, це ти слушно розважив, – погодився Віллі.

– Але як ти гадаєш – чи виткнуться вони взагалі?

– Я про це знаю не більше, ніж ти й господь бог. Та хіба не ти в нас завжди розмірковуєш усе за них?

– Еге ж, – відказав Томас Хадсон. – І часом це непогано у мене виходить. Але сьогодні – ну ніяк.

– Розмірковуєш ти добре, – мовив Віллі. – Просто така нещаслива смуга на тебе насунула.

– Ми й справді могли б улаштувати там пастку.

– А тим часом ти сам вскочив у добру пастку, – сказав Віллі.

– Ну от що. Поки ще видно, їдь туди й замінуй там усе як слід.

– Оце ти діло говориш, – погодився Віллі. – Впізнаю старого Тома. Я заміную обидва люки, і дохлого німчуру, і леєр з підвітряного борту. Виявляється, голова в тебе ще варить.

– Не шкодуй вибухівки. Ми маємо її до біса.

– Я ту посудину так нафарширую, що сам господь бог туди не поткнеться.

– Шлюпка повертається, – обізвався Антоніо.

– Ну, я піду скажу Арі. Візьмемо все, що треба, й поїдемо, – мовив Віллі.

– Ти тільки себе не підірви.

– Ти тільки дурниць не говори, – відказав Віллі. – Відпочив би ти трохи, Томе. Тобі ж не спати цілу ніч.

– Тобі також.

–. Е ні, дідька. Я собі спатиму, а коли знадоблюся, збудите.

– Я заступаю на вахту, – мовив Томас Хадсон до Антоніо. – Коли почнеться приплив?

– Він уже почався, але ще не може здолати течії, що йде за вітром із затоки.

– Пристав Хіля до п'ятдесяток а Генрі нехай відпочине. І всім скажи, щоб відпочивали, бо вночі не спатимуть.

– Чом би тобі не випити, Томе?

– Не хочу. Що в нас сьогодні на вечерю?

– Великий шмат вареної риби під іспанським соусом, з чорними бобами та рисом. А от фруктових консервів уже немає.

– Я ж замовляв тоді на Конфітесі.

– Так. Але їх викреслили із списку.

– А якісь сушені фрукти є?

– Абрикоси.

– Замочи їх на ніч і даси завтра на сніданок.

– Генрі не схоче їсти зранку сушені фрукти.

– Ну, то даси йому до обіду, коли в нього добрий апетит. Суп у тебе ще є?

– Є вдосталь.

– Як з льодом?

– На тиждень вистачить, якщо не дуже багато піде на Пітерса. Чом ти не хочеш поховати його в морі, Томе?

– Може, так і зробимо, – відповів Томас Хадсон. – Він завжди казав, що хотів би бути похований у морі.

– Він багато чого казав.

– Еге ж.

– Томе, чому ти все-таки нічого не вип'єш?

– Ну гаразд, – мовив Томас Хадсон. – Джин у нас ще є?

– Твоя пляшка стоїть у шафці.

– А зелені кокоси?

– Є.

– Зроби мені джин з кокосовою водою і з лимоном. Якщо є лимони.

– Лимонів багато. Там у Пітерса десь заховане його шотландське віскі, я пошукаю. Може, ти краще випив би віскі?

– Ні, знайди і замкни. Воно нам може придатися.

– Зараз зроблю тобі твоє питво.

– Дякую. Може, нам усе-таки пощастить, і вони проти ночі виткнуться.

– Я в це не вірю. Тут у мене з Віллі однакові погляди. Але можуть і виткнутись.

– Ми для них величезна спокуса. Їм же потрібне якесь судно.

– Усе це так, Томе. Але ж вони не дурні. Якби вони були дурні, ти б не зміг отак за них розмірковувати.

– Ну гаразд. Неси мені питво. – Томас Хадсон розглядав у бінокль низку острівців. – А я спробую ще трохи поміркувати за них.

Але міркувати до ладу він уже не міг. І не тільки за них, а й взагалі. Він дивився, як шлюпка з Арою на кормі та невидимим на дні Віллі заходить за мис. Дивився, як урешті знявся в повітря й полетів на один із зовнішніх островів табунець бекасів. А потім, коли дивитися стало ні на що, взявся до питва, що його приніс Антоніо.

Він згадав про те, як давав собі слово не пити в цьому плаванні, навіть склянки коктейлю ввечері, і думати тільки про діло. Згадав, як намірявся заганяти себе, щоб увечері падати з утоми й засинати мертвим сном. Але не шукав собі виправдання ні за цю склянку, ні за порушене слово.

Я таки заганяв себе, думав він. Заганяв добряче. І сьогодні маю право випити й подумати про щось інше, крім тих негідників. Якщо вони виткнуться цієї ночі, у нас усе готове до зустрічі. А як не виткнуться, то завтра зранку, коли буде висока вода, я знов піду за ними.

Отож він помалу тягнув своє питво, холодне й чисте на смак, і озирав нерівну лінію острівців перед собою і далі на захід. Випивка завжди відмикала його пам'ять, що її він так старанно тримав тепер під замком, і ці острівці нагадали йому про минулі дні, коли Том-молодший був ще малим хлопчиком і вони разом ходили в море ловити тарпона. Тільки острови там були інакші і протоки між ними ширші.

Фламінго там не водилися, зате інші птахи були майже такі самі, за винятком хіба великих золотистих куликів, що завжди збивалися в зграї. В різні пори року кулики мали різне забарвлення – то сіре, а то чорне із золотистим полиском, – і він пригадував, як пишався Том-молодший, коли приніс додому першу пташину, яку підстрелив із своєї першої в житті одноствольної рушниці двадцятого калібру. Пригадав, як хлопчик гладив її пухкі білі грудочки й доторкався до гарних чорних плям під крильми і як потім, уже пізно ввечері, він підійшов до хлопчикового ліжка й побачив, що той так і спить, обнявши руками пташину. Він дуже обережно, щоб не збудити хлопчика, забрав у нього кулика. Хлопчик не прокинувся. Тільки ще міцніше притиснув руки до грудей і повернувся з боку на спину.

Він поніс того кулика до задньої кімнати, де стояла шафка-льодовня, і в нього було таке відчуття, наче він обікрав хлопчика. Але він старанно пригладив пір'я пташини й поклав її на гратчасту поличку льодовні. А наступного дня намалював для Тома-молодшого золотистого кулика, і хлопець забрав ту картину з собою і потім одніс до школи. Малюючи кулика, Томас Хадсон намагався відобразити його прудкість і стрімкість, а за тло взяв довгий піщаний берег з кокосовими пальмами.

Потім він пригадав, як одного разу вони були в туристському таборі. Він прокинувся рано-вранці, а Том ще спав. Хлопчик лежав на спині, згорнувши руки, й скидався на скульптурне зображення на надгробку юного рицаря. Томас Хадсон швиденько накидав ескіз, узявши за взірець надгробок, що його бачив колись у Солсберійському соборі. Він хотів згодом намалювати за тим ескізом картину, та так і не намалював, щоб не наврочити. Страх як це допомогло, подумав він тепер.

Він поглянув на сонце, що стояло вже низько над обрієм, і побачив у його промінні Тома на «спітфайрі». Літак був зовсім крихітний у високості й виблискував, наче скалка розбитого дзеркала. Хлопець любив височину, подумав він. А ти добре зробив, коли постановив собі не пити.

Тим часом більша половина питва була ще в склянці, обгорнутій паперовим рушником, і навіть лід ще не розтав.

Від Пітерсових щедрот, подумав він. Тоді пригадав, як вони колись жили на острові і як Том, дізнавшись того року в школі про льодовиковий період, боявся, що він настане знов…

– Тату, – казав він. – Це єдине, що мене тривожить.

– Сюди крига не досягне, – заспокоював його Томас Хадсон.

– Я знаю. Але жах навіть подумати, що буде з усіма, хто живе в Міннесоті, й у Вісконсіні, й у Мічігані. Навіть в Індіані й Іллінойсі.

– Навряд чи нам слід тривожитись, – сказав Томас Хадсон. – » Якби таке й сталося, то це страшенно повільний процес.

– Я знаю, – відказав Том-молодший. – Але це єдине, що по-справжньому мене тривожить. І ще те, що переводиться рід мандрівних голубів.

Ох, той мені Том, подумав він і, поставивши склянку у вільне гранатне гніздо, пильно оглянув у бінокль низку острівців. Але не побачив ніде нічого такого, що скидалося б на човен під вітрилом, і поклав бінокль на місце.

Найкраще нам було на тому острові й там, на Заході, подумав він. Ну і, звісна річ, у Європі, але якщо я почну згадувати про Європу, то неодмінно згадуватиму й про неї, і тоді буде ще гірше. Цікаво, де вона тепер. Певно, спить з якимсь генералом. Ну що ж, сподіваюся, генерала вона вибрала непоганого.

Вона була страшенно мила й дуже гарна, коли ми зустрілися тоді в Гавані. Я міг би думати про неї хоч цілу ніч. Але не буду. Я й так попустив собі, що думаю про Тома. Коли б не випив, то й про нього не думав би. А втім, добре, що я випив. Часом треба порушувати всі свої правила. Ну, може, й не всі. Ось я ще трохи подумаю про нього, а тоді вже міркуватиму про те, що нам робити ввечері, коли повернуться Віллі й Ара. В одному запрягу їм ціни немає. Віллі навчився іспанської на Філіппінах, і мова у нього жахлива, проте вони чудово розуміють один одного. Мабуть, ще й тому, що Ара баск і теж говорить по-іспанському не зовсім правильно. Хай йому чорт, не хотів би я опинитися на борту тієї шхуни після того, як Віллі з Арою її оснастять.

Слухай, допивай-но ти краще своє питво й думай про щось приємне. Том загинув, і думати про нього ти можеш. Однаково ніколи цього не позбудешся. Але тепер уже ти міцно тримаєш себе в руках. То пригадай якусь щасливу пору в своєму житті. їх було в тебе чимало.

А яка ж була найщасливіша? – запитав він себе. Та, власне, вся та, поки ти був ще не розбещений, і не мав зайвих грошей, і залюбки працював і їв. Коли велосипед тішив тебе більше, ніж автомобіль. З нього краще було видно все довкола, він допомагав тобі зберігати добру форму, і, повертаючись з прогулянки по Булонському Лісу, ти їхав собі накотом Єлісейськими Полями аж за Рон-Пуен, а коли озирався, бачив позад себе два суцільних потоки машин та екіпажів і високе сіре громаддя арки на тлі посутенілого надвечірнього неба.

А тепер там цвіли б каштани. І дерева здавалися б чорними в сутінках, а він їхав би, натискаючи на педалі, до площі Згоди й дивився на біло-воскові свічки їхніх суцвіть. А потім зліз би зі свого гоночного велосипеда, й вів його обіч себе гравієвою доріжкою, і поволі роздивлявся на каштанові дерева, і відчував над головою їхні віти, й далі штовхаючи обіч себе велосипед, і відчуваючи гострі камінчики під тонкими підошвами велотуфель. Ті приношені гоночні туфлі він купив у знайомого офіціанта в «Селекті», колишнього олімпійського чемпіона, а заплатив за них грішми, заробленими за портрет власника того кафе, що його намалював так, як хотілося замовникові.

«Трохи в стилі Мане, мосьє Хадсон. Якщо ви можете».

Навряд чи Мане підписався б під тим портретом, та все-таки в ньому було більше Мане, аніж Хадсона, а найбільше було власника кафе. Томас Хадсон одержав гроші на велотуфлі й ще довго після того мав там безкоштовне питво. Та нарешті, коли одного вечора Томас Хадсон запропонував заплатити за випите, від грошей не відмовились, і він зрозумів, що одержав за портрет сповна.

У «Клозері-де-Ліла» вони теж мали знайомого офіціанта, що ставився до них дуже приязно й завжди подавав удвічі більшу порцію вина, так що з водою їм цілком вистачало на цілий вечір. Отож вони почали ходити туди. Вкладали малого Тома спати, а самі йшли до того старого кафе й сиділи цілий вечір, щасливі, що вони разом. Потім гуляли темними завулками на горі Сент-Женев'єв, де тоді ще не були знесені старі будинки, і щоразу поверталися додому іншою дорогою. А коли лягали спати, то чули сонне дихання Тома в його ліжечку та муркотіння великого кота, що спав разом з ним.

Томасові Хадсону пригадалось, як жахалися люди, дізнаючись, що вони дозволяють котові спати в ліжку з малою дитиною і залишають її саму, йдучи з дому. Але Том завжди спав міцно, а коли б і прокинувся, то поруч нього був кіт, його найкращий приятель. Кіт не підпускав до ліжечка нікого чужого, і вони з Томом дуже любили один одного.

А тепер Том… Ні, к бісу, сказав він собі. Таке може статися з кожним. Час би вже тобі це зрозуміти. Але це єдине, що безповоротне.

Хто тобі таке сказав? – запитав він сам себе. Можна поїхати геть – і безповоротно. Можна вийти за двері – й безповоротно. Безповоротна будь-яка зрада. Безповоротна підлота. Безповоротне віроломство. Але це ти просто говориш красиві слова. Справді безповоротна тільки смерть.

Скоріше б уже повертались Ара й Віллі. Певно, вони хочуть оснастити ту руїну, мов справжню кімнату жахів. Я ніколи не любив убивати, ніколи в житті. А от Віллі це діло любить. Дивний він хлопець, дивний і разом з тим дуже добрий. Ніколи не заспокоїться, доки не зробить усе якнайкраще.

Він ще здаля помітив шлюпку. Потім почув джеркотіння мотора. Шлюпка наближалася, більшала й нарешті підійшла до борту. Віллі піднявся на місток. У такому вигляді він бував не часто, і його штучне око вирізнялося на обличчі своїм надто чистим білком. Він виструнчився, хвацько віддав честь і сказав:

– Дозвольте звернутися до капітана, сер.

– Ти п'яний?

– Та ні. Радісно збуджений.

– А я кажу, що ти випив.

– Ну певно, що випив. Ми взяли з собою трохи рому, щоб не умліти коло того падла. А коли закінчили, Ара помочився в пляшку й теж замінував її. Вона тепер подвійно замінована.

– Ви там усе як слід обладнали?

– Томмі, та навіть отакенький крихітний гномик не ступить туди ногою, щоб ту ж мить не полетіти догори дригом у свою гном'ячу країну. Навіть тарган не заповзе. Ара боявся, щоб мухи, які лазять по тому падлу, не висадили нас у повітря. Все зроблено тонко, чисто й гарно.

– Що робить Ара?

– У нападі радісного збудження розбирає й чистить усе, що трапиться під руку.

– Скільки ж ви взяли з собою рому?

– Та менше як півпляшки. То була моя ідея. Ара тут ні до чого.

– Гаразд. Іди к бісу туди до нього, почистьте зброю й перевірте п'ятдесятий.