Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 57 страниц)

– Непогана механіка, – сказав я. – І машину водити мій негр також уміє.

– Я розповім тобі дуже страшні історії, просто моторошні. Потім ти перекажеш їх негрові, а він уже обробить їх. Ми підпишемося під ними обидва, а гроші підуть у спільний фонд нашої фірми.

– Хоч би мій негр не підвередився, – сказав я. – А то ще вночі засне за кермом.

– Ми накачаємо його чорною кавою та вітамінами, – сказав Антоніо. – І, мабуть, краще спершу продавати нашу писанину під самим твоїм ім'ям, поки моє прославиться в літературі. Як ідуть наші справи під твоїм іменем?

– Потихеньку.

– Правда, що нам можуть тільки один раз присудити цю шведську премію?

– Правда, – сказав я.

– Яка несправедливість, – промовив Антоніо.

Поки Антоніо одужував, Луїс Мігель виступив чотири рази, і з усіх звітів виходило, що він перевершив самого себе. Я був зайнятий Антоніо і своєю роботою і не стежив за тим, які роги були у його биків. В Малазі тоді не виявилося жодного близького знайомого, у кого я міг би це перевірити. Я бачився з Мігелем і говорив з ним, коли після гучного успіху в Гренаді він приїхав відвідати Антоніо в лікарні, і мені дуже хотілося побачити його на арені. Я обіцяв йому, що ми приїдемо до Альхесіраса, де він мав виступити двічі.

Ми приїхали до Альхесіраса ясного вітряного дня чудовою дорогою, що йшла понад берегом моря. Я турбувався, що вітер утруднить роботу матадорів, але арена в Альхесірасі споруджена з таким розрахунком, щоб захистити її від поривчастого східного вітру, який тут називають леванте. Цей вітер – бич прибережної Андалузії, такий самий, як містраль для Провансу, але матадори не тривожилися, хоча прапор наверху цирку сильно шарпало.

Усе сказане в звітах про Луїса Мігеля підтвердилося. Він був гордовитий без пихи, спокійний, тримався невимушено і впевнено керував боєм. Приємно було бачити, як він усьому дає лад і як майстерно працює. Він тримався на арені так само природно і вільно, як біля басейну на Кубі, де ми з ним балакали, відпочиваючи після купання, в ту пору, коли він не виступав. Але в ньому відчувалася неподільна і поважна поглиненість своєю роботою, яка вирізняє всіх великих митців.

Плащем він працював краще, ніж будь-коли за моєї пам'яті, хоча його вероніки не схвилювали мене. Але я захоплювався щедрістю й розмаїтістю його прийомів. Усі вони були високо професійні і виконані віртуозно.

Він був чудовим бандерильєро і ввіткнув три пари бандерилей з не меншим блиском, ніж кращі майстри цієї справи. Він не фальшивив і не позував. Він не біг до бика через усю арену, а з самого початку привертав його увагу і з геометричною точністю ставив його в потрібне положення, а коли бик, нагнувши голову, націлювався рогом, піднімав руки і безпомильно втикав палички в потрібне місце. Дивитися, як він орудує бандерильями, була справжня втіха.

Його робота з мулетою була дуже цікава й ефектна. Він чудово проробляв класичні пасе і показав ще чимало прийомів всіляких стилів. Убив він дуже вправно, не наражаючи себе на надто велику небезпеку. Я розумів, що при бажанні він міг би убити справді майстерно. Я також розумів, чому довгі роки він вважався матадором номер один в Іспанії і в усьому світі, – так іспанці оцінюють своїх матадорів. І ще я розумів, яким небезпечним суперником він буде для Антоніо, але після того, як я побачив роботу Луїса Мігеля з обома биками, я вже нітрохи не сумнівався щодо наслідку змагання. Ця впевненість особливо зміцнилася в мені, коли Луїс Мігель, підготувавши бика до смертельного удару, відкинув мулету й шпагу і, беззбройний, обережно став навколішки в полі зору бика перед самими рогами.

Публіка була в захваті, але коли Луїс Мігель повторив свій трюк, я збагнув, як це робиться. І ще дещо інше помітив. У биків Луїса Мігеля роги були підпиляні, потім обстругані, щоб надати їм природної форми, і я навіть помітив глянець мастила, яким змащують кінчики рогів, щоб приховати зроблену маніпуляцію і надати їм природного блиску. Віддалік роги були чудові, якщо не розумітися на них. Звісно, я міг і помилитися, але так чи так, Луїс Мігель був у чудовій формі, він був великий матадор найвищого класу, він мав величезний досвід і величезну привабливість на арені і поза нею, – одне слово, він був дуже небезпечним суперником. Він здався мені хіба що трохи втомленим – а сезон ще тільки почався і обіцяв бути дуже напруженим. Але він був чудовий на арені і працював чудово. Одначе я знав, що в цій стадії єдиноборства у Антоніо була одна безперечна перевага. Він виходив у Мадріді проти биків, до рогів яких ніхто не торкався, і в Кордові я бачив, що він убив бика з величезними рогами. А роги у биків Луїса Мігеля з самого початку здалися мені підозрілими. Обізнані люди, що сиділи біля нас, висловлювали сумнів щодо рогів, але їм було байдуже: вони прийшли задля видовища. Ділкам, причетним до бою биків, теж було байдуже. Більшість публіки взагалі не висловлювала своєї думки. Мені було не байдуже, бо, дивлячись на Луїса Мігеля, я розумів, що при такому чутті, при такому глибокому знанні своєї справи він міг би впоратися з будь-яким биком і досягти досконалості справді великих матадорів, – можливо, самого Хоселіто. Але довга практика боїв з ослабленими биками мало-помалу зробить його непридатним для бою із справжнім биком. Я не думаю, що Антоніо чекає повна перемога. Хто знає, чи не відіб'ється рана на його душевному стані? Але після того, що я бачив, – якщо тільки я не помилявся – я вважав, що шанси Антоніо ростуть.

На афіші значилося ще два матадори: місцевий хлопець на прізвисько Мігелін, кремезний, з копицею густого волосся, дуже сміливий і веселий, і Хуан Гарсіа, прозваний Мондено, високий, сухорлявий юнак, який працював з таким погідним спокоєм, так стримано і скромно, ніби це був не бій биків, а католицька меса, яку він служить уві сні. Він і Дієго Пуерта були кращими молодими тореро минулого сезону.

Я намагався бути гранично безстороннім у моїх оцінках Луїса Мігеля і Антоніо, але їхнє суперництво ставало схоже на міжусобну війну, і зберігати нейтралітет було все важче. Переконавшись у незрівнянному і багатогранному таланті Луїса Мігеля, побачивши, що він у чудовій формі, я вгадав наперед, що чекає Антоніо, коли почнуться їхні спільні виступи.

Луїсу Мігелю треба було утримати свою першість. Він претендував на перше місце серед матадорів, і він був багатий. Це була немаловажна обставина, одначе він щиро любив бій биків і на арені забував про своє багатство. Але він хотів, щоб усі шанси були на його боці. Крім того, він хотів, щоб йому платили за вихід більше, ніж Антоніо, що і спричинилось до їхнього взаємного озлоблення. Антоніо був відчайдушно самолюбний. Він твердо вірив, що він кращий матадор, ніж Луїс Мігель, і не від учора. Він знав, що може бути великим на арені, хоч би які були роги в биків. Луїсу Мігелю платили більше, ніж Антоніо, а я знав, що коли так буде, як вони виступлять разом, то Антоніо розвернеться на всю силу, і вже ні в кого, і передусім у Луїса Мігеля, не залишиться сумніву, хто з них кращий. Антоніо або помре, або доб'ється цього, а вмирати в нього не було ніякого бажання.

Змагання між Луїсом Мігелем Домінгіном і Антоніо Ордоньєсом почалося на арені в Сарагосі. Були бики з ферми Гамеро Сівіко. Всі, хто захоплювався коридою і міг оплатити проїзд, зібралися тут. Приїхали всі мадрідські спортивні оглядачі, а в обідній час у «Гранд-отелі» юрмилися скотарі, посередники, аристократи, титуловані особи, колишні баришники і всі нечисленні шанувальники Антоніо. Шанувальників Луїса Мігеля було багато – політичні діячі, чиновники та військові. Ми з Біллом поїли в невеликій таверні, куди він мене привів, потім піднялися в номер до Антоніо, і він здався нам бадьорим, але дещо відчуженим. Коли він ось так рухав головою, ніби в нього шия погано гнеться, і говорив з ледь помітним андалузьким акцентом, я зразу вгадував, що він на когось злиться. Він сказав нам, що спав добре. Ми домовилися після бою вирушити до Тіруеля і там пообідати. Я сказав, що ми з Біллом поїдемо просто з цирку, інакше Антоніо на своєму «мерседесі» випередить нас. Усе це надто виразно нагадало мені розмову перед боєм у Аранхуесі, але Антоніо саме цього й хотів. Прощаючись з нами, він весело усміхнувся і моргнув мені, ніби між нами була якась таємниця. Не скажу, що він нервував, але все-таки він трохи хвилювався. Я зайшов до номера Луїса Мігеля і побажав йому добрих биків. Він теж трохи хвилювався.

День був жаркий, червневе сонце припікало. Перший бик Луїса Мігеля, сильний і напористий, дуже рішуче кидався на пікадорів. Луїс Мігель повів бика прийомом кіте і в роботі з плащем показав те саме мистецтво, ту саму гордовиту владність, що і в Альхесірасі, де ми бачили його бій з биками Пабло Ромеро. Від другого пікадора бика повів Антоніо. Він повів його на середину арени і проробив усі пасе так повільно і плавно, стоячи так близько до бика і тримаючись так прямо і вільно, що під кінець уже здавалося, ніби на твоїх очах відбувається неможливе. І глядачі, і Луїс Мігель зразу зрозуміли, на чиєму боці перевага у роботі з плащем.

Луїс Мігель чудово ввіткнув дві пари бандерилей, а третю – блискуче: підкликавши до себе бика, він дочекався його, не сходячи з місця, в останню мить відхилився праворуч, опустив палички і випростався. Він був дивовижний бандерильєро.

Взявши в руки мулету, він швидко скорив собі бика, підготовленого довгою і чудовою роботою. Але чародійства не було. Після кіте, яке проробив Антоніо з його далеко не легким биком, він ніби потьмянів. Він двічі заносив шпагу невдало, і в його рухах не було рішучості. Втретє він націлився краще, шпага ввійшла наполовину, Луїс Мігель вправно змусив бика нагнути голову ще нижче, і, коли бик ткнувся мордою в опущену до самого піску мулету, він вгородив вістря кинджала – дескабельо, й було по всьому. Публіка вітала його, і він обійшов арену кругом, ледь усміхаючись міцно стиснутими губами.

Перший бик Антоніо добре вийшов на арену. Антоніо перейняв його і проробив усі пасе, підходячи все ближче і ближче, з кожним помахом плаща все краще пристосовуючись до рухів бика і, за своїм звичаєм, так томливо повільно, що в мене серце тьохкало.

Антоніо не дав пікадорам засмикати бика, і після однієї пари бандерилей він поновив свою віртуозну роботу, перервану місяць тому в Аранхуесі. Він був такий самий, як завжди. Тяжка рана не завдавала йому анінайменшої шкоди. Вона лише багато чому навчила його, і він з властивою йому грацією і майстерністю школив бика, обертаючи його в свого партнера, любовно допомагаючи йому проходити якнайближче, так що ріг ледь-ледь не черкав матадора. Нарешті, витиснувши з бика все, що той міг дати, Антоніо, перегнувшись через роги, одним ударом убив його. На мій погляд, він всадив шпагу ледь нижче, ніж належить, але публіка і президент залишилися задоволені. Антоніо присудили вухо.

І я, і Білл зітхнули полегшено. Антоніо був такий самий, він повернувся на арену, ніби ніколи й не покидав її. Це було найголовніше. Ні шок, ні перенесені муки не вплинули на його психіку. Обличчя Антоніо здалося мені трохи втомленим, надто очі, але тільки й того.

У другого бика Луїса Мігеля були розбиті ноги. Луїс Мігель дуже старався. Почав він добре, але в бика відпала ратиця. Мігель попросив дозволу за свій рахунок замінити бика і виступити ще раз після Антоніо. Потім він прикінчив нещасну хвору тварину, а на арені з'явився останній бик Антоніо.

Це був не дуже хоробрий бик, він поволі запалювався, та й взагалі не з таким биком роблять з кориди виставу. Його треба було підкорити своїй волі, потім з допомогою мулети примусити його впасти і швидко забити. Проте Антоніо почав з ним працювати і робити з нього справжнього бика. Він чудово пройшов повз бика з плащем, передчуваючи і відважно та зі знанням справи виправляючи його вади. Гарно було на це дивитися, але й моторошно. Всі бандерильєро нервували, і я бачив, як побіліло і витяглося обличчя Мігелільо.

Антоніо здавалося, що мулетою він примусив бика випрямитись, але коли він спробував дражнити його на відстані, бик раптом загальмував на півдорозі і кинувся під мулетою на Антоніо. Антоніо стримав його мулетою і звільнився від нього. Бик спробував знову. Це був аж ніяк не той бик, з яким Антоніо хотів би працювати. Зараз він знав це і знав, що надто йому довірився. Тому він провів бика через відповідні пасе, щоб підготувати його до забиття, став навпроти нього і, вимахнувши шпагою над рогами, вгородив її до ефеса в належне місце.

Після того на арену вийшов бик з годівлі Самюеля Флореса, яким замінили другого бика Луїса Мігеля, – крупний, дещо заважкий, з добрими рогами і досить прудкий. Луїс Мігель працював у своїй звичній манері. Він увіткнув чотири пари бандерилей, не таких дорогих, як ті, які він пустив у хід з першим биком, але цілком добротних – від Мейсі. Мулетою він орудував спритно, впевнено і спокійно. Потім він проробив усі улюблені публікою трюки, і проробив їх чудово. Перший удар шпагою завдав він не дуже впевнено. При другій спробі він націлився краще і точно влучив у ділянку серця вістрям шпаги, Що до половини ввійшла в карк. Потім Луїс Мігель прикінчив бика ударом дескабельо. Йому присудили обидва вуха і хвіст.

Білл сказав:

– Сезон обійдеться недешево Луїсу Мігелю, якщо задля того, щоб затьмарити Антоніо, він щоразу викладатиме по сорок тисяч песет.

– Сьогоднішній випадок досить знаменний, – сказав я. – Луїс Мігель дуже й дуже недурний. Він чудово зрозумів, що означає кіте Антоніо з його биком. Цього він не забуде. Ось побачиш.

– До того ж Антоніо завжди виступатиме після нього, – сказав Білл. – Це теж величезна перевага.

– Доведеться нам простежити, скільки буде замін, – сказав я. – Коли б їх не було надто багато.

– Не думаю, що нам довго доведеться стежити, – сказав Білл.

– І я не думаю.

До Памплони не слід їздити з дружиною. Всі шанси за те, що вона захворіє, поріжеться чи заб'ється, щонайменше її заштовхають чи обіллють вином, а недовго і зовсім загубити її. Якщо якась подружня пара і могла безкарно побувати в Памплоні, то це Кармен і Антоніо, але Антоніо не взяв Кармен з собою. Фієста в Памплоні – чоловіча справа, а від жінок тільки чекай біди, не тому, що вони хочуть цього, але так якось виходить, що або вони щось накоять, або самі потраплять у біду. Колись я написав про це книжку. Зрозуміло, якщо ви знайдете жінку, яка говорить по-іспанському і тому не приймає жарти за образу, здатна день і ніч пити вино й танцювати з кожним, кому тільки заманеться її запросити, не заперечує, коли на неї ллється й сиплеться всяка всячина, жити не може без оглушливої музики й безугавного шуму, палко любить фейєрверк, надто якщо ракети падають зовсім поряд або наскрізь пропалюють сукню, не бачить нічого безглуздого в тому, що ви ризикуєте потрапити бику на роги задля забавки і цілком безкоштовно, не простуджується, коли мокне під зливою, обожнює куряву і безладдя, залюбки їсть де і як попало, уміє обходитися без сну і без гарячої води і все ж бути завжди свіжою й чистою, – якщо ви знайдете таку жінку, привозьте її. І тоді вона напевно втече від вас до когось кращого.

Памплона, як завжди, вирувала, запруджена туристами та різношерстим людом, але було багато і фешенебельної публіки з усіх кінців Наварри. Цілий тиждень ми спали менше чотирьох годин на добу, та й то під дріб барабанів, пронизливі звуки дудок, що висвистують старовинні мелодії, і тупіт невтомних танцюристів. Я вже описав Памплону раз і назавжди. Там усе залишилося по-давньому, лише кількість туристів на сорок тисяч збільшилася. Коли я вперше був у Памплоні майже чотири десятиліття тому, там і двадцяти приїжджих не набралося б. А тепер у деякі дні, кажуть, їх ледве не сто тисяч. Але оскільки туристів ніхто не рахує, то цифри називають різні.

Антоніо виступав у Тулузі 5 липня, але він усе ж таки встиг приїхати вчасно до першого пробігу биків, який відбувся вранці 7-го. Сам він у Памплоні не мав виступати, бо сталася якась плутанина з ангажементами, коли він, на самому початку сезону, перейшов від свого антрепренера до братів Домінгінів. Антоніо любив фієсту в Памплоні і дуже хотів погуляти на святі разом з нами. Ми й погуляли. Ми гуляли без перепочинку п'ять діб. Після цього він поїхав до Пуерто-де-Санта-Марії, де йому випадало виступати 12 липня з Луїсом Мігелем та Мондено. Але там Антоніо спіткала невдача, – вперше за весь рік Луїс Мігель затьмарив його на арені під час спільного виступу.

Згодом я запитав його, як це сталося. Він сказав, що Луїсу Мігелю бики дісталися кращі, але й сам він працював куди гірше, ніж у попередніх боях цього сезону.

– Ми погано тренувалися в Памплоні, – сказав я.

– Мабуть, ми тренувалися не зовсім так, як треба, – погодився він.

Ми не збиралися тренуватися в Памплоні, але й не передбачали, що раннього ранку один з биків Пабло Ромеро нападе на Антоніо і ткне його рогом у праву литку, а Антоніо після перев'язки і протистовбнячного щеплення не звертатиме на рану увага. Він танцював цілу ніч, щоб нога не здерев'яніла, а другого ранку знов бігав за биками, щоб показати своїм памплонським приятелям, що він відмовився виступати у них не тому, що йому не сподобалися бики. Він навіть ні разу не глянув на свою рану і не показав її хірургові при цирку, щоб ніхто не подумав, що він надає їй бодай найменшого значення, і щоб не хвилювати Кармен. Коли трохи згодом рана нагноїлася, Джордж Севірс, лікар із Сан-Веллі, наш добрий знайомий, промив її, перев'язав як слід, і робив це щодня, а потім Антоніо з ще не загоєною раною поїхав на кориду в Пуерто-де-Санта-Марію.

Потім я довідався від друзів, що у Пуерто у Луїса Мігеля справді були ідеальні бики, і працював він чудово, а потім пустив у хід усі свої трюки і навіть поцілував одного бика в морду. Антоніо дісталися два нікудишні бики, причому другий із них був дуже небезпечний. Першого бика він убив невдало, але із другого, дуже важкого, він витиснув усе, що міг, і забив його з блиском, за що й дістав у нагороду вухо. Мондено показав добрий клас з обома своїми биками, дуже нелегкими, і за першого його також нагородили вухом. Але героєм дня був Луїс Мігель.

Я затримався в Памплоні, бо під час купання в Іраті Мері наткнулася на камінь і зламала великий палець на нозі. Нога в неї дуже боліла, і вона насилу ходила, важко спираючись на палицю. Можливо, ми все-таки занадто розгулялися на фієсті. Першого ж вечора ми з Антоніо примітили дуже елегантний маленький автомобіль французької марки, в якому сиділо двоє, Чоловік і чарівна молода дівчина. Антоніо, скочивши на капот, зупинив машину. З нами був і Пепе Домінгін, і як тільки ті, що їхали в машині, вийшли, ми заявили чоловікові, який виявився французом, що він може йти, а дівчину ми беремо в полон. І машину теж візьмемо, бо в нас скрута з транспортом. Француз поставився до цього вельми добродушно. З'ясувалося, що дівчина – американка, а він тільки проводжає її до готелю, де вона повинна зустрітися з своєю подругою. Ми сказали, що все влаштуємо і vive la France et la pomme de terre frites [3]3
  Хай живе Франція і смажена картопля! (Франц.)


[Закрыть].

Наш «негр», обізнаний з усіма вулицями Памплони, розшукав подругу, – мабуть, ще чарівнішу, ніж перша полонянка, і ми гуртом вирушили по оздоблених прапорами темних, вузьких вуличках старого міста до шинку, куди Антоніо неодмінно хотів затягти нас, і там ми допізна танцювали й співали. Потім ми відпустили наших полонянок на слово честі, і вранці обидві вони, свіжі, гарненькі й чепурні, з'явилися до бару Чоко, коли перші танцюристи й барабанщики йшли мимо, прямуючи на площу, і весь липень вони не тільки не думали про втечу, а й слухняно дали повезти себе наприкінці місяця на ферію до Валенсії. Цікавий вийшов місяць, можете мені повірити.

Захоплення гарненьких полонянок не завжди зустрічає схвалення в родинному колі, але наші були такі милі й товариські, так легко й весело переносили полон, що всі дружини гостинно зустрічали їх, і навіть Кармен погодилася з нашою думкою, коли познайомилася з ними в «Консулі», де 21 липня ми святкували її день народження разом з моїм.

Тим часом ми знайшли спосіб розвіювати чад фієсти і рятуватися від галасу, який декому з нашої компанії діяв на нерви. Для цього ми зранку їхали на берег річки Іраті, кудись за Айокс, гуляли, купалися і верталися до міста лише на бій биків, їдучи за течією цієї райської, багатої на форель річки, ми з кожним днем забиралися все глибше в нетрі незайманого лісу Іраті, який нітрохи не змінився з часів друїдів. Я думав, там усе вирубано й занапащено, але ні, він такий самий, як був, – останній великий ліс середньовіччя, з величезними буками і віковим килимом моху, на якому так м'яко, так гарно лежати. З кожним днем ми все далі й далі забиралися, і все більше спізнювалися на кориду, і зрештою зовсім пропустили останню новільяду, провівши день в одному незайманому куточку, про який я більше нічого не скажу, бо ми сподіваємося ще туди повернутися і аж ніяк не хочемо застати там півсотні легкових машин і джипів. Лісова дорога вивела нас майже до всіх тих місць, куди ми добиралися пішки в роки, описані мною в книжці «І сонце сходить», – до речі, в Ронсевіль і тепер інакше як пішки, деручись кручами, не доберешся.

Я так радів, віднайшовши всі ці місця і побачивши їх неспоганеними, що ні різні новації в Памплоні, ні юрми, що запрудили її, не мали для мене значення. Ми тут знайшли свої улюблені шинки на взірець «Марсельяно» і, як колись, ходили туди вранці» після encierro [4]4
  Закриття (ісп.).


[Закрыть]снідати, пити вино й співати пісні; «Марсельяно», де дерев'яні столи і дерев'яні приступки сходів вимиті і вишарувані, аж сяють чистотою, наче тикова палуба яхти, якщо не зважати на розлите на столах вино, але це лише для оздоби. Вино було так само приємне на смак, як і тоді, коли нам було по двадцять років, їжа як і колись, чудова. Пісні співалися ті самі, але були й нові, гарні пісні, з викриками і притоптуванням під дудку й барабан. Обличчя, молоді колись, постаріли, як і моє, але всі ми дуже добре пам'ятали, які ми були в ті роки. Очі залишилися колишніми, і розтовстіти ніхто не розтовстів. Ні в кого не залягла гіркота в кутиках уст, хоча очам, можливо, довелося побачити багато чого. Гіркі складки біля кутиків уст – перша ознака поразки. Поразки тут не зазнав ніхто. Світське наше життя минало в барі Чоко, під аркадами поблизу готелю, де колись був хазяїном Хуаніто Кінтана. Тут, у цьому барі, один молодий американський журналіст висловив мені свій жаль, що не міг бути з нами в Памплоні тридцять п'ять років тому, коли я їздив по країні, і знайомився з народом, і знав іспанців, і уболівав душею за них, і за їхню батьківщину, і за свою роботу, а не гаяв час у барах, напрошуючись на улесливу хвалу, захоплюючи прихвоснів своїми дотепами і роздаючи автографи. Все це і ще багато чого в такому дусі містилося в листі, який він мені написав після того, як я його вилаяв, бо він не прийшов по квитки на кориду, що я роздобув для нього у одного знайомого перекупника. Журналістові було літ двадцять з гаком, і в двадцяті роки він би так само рубав з плеча, як і в п'ятдесяті. Він не знав, що те, про що він говорить, нікуди не може дітися, треба тільки уміти це бачити. Він цього не знав, і, коли він намагався дорікати мені Памплоною, на його гарному, юначому обличчі, біля верхньої губи, вже значилися гіркі рисочки. Те, про що він говорив, нікуди не ділося і було відкрито для нього, але він не бачив.

– Що ви з ним возитеся, з цим слизняком, – сказав Хотч. Хотч, інакше Ед Хотчнер, був наш давній приятель і вже місяць подорожував разом з нами, як і доктор Джордж Севірс.

– Він зовсім не слизняк, – сказав я. – Він майбутній редактор «Рідерс Дайджест».

– Хай Джордж зробить йому укол, щоб безболісно відправити його на той світ, – запропонував Білл Девіс.

– Ай справді, Джордж, – сказав Хотч. – Подумайте, від скількох років страждань ви його врятуєте.

– Нагадайте мені, де я живу, Хотч, – сказав Джордж. – Я тоді сходжу й принесу все, що треба. Можливо, ще декому потрібний укол?

– Не завадило б заодно потурбуватися про Антоніо, – сказав Хотч. – Не гоїться його рана.

– Антоніо сьогодні виступає в Пуерто-де-Санта-Марії, – сказав Білл Девіс.

– Чорт би його забрав, – сказав Джордж. – Сподіваюся, він не забув про присипку, яку я йому дав.

Після того як закінчилася наша гульба в Памплоні, Антоніо двічі виступав у Франції, в Мон-де-Марсані, де мав великий успіх, але бики, мабуть, були з підпиляними рогами, і він ніколи не розмовляв зі мною про ці бої. З Франції він прилетів до Малаги на торжество, яким Мері вирішила відзначити мій спільний з Кармен день народження. Торжество вийшло бучне, і я, можливо, не усвідомив би, що мені стукнуло шістдесят, якби Мері не влаштувала все так добре і врочисто. Але тут уже не можна було відмахнутися від цієї думки. Я волів би не говорити про свій ювілей і зразу перейти до феєрії в Валенсії, де почалася смертельна сутичка між Антоніо та Луїсом Мігелем. Але є дещо, про що я неодмінно мушу сказати.

Коли тяжка рана, одержана Антоніо в Аранхуесі, загоїлася, ми стали дуже безпечні – в кращому значенні цього слова. Ми говорили про смерть без страху, і я висловив Антоніо все, що думаю про неї, хоча це пусте, бо ніхто з нас нічого про неї не знає. Я міг щиро зневажати смерть і навіть іноді навіювати це презирство іншим, але ж мені вона тоді не загрожувала. А от Антоніо стикався з нею щодня і нерідко двічі на день і для зустрічі з нею приїздив здалеку. Він щоденно наражався на смертельну небезпеку, і стиль його роботи був такий, що він свідомо розтягував загрозу смерті до немислимої для нормальної людини межі. Щоб витримати це, йому потрібні були залізні нерви й абсолютний спокій. Він працював чесно, без фальшу, і наслідок бою для нього цілком залежав від його уміння розпізнавати небезпеку і запобігати їй, скоряючи собі бика одним порухом кисті руки, якою керували його м'язи, його нерви його реакція, знання, чуття і мужність.

Якби не точність і швидкість його реакції, він не міг би так працювати. Якби мужність покинула його хоч на найменшу долю секунди, він утратив би владу над биком і бик заколов би його рогами. Крім того, з примхи вітру він міг будь-якої хвилини залишитися перед биком беззахисним, а це означало майже певну смерть.

Все це він знав, знав досконально і без самообману, і наше завдання полягало в тому, щоб скоротити до мінімуму час чекання, залишаючи його наодинці зі своїми думками рівно на стільки, скільки необхідно для психологічної підготовки перед самим боєм. Це і була наша участь у щоденному побаченні Антоніо зі смертю. Будь-хто може іноді без страху зустрітися з смертю, але зумисне наближати її до себе, показуючи класичні прийоми, і повторювати це знову і знову, а потім самому завдавати смертельного удару тварині, яка важить півтонни і яку до того ж любиш, – це складніше, ніж просто зустрітися зі смертю. Це значить – бути на арені митцем, свідомим необхідності щоденно обертати смерть у високе мистецтво. Принаймні двічі на день Антоніо мусив убивати швидко й милосердно, водночас надаючи й бику всі шанси завдати смертельного удару, коли Антоніо, піднявши шпагу, нахилявся над його рогами.

Усі учасники кориди допомагають один одному під час бою. Всупереч суперництву, заздрості й ворожнечі – нема на світі тіснішого братства. Тільки матадори знають, яка їм загрожує небезпека, як жорстоко може покалічити їх фізично й морально невдача на арені. Ті, в кого немає істинного покликання, і вві сні не забувають про биків. Але перед самим виходом на арену матадорові ніхто допомогти не може; тому ми тільки намагалися скоротити час гострої тривоги. «Тривога» – не зовсім підходяще слово, я волів би назвати це хвилюванням, стриманим, болісним хвилюванням.

Антоніо завжди молився перед боєм, після того як шанувальники і вболівальники йшли з його кімнати і він залишався сам. Якщо був ще час, майже всі ми по дорозі до цирку заходили до каплички помолитися. Антоніо знав, що я молюся не за себе, а за нього. Мене не чекає бій, а крім того, я взагалі ніколи не молюся за себе після громадянської війни в Іспанії, де стільки страшного на моїх очах сталося з іншими, що молитися за себе здається мені тепер неприпустимим егоїзмом.

Отож ми всіляко намагалися залишати йому якнайменше часу для роздумів перед виходом на арену, а час між боями проводити якнайбезпечніше. Уже і фієста в Памплоні досить сприяла безпечності й бездумності, а наше свято на віллі «Консула» тим більше. Для нашої розваги Мері взяла напрокат ярмарковий тир і встановила його в саду. Якось 1956 року Антоніо бачив, як я з мисливської рушниці, на поривистому вітрі, відстрілював запалений кінчик сигарети, яку тримав у руці наш шофер, італієць Маріо, і поставився до цього несхвально. Але цього разу, на день мого народження, Антоніо тримав сигарету в роті, коли я відстрілював стовпчик попелу. Я проробив цей експеримент сім разів, стріляючи з крихітних рушниць тиру, і щоразу Антоніо затягувався сильніше, щоб недокурок став якнайкоротший.

Нарешті він сказав:

– Мабуть, годі, Ернесто. Ще один постріл, і я залишуся без губів.

Магараджа з Куч-Біхара теж прилучився до цієї невинної розваги. Спершу він виявляв обережність – вставляв сигарету в мундштук, але дуже швидко відкинув його і почав затягуватися не згірш за Антоніо. Я набрав чимало очків, але відіслав рушницю і відмовився стріляти в Джорджа Севірса, бо він був єдиним лікарем у домі, а ми ще тільки починали веселитися. Та вже й повеселилися, можна сказати.

П'ята в цьому сезоні зустріч на арені Антоніо і Луїса Мігеля відбувалася під час четвертої кориди у Валенсії. Бики були з ферми Самуела Флореса. Третім матадором був Грегоріо Санхес. День видався хмарний, гнітюче задушливий. Вперше за ферію всі квитки були продані. Вперше бик Луїса Мігеля виявився нерішучим, уже кинувшись, починав гальмувати і найохочіше займав оборонну позицію. Мігель працював з ним старанно і вміло. Бик уперто тикався мордою в пісок, а Мігель настійливо змушував його підняти голову, щоб дістати смертельний удар. З таким биком будь-який матадор намучився б. Одначе Луїс Мігель убив його спритно і досить швидко з другого разу. Це було не те, що публіка хотіла дістати за свої гроші, але нічого іншого Луїс Мігель запропонувати їй не міг, і більшість глядачів це розуміла й аплодувала йому. Він вийшов на виклик один раз і вернувся до бар'єра злий, з міцно стиснутими зубами.

Антоніо показав усі класичні, по-справжньому небезпечні прийоми, які тільки можна проробити з биком, а потім виконав усі пасе спочатку ще ліпше, ще віртуозніше. Публіка шалено аплодувала, і президент присудив йому обидва вуха.