Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"
Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 52 (всего у книги 57 страниц)
Долина Кларкових вил, Вайомінг
Наприкінці літа велика форель покидає заводі у верхів'ях річки й виходить на бистрину, щоб спуститися нижче за течією і перезимувати в глибоких водах каньйону, В перші тижні вересня вона найкраще ловиться на муху. Місцева форель гладенька, блискуча й важка і аж вистрибує з води, щоб схопити наживку. Іноді на двох мушок молена спіймати одразу дві рибини, але на сильній течії витягати їх треба дуже обережно.
Ночі стояли холодні, і, прокинувшись уночі, можна було почути койотів. Вранці не хотілося йти рибалити, бо за ніч річка вихолоджувалась, а форель починала клювати близько полудня, коли сонце трохи прогрівало воду.
Зате вранці можна було їздити верхи чи просто сидіти перед мисливською хижкою, ніжитися на сонці й дивитися на викошену долину і чисті темні луки, що простягліїся до самої річки, понад якою стояли вже трохи пожовклі тріпотливі осики. А ще далі за річкою високі пагорби вкривала сріблясто-сіра шавлія.
Вище по річці височіли дві гори, Проводир і Знак, де через місяць можна полювати гірських баранів, сидіти на сонці й милуватися чіткими обрисами цих гір, на яких здалеку не видно було кам'яних зсувів, гострих уламків скель і вузьких карнизів, які, боячись глянути вниз, треба долати в поті чола, щоб обійти ту вершину, яка звідси здається такою рівною. Ти видираєшся нагору, щоб вийти на відкриту місцину й глянути вниз, де попід уламком скелі, на невеличкій, порослій високою травою галявині, серед ялівцю паслися один старий і три молодих гірських барани.
Рудий старий баран з білим огузком підводить голову, й ти бачиш круту й важку дугу його рогів. Саме білий огузок на зеленому тлі ялівцю і виказав його, коли проти вітру ти лежав під скелею за три милі від плато і в сильний цейсівський бінокль ретельно вивчав кожний ярд скель.
Аж тепер, перед мисливською хижкою, ти згадуєш про свій постріл біля підніжжя гори і незворушність молодих баранів, що лише повернули голови до старого, очікуючи, коли той підведеться. Вони не могли ні побачити тебе, ні почути, та й сам постріл їм, певно, здався звичайним гуркотом каменя.
Згадуєш і той рік, коли біля Лісового джерела збудували мисливську хижку, і великого грізлі, який забрався до неї, щойно ми залишили її. Сніг тоді випав пізній, і ведмідь, що ніяк не міг впасти в зимову сплячку, цілу осінь оббирав хатини й руйнував пастки. Але він був такий хитрий, що ніколи ніде не з'являвся вдень. А потім згадуєш зустріч із трьома грізлі на плато біля джерела Крендела. Тоді затріщало сухе гіляччя, і ти подумав, що тікає лосиця, коли зненацька помітив їх між мерехтливими тінями: вони бігли вайлувато, але дуже легко, і їхня шерсть в полуденному сонці зблискувала м'яким мінливим сріблом.
Згадуєш, як зовсім близько від тебе ревів восени лось; коли він підводив голову, на могутніх його грудях вигравали м'язи, а самої голови не було видно, зате чути було його трубний рев і відповідь-рев з іншої долини. Згадуєш тварин, на яких не піднялася рука, і радієш, що зберіг їм життя.
Згадуєш, як діти вчилися їздити верхи, як вони призвичаювалися до коней, як уподобали цей край. Пам'ятаєш, який мало вигляд усе навколо, коли ти вперше приїхав сюди, і той рік, коли пробув тут чотири місяці, бо автомашина не могла проїхати грузькими дорогами, поки вони не підмерзнуть. Можеш згадати все: полювання і риболовлю, їзду верхи в літню спеку, куряву від валки нав'юченої худоби, мовчазні мандри верхи серед пагорбів прозорими й холодними осінніми днями, коли її переганяли на високогірне пасовисько. Там худоба дичавіла, але лишалась сумирною, як гірські олені, й тільки ревла, коли її зганяли в череду, щоб гнати в долину.
Потім наставала зима: голі дерева, сніг, що сліпить очі, мокре, а тоді обмерзле сідло, і ти, спускаючись з гори, провалюєшся в снігу і намагаєшся весь час ворушити ногами; і пекучий гарячий смак віскі, коли ти нарешті повернувся на ранчо й перевдягаєшся в сухе перед великим відкритим каміном. Чудовий край.
Битва за Париж
19 серпня, у супроводі рядового Арчі Пелкі з Кантону, що на півночі штату Нью-Йорк, я прибув на командний пункт піхотного полку, що знаходився в лісі поблизу Ментенона, щоб з'ясувати становище на їхній ділянці фронту. Начальник розвідки та начальник оперативного відділу показали мені, де розміщені полкові батальйони, й повідомили, що передовий загін сторожової застави стоїть одразу за Еперноном по дорозі на Рамбуйє (23 милі на південний захід від Парижа), де містилися літня резиденція та мисливський будиночок президента Франції. На командному пункті мені ще сказали, що під Рамбуйє йдуть важкі бої. Я добре знав місцевість і дороги в околицях Епернона, Рамбуйє, Траппа й Версаля, бо протягом багатьох років не раз мандрував там і пішки, й на велосипеді та на машині. Найкраще знайомитися з місцевістю, коли їдеш велосипедом: то прієш, долаючи гору, то вільно котиш з гори. І тоді кожен пагорб запам'ятовується таким, як він є, а на машині встигаєш помітити лише сам пагорб, все інше майже не лишається в пам'яті – не так, як на велосипеді. На сторожовій заставі ми зустрілися з кількома французами, які щойно приїхали велосипедами з Рамбуйє. Серед наших тільки я знав французьку, і вони розповіли мені, що німці забралися з Рамбуйє о третій годині ночі, але дороги до міста заміновані.
З цими відомостями я вирушив назад до полкового штабу, але, проїхавши трохи в напрямку Ментенона, вирішив, що краще повернутися й забрати з собою отих французів, щоб їх допитали й одержали повнішу інформацію. Повернувшись на заставу, я побачив дві машини, повні французьких партизанів, переважно роздягнених до пояса. Вони були озброєні пістолетами й двома автоматами «стен», які їм скинули на парашутах. Партизани щойно прибули з Рамбуйє, і їх розповідь про відхід німців збігалася з даними французів, яких ми зустріли раніше. Їдучи попереду на своєму джипі, ми з рядовим Пелкі доставили їх у штаб полку, де я переклав тим, кому належало, їхню інформацію про обстановку в місті та про стан доріг.
Потім ми повернулися на заставу, де до нас мали приєднатися команда саперів і розвідувальна рота. Ми трохи почекали, але ні ті, ні другі не з'являлися, і партизани почали втрачати терпіння. Здавалося очевидним, що нам слід доїхати до найближчого мінного поля й виставити там охорону, щоб на нього не наскочили американські машини.
По дорозі до Рамбуйє до нас приєднався лейтенант протитанкової роти піхотного полку Ірвінг Крігер із Іст-Оренджа, штат Нью-Джерсі. Невисокий, кремезний лейтенант Крігер був завзятим воякою і мав дуже веселу вдачу. Я помітив, що партизанам він одразу дуже сподобався. А побачивши, як він знаходить і знешкоджує міни, вони стали цілком йому довіряти. Взагалі, коли маєш справу з нерегулярними підрозділами, справжньої дисципліни можна досягти лише особистим прикладом. Вони воюватимуть, поки в тебе вірять. А втративши віру в тебе чи в необхідність виконувати те чи інше завдання, вони враз розбіжаться.
Військовим кореспондентам заборонено командувати військами, і я привіз партизанів у штаб піхотного полку тільки, щоб вони розповіли там, що знають. У всякому разі, це був чудовий день. Ідучи до Рамбуйє рівною чорною дорогою, обсадженою великими платанами, ліворуч від якої тяглася стіна парку, ми спустилися до підніжжя пагорба й побачили попереду завал.
Ліворуч валявся розбитий джип. Трохи далі стояли дві танкетки, що їх німці використовували як протитанкові самохідні гармати. Одна – на дорозі, націлена на пагорб, схилом якого ми їхали вниз до завалу із зрубаних дерев. Друга – праворуч на узбіччі. У кожній було по двісті фунтів тринітротолуолу. Керували ними по дротах, що тяглись на завал. Коли б танкова колона з'явилася на дорозі, назустріч їй випустили б танкетку, що стояла теж на дорозі. Якби колона звернула праворуч, – а нічого іншого їй не лишалося, бо зліва тяглася стіна парку, – другу танкетку пустили б проти неї з флангу. Вони сиділи на дорозі, наче потворні жаби. Перед самим завалом лежав ще один розтрощений джип і велика вантажна машина, також розбита.
Лейтенант Крігер пірнув у мінне загородження, поставлене довкола двох великих дерев, повалених упоперек дороги. В цю хвилину він нагадував хлопчика, що під ялинкою шукає своє ім'я на пакунках з різдвяними подарунками. Під його керівництвом Арчі Пелкі й партизани складали міни край водяного стоку, прокладеного під дорогою. Французи розповіли, що на цьому місці німці розстріляли американський розвідувальний дозор. Вони пропустили через перехрестя в напрямку Рамбуйє броньовик, що їхав попереду, а по решті машин – ваговозу й двох джипах – відкрили протитанковий і кулеметний вогонь. Семеро чоловік було вбито. Потім німці зяяли з ваговоза американські міни й замінували дорогу.
Французи поховали американців у полі, поряд з дорогою, де вони потрапили в засідку. Поки ми носили міни, з'явилися француженки, поклали квіти на могили й помолилися над ними. Розвідувальної роти ще й досі не було, зате прибули люди лейтенанта Крігера, і тепер він мав радіозв'язок з полком.
Разом з групою французьких партизанів я ввійшов у місто, і там ми дізналися, куди і в якому складі відійшли німці. Я переказав ці відомості лейтенанту Крігеру, і, оскільки ми знали, що між нами й німцями немає ніякого прикриття, а німці, як згодом з'ясувалося, мали за містом принаймні десяток танків, було вирішено відновити мінне загородження на той випадок, якщо німці повернуться, й виставити біля нього надійну охорону. На щастя, в цей час прибула розвідувальна рота на чолі з лейтенантом Пітерсом із Клівленда, штат Огайо, і наші турботи на якийсь час скінчилися.
Тієї ночі партизани вислали дозори на головні дороги із Рамбуйє, щоб прикрити розвідників Пітерса, які займали центр міста. Вночі була злива, і до ранку партизани промокли і втомилися. Напередодні їх одягли в робочі спецівки, знайдені в ваговозі, де загинули американці з розвіддозору, що потрапив у засідку.
Коли ми вперше з'явилися в Рамбуйє, всі партизани, крім двох, були голі до пояса, і жителі зустрічали їх без будь-якого піднесення. Вдруге вони всі уже були в формі, і нас вітали досить радісно. А коли ми втретє проходили вулицями, всі були в касках, і нас вітали шаленими вигуками, без кінця цілували й заливали шампанським. Цього разу ми розмістили свій штаб у готелі «Гран Венер», де був чудовий винний погріб.
Наступного ранку я повернувся на командний пункт піхотного полку, щоб доповісти про обстановку в Рамбуйє і про те, які сили німців діяли між Рамбуйє та Версалем. Французькі жандарми та партизани в жандармській формі час від часу проникали у Версаль, а відомості від груп Опору надходили щогодини.
Ми мали докладну інформацію про пересування німецьких танків, вогневі позиції наземної та зенітної артилерії, чисельність німецьких військ та їхнє розташування.
Ці відомості постійно уточнювались і поповнювались. Командир піхотного полку послав мене в штаб дивізії, де я доповів про все, що відбувалося в Рамбуйє і його околицях. Для бійців руху Опору було одержано додаткову зброю, захоплену на німецьких складах у Шартрі.
Поки я повернувся до Рамбуйє, лейтенант Пітерсон із своєю розвідротою трохи просунувся вздовж дороги на Версаль, і на підмогу йому прибув якийсь бронетанковий підрозділ. Поява військ у місті та свідомість того, що між нами й німцями є ще хтось, дуже нас підбадьорили, бо ми вже знали, що серед п'ятнадцяти німецьких танків, які діяли на північ від Рамбуйє, було три «тигри».
Після полудня в місто наїхали нові люди. Тут були офіцери англійської й американської розвідок, які або повернулися з завдання, або чекали на нього, кілька кореспондентів газет, якийсь полковник з Нью-Йорка (старший за званням серед американських офіцерів) і капітан-лейтенант Лестер Армор із резерву ВМС США. Саме в цей час обидві бронетанкові розвідгрупи одержали наказ, що скасовував усі завдання і вказував пункт, до якого їм належало відійти.
Після їхнього відходу між містом і німцями не залишилось жодного підрозділу. На цей час ми мали точні дані про чисельність і тактику німців. Їхні танки маневрували між Траппом і Ноф-ле-Вьє, перекриваючи дорогу Гудон – Версаль. Пересуваючись боковими дорогами, вони з'являлися в різних місцях на шосе між Рамбуйє і Версалем. Легкі танки та мотоциклісти патрулювали також район на схід від нас, довкола Шевреза та Сен-Ремі-ле-Шевреза.
Тієї ночі, з відходом розвідувальних груп, Рамбуйє обороняли змішані дозори із бійців регулярних частин і партизанів з протитанковими гранатами та стрілецькою зброєю. Цілу ніч періщив дощ, і я ніколи ще не почував себе таким самотнім, як між другою і шостою ранку. Не знаю, чи уявляєте ви, що відчуваєш, коли спочатку попереду є свої підрозділи, а потім їх відводять, і ти залишаєшся їв великому і прекрасному місті, що зовсім не постраждало, і повному прекрасних людей, і за це місто ти відповідаєш. Інструкція для військових кореспондентів, що мала бути порадником у найскладніших становищах, такого становища не передбачала. Отже, було вирішено прикрити місто наскільки можливо, а якщо німці помітять відхід американських підрозділів і просуватимуться вперед, шукаючи сутичок з нами, не уникати їх. Так ми й робили.
В наступні дні їхні танки розгулювали перед нами по всіх дорогах. Німці брали заложників по селах, хапали членів руху Опору й розстрілювали їх. Вони роз'їжджали всюди, де хотіли. Але весь цей час слідом за ними невідступно їздили на велосипедах французькі партизани і сповіщали нам докладні відомості про їхнє пересування.
Людина не повинна була з'являтися в будь-якій місцевості більше одного разу, якщо тільки вона не мала для цього поважного приводу. Інакше на неї падало підозріння, і німці розстрілювали її. Тих, хто повернувся із завдання і знав, як нас мало, тримали під арештом, щоб не дати їм піти знову на зайняту німцями територію, де їх могли схопити й примусити говорити.
З німецької танкової частини, що стояла навпроти нас, дизертирував зовсім молодий поляк. Він закопав свою форму й автомат і пробрався в наш бік у спідній білизні й штанях, які знайшов у розбомбленому будинку. Він приніс цінні відомості й був відправлений працювати в готель на кухню. Наша конвойна служба тоді але ніяк не славилася, бо кожен, хто мав зброю, був у дозорі. Але я пам'ятаю, як кухар приголомшив полковника, коли з'явився в їдальні, що правила за командний пункт, і попросив дозволу послати полоненого без охорони в пекарню по хліб. Полковник був змушений відмовити. Згодом той самий полонений попросив у мене дозволу відкопати під конвоєм форму й автомат, щоб воювати в повному спорядженні. На жаль, і в цьому йому довелося відмовити.
В період цієї незвичайної війни німецький танк якось підкрався путівцями на відстань трьох миль від міста, і розстріляв симпатичного поліцейського, що стояв тоді на посту, та одного з місцевих партизанів. Всі, хто був поблизу, кинулись у канаву й відкрили вогонь по танку, який відразу повернув назад. В цей період німці виказували прикру схильність воювати лише за статутом. Якби вони плюнули на той статут, то могли б уже бути в місті, цмулити чудові вина в готелі «Гран Венер» і навіть витягти з кухні свого поляка й або розстріляти його, або знову нап'ясти на нього форму.
Дивні речі відбувалися в ті дні в готелі «Гран Венер». Один старий, якого я бачив тиждень тому під час взяття Шартра й підвіз на джипі до Епернона, прийшов до мене й сказав, що, на його думку, в лісі під Рамбуйє можна зібрати дуже цікаві відомості. Але я кореспондент, і це не моє собаче діло. Потім зустрічаю його на дорозі в шести милях на північ від міста, і він викладає мені всю інформацію про мінне поле й вогневу позицію протитанкової гармати відразу за Траппом. Посилаю перевірити дані. Вони підтверджуються. Потім довелося тримати старого під охороною, бо він хотів далі збирати дані, але забагато знав про наше положення, щоб ризикувати тим, що його схоплять німці. І, разом з молоденьким поляком, старого задля його ж безпеки було взято під охорону.
Всім цим належало б займатися контррозвідці. Але такої в нас не було, як не було й відділу зв'язку з місцевим населенням. Пригадую, як полковник сказав: «Ерні, якби ми мали хоч кого-небудь із Сі-Ай-Сі [201]201
Американська військова контррозвідка.
[Закрыть]або хоч поганенький відділ зв'язку з місцевим населенням. Передайте краще всі ці справи французам». Все передавалося французам. І все майже завжди відразу поверталося до нас.
В ті дні партизани величали мене «капітаном». У сорок п'ять років це надто низький чин, тому при сторонніх вони звичайно називали мене «полковником». І все-таки вони були трохи засмучені й занепокоєні тим, що в мене такий низький чин. Один партизан, який цілий рік до цього тягав міни й висаджував у повітря німецькі ваговози з боєприпасами й штабні машини, запитав по секрету:
– Капітане, як могло статися, що в вашому віці, безперечно, маючи довгу вислугу років і очевидні поранення (в Лондоні я наскочив на ні в чому не винну цистерну з водою), ви й досі лише капітан?
– Молодий чоловіче, – відповів я йому. – Я не мав можливості одержати вищого чину, бо неписьменний.
Нарешті прибула ще одна американська розвідувальна група і зайняла позицію, що перекривала дорогу на Версаль. Таким чином, місто знову було під захистом, а ми мали можливість постійно висилати дозори на зайняту німцями територію й збирати детальні відомості про систему їхньої оборони для того, щоб під час наступу на Париж наші частини планували свої операції, спираючись на точні відомості.
Про найяскравіші з тих подій, які мені запам'ятались (якщо не рахувати кількох випадків власного переляку), тепер ще не можна писати. Інколи мені хочеться розповісти, чим займався полковник як удень, так і вночі. Але писати про це ще рано.
Ось який був так званий фронт на той час. Ви спускаєтесь по шосе до села, де є заправочна станція і кав'ярня. Невеличке село – прямо перед вами, а при дорозі навпроти кав'ярні височіє церковний шпиль. Звідси видно довгий спуск шосе позаду і довгу стрічку дороги попереду. На дорозі стоять два чоловіки з біноклями. Один спостерігає за дорогою в північному напрямку, другий – в південному.
Це необхідно, бо німці є і попереду, і позаду. По дорозі до міста, зайнятого німцями, йдуть дві дівчини. Гарненькі, в черевичках на червоних підборах. До вас підходить партизан і каже:
– Оті дівчата спали з німцями, коли вони були тут. А тепер ідуть до німецьких позицій і, можливо, несуть якісь відомості.
– Затримати їх, – каже хтось. В ту ж хвилину чути крик:
– Машина! Машина!
– Їхня чи наша?
– Їхня!
Тут усі хапаються за гвинтівки чи автомати й ховаються за кав'ярнею і заправочною станцією, а кілька завбачливих цивільних шукають рятунку в полі.
На дорозі, напроти заправочної станції, з'являється крихітний німецький джип і відкриває вогонь з двадцятиміліметрової гармати. По ньому всі стріляють, він розвертається і їде назад. В цей час по ньому починають стріляти також завбачливі громадяни, яким відступ джипа додав неабиякої сміливості. Загальні втрати: двоє ентузіастів, які з склянками в руках упали на підлогу кав'ярні й трохи порізались.
Обох дівчат (які не тільки вподобали німців, а й, як з'ясувалося, розмовляють німецькою мовою) витягають з канави й відводять у безпечне місце, щоб потім відправити назад у місто. Одна з них запевняє, що вона лише купалася з німцями.
– Гола? – запитує хтось із партизанів.
– Ні, мосьє, – відповідає та. – Вони завжди поводилися пристойно.
В їхніх сумочках знаходять багато німецьких адрес та інші речі, що аж ніяк не викликають до них любові в місцевих жителів, і відправляють їх назад у Рамбуйє. Ніяких істерик, ніхто з місцевих їх не б'є і не стриже. Німці ще надто близько.
У село, що на відстані двох миль зліва від нас, в'їжджає німецький танк. Танкісти пізнають трьох партизанів, які раніше стежили за ними й надто часто попадалися їм на очі.
Одного з цих трьох я якось запитав, чи бачив він той танк на власні очі, на що він відповів: «Капітане, я навіть доторкався до нього». Німці розстрілюють їх, і їхні трупи залишаються при дорозі. Через годину партизан, який був у тому селі, повідомив нас про те, що сталося. Люди похитують головами. Тепер німців, яких весь час виловлюють у лісах, – це рештки частин, що врятувалися втечею з Шартра, – буде трудніше відправляти на допит у тил.
З'являється якийсь дід і каже, що його стара тримає під дулом пістолета п'ятьох німців. Пістолет йому дали минулої ночі, коли він розповів, що німці з лісу заходять до нього в пошуках їжі. Це не ті організовані німці, що знаходяться перед нами, а недобитки німецьких частин, які ховаються в лісі. Деякі намагаються пробитися до своїх основних сил, щоб воювати далі. Інші раді б здатися у полон, якби знали, як залишитися при цьому живими.
Посилаємо машину за п'ятьма німцями, яких затримала дружина старого.
– Можна їх розстріляти? – запитує один із дозору.
– Лише в тому разі, коли це есесівці, – відповідає хтось із партизанів.
– Везіть їх сюди на допит, а потім відправимо в штаб дивізії, – кажу я, і машина від'їжджає.
Молоденький поляк, обличчям схожий на молодого Джекі Купера, витирає склянки в їдальні готелю, а старий курить люльку, роздумуючи, коли його випустять і він знову піде на завдання.
– Капітане, – каже старий. – Чому мені не дозволяють робити щось корисне, замість того щоб тинятися в садку біля цього готелю, коли вирішується доля Парижа?
– Ви забагато знаєте, щоб попадатися в руки німцям, – відповідаю я.
– Ми з оцим малим поляком могли б зробити якесь добре діло, а якби він спробував утекти, я б пристрелив його.
– Він не може зробити доброго діла, – пояснюю я. – Його можна посилати на завдання лише разом з солдатами.
– Він каже, що повернеться у формі й добуде будь-які потрібні відомості.
– Годі балакати, – кажу я старому, – А раз стерегти малого поляка нікому, за нього відповідаєте ви.
В цей час надійшло багато інформації, яку потрібно було проаналізувати й надрукувати, і мені довелося поїхати з дозором до Сен-Ремі-ле-Шеврез. Ми одержали повідомлення, що до Рамбуйє наближається Друга французька бронетанкова дивізія генерала Леклерка, що йшла на Париж, і нам потрібно було підготувати для неї всі дані про оборону німців.