Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 57 страниц)

– Свідків йому не треба, – сказав Серафін. – Я свідок. А коли буду йти, віддам рахунок Константе. Ви вже тепер випили більше, ніж на цей же час тоді, коли поставили рекорд.

– К бісу той рекорд.

– Ви в чудовій формі. П'єте добре, без упину, і поки що це на вас не впливає.

– К бісовій матері рекорд.

– Гаразд. Como usted quiere [125]125
  Як вам завгодно (ісп.).


[Закрыть]. А рахунок я все-таки вестиму, може, передумаєте.

– Рахунок у нього точний, – сказала Цнотлива Діл. – Він же має копії чеків.

– А ти як думала, жінко? Ти хочеш справжнього рекорду чи липового?

– Ні того, ні того. Я хочу highbalitoз agua mineral.

–  Corno siempre [126]126
  Як завжди (ісп.).


[Закрыть], – сказав Серафін.

– Я й коньяк п'ю.

– Очі б мої не бачили, як ти п'єш коньяк.

– Томе, а ти знаєш, я тут одного разу впала, сідаючи у трамвай, і мене мало не вбило.

– Бідолашна Ліл, – мовив Серафін. – У тебе в житті стільки небезпечних пригод.

– Та вже ж не те, що в тебе, – стояти цілісінький день за стойкою в дерев'яних черевиках і прислужувати п'яницям.

– Це моя робота, – сказав Серафін. – Я маю за честь прислужувати таким видатним п'яницям, як ти.

До них підійшов Генрі Вуд. Він став поруч Томаса Хадсона, височенний, спітнілий і дуже збуджений, бо встиг уже змінити свої наміри. Ніщо його так не тішить, подумав Томас Хадсон, як несподівана зміна намірів.

– Ми їдемо до Альфреда, в його «гріховний дім», – сказав Генрі. – Хочеш з нами, Томе?

– Віллі чекає на тебе у «Баскському барі».

– Навряд чи ми зможемо взяти з собою Віллі.

– То хоч скажи йому про це.

– Я подзвоню йому. А ти з нами не хочеш? Буде дуже весело.

– Тобі треба попоїсти.

– Я добряче пообідаю. Ну, як ти тут?

– Дуже добре, – відказав Томас Хадсон. – Просто-таки чудово.

– Хочеш побити свій рекорд?

– Ні.

– Увечері побачимось?

– Навряд.

– Якщо хочеш, я приїду й переночую в тебе.

– Ні. Розважайся. Тільки неодмінно попоїж.

– Я чудово пообідаю. Слово честі.

– Не забудь подзвонити Віллі.

– Подзвоню. Можеш не турбуватися.

– А ти не думаєш, що Віллі образиться?

– Нічого не вдієш, Томе. Я справді не можу запросити Віллі туди. Ти знаєш, як я люблю Віллі. Але є місця, куди я просто не можу брати його з собою. І ти це знаєш не гірше за мене.

– Гаразд. Але подзвони йому.

– Подзвоню, слово честі. І неодмінно пообідаю на славу. Він усміхнувся, поплескав по плечу Цнотливу Ліл і подався геть. Рухався він дуже зграбно, як на такого велетня.

– А як же ті дівчата? – спитав Томас Хадсон Цнотливу Ліл.

– Та вони досі вже втекли, – відказала Цнотлива Ліл. – У нього там зовсім нема чого їсти. І– навряд щоб випити було багато. Ну, а ти як – поїдеш туди до них чи, може, краще до мене.

– До тебе, – сказав Томас Хадсон. – Але пізніше, – Розкажи мені ще якусь веселу історію.

– Гаразд. Про що?

– Серафіне, – мовила Ліл. – Дай Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. Tengo todavía mi highbalito [127]127
  У мене ще є хайбол (ісп.).


[Закрыть]. – Тоді обернулася до Томаса Хадсона. – Про найщасливішу пору в твоєму житті. Тільки щоб не було запахів.

– Без запахів не можна, – сказав Томас Хадсон. Він дивився, як Генрі Вуд переходить площу й сідає в спортивну машину дуже багатого цукрового плантатора на ім'я Альфред. Генрі був завеликий для такої машини. Та майже для всього він завеликий, подумав Томас Хадсон. Але є й такі речі, де його зріст і вага не вадять. Ні, сказав він собі. Ти ж сьогодні відпочиваєш. То й відпочивай. – Про що ж ти хотіла б почути?

– Про те, про що я тобі сказала.

Він спостерігав, як Серафін переливає коктейль з міксера у високу склянку і як піниста шапка піднімається через вінця й, закрутившись, тече на стойку. Серафін просунув днище склянки в отвір картонного футляра, і Томас Хадсон підняв її, важку, холодну, надпив чималий ковток і, перш ніж проковтнути, затримав його в роті, відчувши крижаний холод на язиці та зубах.

– Ну гаразд, – мовив він. – Найщасливішим днем у моєму житті був перший-ліпший день, коли я хлопчиськом прокидався вранці й мені не треба було йти до школи чи щось робити. Прокидався я завжди голодний і відчував, як пахне роса на траві, і чув, як гуде вітер у високому гіллі дерев, а коли вітру не було, чув тишу лісу та спокій озера й дослухався до перших вранішніх звуків. Часом то було стрекотіння рибалочки, що пролітав над водою, такою спокійною, що в ній відбивався його політ. Часом – цокання білки на котромусь із дерев коло будинку, і, цокаючи, вона часто сіпала хвостом. Нерідко то був погук кулика десь на схилі пагорба. І щоразу як я прокидався голодний, і чув оті перші вранішні звуки, і знав, що мені не треба йти до школи чи щось робити, я був щасливіший, ніж будь-коли в житті.

– Навіть щасливіший, ніж із жінками?

– З жінками я бував дуже щасливий. Відчайдушно щасливий. Нестерпно щасливий. Такий щасливий, аж самому собі не вірив, аж здавалося, ніби я геть захмелів або збожеволів. Але я ніколи не зазнавав такого щастя, як зі своїми дітьми, коли нам було так хороше всім разом, або як ото колись рано-вранці.

– Хіба ж можна самому бути однаково щасливим, як і з кимось?

– Усе це дурниці. Ти ж просила мене розповісти перше-ліпше, що спаде на думку.

– Ні, неправда. Я просила розповісти веселу історію про найщасливішу пору в твоєму житті. А це хіба історія? Просто ти прокидався й відчував себе щасливим. Ти розкажи справжню історію.

– Про що?

– Нехай би там було кохання.

– Яке кохання? Небесне чи земне?

– Та ні. Просто кохання, і щоб було весело.

– Є така історія, дуже цікава.

– От і розкажи мені. Ще один дайкірі хочеш?

– Потім, коли доп'ю цей. Ну, то слухай. Я був тоді в Гонконзі, дивовижному місті, і жив там собі на втіху, шалено й безладно. Там є чудова бухта, і на березі її з боку материка стоїть місто Каулун. А Гонконг стоїть на пагористому острові, там гарні гаї, і звивисті стежки, що ведуть на вершини пагорбів, і будинки високо на схилах, але саме місто – внизу, біля підніжжя пагорбів, якраз навпроти Каулуна. А між цими містами ходить новий швидкісний пором. Той Каулун – теж дуже гарне місто, воно б тобі неодмінно сподобалось. Чисте, доладно забудоване, одразу ж за містом великий гай, і там на околиці, біля самої жіночої в'язниці, було дуже добре полювати лісових голубів. Ми завжди стріляли їх надвечір, коли вони зліталися на ночівлю до величезного лавра поряд з побіленим муром в'язниці, – великі, гарні, з приємним синюватим пір'ячком на шийках, швидкі й дужі в польоті. Часом мені траплялося поцілити птаха, що стрімко летів за вітром у височині над моєю головою, і він падав на тюремне подвір'я, і тоді чути було, як жінки за муром верещать од захвату й зчиняють за нього бійку, а потім звідти знову долинав крик і вереск – то наглядач-сикх розганяв їх, забирав голуба й послужливо виносив його нам крізь хвіртку для варти.

Місцевість навколо Каулуна зветься Нова Територія; вона пагориста й поросла гаями, а в гаях багато лісових голубів, і ввечері можна почути, як вони перегукуються між собою. Мені часто траплялося бачити там жінок і дітей, що копали землю при дорозі й насипали її в кошики. А коли помічали людей з рушницями, то тікали й ховалися в гаю. Потім я дізнався, навіщо вони копали ту землю: в ній була вольфрамова руда. В той час вона коштувала великі гроші.

–  Es un poco pesada esta historia [128]128
  Це трохи важка (нудна) історія (ісп.).


[Закрыть].

– Ні, Ліл. Вона не нудна. Ось послухай далі. Сам вольфрам таки справді pesado [129]129
  Важкий (ісп.).


[Закрыть]. Але ось що дивовижне. Там, де він є, добувати йога нема нічого легшого. Просто копай собі землю та винось її. Або збирай каміння. В іспанській провінції Естремадура є цілі селища, збудовані з каменю, в якому міститься багато вольфраму, і з цього ж таки каменю складено всі огорожі в полях. А проте селяни там страшенно бідні. На той час вольфрамова руда була в такій великій ціні, що ми довозили її з полів Нам-Янгу в Китаї до аеропорту Кай-Так у Каулуні транспортними літаками ДС-2 – такими, як оце тепер літають звідси до Майямі. А там її вантажили на пароплави й везли до Сполучених Штатів. Вольфраму було дуже обмаль, і ми конче потребували його, готуючись до війни, бо він ішов на виготовлення особливо твердої сталі, а тим часом на пагорбах Нової Території будь-хто міг накопати стільки тієї руди, скільки міг донести в пласкому коші на голові до великого складу, де її потаємно скуповували. Я виявив це, коли ходив полювати голубів, і поінформував людей, що вели закупівлю вольфрамової руди у глибині материка. Їх це не дуже зацікавило, та я не заспокоївся і звернувся до вищих інстанцій, аж поки один дуже високий чин, якому було байдужісінько до того, що на Новій Території вольфрам лежить під ногами, сказав мені: «Зрештою, друже, як вам відомо, ми ж добуваємовольфрам у Нам-Янгу». І все-таки, коли ми, стріляючи надвечір'ями голубів коло жіночої тюрми, бачили, як старий двомоторний «дуглас» вилітає з-за горбів і починає знижуватись до аеродрому, і знали, що він навантажений мішками з вольфрамовою рудою і щойно пролетів над японськими позиціями, нам дивно було думати, що багато жінок у тюрмі ув'язнено саме за те, що вони незаконно копали ту ж таки руду.

–  Sí, es raro [130]130
  Так, це дивно (ісп.).


[Закрыть], – мовила Цнотлива Ліл. – Та коли вже буде про кохання?

– Коли завгодно, – відказав Томас Хадсон. – Але краще буде, коли ти знатимеш, де воно все діялось. Так от, навколо Гонконга багато всіляких острівців та заток, і вода в них прозора й дуже гарна. А Нова Територія – це вкритий пагорбами й гаями півострів, який випинається в море з материка. Що ж до острова, на якому зведено Гонконг, то він лежить у довгій і глибокій голубій затоці – вона тягнеться від Південно-Китайського моря аж до Кантону. Взимку погода там здебільшого така, як оце в нас, коли з півночі находить буревій з дощем, отож спати було холоднувато.

Вранці я прокидався і навіть за дощу йшов на рибний базар. Риба там у них майже така сама, як і в нас, а їдять вони переважно червоного окуня. Але є там ще гладенні лискучі помпано й величезні креветки – таких я ніде більш не бачив. Особливо гарний той базар рано-вранці, коли рибу приносять свіжу, тільки-но виловлену, і вона вся вилискує. Були там і такі породи, яких я не знав, але небагато, і там-таки продавали й диких качок, зловлених у сільця. Серед них траплялись і шилохвости, і чирки, і свищі, – качури й качечки в зимовому пір'ї, – а ще були інші, яких я ніколи й не бачив; своїм тонким і химерним забарвленням вони скидалися на наших валюшнів. Я роздивлявся на цих птахів, на їхнє неймовірне пір'я та гарні очі, оглядав лискучу й пругку свіжовиловлену рибу та добірну городину, підживлену людськими нечистотами, що їх там називають «нічним добривом», і всі ті овочі були гарнющі, немов змії. Я ходив на базар день у день, і щоразу мав з того втіху.

Майже кожного ранку я бачив на вулицях похоронні процесії. Люди йшли убрані в біле, і оркестр вигравав веселі мелодії. Того року на похоронах найчастіше грали «Настали знов щасливі дні», і ця мелодія переслідувала тебе до самого вечора, бо люди помирали без ліку; А тим часом на острові, як казали, жило чотириста мільйонерів – це крім тих, що в Каулуні.

–  Millonarios chinos? [131]131
  Китайські мільйонери? (Ісп.)


[Закрыть]

– Здебільшого китайські. Та були й усілякі інші мільйонери. Я сам мав серед них чимало знайомих, і ми часто обідали разом у розкішних китайських ресторанах. Там є кілька ресторанів, не гірших за ті, що відомі в усьому світі, а кантонська кухня просто таки чудова. Моїми найкращими приятелями того року були десять мільйонерів, і всіх їх я знав тільки на ініціали: Х.М., М.Й., Т.В., Х.Дж. і так далі. Так називають там усіх визначних китайців. Приятелював я і з трьома китайськими генералами, один з них довго жив у Лондоні, в Уайтчепелі [132]132
  Бідний район Лондона.


[Закрыть], дуже пристойний чоловік, він був там інспектором поліції; і з п'ятьма чи шістьма пілотами Китайської національної авіакомпанії, що отримували шалені гроші, але платили їм за діло; і з одним полісменом, і з напівбожевільним австралійцем, і з багатьма англійськими офіцерами, і з… Та годі вже, не надокучатиму тобі дальшим переліком. У Гонконзі я мав стільки близьких і добрих приятелів, скільки ніколи не мав ні перед тим, ні потім.

–  Cuándo viene el amor? [133]133
  Коли ж буде про кохання? (Ісп.)


[Закрыть]

– Та от ніяк не надумаю, з котрого amorпочати. Ну гаразд. Зараз буде тобі amor.

– Тільки розповідай цікаво, бо Китай мені вже трохи набрид.

– Якби ти побувала там, він би тобі не набрид. Ти полюбила б його, як і я.

– Чого ж ти там не лишився?

– Не можна було лишатися, бо туди з дня на день могли вдертись японці.

–  Todo está jodido por la guerra [134]134
  Війна все загидила (ісп.).


[Закрыть]

– Атож, – сказав Томас Хадсон. – Згоден з тобою. – Він ще ніколи не чув від Цнотливої Ліл таких міцних висловів, і це його здивувало.

–  Me cansan con la guerra [135]135
  Мені набридла війна (ісп.).


[Закрыть].

– Мені теж, – мовив Томас. – Страшенно набридла. А от згадувати Гонконг ніколи не набридає.

– То розкажи мені ще про нього. Це bastante interesante [136]136
  Досить цікаво (ісп.).


[Закрыть]. Просто мені хотілося послухати про кохання.

– А насправді там було так цікаво, що на кохання майже не лишалося часу.

– З ким ти любився там уперше?

– З однією дуже високою на зріст і вродливою китаянкою. Вона дотримувалась європейських поглядів, була дуже емансипована, але нізащо не хотіла приходити спати зі мною до готелю, бо тоді, мовляв, усі знатимуть, та й до себе в дім ночувати мене теж не пускала – боялася, що дізнаються слуги. А тим часом її собака вівчарка вже знав про нас і дуже нам заважав.

– Де ж ви любилися?

– Та так, як ото зелена молодь: там, де мені вдавалось її умовити, а найчастіше в машинах та в найманих екіпажах.

– Певно, то було дуже погано для нашого приятеля містера Ікса.

– Авжеж.

– Ото й усі любощі? І ви не переспали разом жодної ночі?

– Жодної.

– Бідолашний Том. А чи варта була вона такого клопоту?

– Не знаю. Здається, що варта. Мені слід було б найняти собі будинок, а не залишатися в готелі.

– Найняв би «гріховний дім», як оце всі тут роблять.

– Не люблю я «гріховних домів».

– Я знаю. Та коли вже тобі так хотілося тієї дівчини.

– Усе розв'язалось інакше. Тобі ще не набридло про це?

– Ой ні, Томе, розказуй, будь ласка. Таке не набридає. Як же воно розв'язалося?

– Одного разу ми з тією дівчиною повечеряли, а тоді допізна каталися в човні, і нам було страшенно хороше, але незручно. Вона мала прекрасну шкіру, яку любо було гладити, і всі попередні пестощі дуже збуджували її, і губи в неї були хоча й тонкі, проте налиті коханням. Потім ми пішли до неї додому, а там був той собака, і ми мали стерегтися, щоб нікого не збудити, і врешті я подався сам до свого готелю, страшенно роздратований усім тим, стомившись сперечатися, і хоч знав, що її правда, але думав собі: на біса та клята емансипація, коли не можна разом лягти до ліжка. Якщо вже емансипуватися, думав я, то нехай буде вільно розстеляти постіль. Одне слово, вертався я похмурий і frustrado [137]137
  Розчарований (ісп.).


[Закрыть]

– Ніколи не бачила тебе frustrado.Мабуть, ти тоді дуже кумедний.

– Ні, не кумедний. Просто лихий, і тієї ночі теж був лихий і сам собі осоружний.

– Розказуй далі.

– Ну от, беру я у вестибюлі свій ключ, а сам такий уже frustrado, щовсе мені остобісіле. Готель великий, розкішний, такий, знаєш, похмуро розкішний, і я піднімаюся ліфтом до свого великого, розкішного, похмурого й безлюдного номера, де, як я знаю, нема тієї стрункої вродливої китаянки. Проходжу коридором, відмикаю важкі двері своєї величезної похмурої кімнати й раптом бачу там…

– Що?

– Трьох просто-таки чарівних молоденьких китаянок, таких чарівних, що проти них та моя красуня, яку я не зміг затягти до ліжка, видалася б шкільною вчителькою. Такі вони були гарні, що аж дивитись несила, і жодна не знала ні слова по-англійському.

– Звідки ж вони взялися?

– Їх прислав один з моїх приятелів мільйонерів. Одна дала мені записку від нього на цупкому папері в пергаментному конверті. Там було всього три слова: «З вітанням від C.B.»

– То що ти зробив?

– Я не знав їхніх звичаїв, отож потиснув кожній руку, поцілував їх по черзі, а тоді сказав, що як на мене, то найкраще нам для першого знайомства піти всім разом під душ.

– Як же ти їм сказав?

– По-англійському.

– І вони зрозуміли?

– Я так розтлумачив, що зрозуміли.

– А далі ти що робив?

– Спочатку я дуже розгубився, бо ніколи ще не спав з трьома дівчатами воднораз. З двома воно непогано, хоч тобі це й не до вподоби. Не те щоб удвічі краще, ніж з однією, а якось інакше і доволі-таки приємно, коли ти під чаркою. Але три – це вже ціла купа дівчат, і я розгубився. Я спитав їх, чи не хочуть вони випити, але вони не захотіли. Отож я випив сам, і ми сіли на ліжко, що було, на щастя, дуже велике, а вони всі були тендітні. Потім я вимкнув світло.

– Ну й приємно було?

– Чудово. Було чудово опинитися в ліжку з китаянкою, що мала таку ж ніжну шкіру, як та моя знайома, навіть ще ніжнішу, і була й боязка, й безсоромна, і не знала ніякої тобі емансипації, та ще й усе те потроєне, та ще й у темряві. Я ще ніколи перед тим не обіймав одразу трьох дівчат. Але, виявляється, таке цілком можливе. Вони були добре навчені свого діла й знали багато такого, чого й я не знав, і все те діялося в темряві, і спати мені аж ніяк не хотілось. Та зрештою я все-таки заснув, а коли прокинувся вранці, вони всі три спали й були такі самі чарівні, як і тоді, коли я зайшов до кімнати й побачив їх уперше. То були найкращі дівчата, яких я тільки знав у житті.

– Кращі, ніж була я, коли ми познайомилися двадцять п'ять років тому?

– Ні, Ліл. No puede ser [138]138
  Таке неможливе (ісп.).


[Закрыть]. Та вони були китаянки, а ти ж сама знаєш, які гарні бувають китаянки. Я завжди їх полюбляв.

–  No es pervertido? [139]139
  А це не протиприродно? (Ісп.)


[Закрыть]

– Та ні, нічого протиприродного в цьому немає.

– Але ж три одразу.

– Може, три й забагато. Любитися належить з однією, твоя правда.

– А проте я рада, що ти таке спізнав. Не думай, що я ревную. Ти ж не прагнув цього, та й дістав їх як дарунок. А ота з собакою, що не хотіла лягти з тобою до ліжка, мені просто гидка. Та чи не був ти вранці знесилений, Томе?

– Ти навіть не уявляєш собі, який знесилений. Геть висотаний. Я почував себе розпусником з голови до ніг, спину в мене наче одібрало, а в попереку так боліло, що страх згадати.

– Тоді ти випив…

– Тоді я випив, і мені полегшало, і я відчув себе щасливим.

– І що ж ти зробив?

– Я подивився, як вони сплять усі разом, і пошкодував, що не можу їх сфотографувати. То була б чудова фотографія. А тоді, страшенно голодний і геть висотаний, визирнув у вікно, щоб побачити, яка там погода. Надворі йшов дощ, і я подумав собі: от і добре, ми цілий день перебудемо в ліжку. Але насамперед мені треба було поснідати та й дівчат якось нагодувати. Отож я зачинився у ванній, прийняв душ, а тоді тихенько одягся і вийшов, безгучно причинивши за собою двері. Спустившись униз, я поснідав у ранковій їдальні при готелі. Добрячий з'їв сніданок: копчена риба, гриби, бекон, булочки з джемом. Усе було дуже смачне. За сніданком випив чималий чайник чаю і подвійну порцію віскі з содовою, та все одно почував себе висотаним. Я. переглянув гонконзьку ранкову газету англійською мовою, а сам усе дивувався, що вони так пізно сплять. Потім пішов до дверей готелю, визирнув надвір і побачив, що дощ не вщухає. Я рушив до бару, але там було ще зачинено. Питво до сніданку мені приносили із службового буфету. Чекати я не хотів, отож піднявся нагору до свого номера й відімкнув двері. Але дівчат уже не було.

– Яка досада!

– Це саме подумав і я.

– І що ж ти зробив? Напевне, випив.

– Так. Випив, а тоді ще раз добре вимився з милом, і після того мене пойняв подвоєний жаль.

–  Un doble remordimiento?

– Ні, не подвійний. Два різні жалі. Мені було жаль, що я спав одразу з трьома дівчатами. І жаль, що вони втекли.

– Пригадую, колись тебе брали жалі й після того, як ти залишався ночувати в мене. Але ти скоро переборов їх.

– Знаю. Я завжди все переборюю. І завжди мене брали великі жалі. Але того ранку в готелі мене пойняв справді глибокий жаль, ще й подвоєний.

– І тоді ти знову випив…

– Як ти здогадалася? А після того подзвонив своєму приятелеві мільйонерові. Та його не було ні вдома, ні в конторі.

– Певно, він був у своєму «гріховному домі».

– Безперечно. І дівчата подалися туди, щоб розказати йому, як ми перебули ніч.

– От тільки де він узяв аж трьох таких красунь? Нині трьох справді гарних дівчат в усій Гавані не знайдеш. Скільки я сьогодні вранці наморочилась, щоб добути хоч що-небудь пристойне для Генрі й Віллі. Та, звісно, ранок поганий час для таких пошуків.

– Ну, гонконзькі мільйонери мали своїх агентів по всій крайні. По всьому Китаю. Точнісінько як бейсбольна команда «Бруклін доджерз», що вишукує гравців скрізь і всюди. І тільки-но ті агенти дізнавалися, що в якомусь місті чи селищі є вродлива дівчина, як негайно купували її і везли до Гонконга – навчати, виховувати й доглядати.

– Але як ті дівчата могли й уранці мати гарний вигляд? У них же, певно були muy estilizado [140]140
  Дуже вигадливі (ісп.).


[Закрыть]зачіски, як у всіх китаянок. А чим більш estilizadoзачіска, тим гірше вона має виглядати вранці після такої ночі.

– Не було в них вигадливих зачісок. Вони мали гладеньке, підстрижене до плечей волосся, як майже всі американки за тих часів, а багато хто й тепер. І трохи закручене на кінцях. Так подобалось тому C.B. Він бував в Америці й, певна річ, бачив американські фільми.

– І вони ніколи більше до тебе не приходили?

– Тільки по одній. C.B. час від часу присилав мені котрусь із них як дарунок. Але всіх трьох разом ніколи більше не присилав. Вони були свіженькі, і він, звісно, волів тримати їх для себе. А до того ж, як він казав, не хотів завдавати шкоди моїй моральності.

– Як видно, добрий був чоловік. Що з ним сталося?

– Здається, його розстріляли.

– От бідолаха. А проте історія була цікава і цілком пристойна як на таку історію. Та й ти від неї начебто трохи повеселішав.

Та начебто так, подумав Томас Хадсон. На те ж я сюди й припхався. А що – ні?

– Слухай, Ліл, – мовив він. – Тобі не здається, що нам би вже годі пити?

– Як ти себе почуваєш?

– Краще.

– Зроби-но Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. А я вже трохи сп'яніла. Мені нічого не треба.

Я справді почуваю себе краще, подумав Томас Хадсон. У цьому ж то й чудасія. Ти завжди почуваєш себе краще і завжди переборюєш свої жалі. Єдине, чого ти не можеш перебороти, – це смерть.

– Ти ніколи не була мертва? – запитав він Ліл.

– Ну звісно, що ні.

–  Yo tampoco [141]141
  Я також ні (ісп.).


[Закрыть].

– До чого ти спитав? Мене страхає, коли ти отаке кажеш.

– Я не хотів страхати тебе, серденько. І нікого не хочу страхати.

– Мені подобається, коли ти звеш мене серденьком.

Все воно ні до чого, подумав Томас Хадсон. Невже ти не можеш вигадати нічого іншого, що вплинуло б на тебе так само, окрім як сидіти з підтоптаною Цнотливою Ліл у «Флорідіті» з того краю стойки, де збираються старі повії, і заливати очі? Ти маєш усього чотири вільних дні, то невже не можеш провести їх краще? Де? – спитав він сам себе. В Альфредовому «гріховному домі»? Тобі гаразд і тут, де ти є. Ніде в світі немає кращого питва, навіть і такого ж немає, і коли вже ти, хлопче, взявся пити, то пий собі, поки в тебе лізе. Це сьогодні твоє діло, тож нехай воно буде тобі до вподоби, і до вподоби на всіх частотах. Воно завжди було тобі до вподоби, сам знаєш, ти завжди любив його, а сьогодні воно знов тобі випало, от і люби його.

– А я й люблю, – промовив він уголос.

– Що?

– Пити. Не просто пити, а пити оці подвійні заморожені без цукру. Якби випити стільки з цукром, то, певно, вже вивернуло б.

–  Yo lo creo [142]142
  Я вірю (ісп.).


[Закрыть]. А якби хтось інший випив стільки без цукру, то, певно, помер би.

– Може, і я помру.

– Ні, ти не помреш. Ти просто поб'єш свій рекорд, а потім ми підемо до мене, і ти ляжеш спати, і в найгіршому разі хропітимеш уві сні.

– Минулого разу я теж хропів?

–  Horrores [143]143
  Жахливо (ісп.).


[Закрыть]. І називав мене вночі чи не десятьма різними іменами.

– Ти вже пробач.

– Пусте. Як на мене, це смішно, та й годі. Зате я дізналася про тебе дещо таке, чого раніш не знала. А інші дівчата не ображаються на тебе, коли ти їх отак по-різному називаєш?

– Нема в мене ніяких дівчат. Тільки дружина.

– Я щосили намагаюсь добре ставитися до неї і не думати про неї погано, хоч це й дуже важко. Але, певна річ, ганити її при мені нікому не дозволяю.

– А я ганитиму її.

– Ні. Не треба. Це непристойно. Є дві речі, яких я терпіти не можу. Коли чоловіки плачуть. Я розумію, часом їм доводиться плакати. Але я цього не люблю. І ще ненавиджу, коли вони ганять своїх дружин. А вони майже всі це роблять. То не роби цього хоч ти, бо досі нам було так приємно.

– Гаразд. Біс із нею. Не будемо про неї говорити.

– Ну прошу тебе, Томе. Ти ж знаєш, я вважаю, що вона дуже гарна. І вона таки гарна. Справді. Pero no es mujer para ti [144]144
  Але це жінка не для тебе (ісп.).


[Закрыть], Тож не треба її ганити.

– Гаразд.

– Розкажи мені ще якусь веселу історію. Нехай у ній навіть не буде кохання, аби тільки тобі весело було розповідати.

– Не знаю я ніяких веселих історій.

– Ну не будь такий. Ти знаєш їх тисячі. Ось випий ще і розкажи мені веселу історію.

– А чом би тобі й самій не спробувати?

– Що не спробувати?

– Піднести настрій, хай йому чорт.

–  Tú tienes la moral muy baja [145]145
  Твій настрій дуже низький (Ісп).


[Закрыть].

– Авжеж. Я це добре знаю. То розкажи й ти кілька історій, щоб піднести його.

– Ти повинен сам їх розказувати. І ти це знаєш. А я зроблю для тебе будь-що інше, що ти тільки захочеш. І ти це також знаєш.

– Ну гаразд, – сказав Томас Хадсон. – То ти справді хочеш почути ще одну веселу історію?

– Зроби мені ласку. Ось твій дайкірі. Ще одна весела історія, ще один дайкірі – і тобі стане зовсім хороше.

– Даєш гарантію?

– Ні, – відказала вона і, дивлячись на нього, знову заплакала, і сльози полилися з неї легко й природно, наче вода з джерела. – Томе, чому ти не скажеш мені, що з тобою? Я вже й питати боюся. Невже оте саме?

– Так, оте саме, – сказав Томас Хадсон.

Тоді вона по-справжньому заридала, і він змушений був обняти її, намагаючись заспокоїти, а всі в барі дивилися на них. Тепер вона плакала негарно. Плакала відверто й нестримно.

– Бідолашний мій Том, – проказала вона крізь сльози. – Бідолашний Том.

– Заспокойся, mujer,і випий коньяку. 'Нам зараз саме час веселитися.

– Ой, не хочу я веселитися. Ніколи вже більше не веселитимусь.

– Слухай, – сказав Томас Хадсон. – Ось бачиш, що виходить, коли тобі щось розкажеш?

– Я розвеселюся, – мовила вона. – Тільки дай мені якусь хвилину. Зараз піду до жіночої кімнати й повернуся весела.

Розвеселись, розвеселись, хай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Бо мені таки справді погано, і, якщо ти не перестанеш ревти або не облишиш про це говорити, я вшиюся звідси к бісу. А якщо я вшиюся к бісу, то куди мені в біса ще податись? Він добре тямив, який обмежений у нього вибір, і нічий «гріховний дім» зарадити йому не міг.

– Дай мені ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру. No sé lo que pasa con esta mujer [146]146
  Не знаю, що діється з цією жінкою (ісп.).


[Закрыть].

– Справжня поливальниця, – мовив бармен. – От поставити б її замість водогону.

– А як справи з водогоном? – спитав Томас Хадсон.

На це запитання обізвався присадкуватий веселий чолов'яга з перебитим носом, що сидів біля стойки ліворуч від нього. Томас Хадсон знав його в обличчя, але не міг пригадати ні його імені, ні політичних поглядів.

– Та то ж cabrones [147]147
  Падлюки (ісп.).


[Закрыть], – сказав він. – Вони завжди витягнуть гроші на воду, бо вода – найперша необхідність. Є багато необхідних речей. Але води ніщо не замінить, без води не проживеш. На воду їм кожен дасть. І тому ми ніколи не матимем пристойного водогону.

– Мабуть, я не зовсім вас зрозумів.

–  Si, hombre [148]148
  Так, друже (ісп.).


[Закрыть]. Гроші на водогін вони завжди візьмуть, бо водогін конче потрібний. Тим-то вони його ніколи не збудують. Чи зарізали б ви курку, що несе золоті водогони?

– А чом не збудувати водогін, не заробити на ньому добрі гроші й не винайти ще якийсь truco? [149]149
  Трюк, хитра штука (ісп.).


[Закрыть]

– Такого, як з водою, більш не винайдеш. Обіцянка дати воду – це завжди певні гроші. Жоден політик не схоче втратити такого truco,збудувавши пристойний водогін. Трапляється, що політики, конкуруючи між собою в нижчих галузях, стріляють один в одного. Але жоден політик не завдасть такого удару по самих підвалинах політичної економії. Тож дозвольте мені виголосити тост за митницю, за наживу на лотереї, за тверді ціни на цукор і за вічне життя без водогону.

–  Prosit [150]150
  На здоров'я (нім.).


[Закрыть], – сказав Томас Хадсон.

– Ви часом не німець?

– Ні. Американець.

– Тоді випиймо за Рузвельта, за Черчілля, за Батісту і за життя без водогону.

– За Сталіна.

– Авжеж. За Сталіна, за марихуану і за життя без водогону.

– За Адольфа Люка.

– За Адольфа Люка, за Адольфа Гітлера, за Філадельфію, за Джін Танні, за Кі-Уест і за життя без водогону.

Поки вони розмовляли, до бару повернулася Цнотлива Ліл. Вона припудрила обличчя і вже не плакала, проте вигляд мала пригнічений.

– Ти знайома з цим джентльменом? – спитав Томас Хадсон, рекомендуючи їй свого нового чи нововіднайденого приятеля.

– Тільки в ліжку, – сказав той.

–  Cállate [151]151
  Замовкни (ісп.).


[Закрыть], – мовила Цнотлива Ліл. – Він політик, – пояснила вона Томасові Хадсону. – Muy hambriento en este momento [152]152
  Зараз він дуже голодний (ісп.).


[Закрыть].

– Спраглий, – поправив її політик. – До ваших послуг, – обернувся він до Томаса Хадсона. – Що вам замовити?

– Подвійний заморожений дайкірі без цукру. Кинемо кості, кому платити?

– Ні. Платитиму я. В мене тут необмежений кредит.

– Він хороший чоловік, – пошепки мовила Цнотлива Ліл до Томаса Хадсона, поки політик підкликав найближчого бармена. – Політик, але дуже чесний і дуже веселий.

Політик обняв її за талію.

– А ти щодень худнеш, ті vida [153]153
  Моє життя (ісп.).


[Закрыть], – мовив він. – Певно, ми з тобою належимо до однієї політичної партії.

– До водогінної, – сказав Томас Хадсон.

– Воронь боже. Ви що – хочете видерти в нас із рота хліб і налити туди води?

– Випиймо за те, щоб закінчилася ця puta guerra [154]154
  Повія-війна (ісп.).


[Закрыть], – промовила Ліл.

– Випиймо.

– За чорний ринок, – сказав політик. – За нестачу цементу. За тих, хто контролює постачання чорними бобами.

– Випиймо, – погодився Томас Хадсон і додав: – За рис.

– За рис, – мовив політик. – Випиймо.

– Тобі полегшало? – спитала Ліл.

– Авжеж.

Томас Хадсон глянув на неї і побачив, що вона ось-ось знову заплаче.

– Спробуй тільки заплакати, – сказав він, – і я повибиваю тобі зуби.

На стіні за стойкою висів друкований плакат із зображенням Ще якогось політика в білому костюмі та гаслом "Un Alcalde Mejor" – «За кращого мера». Плакат був великі й, і той кращий мер дивився просто у вічі кожному п'яниці.

–  Un Alcalde Peor, —промовив політик. – За гіршого мера.

– Виставляєте свою кандидатуру? – спитав його Томас Хадсон.

– Неодмінно.

– От і чудово, – озвалася Цнотлива Ліл. – Тоді нам треба накреслити нашу політичну платформу.

– Це неважко, – сказав кандидат. – Un Alcalde Peor.Ми маємо виграшне гасло. Навіщо нам ще й платформа?

– Платформа потрібна, – сказала Цнотлива Ліл. – Ти згоден, Томасе?

– Згоден. Може, «Геть сільські школи»?

– Геть, – підтримав кандидат.