Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 57 страниц)

X

Пізнього вечора, тихого й душного, як завжди, поки не знявся вітер, Томас Хадсон сидів у своєму кріслі й намагався читати. Всі вже полягали, та він знав, що не засне, і сподівався приспати себе читанням. Проте й читати не міг і весь час повертався думками до минулого дня. Відновлював усе в пам'яті від самого початку до кінця, і його проймало таке відчуття, ніби його сини, крім хіба що Тома, дуже віддалились від нього, чи, може, то він сам віддалився від них.

Девід прихилився душею до Роджера. Та він і сам хотів, щоб хлопець перейняв од Роджера все, що можна, – адже в ділі той був дуже привабливий і розумний, хоч настільки ж непривабливий і нерозумний був у своєму особистому житті й у своїй письменницькій праці. Девід завжди лишався для Томаса Хадсона загадкою. А от Роджер розумів хлопця куди краще, ніж рідний батько. Томаса Хадсона тішило, що вони так добре розуміють один одного, але того вечора він почував себе неначе покинутим.

Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його засуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.

Як це негарно й нечесно – думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку ввійдеш у звичний ритм життя. Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб їм було цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.

Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.

Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаного листа, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здув вітер.

– Зачинити двері? – спитав Джозеф.

– Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.

– Містер Роджер десь подався берегом, – сказав Джозеф. – Схоже, на той кінець острова.

Томас Хадсон і далі читав листи.

– Ось тут газета, – знову озвався Джозеф. – Я її випрасував.

– Дякую, Джозефе.

– Містере Томе, а це правда про рибину? Те, що казав мені Едді?

– А що він казав?

– Яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.

– Правда.

– Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. Ото й пірнув би за тією рибиною, і взяв її на гак у воді.

– Едді пірнув, – сказав Томас Хадсон.

– Про це він мені не казав, – промовив Джозеф уже не так завзято.

– Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї, – сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту. – А бекону вчора не привезли?

– Здається, у нас ще трохи є, – відповів Джозеф. – Добре ви сьогодні їсте.

– І, будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.

– Едді пішов додому лікувати око.

– А що таке з його оком?

– Та хтось присвітив йому вчора кулаком. Томас Хадсон здогадувався, як це могло статись.

– Йому тільки око підбили?

– Геть усього помолотили, – відказав Джозеф. – А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить тому, що він розказував. А таки жаль.

– Де він бився?

– Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з ким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й із Середнього дрочити його. Там тепер, на тому будівництві, є кілька справжніх харцизяк.

– То нехай з ним піде містер Роджер, – сказав Томас Хадсон.

– От здорово! – Джозефове обличчя враз засяяло. – Тоді сьогодні буде на що подивитися.

Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.

– Апетит у вас сьогодні непоганий, – зауважив Джозеф. – Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.

– Я завжди багато їм.

– Не завжди, – заперечив Джозеф.

Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.

– Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом, – звелів він Джозефові. – Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?

– Він уже попив, – сказав Джозеф.

Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть спухли. Спухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.

– Не було з мене вчора пуття, – сказав він. – Здається, Томе, я все тут записав.

– Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?

– Вдома мені гірше, – відказав Едді. – Зате сьогодні рано ляжу спати.

– І не лізь ти більше битися через ту історію, – сказав Томас Хадсон. – Це однаково нічого не дасть.

– Я й сам знаю, – проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи. – Тільки все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.

– Джозеф казав, що ти з багатьма бився.

– Аж поки хтось забрав мене додому, – відповів Едді. – Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.

– Хіба тебе не побили?

– Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.

– Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?

– Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.

– Он як?

– Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, а насправді щоразу починав я сам. Не таланило вчора правді, Томе. Не таланило – і край.

–. І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?

– А чом би й ні? – відказав Едді. – Вчора привезли м'ясо на біфштекси. Та ще й яке – самий м'якуш. Ви б подивилися на те м'ясо. А до біфштексів думаю зробити картопляне пюре з підливою й тушковані боби. На салат маємо латук, є й свіжі грейпфрути. Хлопці добре їдять пиріг, а в нас є консервована малина– то буде такий пиріг, що куди. І морозиво вчора привезли, якраз до пирога. Ну, що ви скажете? Думаю як слід нагодувати цього малого паршивця Девіда.

– А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?

– Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.

– Яка вона була під водою?

– Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.

– А вона тебе бачила?

– Хто її знає. З вигляду їй до всього було байдуже.

– Як гадаєш, вона була стомлена?

– По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.

– Такої рибини ми вже більш ніколи не побачимо.

– Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.

– Я думаю намалювати все це Девідові на згадку.

– Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.

– Я намалюю все правдивіше, ніж на фотографії.

– От коли ви так малюєте, мені подобається.

– Страшенно важко буде змалювати те, що діялось під водою.

– Ця картина буде схожа на оту зі смерчами, що висить у Боббі?

– Ні. Вона буде зовсім не така, але, сподіваюся, краща. Я думаю вже сьогодні взятися до ескізів.

–. Мені подобається й та зі смерчами, – сказав Едді. – А Боббі, той просто схибнувся на ній, і він таки вміє довести своє, і люди вірять, що тоді й справді було стільки смерчів водночас, як на тій картині. Але цю, з рибиною у воді, буде достобіса важко намалювати.

– Гадаю, що намалюю, – мовив Томас Хадсон.

– А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?

– Гадаю, що зможу.

– Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку – як рибина викидається з води, а потім – як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.

– Сьогодні ж почну робити ескізи.

– Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні, – сказав Едді. – Хлопці ще сплять?

– Сплять усі троє.

– Ет чорт, – мовив Едді. – Після цієї рибини мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.

– Добре було б прикласти тобі під око п'явку.

– К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.

– Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.

– Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?

– Ні.

– Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо?

– Приземкувата, коротконога, – сказав Томас Хадсон. – І майже така сама завширшки, як і заввишки.

– Ото, мабуть, гладенна, – не вгавав Едді. – Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто зроду не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати отой м'якуш, що нам привезли, вони 6 очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й занедужали б через те м'ясо.

– Мені треба дописати листи, – нагадав йому Томас Хадсон.

– Даруйте, Томе.

Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділових листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу – купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.

– Претензій не маєте, Томе? – гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона. – Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! – гримнув він на здоровенного негра в брилі, що поткнувся до каюти. – Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?

– Едді каже, чудове.

– От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.

– До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.

– Може, вам потрібні гроші?

– Ні. Ще маю.

– Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд… Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?

Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».

– А, це ви, Томе, – сказав містер Боббі. – Заходьте, сідайте. Чого це вас не видно? Ми щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща.

– Та ще начебто зарано.

– Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова». – Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону. – Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.

– Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.

– Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна тільки те й робити, що малювати.

– Вчора ми виходили в море, і я теж не працював.

Томас Хадсон дивився на велике полотно із смерчами, що висіло на стіні в глибині бару. Непогана картина, подумав він, саме на тому рівні, якого я досяг на сьогодні.

– Довелось почепити її вище, – сказав Боббі. – Вчора ввечері один тут так набрався, що спробував залізти в човен. А я сказав йому: якщо прорве ногою полотно, то викладе десять тисяч доларів. І констебль сказав те саме. Констебль теж придумав одну картину, щоб ви намалювали, а він почепить її у себе вдома.

– Що ж то має бути?

– Він не захотів казати. Сказав тільки, що має дуже цікавий задум і збирається обговорити його з вами.

Томас Хадсон придивився до полотна пильніше. На ньому видніли якісь подряпини.

– Це ж таки картина, хай їй чорт, – гордо промовив Боббі. – Ось недавно ще один раптом як закричить та як пожбурить повний кухоль пива в один із смерчів… Та ви на ній і сліду не знайдете. Навіть прим'ятинки не лишилося. Пиво стекло, як вода, та й по всьому. Побий мене грім, Томе, ви таки міцно її намалювали!

– А проте так вона не довго житиме.

– Ну, поки що її ніякий чорт не бере, – сказав Боббі. – Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.

Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.

– Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибину. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув від нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.

– Препогана вийшла історія. Навіть і розповідати про неї нікому не буду.

– І добре зробите, – сказав Боббі. – Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжнього питва. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?

– Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.

– Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.

Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного Дня, як от учора, він міг би безпечно переплисти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре кидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі проплисти через обмілину до гавані.

Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога: вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.

– Клієнти, – мовив містер Боббі. – Сподіваюся, пристойні люди. Давно ми вже не бачили тут таких яхт – відколи закінчився сезон тунця.

– Що це за яхта?

– Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.

– Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.

– Схоже на те, – сказав Боббі. – Ото їх, мабуть, нажбурляло та нахитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.

– Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.

– Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.

– Тоді віскі з лимоном.

– Ірландського віскі, без цукру, – сказав Боббі. – На трьох. Онде Роджер іде.

Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.

Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що збігся від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові взялося смугами від солі та сонця.

– Хлоппі ще сплять, – сказав він Томасові Хадсону. – Хтось побив Едді. Ти бачив?

– Та він учора цілий вечір бився, – озвавсь Боббі. – А загалом нічого особливого не було.

– Не люблю, коли Едді встряє в історії, – сказав Роджер.

– Але ж нічого з ним не сталося, Роджере, – запевнив його Боббі. – Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого лихого.

– Я тривожусь за Девіда, – сказав Роджер Томасові Хадсону. – Даремно ми йому це дозволили.

– Здається, він уже одійшов, – відказав Томас Хадсон. – Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший, мав це припинити.

– Ні. Ти звірився на мене.

– Відповідати повинен батько, – сказав Томас Хадсон. – А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.

– Але ж я взяв на себе що відповідальність, – заперечив Роджер. – Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.

–. Я знаю, – сказав Томас Хадсон. – Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.

– І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.

– Я батько. Я й винен.

– От клята чортівня вийшла з цією рибиною, – сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі. – То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.

– Ну ні, – мовив Роджер. – Очі б мої не бачили тієї більшої. – Що це з вами, Роджере? – спитав Боббі.

– Нічого, – відказав Роджер.

– Я збираюсь намалювати ту рибину для Девіда, – сказав Томас Хадсон.

– Чудова думка. А зможете?

– Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.

– Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?

– Слухай, Роджере, ти що – виводив своє сумління на прогулянку по острову?

– Босоніж, – сказав Роджер.

– А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа. – Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й спиртним, – сказав Роджер. – Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.

– Дякую, сер, – мовив Боббі. – Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.

– Я не мав права ризикувати дитиною, – сказав Роджер. – Та ще й чужою.

– Все залежить від того, задля чого ти ризикував.

– Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.

– Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля рибини, певна річ.

– Ще б пак, – сказав Роджер, – Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.

– Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.

– Він мій герой, цей малий чортяка, – сказав Роджер.

– Оце вже достобіса краще, ніж коли ти сам був для себе героєм.

– А скажеш ні? – спитав Роджер. – Він і твій герой.

– Згоден, – відповів Томас Хадсон. – Хай він буде героєм для нас обох.

– Роджере, – обізвався містер Боббі, – а ви з Томом часом не родичі?

– З чого ви взяли?

– Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.

– Дякую, – сказав Томас Хадсон. – А за себе дякуй сам, Роджере.

– Я дуже вдячний вам, Боббі, – мовив Роджер. – То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?

– Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.

– Ні, ми не родичі, – сказав Томас Хадсон. – Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.

– Ну, то й під три чорти, – сказав містер Боббі. – Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів – і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів, – від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.

– І ви слухаєте, Боббі?

– Тільки бій годинника на Великому Бені. Все інше виводить мене з рівноваги.

– Боббі, – промовив Роджер, – ви видатна людина, добра людина.

– Ні те, ні те. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.

– Ваша правда, – сказав Роджер, – Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?

– Клієнти, – відказав Боббі. – А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хто б вони не були.

Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:

– Я не хотів казати дурниць відносно Деві.

– А ти й не казав.

– Я тільки хотів… А чорт, як би це простіше висловити… Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я сам був для себе героєм.

– Я не маю права тебе шпигати.

– Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.

– Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.

– А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?

– Пиши як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.

– Мені треба спробувати краще все зрозуміти, Томе.

– А ти й пробуєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.

– Вона наклала на себе руки, – сказав Роджер.

– Коли?

– Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя й намалював ту картину.

– Пробач, – мовив Томас Хадсон.

– Вона вже давно до цього вела, – сказав Роджер. – Добре, що я вчасно відступив.

– Ти ніколи б цього не вчинив.

– Не знаю, – сказав Роджер. – Мені такий вихід здавався цілком логічним.

– Не вчинив би хоча б з тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на Деві?

– Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде приклад.

– От тепер ти таки верзеш дурниці. Боббі посунув до них склянки.

– Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Кінчайте, Роджере.

– Уже скінчив.

– Ну й добре, – сказав Боббі. – Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе було базікав, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство – річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.

«Та ось же він перед вами, – відказує Здоровило Гаррі. – Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало геть осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі міркував собі, що той світ – це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.

Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау – для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати.

Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протвережувало його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.

На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той світ не втрапите». А він мені: «Я вже готовий. Уже en route [77]77
  В дорозі (франц.).


[Закрыть]. Вирушаю. Ось вам гроші за питво. Я зробив свій фатальний вибір».

«Візьміть здачу», – кажу я.

«Не треба мені здачі. Залиште її для Здоровила Гаррі, щоб мав на що випити перед тим, як рушить за мною».

І – за двері, на причал Джонні Блейка, а там – у воду. Саме був відплив, і ніч темна, без місяця, то тільки його й бачили. Десь через два дні винесло до мису. Шукали його, звісно, тієї ночі, всі як є. Я гадаю, він гепнувся головою об якусь стару бетонну підпору, і його потягло геть за відпливом. Потім повернувся Здоровило Гаррі й оплакував його, аж поки пропив усю здачу. А здача була з двадцяти доларів. Тоді Здоровило Гаррі каже мені: «Ти знаєш, Боббі, я так собі думаю, що наш Самогубець був ненормальний». І таки вгадав, бо коли якийсь його родич приїхав забрати тіло, то пояснив комісарові, що Самогубець хворів на якусь там машинальну, чи що, депресію. Ви ніколи на неї не хворіли, Роджере?

– Ні, – відказав Роджер. – І думаю, що тепер уже не захворію.

– Оце-то розмова, – сказав містер Боббі. – І ніколи не жартуйте дурними балачками про той світ.

– К бісовій матері той світ, – мовив Роджер.