Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 57 страниц)

– А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? – запитав його Девід.

– Триста шістдесят сім.

– Про це тобі не рано знати.

– Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені – бейсбол, тобі – арондисмани.

– Ще б пак, адже «в нас у Рочестері» арондисманів, здається, немає.

– Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті… хай їм чорт, я вже забув навіть, як їх там!

– Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих, – спинив його Томас Хадсон.

– Пробач, тату, – сказав хлопчина. – Що ж я можу вдіяти, коли я такий з біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.

Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.

– То не біда – виростеш, – сказав йому Томас Хадсон. – Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.

– Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.

– Я чув, – сказав Томас Хадсон. – Та я й не дорікаю тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.

– Не так уже й багато, тату, – озвався Девід.

– Твоя правда, – погодився Томас Хадсон. – Не дуже багато.

– При мамі Ендрю ніколи не лається, – сказав Девід.

– Дай мені спокій, Девіде. Поговорили – й годі, правда ж, тату?

– Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому, – сказав Том-молодший, – почитайте книжки містера Джойса.

– З мене досить і того, що я вмію, – відказав Девід. – Принаймні поки що.

– У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.

– Недарма ж він потім створив цілком нову мову, – зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.

– Не розумію я його нової мови, – сказав Том-молодший. – Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».

– То книжка не для малих хлопців, – заперечив Томас Хадсон. – Аж ніяк. Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.

– А я прочитав усю до кінця, – сказав Том-молодший. – І справді, як ти кажеш, тату, спершу майже нічого не зрозумів. Але я читав і читав, то тепер дещо вже розумію і можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.

– Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? – запитав Ендрю.

– Містер Джойс завжди розпитував про нього.

– Ще б пак, ми з ним були ого які приятелі, – сказав Том-молодший. – Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.

– А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку, – сказав Томас Хадсон. – Трохи зарано тобі. Що ж ти берешся в ній пояснювати?

– Останній розділ. Де ота жінка говорить уголос сама до себе.

– Монолог, – підказав Девід.

– Ти теж читав?

– Авжеж, – відповів Девід. – Томмі читав мені.

– І пояснював?

– Пояснював як міг. Але там багато надто дорослого для нас обох.

– А де ти взяв ту книжку, Томмі?

– Вдома, у шафі. Я й до школи її носив.

– Що-що?

– Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.

– Ну і як, сподобалась хлопцям книжка?

– Найдоброчесніші визнали, що там трохи перебрано міри.

– А вчителі про все те не дізнались?

– Дізнались, аякже. Хіба ти не чув, тату? А втім, ти ж тоді, здається, був в Абіссінії. Директор хотів мене виключити, але я пояснив, що містер Джойс – великий письменник і мій особистий приятель, отож урешті директор сказав, що забирає книжку й сам відішле її до нас додому, а я дав слово питатись його дозволу, перш ніж читати що-небудь хлопцям чи пояснювати їм класиків. Спочатку, коли ще хотів виключити мене, він подумав, що я розбещений. Але я не розбещений, тату. Тобто не розбещеніший за інших.

– А книжку він додому відіслав?

– Так. Він хотів був конфіскувати її, але я пояснив, що то перше видання і що містер Джойс надписав її тобі, отож він не має права конфісковувати її, бо книжка не моя. Здається, йому такий поворот дуже не сподобався.

– Тату, а коли й мені можна буде прочитати ту книжку містера Джойса? – запитав Ендрю.

– Ще не скоро.

– Але ж Томмі вже прочитав.

– Томмі – приятель містера Джойса.

– Отак-то, хлопче, – сказав Том-молодший. – Тату, а Бальзака ми ніколи не знали?

– Ні. Він жив задовго до нас.

– І Готьє не знали? А то я знайшов удома ще дві гарні книжки: «Легковажні історії» і «Мадемуазель де Мопен». Тієї «Мадемуазель де Мопен» я ще не зовсім розумію, проте перечитую і намагаюся зрозуміти, і, по-моєму, це знаменита книжка. Але якщо ми з ними не приятелювали, читати її хлопцям у школі, мабуть, не можна, бо тоді мене вже напевне виключать.

– А що то за книжки, Томмі? – запитав Девід.

– Чудові. Тобі вони обидві сподобаються.

– А ти б спитав директора, чи не можна почитати їх у школі, – сказав Роджер. – Вони ж куди кращі, ніж ті, що їх ваші хлопці самі собі знаходять.

– Ні, містере Девіс. Мабуть, не варто. А то він знову скаже, що я розбещений. Та й хлопцям буде не так цікаво, бо я не приятелював з тими письменниками, як з містером Джойсом. До того ж я не досить розумію ту «Мадемуазель де Мопен», щоб пояснити до ладу, і не зможу підтримати свої пояснення особистим знайомством, як ото з містером Джойсом.

– Хотів би я послухати ті твої пояснення, – сказав Роджер. – Та ні, містере Девіс. Я пояснюю дуже спрощено. Вам було б нецікаво. Ви ж самі добре розумієте все те, правда?

– Та начебто розумію.

– А все-таки жаль мені, що ми не знали Бальзака й Готьє і не приятелювали з ними так, як з містером Джойсом.

– І мені жаль, – сказав Томас Хадсон.

– Але ми знали деяких добрих письменників, правда ж?

– Поза всяким сумнівом, – відповів Томас Хадсон. Лежати на піску було приємно й тепло, і після кількох годин напруженої роботи його огорнули лінощі і втіха. То була неабияка втіха – чути поруч голоси хлопців.

– Ходім скупаємось, а тоді підемо їсти, – сказав Роджер. – Починає припікати.

Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті в бік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, тоді розтинали воду й робили поштовх, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводились, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку ніжність до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.

Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом «ода обтікає нагріті сонцем ноги, як огортає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч їм чотирьом – вони вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, ця. подібність зникла. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом меншим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море – їхній рідний дім, як здавалося, коли вони пливли за вітром. Виходило ніби дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.

П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.

– Ось чому я більше люблю плавати під водою, – озвався Девід. – Там не треба думати про дихання.

– То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови, – сказав йому Ендрю. – А я залишуся тут з містером Девісом.

– Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?

– Можу й залишитися.

– Тільки щоб це не було через мене, – мовив Ендрю. – Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.

– Мабуть, я таки залишуся, – сказав Роджер. – Полежу, почитаю.

– Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.

– Мені самому хочеться залишитись, – відказав Роджер. Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.

Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.

– Як попоїм, мене завжди хилить на сон, – сказав він.

– Нам бракуватиме вас, – мовив Том-молодший. – Тоді я теж залишився б.

– То й залишайся, Томе, – підхопив Ендрю. – А тато з Девідом нехай їдуть.

– Грати з тобою я однаково не стану, – сказав йому Том-молодший.

– А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.

– І чого б ото я пнувся куди не слід? – мовив Томмі. – Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.

– Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.

– Знати іх не знаю, – сказав Том-молодший.

– Як звуть кого-небудь із жокеїв? – пошепки запитав Девід Роджера.

– Ерл Сенд.

– Ти будеш не більший за Ерла Сенда, – промовив Девід до Ендрю.

– Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови, – сказав Ендрю. – Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок – ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?

– Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.

– То пусте, – сказав Ендрю. – Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.

– Ти на них і глянути посоромишся, – мовив Девід.

– Може, й так. Але я привчу себе.

– Татові картини з голими жінками не порівняти з отим розділом у книжці містера Джойса, – сказав Том-молодший. – Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура – то щось особливе.

– Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.

– Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.

– І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскена, – додав Томас Хадсон. – Ти знав їх усіх.

– І містера Уолдо Пірса, – сказав Том-молодший. – Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх уславлених нині художників. А багато з них були мої добрі приятелі.

– Треба ж і мені колись починати, – сказав Ендрю. – От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.

– Ніякого біса я не вигадую, – заперечив Том-молодший. – Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.

– Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі, – мовив Ендрю. – Ти б спершу думав, що кажеш.

– Нічого йому не розповідайте, містере Девіс, – сказав Том-молодший. – Нехай починає без фори, як ми з вами.

– Ми з містером Девісом самі порозуміємось, – сказав Ендрю. – Ти в наші справи не лізь.

– Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів, – попрохав Том-молодший. – Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.

– Ти пам'ятаєш містера Паскена?

– Ні. Майже ні. Який він був?

– Каже – приятель, а сам навіть не пам'ятає його, – втрутився Ендрю. – То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму, який із себе містер Девіс?

– Помовч ти, – відрубав Том-молодший. – Будь ласка, тату, розкажи мені про нього.

– Містер Паскен робив багато таких малюнків, що могли б правити за ілюстрації до тих місць у книжці містера Джойса, які тобі так сподобались.

– Справді? Оце було б на що подивитись!

– Коли ми сиділи в кафе, він часто малював тебе, здебільшого на серветках. Він був малий на зріст, дуже незговірливий і химерний. Майже цілий рік ходив у котелку, і художник був першорядний. А поводився завжди так, наче знає якусь важливу таємницю, оце щойно довідався про неї і цілком нею захоплений. Часом ця таємниця дуже його тішила, а часом наганяла на нього сум. Але завжди видно було, що він знає її і що вона його страшенно захоплює.

– Що ж то за таємниця?

– О, тут і алкоголь, і наркотики, і те, що так детально виклав містер Джойс в останньому розділі своєї книжки, і величезний хист до малювання. Він був кращим художником, ніж будь-хто на той час, і в цьому також полягала його таємниця, хоч йому було до того байдуже. Він гадав, що йому байдуже до всього, а виявилося, що ні.

– Він був безпутний?

– Еге ж. По-справжньому безпутний, це теж належало до отієї його таємниці. Йому подобалося бути безпутним, і він ніколи не каявся.

– Ми з ним теж були добрі приятелі?

– Дуже. Він називав тебе Страховидлом.

– Ха, – потішено мовив Том-молодший. – Страховидлом!

– У нас є картини містера Паскена, тату? – запитав Девід.

– Є кілька.

– А справжніх портретів Томмі він ніколи не малював?

– Ні. Здебільшого він малював Томмі на серветках та на мармурових стільницях у кафе. І називав його жахливим Пивним Страховидлом з Лівого берега.

– Запиши собі цей титул, Томе, – сказав Девід.

– А містер Паскен був розбещений? – запитав Том-молодший.

– Гадаю, що так.

– Хіба ти не знаєш?

– По-моєму, про нього можна так сказати. Мабуть, і це була частина його таємниці.

– А містер Джойс?

– Ні.

– І ти ні?

– Ні, – відказав Томас Хадсон. – Думаю, що ні.

– А ви розбещений, містере Девіс? – запитав Том-молодший.

– Не думаю.

– Це добре, – мовив Том-молодший. – Я казав директорові, що ні тато, ні містер Джойс не розбещені, а тепер зможу сказати це й про містера Девіса, якщо він запитає. Він усе натискав на те, що я нібито розбещений. Та мене це не тривожило. В нашій школі один хлопець по-справжньому розбещений, то різницю одразу видно. А як звали містера Паскена?

– Жюль.

– Як це пишеться? – запитав Девід. Томас Хадсон сказав йому.

– А як він жив далі, той містер Паскен? – запитав Том-молодший.

– Він повісився, – сказав Томас Хадсон.

– Ого! – вигукнув Ендрю.

– Бідолашний містер Паскен, – побожно мовив Том-молодший. – Сьогодні ввечері помолюся за нього.

– А я помолюся за містера Девіса, – сказав Ендрю.

– І молися частіше, – сказав Роджер.

VI

Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. З підводними ловами нічого не вийшло, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.

Ендрю боявся темряви, і його брати знали про це, але ніколи не глузували з нього.

– Як гадаєш, чому він так боїться темряви? – спитав Роджер.

– Не знаю, – відповів Томас Хадсон. – А ти в дитинстві не боявся?

– Та начебто ні.

– А я боявся, – сказав Томас Хадсон. – Чи є тут якийсь зв'язок?

– Не знаю, – відповів Роджер. – Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.

– Я не знав, що в тебе є брат. Де він? – Помер, – сказав Роджер.

– Пробач.

– Ет, чого там. Це сталося, коли ми ще були дітьми.

– Він був старший за тебе?

– На рік молодший.

– А від чого помер?

– Ми перекинулися в човні.

– Скільки тобі було років?

– Майже дванадцять.

– Якщо не хочеш про це говорити, не треба.

– Навряд чи ця пригода добре вплинула на моє життя, – сказав Роджер. – А ти справді не знав про це?

– Ніколи й не чув.

– Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне – що я повернувся додому, а він – ні.

– Бідолашний Роджер.

– Не в тім річ, – сказав Роджер. – Але я був надто ще малий. До того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.

– Де це було?

– На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?

– Як звали твого брата?

– Дев.

– Прокляття! Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови?

– Мабуть, що так. Хоч загалом я полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.

– Не тобі, вже дорослому, таке говорити.

– Я пробував пірнати. Та не міг його знайти, – сказав Роджер. – Було надто глибоко, і вода справді крижана.

– Девід Девіс, – промовив Томас Хадсон.

– Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого – Девідом.

– Родже, але ж ти все це вже здолав.

– Ні, – сказав Роджер. – Себе не здолаєш, і рано чи пізно доводиться це визнати. Я соромлюсь цього так само, як і вчорашньої бійки на причалі.

– Тобі нема чого соромитись.

– Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.

– Гаразд.

– Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.

– Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.

– От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.

– Оце найкраще, що я досі чув від тебе, – сказав Томас Хадсон.

– А ти віриш, що я зможу написати щось путнє?

– Варто спробувати. А чого ти покинув малювати?

– Бо не міг далі обдурювати себе. Так саме, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.

– Що ж ти думаєш робити?

– Поїхати кудись і написати чесний роман – у міру свого хисту.

– Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині буде надто парко.

– А я тобі не заважатиму?

– Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.

– Ні, говори. Мені це потрібне.

– Якщо ти думаєш братися до роботи, лишайся тут.

– A тобі не здається, що там, на Заході, було б краще?

– Працювати скрізь можна. Аби тільки ні від чого не тікати.

– Ні. Не скрізь, – заперечив Роджер. – Хто-хто, а я це знаю. Спершу тобі добре, а потім стає погано.

– Авжеж. Та на сьогодні тут добре працюється. Може, й не завжди буде так. Але поки що добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.

– Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний роман?

– Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна…

– А закінчити як?

– Після човна вдайся до вигадки.

– Е, чорт, – сказав Роджер. – Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанка й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».

– Ні, – сказав Томас Хадсон. – Ти можеш написати тільки про човен, і про холодну воду в озері, і про свого меншого брата…

– Девіда Девіса. Одинадцятирічного хлопчика.

– І що було далі. А потім уже піде вигадка аж до кінця.

– Не люблю кінця, – сказав Роджер.

– А хто з нас його любить? – відказав Томас Хадсон. – Хоч усьому є кінець.

– Може, годі вже балачок, – мовив Роджер. – Я б спробував подумати над романом. А скажи, Томмі, чому така втіха добре малювати й така мука – добре писати? Правда, я ніколи добре не малював. Та навіть і моє малювання давало мені втіху.

– Не знаю, – відповів Томас Хадсон. – Може, в образотворчому мистецтві ясніші традиція й напрямок і більше попередників, чиїм досвідом можна керуватися. Навіть якщо збочиш з прямого шляху великого мистецтва, воно завжди правитиме за взірець.

– До того ж, як я гадаю, художники – кращі люди, – сказав Роджер. – Якби і я був кращий, то, може, став би пристойним художником. А з такого сучого сина вийде хіба що непоганий письменник.

– Такого дурного спрощення я ще зроду не чув.

– А я завжди все спрощую, – погодився Роджер. – Почасти через це й немає з мене пуття.

– Ходімо вже спати.

– Я ще трохи почитаю, – сказав Роджер.

Томас Хадсон одразу заснув і навіть не прокинувся, коли пізно вночі Роджер вийшов на веранду, де вони спали. Вранці вітер ледь повівав, небо було безхмарне, і, поснідавши, вони вирішили поїхати на цілий день на підводні лови.

– Ви теж поїдете, містере Девіс? – спитав Ендрю.

– Неодмінно.

– Це добре, – сказав Ендрю. – Я радий.

– Ти як почуваєш себе, Енді? – спитав Томас Хадсон.

– Боюся, – відповів Ендрю. – Як завжди. Але з містером Девісом не так.

– Ніколи не бійся, Енді, – мовив Роджер. – Бо добра з того не буде. Так казав мені твій батько.

– Усі так кажуть, – озвався Ендрю. – Завжди кажуть. А я знаю лиш одного тямущого хлопця, який ніколи не боїться, – це Девід.

– Помовч, – сказав Девід. – Вигадуєш про себе казна-що.

– Містер Девіс і я завжди боїмося, – не вгавав Ендрю. – Мабуть, тому, що тямимо більше за інших.

– Будь обережний, Деві, гаразд? – сказав Томас Хадсон.

– Ну звісно.

Ендрю подивився на Роджера і знизав плечима.