Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 57 страниц)

– Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний, і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.

– Ходімо-но краще до «Ріца», вип'ємо шампанського, – сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.

У «Ріці» було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків під стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе «Перр'є-Жуе» 1915 року і тільки запитували: «Вино те саме, містере Хадсон?»

Вони піднесли келихи одне за одного, і принцеса сказала:

– Я люблю це вино. А ти?

– Дуже.

– Про що ти думаєш? – Про тебе.

– Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?

– Я думаю, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?

– Десять хвилин на дванадцяту.

– Котра там у вас година? – гукнув він до стюарда.

Стюард подивився на годинник за прилавком.

– Двадцять три п'ятнадцять, сер.

Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:

– До котрої він гратиме в бридж?

– Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.

– Зараз доп'ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.

– Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.

– Завжди буде небезпечно, – сказав він. – А отак ховатись – від цього стає куди к бісу небезпечніше.

Тієї ночі він тричі здолав її, і, коли потім проводжав до їхньої з принцом каюти, – вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще, – принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до «Ріца», де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. Раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість, і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.

Томас Хадсон і барон зійшли з пароплава у Марселі. Більшість пасажирів їхали до кінцевого порту круїзу, Саутгемптона. У Марселі вони з бароном сиділи у відкритому ресторанчику в Старому порту, їли moules marinés [83]83
  Мариновані молюски (франц.).


[Закрыть]і пили з карафки vin rosé [84]84
  Рожеве вино (франц.).


[Закрыть]. Томас Хадсон дуже хотів їсти і пригадав, що йому й на пароплаві майже весь час хотілося їсти, ще відтоді як вони відпливли з Хайфи.

Ось і тепер страшенно хочеться їсти, подумав він. Де ж ті бісові слуги? Хоч би один уже мав з'явитися. Тим часом вітер надворі дедалі холоднішав. І це нагадало йому про той холодний день у Марселі на крутій вуличці, що спускалася до порту, коли вони сиділи за ресторанним столиком, піднявши коміри пальт, і їли moules,видобуваючи їх із тоненьких чорних скойок, що плавали в гарячій наперченій молочній юшці з жовтими острівцями розтопленого масла, і пили вино з Тавеля, що було на смак таке, як Прованс на вигляд, і дивились, як вітер роздимав спідниці жінок-рибалок, туристок з пароплава та бідно вдягнених портових повій, що піднімалися крутою брукованою вуличкою під різкими подувами містралю.

– Ви поводились зухвало, мій друже, – сказав барон. – Атож, страшенно зухвало.

– Хочете ще moules?

– Ні. Я з'їв би щось ситніше.

– То, може, bouillabaisse? [85]85
  Рибна юшка (франц.).


[Закрыть]

– Суп після супу?

– Я хочу їсти. Та й коли ще випаде побувати тут знов.

– Те, що ви хочете їсти, анітрохи мене не дивує. Ну гаразд. Замовимо bouillabaisse,a тоді доброго «Шатобріану», це чудове вино. Треба підкріпити ваші сили, шалапуте.

– Що ви думаєте робити далі?

– Важливіше, що думаєте робити ви. Ви її кохаєте?

– Ні.

– Оце вже добре. Тоді вам краще на цьому й закінчити. Так буде найкраще.

– Я пообіцяв приїхати до них порибалити.

– Якби полювати, то ще сяк-так, – сказав барон. – А рибалити холодно і взагалі приємного мало. Та й нема чого їй робити дурня із свого чоловіка.

– Та він же, мабуть, знає.

– Ні. Він знає, що вона закохалась у вас. Ото й тільки. Він джентльмен, і хоч би як ви вчинили, це буде гаразд. Але їй дурити чоловіка ні до чого. Ви ж не одружитеся з нею?

– Ні.

– Та вона й так не змогла б вийти за вас заміж. Тож не треба завдавати йому прикрощів, якщо тільки ви не закохані в неї.

– Ні. Тепер я це знаю.

– Тоді я вважаю, що вам треба вийти з гри.

– Не маю щодо цього ніякого сумніву.

– Дуже радий, що ви згодні зі мною. А тепер скажіть мені щиро: як вона?

– Дуже добре.

– Не вдавайте простака. Я знав її матір. От якби ви знали її матір…

– На жаль, не знав.

– Справді, на жаль. Не розумію, як це ви зв'язалися з такими добропорядними й нудними людьми. А може, вона потрібна вам як художникові для чогось там такого?

– Ні. Просто вона мені дуже сподобалась. Та й тепер подобається. Але я не закоханий у неї, і потім усе це надто складно.

– Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. То куди ж ви тепер думаєте вирушити?

– З Африки ми щойно повернулися.

– Що правда то правда. А чом би вам не поїхати на якийсь час на Кубу чи на Багамські острови? Може, і я пристану до вас. якщо роздобуду вдома грошей.

– А ви думаєте, що роздобудете?

– Ні, не думаю.

– Мабуть, поживу я трохи в Парижі. Давно вже не був у великому місті.

– Париж – це не місто. Лондон – ото місто.

–. А мені хочеться побачити, що діється в Парижі.

– Я можу розказати вам, що там діється.

– Ні, ви не так мене зрозуміли. Я хочу подивитись на картини, зустрітися з деякими людьми, побувати на перегонах – на Шестиденних, і в Отейлі, і в Ангені, і в Ле-Трамбле. Чом би й вам не лишитися?

– Не люблю перегонів, а грати не маю на що.

Та до чого тепер усі ці спогади? – подумав він. Барон помер, у Парижі німці, а принцеса так і не народила дитини. Отож не буде його крові в жодному королівському домі, хіба що колись потече в нього з носа у Букінгемському палаці, але таке навряд чи станеться. Якщо ніхто з тих лобурів не з'явиться ще двадцять хвилин, вирішив він, доведеться самому піти до селища й купити яєць та хліба. От бісова халепа – сидіти голодним у власному домі, думав він. Але й іти до селища страх як не хочеться, втома змагає.

В цей час він почув, що в кухні хтось є, натиснув кнопку, прикріплену внизу на стільниці великого стола, і почув, як у кухні двічі дзенькнув дзвінок.

З'явився молодий слуга, схожий своїм улесливим, хитрим і страдницьким виглядом чи то на гомосексуаліста, чи на святого Себастяна, й спитав:

– Ви дзвонили?

– А тобі що – позакладало? Де Маріо?

– Пішов на пошту.

– Як там коти?

– Все гаразд. Нічого нового. Великий Цап побився з El Gordo [86]86
  Гладун (ісп.).


[Закрыть]. Але ми його вже підлікували.

– Бойз начебто схуд.

– Багато шастає ночами.

– А як Принцеса?

– Була трохи сумна. Але їсть уже добре.

– М'ясо важко було дістати?

– Привезли з Которро.

– А собаки як?

– Всі здорові. У Негріти знов будуть щенята.

– Не могли замкнути її й не випускати надвір? – Та замикали, а вона все одно тікала.

– Ще що-небудь сталося?

– Нічого. Як вам їздилось?

– Нормально.

Поки він розмовляв, уривчасто й роздратовано, як завжди з цим хлопцем, що його вже двічі доводилося звільняти, а потім брати назад, бо щоразу приходив батько й просив за нього, – до кімнати зайшов Маріо, старший слуга, з газетами й листами в руках. Він усміхався, і його темне обличчя було веселе, добре й приязне.

– Як їздилось?

– Трохи покидало під кінець.

–  Figúrate.Уявляю собі. Он як дме з півночі. Ви щось їли?

– Та нема ж чого.

– Я приніс яєць, молока й хліба. Tú [87]87
  Ти (ісп.).


[Закрыть], – мовив він до другого слуги, – іди приготуй сеньйорові сніданок. Як вам зробити яйця?

– Як завжди.

–  Los huevos como siempre [88]88
  Яйця як завжди (ісп.).


[Закрыть], – сказав Маріо. – Бойз вас зустрічав?

– Так.

– Цього разу він дуже сумував. Дужче, ніж звичайно.

– А як інші?

– Та тільки одна страшна бійка була, між Цапом і Гладуном. – Він з гордістю вимовив котячі прізвиська по-англійському. – І Принцеса трохи посумувала. Але тепер уже все гаразд.

– Y tú? [89]89
  А ти? (ісп.).


[Закрыть]

– Я? – Він ніяково усміхнувся, дуже потішений. – Усе добре, дякую.

– А вдома як?

– Усе гаразд, дякую. Батько знов працює.

– Я радий за нього.

– Він і сам радий. А ті сеньйори, що з вами, тут не ночували?

– Ні. Вони всі поїхали до міста.

– Певне, натомились.

– Авжеж.

– Тут без вас дзвонили всякі знайомі. Я їх усіх записав, Може, ви розберете хто. Ніяк я не навчуся писати англійські імена.

– Пиши як чуєш.

– Та я ж і чую їх не так, як ви.

– Полковник не дзвонив?

– Ні, сер.

– Принеси мені віскі з мінеральною, – сказав Томас Хадсон. – І дай, будь ласка, котам молока.

– У їдальні чи тут?

– Віскі сюди. А молоко даси в їдальні.

–. Я миттю, – мовив Маріо. Він гайнув до кухні й повернувся із склянкою віскі, розведеного мінеральною водою. – Здається, води не перелив, – сказав він.

Поголитися зараз чи вже після сніданку? – думав Томас Хадсон. Треба б зараз. На те ж я й віскі взяв, щоб легше було голитися. Ну, то йди голися. Та нехай йому чорт, потім, вирішив він. Ні. Йди голися. Це зміцнить твій клятий дух, а після сніданку тобі треба одразу вирушати до міста.

Узявшись голитися, він час від часу посьорбував віскі – і поки намилювався, і коли намилився, і намилюючись ще раз, а потім тричі міняючи леза, щоб зішкребти двотижневу щетину. Кіт походжав навколо, дивився, як він голиться, і терся об його ноги. Та раптом метнувся геть з ванної, і Томас Хадсон зрозумів: то він почув брязкіт мисочок з молоком, що їх ставили на кахляну підлогу їдальні. Він сам не почув ні брязкоту, ні того, як гукали котів. А Бойз почув.

Закінчивши голитися, Томас Хадсон налив у праву руку чудового натурального дев'яностоградусного спирту, що коштував на Кубі не дорожче, ніж жалюгідний туалетний спирт у Штатах, і щедро змочив ним обличчя, відчуваючи, як пекучий холод знеболює подразнену голінням шкіру.

Я не споживаю цукру, не палю тютюну, подумав він, зате маю превелику втіху від тутешніх продуктів перегонки.

Вікна у ванній до половини зафарбували, бо вони виходили у вимощений кам'яними плитами двір, але зверху шибки були чисті, і Томас Хадсон бачив, як хиляться од вітру крони пальм. Дме ще дужче, ніж мені здавалося, подумав він. Але вже час би й перемінитися. Та хто його знає, цей вітер. Усе залежить від того, як він поведеться, коли задме з північного сходу. А приємно було, їй-богу, цілий ранок не думати про море. Отак і триматимемо далі, вирішив він. Не думатимемо ні про море, ні про те, що там на ньому чи під ним, і ні про що близьке до нього. Не треба навіть і перелічувати, про що не будемо думати. Не думатимемо про нього зовсім. Нехай воно собі там буде – і край. Та й усі оті речі. Про них ми теж не будемо думати.

– Де сеньйор снідатиме? – запитав Маріо.

– Де завгодно. Аби тільки якнайдалі від цієї puta [90]90
  Повія (ісп.).


[Закрыть]від моря.

– У великій кімнаті чи в сеньйоровій спальні?

– У спальні. Витягни плетене крісло й постав сніданок на столик біля нього.

Він випив гарячого чаю, з'їв яєчню та кілька скибочок смаженого хліба з апельсиновим повидлом.

– А фруктів немає?

– Тільки банани.

– Принеси трохи.

– А не зашкодить після віскі?

– Це дурний забобон.

– А от коли ви їздили, в нашому селищі один чоловік помер від того, що поїв бананів і випив рому.

– Звідки ти знаєш, що від бананів? Може, він був п'яничка й помер просто від рому?

– Ні, сеньйоре. Той чоловік помер раптом, і рому випив зовсім мало, а бананів з'їв багато. Банани в нього були свої, з власного саду. Він жив на пагорбі за селищем і працював на сьомому автобусі.

– Земля йому пером, – сказав Томас Хадсон. – Принеси мені кілька бананів.

Маріо приніс банани, невеличкі, жовті, стиглі, з дерева в саду. Обчищені, вони були навряд чи більші за чоловічий палець, і дуже смачні. Томас Хадсон з'їв п'ять штук.

– Тепер дивись, як я помиратиму, – мовив він. – І принеси сюди Принцесу, нехай з'їсть друге яйце.

– Я вже дав їй одне з нагоди вашого повернення, – сказав хлопець. – І Бойзові з Віллі дав по яйцю.

– А Цапові?

– Садівник сказав, що Цапові шкідливо багато їсти, поки не загоїлись рани. Йому добряче перепало.

– Що то була за бійка?

– Дуже запекла. Як зчепилися, то майже цілу милю вибігали, все бились. Ми згубили їх з очей у колючих чагарях за садом. Билися тихо, без крику, як завжди останнім часом. Хто переміг, не знаю. Великий Цап повернувся перший, і ми заходилися коло його ран. Він прийшов у патіо й ліг біля бака з водою. Нагору скочити вже не міг. А десь через годину приволікся й Гладун, і ми почали лікувати його.

– Пригадуєш, які вони були нерозлучні кошенятами?

– Аякже. Та боюся, що тепер Гладун заб'є Цапа на смерть. Він чи не на цілий фунт важчий.

– Цап – справжній боєць.

– Воно-то так, сеньйоре. Але прикиньте собі, що означає зайвий фунт ваги.

– Не думаю, що для котів це так багато важить, як для бойових півнів. Ти рівняєш усе на півнячі бої. І в людей це не дуже дається взнаки, хіба що як хтось зумисне зганяє вагу і тим ослаблює себе. Коли Джек Демпсі виграв першість світу, він важив усього сто вісімдесят п'ять фунтів. А Уїллард – двісті тридцять. Цап і Гладун – обидва великі коти.

– В таких бійках, як у них, фунт – величезна перевага, – сказав Маріо. – Якби на них закладалися, то ніхто б не випустив з уваги цілого фунта. Та навіть і зайвої унції.

– Принеси мені ще бананів.

– Не треба, сеньйоре, прошу вас.

– Ти справді віриш у такі дурниці?

– Це не дурниці, сеньйоре.

– Тоді принеси ще віскі з мінеральною.

– Якщо ви наказуєте…

– Я прошу тебе.

– Коли ви просите, це наказ.

– Ну, то неси.

Хлопець приніс віскі з льодом та шипучою мінеральною водою. Томас Хадсон узяв склянку й промовив:

– Побачиш, як я помиратиму. – Але обличчя хлопця було таке стривожене, що йому розхотілося жартувати, і він сказав: – Слухай, запевняю тебе, що це мені не зашкодить.

– Сеньйор знає, що робить. Але мій обов'язок був застерегти.

– От і добре. Ти мене застерігав. А Педро ще не прийшов?

– Ні, сеньйоре.

– Коли прийде, скажи йому, нехай приготує «кадилак», щоб одразу ж їхати до міста.

Тепер ти приймеш ванну, сказав собі Томас Хадсон. Потім одягнешся, щоб їхати до Гавани. Потім поїдеш і з'явишся до полковника. То що ж тобі в біса негаразд? Багато чого в мене негаразд, подумав він. Аж надто багато. І на землі негаразд. І на морі. І в повітрі.

Він умостився в плетеному кріслі, простяглій ноги на підніжку, що висувалася з-під сидіння, і повів очима по картинах на стінах спальні. В головах ліжка, дешевого, з поганеньким матрацом, купленого задля економії, бо він ніколи на ньому не спав, окрім як після сварок, висів «Гітарист» Хуана Гріса. Nostalgia hecha hombre [91]91
  Людина в глибокій тузі (ісп.).


[Закрыть], подумав він по-іспанському. Люди не знали, що від цього вмирають. На протилежній стіні, над книжковою шафою, висів «Monument in Arbeit» [92]92
  Спорудження пам'ятника» (нім.).


[Закрыть]Пауля Клее. Він не любив цієї картини так, як «Гітариста», але дивився на неї охоче й пригадував, якою потворною вона здавалась, коли він тільки-но купив її в Берліні, – кольори були такі ж непристойні, як на таблицях у батькових медичних книгах, де наводилися різні види шанкерів та інших венеричних виразок, – і як вона страхала його дружину, аж поки та навчилася правильно сприймати її потворність і бачити в ній лише живопис. Він і тепер знав про цю картину не більше, ніж тоді, коли вперше побачив її в галереї Флехтгейма, в будинку над річкою, тієї прекрасної холодної осені, коли вони були такі щасливі. Але картина була добра, і він охоче дивився на неї.

Над другою книжковою шафою висів один з Массонових гаїв. То був «Ville d'Avray» [93]93
  «Містечко Аврей» (франц.).


[Закрыть], і Томас Хадсон любив цю картину так само, як «Гітариста». Картини мали одну чудову властивість: їх можна було любити, не почуваючи ніякої безнадії. їх можна було любити без смутку, а найкращі картини давали радість, бо в них уже було досягнуте те, чого ти сам завжди намагався досягти. Отже, воно вже існувало, і це добре, навіть якщо тобі зробити цього не вдалося.

До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко й м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.

– Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.

А втім, хто знає, чи не дістає він такої самої втіхи від своїх стрибків та нічних ловів, як я від картин, подумав Томас Хадсон. І все-таки жаль, що він не може тішитись живописом. Хоча тут не вгадаєш. Можливо, у нього був би жахливий смак.

– Цікаво, що б тобі могло подобатись, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня.

Бойз не припиняв свого, і Томас Хадсон повалив його на бік, Щоб угамувати.

– Треба ж додержувати хоч якоїсь пристойності, Бою, – сказав він. – А я на догоду тобі ще навіть не привітався з іншими котами.

Бойз розкошував, і Томас Хадсон відчував пальцями безгучне Муркотіння у нього в горлі.

– Мені треба помитися, Бою. В тебе йде на це половина всього твого часу. Але ти миєшся власним язиком. І в ці хвилини я для тебе не існую. Коли ти миєшся, ти наче той бісів ділок у своїй конторі: в мене, мовляв, важливе діло, прошу мені не заважати. Ну, а тепер і мені треба помитися. А я сиджу тут з тобою і вже зранку п'ю, мов якийсь нікчемний п'янюга. Оце така між нами різниця. Зате ти не зміг би вистояти вісімнадцять годин біля штурвала. А я можу. Дванадцять – будь-коли. Вісімнадцять – коли потрібно. І навіть дев'ятнадцять, як ото вчора й сьогодні вночі. А от стрибати так, як ти, я не вмію і полювати ночами не вмію. Хоча випадали й нам нічні полюваннячка, такі, що куди твоє діло. Але в тебе твій радар у вусах. А в голуба, певно, в отих наростах над дзьобом. Так чи ні, але всі поштові голуби мають такі нарости. Ну, а які в тебе ультрависокі частоти, Бою?

Бойз лежав важкий, міцно збитий, довгий, безгучно муркотів і розкошував на всю губу.

– Що показує твій локатор, Бою? Яка в тебе ширина імпульсів? А яка частота їх повторення? Я ж маю в собі вмонтований магнетрон. Тільки ти нікому про це не кажи. А надалі, коли завдяки УВЧ підвищиться роздільна здатність, тих ворожих сук можна буде вистежувати ще на більшій віддалі. Усе це мікрохвилі, Бою, і ти їх оце якраз і вимуркочуєш.

То отак ти додержуєш свого рішення не думати про все це, поки не настане час вирушати знов. Ні, не море ти хотів забути. Ти ж сам знаєш, що любиш море і не хотів би жити десь-інде. Вийди-но на веранду та поглянь на нього. Воно не жорстоке й не бездушне, то все Quatsch [94]94
  Дурниці (нім.).


[Закрыть]. Просто он воно там, його рухає і вітер, і течія; вони змагаються на його поверхні, але десь унизу все це нічого не важить. Радій, що ти знову будеш з ним, і дякуй йому за те, що воно стало твоїм домом. Воно – твій дім. Отож не говори й не думай про нього ніяких дурниць. Не від нього твоє лихо. Ось бачиш, ти вже почав трохи мізкувати, сказав він собі. Хоч на березі таке з тобою рідко трапляється. Е, к бісу, сказав він. Мені доводиться стільки мізкувати в морі, що на березі вже нема до цього ніякої охоти.

Берег теж непогане місце, подумав він. Ось я сьогодні й пересвідчусь, яке воно може бути непогане. Після того, як побачуся з тим триклятим полковником. А чого ж, мені завжди приємно з ним бачитися, бо це підносить мій моральний дух. Та не будемо надавати ваги полковникові, сказав він собі. Не варт цього робити такого гарного дня. Я піду побачуся з ним. Але ваги йому не надаватиму. Та вага, якої він уже набув, нікуди від нього не дінеться. А та, яку втратив, однаково не повернеться. Отож я й подумав: нема чого надавати ваги полковникові. І не надаватиму. Тільки побачуся з ним і складу звіт.

Він допив віскі, зняв з колін кота, підвівся й ще раз поглянув на картини, а тоді пішов до ванної й помився під душем. Колонку розпалили зовсім недавно, коли прийшли слуги, і гарячої води було мало. Але він добре намилився, вимив голову, а під кінець обполоскався холодною водою. Потім надягнув білу фланелеву сорочку з темним галстуком, фланелеві штани, теплий джемпер та стару твідову куртку, а на ноги натяг вовняні шкарпетки і взув грубі англійські черевики, придбані ще десять років тому. Натиснувши кнопку дзвінка, він викликав Маріо.

– Педро з'явився?

– Так, сеньйоре. Машина вже чекає.

– Зроби мені в дорогу «Тома Коллінза» з кокосовою водою і ангостурою. Налий у склянку в корковій оправі.

– Слухаюсь, сеньйоре. А пальто ви не надягнете?

– Візьму з собою. Якщо буде холодно, надягну, коли вертатимусь.

– На обід повернетесь?

– Ні. І на вечерю навряд.

– А на котів подивитись не хочете перед тим, як їхати? Вони всі на сонечку з того боку, де затишок.

– Ні. Побачу їх увечері. Я хочу привезти їм гостинця.

– То я піду зроблю вам коктейль. Доведеться хвилину почекати, поки я принесу кокосовий горіх.

Якого біса ти не пішов подивитися на котів? – запитав себе Томас Хадсон. Не знаю, відповів сам собі. Оцього вже я ніяк не розумію. Це щось нове.

Бойз тюпав слідом за ним, трохи стривожений тим, що він їде, але не панікував, бо господар не брав з собою ніяких речей і не пакувався.

– А може, я вчинив так задля тебе, Бою, – сказав Томас Хадсон. – Ти не тривожся. Я повернуся десь пізно ввечері чи вночі. Приволочу додому тлінне тіло. Сподіваюся, що приволочу його Цілим. От тоді ми, може, домізкуємося до чогось трохи кращого. Vámonos a limpiar la escopeta [95]95
  Ходімо прочистимо рушницю (ісп.).


[Закрыть].

Він вийшов з довгої, яскраво освітленої кімнати, що й досі здавалася величезною, і спустився кам'яними східцями в ще яскравіший кубинський зимовий ранок. Навколо його ніг вистрибували собаки, і сумний пойнтер теж підійшов, принижено скулившись і похнюпивши голову.

– Бідолашна ти тварина, – мовив Томас Хадсон до пойнтера.

Тоді поплескав його по спині, і той вдячно помахав хвостом. Інші собаки, всі прості дворняги, й далі весело вистрибували, збуджені холодом і вітром. На східцях лежало кілька сухих гілок, зірваних вітром з сейби, що росла біля будинку. З-за машини вийшов шофер, перебільшено тремтячи від холоду, і сказав:

– Доброго ранку, містере Хадсон. Як вам їздилось?

– Та непогано. Ну, а машини як?

– Усі в чудовому стані.

– Так я тобі й повірив, – сказав Томас Хадсон по-англійському. Тоді обернувся до Маріо, що вийшов з будинку й спускався східцями до машини, несучи високу, вправлену в корок склянку з темнуватим, іржавого кольору напоєм, що десь на півдюйма не доходив до її верхнього краю. – Принеси светр для Педро. Котрийсь із тих, що з гудзиками спереду. Із речей містера Тома. І нехай приберуть зі східців це сміття.

Він дав шоферові потримати склянку, а сам нахилився попестити собак. Бойз сидів на східцях, з відразою спостерігаючи цю сцену. Серед собак була й Негріта, невелика чорна сука, вже трохи шпакувата од віку, із закрученим угору хвостиком, тендітними лапками, що так і мигтіли, коли вона вистрибувала, з гострою, наче у фокстер'єра, мордочкою та розумними й лагідними очима.

Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі, – вона побігла за кимось до дверей, – і спитав, якої породи собака.

– Кубинської, – відказав бармен. – Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.

Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелось силоміць забрати її від великого поліційного пса, а після того в неї пішли цуценята – і від поліційного пса, і від бульдога, і від пойнтера, і прегарне вогненно-руде цуценя невідомого походження, чиїм батьком міг би бути ірландський сетер, коли б воно не мало широких грудей і грубих лопаток бульдога та хвоста, закрученого догори, як у Негріти.

Тепер її сини тупцювали коло неї, а вона знов чекала нових.

– З ким вона спарувалася цього разу? – запитав Томас Хадсон шофера.

– Не знаю.

З будинку вийшов Маріо і, давши шоферові светр, що його той одразу ж надягнув замість своєї поношеної форменої куртки, сказав:

– Батько – отой забіяка-пес із селища.

– Ну, бувайте, собацюри, – сказав Томас Хадсон. – До побачення, Бою, – обернувся він до кота, що вистрибом проскочив між собаками до машини. Томас Хадсон, уже сидячи в машині й тримаючи у руці вправлену в корок склянку, висунувся з вікна й торкнув рукою кота, що звівся на задні лапи й тицявся головою в його пальці. – Не тривожся, Бою. Я повернусь.

– Бідолашний Бойз, – мовив Маріо. Він узяв кота на руки, і той дивився вслід машині, поки вона повертала, обминаючи клумбу, тоді поїхала вниз нерівною, розмитою дощами під'їзною алеєю і врешті зникла з очей за схилом пагорба та високими манговими деревами. Тоді Маріо відніс кота в дім і пустив на підлогу, але він скочив на підвіконня й знову задивився туди, де під'їзна алея зникала за пагорбом.

Маріо погладив його, але кіт не одривавсь од вікна.

– Бідолашний Бойз, – сказав той високий темношкірий юнак. – Бідолашний ти кіт.

Машина спустилася під'їзною алеєю до воріт. Шофер виліз, зняв ланцюг, а тоді знову сів за кермо й вивів машину на вулицю. Вулицею ішов хлопчина-негр, і шофер гукнув йому, щоб він зачинив ворота. Хлопчина радісно всміхнувся й кивнув головою.

– Це молодший брат Маріо.

– Я знаю, – сказав Томас Хадсон.

Вони проїхали бічною вуличкою селища й звернули на Головне шосе. Минули вбогі будиночки, дві бакалійні крамнички з прилавками, зверненими просто на вулицю, так що видно було ряди пляшок та консервних бляшанок на полицях, потім залишили позаду останній бар і величезний іспанський лавр, що розкинув своє гілля над дорогою, і поїхали далі старим брукованим шосе. Обсаджене великими старими деревами, воно цілих три милі спускалося вниз положистим схилом. Обабіч були розсадники, малі садиби, великі садиби із занедбаними будинками іспанського колоніального стилю, тепер поділеними на комірчини, колишні пасовиська, перетнуті вуличками, що впиралися в схили горбів, вкриті поруділою від посухи травою. Єдина зелень у цій багатій на рослинність країні залишилася тепер по берегах річок, де височіли сірі стовбури королівських пальм із зеленими кронами, що їх хилив додолу вітер. Це був сухий північний вітер – сухий, пронизливий і холодний. Вітри, що дули з півночі раніш, уже вихолодили Флорідську затоку, і цей вітер не приніс ні дощу, ні туману.

Томас Хадсон ковтнув крижаної рідини, в якій вчувався свіжий сік недостиглого лимона, змішаний з кокосовою водою, – вона хоч і не мала смаку, проте була куди гостріша, ніж будь-яка содова, – а справжній джин «Гордон» надавав напою міцності, наче оживляв його на язиці, і все те було присмачене й забарвлене гіркою ангостурою. Це питво таке ж приємне на смак, як туго напнуте вітрило на дотик, подумав Томас Хадсон. Достобіса приємне питво.

Коркова оправа не давала льодові танути в склянці, тож напій залишався міцним, і Томас Хадсон вдячно стискав склянку в руці й дивився на околиці міста, повз які вони проїжджали.

– Чому ти не вимкнеш мотор і не їдеш згори накотом? Заощадив би бензин.

– Як накажете, то можу й вимкнути, – відповів шофер. – Але ж бензин у нас державний.

– Хоч би задля практики, – сказав Томас Хадсон. – Принаймні знатимеш, як це робиться, коли доведеться їздити на своєму бензині.

Вони вже спустилися на рівнину, де ліворуч розляглися квітникарські плантації, а праворуч стояли хатини кошикарів.

– Треба буде покликати кошикаря, щоб полагодив мату у великій кімнаті, там, де вона пошарпалася скраю.

–  Sí, señor [96]96
  Так, сеньйоре (ісп.).


[Закрыть].

– Ти маєш тут когось знайомого?

–  Sí, señor.

Шофер, якого Томас Хадсон дуже не любив за неуцтво й тупість, за дурну пиху, за безпорадність з мотором, варварське поводження з машинами й лінощі, відповідав йому коротко й офіційно, образившись на докір за неощадливість. Та попри всі свої вади, він був чудовий водій, тобто досконало, виявляючи дивовижну реакцію, керував машиною в безладному й нервозному кубинському вуличному русі. До того ж він надто багато знав про їхні виходи в море, і звільняти його аж ніяк не випадало.

– Ну як, тепліше тобі в светрі?

–  Sí, señor.

А нехай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Ну стривай, я тебе все-таки розворушу.

– Дуже холодно було вночі у вас дома?

– Ой, страх як холодно. Horroroso [97]97
  Жахливо (ісп.).


[Закрыть]. Ви собі навіть не уявляєте, містере Хадсон.

Мир було відновлено, і машина саме переїжджала міст, де колись знайшли тулуб дівчини, яку її коханець-поліцай розрубав на шість частин, а тоді позагортав їх у цупкий папір і порозкидав по Головному шосе. Тепер річка пересохла. А того вечора вода в ній була висока, і машини стояли під дощем на шосе, розтягтись на добрих півмилі, поки водії роздивлялися це історичне місце.

Наступного ранку газети надрукували на перших шпальтах фотографію знайденого торса, і в одній з них зазначалося, що вбита дівчина була, поза всяким сумнівом, туристка з Північної Америки, бо дівчата її віку, які живуть у тропіках, набагато розвиненіші фізично. Для Томаса Хадсона так і лишилося загадкою, яким чином вони встигли так точно визначити її вік, оскільки голову було знайдено лише згодом у рибальському порту Батабано. Але торсові, судячи з газетних фотографій, справді було далеко до класичних зразків давньогрецької скульптури. І все ж дівчина не була американською туристкою, а, як з'ясувалося, надбала свої, нехай хоч які, принади тут-таки, в тропіках. А Томасові Хадсону на деякий час довелося припинити будь-які дорожні роботи навколо садиби, бо кожному, хто побіг би по дорозі або й просто наддав ходи, загрожувала небезпека, що жителі селища кинуться за ним, вигукуючи: «Онде він! Хапайте його! Це він порубав ту дівчину!»

Вони переїхали міст і тепер піднімалися на пагорб до Луйяно, де ліворуч відкривався краєвид Ель-Серро, що завжди нагадував Томасові Хадсону Толедо. Не таке Толедо, як у Ель Греко. А ту частину справжнього Толедо, що її видно з бічних пагорбів. Вони вже були близько до вершини, і коли машина зрештою подолала узвіз, він знову виразно побачив той краєвид – справжній Толедо, – але тільки на якусь хвилю, а тоді дорога побігла з пагорба, і обабіч знов була Куба.

То був відтинок дороги до міста, якого Хадсон дуже не любив. Власне, через те він і брав з собою випити. Я п'ю, щоб не перейматися злиднями, брудом, чотиристарічною пилюгою, дитячими шмарклями, усохлими верхівками пальм, покрівлями з розрівняних старих бляшанок, непевною ходою невиліковних сифілітиків, нечистотами в річищах пересохлих струмків, вошами на облізлих шиях свійської птиці, пархами на потилицях дідів, важким духом старих жінок, ревиськом радіо, думав він. Але ж так чинити негідно, ганебно. Треба пильніше придивитися до цього всього і якось зарадити. А ти замість того встромив носа в свою склянку, як ото колись стромляли його у флакони з нюхальною сіллю. Ні. Не зовсім так, заперечив собі він. Тут якось поєдналося й це, і те, як пили в Хогартовому «Завулку, де торгують джином». Ну, а ти ще п'єш і задля того, щоб не перейматися близькою зустріччю з полковником, подумав він. Ти тепер завжди п'єш або за щось, або щоб чимось не перейматися. Де ж пак у біса. А скільки ти п'єш останнім часом, аби тільки пити. От і сьогодні добряче наберешся.