Текст книги "Твори в 4-х томах. Том 4"

Автор книги: Эрнест Миллер Хемингуэй

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 57 страниц)

Сімейство Девісів – Білл, Енні та двоє малих, Тео й Нена, – жило в горах над Малагою, на віллі, яка називалася «Консула». Там біля воріт, коли вони не були заперті, чергував сторож. До будинку вела довга під'їзна алея, посилана гравієм і обсаджена кипарисами. Там був сад не гірший від мадрідського Ботаніко. А в чудовому великому прохолодному будинку – просторі кімнати, і очеретяні мати на підлозі, і багато книг, а на стінах старовинні карти і добрі картини. Там були каміни, де в холодну погоду розводили вогонь.

Там був басейн для плавання, куди вода надходила з гірського джерела, і там не було телефону. Там можна було ходити босим, тільки не варто було цього робити, бо травень був прохолодний і сонце не зігрівало мармурових сходів. Їли там смачно, пили вволю. Кожен міг робити, що хотів, і, коли я, прокинувшись уранці, виходив на відкриту галерею, що оперізувала другий поверх будинку, і дивився на верхівки сосен у парку, за якими виднілися гори і море, і слухав, як шумить у сосновому гіллі вітер, мені здавалося, що кращого місця я ніколи не бачив. У такому місці чудово працюється, і я сів за роботу з першого ж дня. Я мав цілих два тижні в запасі: нам досить було виїхати в середині травня, щоб потрапити в Мадрід на перший бій биків ферії святого Ісідора.

В Андалузії весняний сезон кориди уже закінчувався. Севільська ферія щойно скінчилася. Той, хто не був там, нічого не втратив. В день, коли «Констітьюшн» кинув якір у порту Альхесіраса, в Херес-де-ла-Фронтера мав відбутися перший в цьому сезоні виступ Луїса Мігеля в Іспанії, але він прислав свідоцтво від лікаря, що виступати не може через отруєння птомаїном, – либонь, поїв зіпсованих рибних консервів на святі, яке влаштував у себе на фермі на честь Ельзи Максвелл. Такий початок не обіцяв нічого втішного, і ще менш утішно виглядали знімки й звіти про це свято, вміщені в газетах. Мені спало на думку, що найліпше, мабуть, залишитися на віллі «Консула», працювати, купатися і вряди-годи їздити на бій биків, якщо трапиться цікавий поблизу. Та я обіцяв Антоніо прибути на храм святого Ісідора в Мадрід, і, крім того, мені треба було зібрати додатковий матеріал для задуманого додатку до «Смерті пополудні».

Усі чекали, що ми будемо на кориді 3 травня в Хересі, коли Антоніо вбив двох биків з ферми Хуана Педро Домека, показавши чудову роботу. Багато хто питав Антоніо, де його компаньйон, чому він не приїхав, – так принаймні розповідав Руперт Белвілл, який просто з Хереса з'явився в «Консулу» на сірому, схожому на жучка «фольксвагені», куди його шість з половиною футів було важче втиснути, ніж у кабіну винищувача. Антоніо, як він казав, відповідав цікавим: «Ернесто треба працювати, так само, як і мені. Ми з ним у середині місяця зустрінемося в Мадріді». З Рупертом приїхав Хуаніто Кінтана, і я запитав його, як Антоніо зараз.

– Краще ніж будь-коли, – сказав Хуаніто. – Він став упевненіший і зовсім спокійний. Він ні на хвилину не дає бику перепочити. Ось скоро побачиш сам.

– Якихось промахів ти не помітив?

– Ні. Ніяких.

– А як він забиває бика?

– Перший раз він цілить високо, опустивши мулету дуже низько. Якщо шпага упреться в кістку, то вдруге він бере ледь-ледь нижче, щоб попасти в артерію. Він точно знає, наскільки можна взяти нижче, не порушуючи правил, і вбиває хоробро; але він навчився не попадати в кістку.

– Так ти думаєш, ми в ньому не помилилися?

– Ні, hombre, ні. Він виправдує всі сподівання, а те, що він переніс, лише пішло йому на користь. Він не став ні з якого погляду слабший.

– А ти як – здоровий?

– Цілком і дуже радий, що ми знову разом. У цьому сезоні нам буде на що подивитися.

– А як Луїс Мігель?

– Ернесто, я не знаю, що тут сказати. Торік у Вітторії йому довелося мати справу зі справжніми биками. Не з такими, які бували в наш час, але все-таки це були справжні бики, і він не міг з ними впоратися. Вони не корилися йому, а він звик панувати на арені.

– Що ж, хіба він працює лише з такими, у яких підправлені роги?

– Звісно, ні. Але ж ти знаєш, як це буває.

– А в якій він зараз формі?

– Кажуть, у чудовій.

– Тим краще для нього.

– Так, – сказав Хуаніто. – Але Антоніо – це лев. Тільки Хосе і Хуан викликали в мене таке саме почуття. Він може зробити те, що треба, і зробить те, що треба, і змусить бика зробити те, що треба, весь час залишаючись господарем бою.

– Були й інші, які викликали у нас це почуття, – сказав я. – Сам знаєш.

– Авжеж, – мовив Хуаніто. – Але їх не надовго вистачило. А Антоніо був серйозно поранений уже одинадцять разів, і після кожної рани він ще кращий.

– Це виходить, мало не кожен рік, – сказав я.

– Саме кожен рік, – мовив Хуаніто.

Я тричі постукав по стовбуру великої сосни, біля якої ми стояли. Вітер гойдав верхівки дерев, і скільки б разів ми не були присутні на кориді тієї весни й літа, завжди віяв міцний вітер. Я не пам'ятаю іншого такого вітряного літа в Іспанії, і всі відзначали, що ніколи ще не було так багато важких каліцтв на арені, як цього сезону.

Для мене велика кількість потерпілих у минулорічних боях пояснюється, по-перше, вітряною погодою, бо вітер відносить убік плащ або мулету, і людина раптом залишається неприкритою і незахищеною перед биком; по-друге – тим, що всі матадори, які виступали, змагалися з Антоніо Ордоньєсом і старалися наслідувати його, незалежно від того, був вітер чи ні. Були й інші причини, про них я скажу згодом.

Людям, далеким від кориди, завжди здається дивним, що так багато матадорів буває поранено і так мало помирає. Секрет тут простий: антибіотики і сучасна техніка хірургії. Життя матадора такою самою мірою залежить від пеніциліну та інших антибіотиків, як від його вірних помічників. Пеніцилін – невидимий член куадрильї. Без антибіотиків десятків два матадорів та новільєро, поранених торік, загинуло б. При антибіотиках та сучасній хірургічній техніці багато знаменитих матадорів минулого залишилися б живі.

Про це розмовляли ми з Хуаніто, прогулюючись по саду «Консули»; пригадували різні випадки, перебирали імена людей, яких ми обидва добре знали і які померли молодими, і прикидали, кого з них можна було врятувати і кого ні. Ми тоді ще не знали, яке літо нас чекає, та в нас обох було тривожно на душі.

Бій биків без суперництва нічого не вартий. Але таке суперництво смертельне, коли воно відбувається між двома великими матадорами. Адже якщо один від бою до бою робить те, чого ніхто, крім нього, зробити не може, і це не трюк, але дуже небезпечна гра, можлива лише завдяки залізним нервам, витримці, сміливості та мистецтву, а другий намагається зрівнятися з ним чи навіть перевершити його, – тоді досить нервам суперника не витримати хоч мить, і така спроба закінчиться важким пораненням або смертю. Або ж йому доведеться вдаватися до трюків, а коли публіка навчиться відрізняти трюк від справжнього мистецтва, його поразка неминуча, і добре, як він ще лишиться живий і втримається на арені.

Перші дванадцять днів травня збігли непомітно. Я рано вставав і брався до роботи, у полудень ходив купатися, але плавав недовго, щоб не втомитися; до другого сніданку всі сідали пізно, потім іноді спускалися в місто за поштою та газетами, заходили і в нічний шинок у дусі Сіменона при «Мірамарі», великому приморському готелі в центрі Малаги, де у нас завелися знайомі серед обслуги, потім поверталися в «Консулу» й обідали завжди пізно.

Тринадцятого травня ми виїхали до Мадріда на кориду.

Коли їдеш незнайомою дорогою, всі відстані ніби подовжуються, важкі відтинки шляху здаються ще важчими, небезпечні повороти ще небезпечнішими, а круті спуски виглядають зовсім прямовисними. Так, ніби ти знов став хлопчиком або підлітком. Але шлях з Малаги до Гренади через гірський перевал – не жарти, навіть якщо знаєш кожний вигин цієї дороги, кожний об'їзд, який може полегшити їзду. Цього разу, з шофером, рекомендованим Біллу кимось із знайомих, це було просто жахливо. Він усі повороти робив не так, як потрібно. Він тільки й знав, що сигналив, нібито це могло вчасно зупинити якийсь зустрічний навантажений ваговоз, – і в мене не раз душа тікала в п'яти і на спусках, і на підйомах. Я намагався дивитися на долини, на ферми і на маленькі кам'яні містечка, що залишилися внизу, під нами, на ламані лінії хребтів, що збігали до моря. Я бачив темні, голі стовбури коркових дубів, з яких уже місяць як зрізали кору, зазирав у глибокі розпадини, що відкривалися на поворотах, проводжав очима дрокові поля з лисинами вапняку, що пливли до кам'янистих круч, і мимоволі терпів усе безглуздя цієї їзди, іноді лише намагаючись порадою чи стриманим наказом відвести неминучу загибель.

В Хаені наш шофер мало не збив людину, що переходила вулицю, бо мчав з ідіотичною швидкістю, не думаючи про пішоходів. Після цього він почав більше прислухатися до порад, та й дорога тепер пішла краща, і ми щасливо перетнули в Байлені долину Гвадалквівіру, піднялися на плато і знов поїхали гористою місцевістю, вздовж Сьєрра-Морени. Ми проїжджали кам'янисті кручі Навас-де-Толоса, де християнські королі Кастілії, Арагону та Наварри завдавали колись поразки маврам. Ці місця зручні і для оборони, і для наступу (якщо вже взятий перевал), і зараз, сидячи в швидкій машині, дивно було думати про те, як було просуватися цією самою місцевістю 16 липня 1212 року і як виглядали тоді ці голі гірські луки.

Крутий і звивистий підйом привів нас до перевалу Деспенья-перрос, який розділяв мов кордон Андалузію та Кастілію. Андалузці кажуть що на північ від цього перевалу не народився ще ні один путящий матадор. Дорога і тут гарна і для доброго водія не становить ніякої небезпеки, а на самому перевалі є кілька ресторанчиків та готелів, з якими ми мали близько познайомитися цього літа. Але того дня ми поспішали, добре, що їхати було тепер легко, і зупинилися лише в першому містечку після перевалу, біля будинку, за яким дорога зразу різко йшла вниз. На даху цього будинку двоє лелек вили гніздо. Воно ще не було готове, і між лелеками йшла любовна гра. Самець дзьобом погладжував самичці шию, а вона то дивилася на нього з лелечою ніжністю, то відводила очі, і він знов починав гладити їй шию. Ми зупинилися, і Мері зробила кілька знімків, хоча освітлення було погане.

Ми згадали, як 1953 року по дорозі до Африки прочитали велику статтю, надруковану в ілюстрованому французькому журналі, про те, що лелеки в Європі майже перевелися і, мабуть, приречені на вимирання, і як пізньої зими цього року ми бачили тисячі лелек, що летіли з Ефіопії за хмарами сарани та інших шкідників, що є бичем Африки. Ці два лелеки були першими, яких нам довелося побачити в Іспанії, але протягом літа ми їх зустрічали сотнями. За тридцять п'ять років я ще не бачив такої сили лелек. Згодом ми часто їздили цією дорогою і бачили, як вивелося в гнізді двоє лелечат і як батько й мати годували й виховували їх; а коли ми востаннє проїжджали тут, уже наприкінці жовтня, гніздо було порожнє: вся сім'я відлетіла.

Коли ми спустилися в долину Вальдепеньяс, виноградні лози були не вищі за долоню, і безконечні акри виноградників гладдю стелилися до підніжжя гір, що темніли вдалині. Вино Вальдепеньяс добре пити вранці в якійсь мадрідській таверні, в компанії давніх знайомих, таких самих ранніх пташок, як і ти. Це вино без претензій. Воно жорсткувате й чисте на смак, і від нього всередині розгоряється несильний, швидко гаснучий вогонь, після якого не залишається попелу, і якщо ти зігрівся, то пити більше не хочеться. Спечного дня воно зберігає прохолоду в затінку і на вітрі. Воно холодить, а потім піддає жару – небагато, аби тільки нагадати про себе. Друга склянка знову холодить, а жару піддає, тільки коли це потрібно, щоб мотор працював. Вальдепеньяс – шампанське бідняків, але цеберки з льодом для нього не потрібні. Ці грона так дозрівали і з них так давили сік, щоб можна було пити вино за будь-якої температури; а перевозять його в звичайних бурдюках. Ми їхали по доброму шосе, недавно прокладеному через цей виноградарський край, і дивилися, як спурхують куріпки з узбіччя грунтового путівця, що йшов, паралельно до шосе, і надвечір уже були в Мансанаресі, де й зупинилися в готелі на нічліг. До Мадріда звідси було всього сто сімдесят чотири кілометри, але нам хотілося подолати цей шлях при денному світлі, до того ж корида мала початися завтра тільки о шостій вечора.

Рано-вранці ми з Біллом Девісом вийшли з готелю, де всі ще спали, і спустилися в центр цього старого ламанчського містечка, повз низьку тиньковану огорожу, за якою лежала арена для кориди – та сама арена, де Ігнасіо Санчес Мехіас дістав фатальну рану в бою, оспіваному Лоркою; потім вузькими вуличками ввійшли на соборний майдан і потрапили в юрбу городян, що верталися з базару. Базар був галасливий, людний, привіз великий, але багато покупців нарікали на дорожнечу, надто риби та м'яса. Після Малаги, де розмовляють незнайомим мені діалектом, так приємно було чути чудову дзвінку іспанську мову і розуміти кожне слово.

Літній іспанець підійшов до мене і сказав:

– Не купуйте нічого. Все дороге. Я нічого не купив.

– Що ж ви їстимете?

– А я почекаю кінця базару, – сказав він. – Під кінець вони хоч-не-хоч спустять ціни.

– Якщо говорити про рибу, то вам не доведеться довго чекати.

– Авжеж, – відповів він. – Он до тих сардин скоро вже можна буде підступитися. Адже я тутешній. Мені квапитися нікуди. Але ви нічого не купуйте. Не давайте поганого прикладу іншим.

Ми випили в таверні кави з молоком, вмочаючи в нього скибки смачного хліба, і довершили снідання кількома склянками вина та шматочками манчегського сиру. Біле вино було смачніше за червоне. Місто залишилося осторонь від нового шосе, і чоловік за стойкою сказав мені, що в таверні нині рідко побачиш приїжджого.

– Мертвим стало місто, – промовив він. – Тільки в базарні дні й оживає трошки.

– Як з вином у нинішньому році?

– Зараз ще рано говорити, – відповів він. – Ви знаєте стільки ж, скільки я. Звичайно у нас добре і завжди однакове. Виноград росте, як бур'ян.

– Я люблю ваше вино.

– Я сам його люблю, – сказав він. – Тому-то й лаю. Чого не любиш, те не лаєш. Так уже повелося тепер.

Швидкою ходою ми відмахали три кілометри назад, у готель. Тепер іти довелося вгору, і це було добрим моціоном. Місто, яке ми покидали, виглядало понурим, і розлучатися з ним було легко. Коли ми повантажилися і машина виїхала на путівець, що вів до нового шосе, шофер щиро перехрестився.

– Щось негаразд? – запитав я. Він уже раз хрестився так першого вечора, коли ми їхали з Альхесіраса до Малаги, і тоді я вирішив, що ми проїжджаємо місце, де колись сталося нещастя. І шанобливо схилив голову. Але тепер був ясний ранок, випадав лише короткий переїзд до столиці чудовою дорогою, а особливою побожністю наш шофер, судячи з його розмови, не відзначався.

– Та ні, все гаразд, – сказав він. – Це щоб нам щасливо дістатися до Мадріда.

Не для того тебе наймали, щоб їхати, уповаючи на чудо чи на промисел божий, подумав я. Треба знати своє діло, якщо сідаєш за кермо, та гарненько перевірити гуму, перш ніж запрошувати господа бога в напарники. Але тут я згадав про жінок, і дітей, і про те, яке важливе єднання в цьому тлінному світі, – і також перехрестився. Потім, щоб виправдати цю надзвичайну турботу про нашу власну цілість, мабуть, трохи передчасну, якщо врахувати, що ми збиралися добрих три місяці гасати вдень і вночі дорогами Іспанії, і досить егоїстичну, оскільки нам випадало провести цей час у середовищі матадорів, я помолився за всіх, кого міг вважати заложниками долі; за всіх друзів, хворих на рак, за всіх знайомих жінок, живих і померлих, і за Антоніо, щоб йому дісталися гарні бики. Остання молитва не була почута, зате після ризикованого пробігу через Ламанчу та кастільські степи ми все ж таки щасливо добралися до Мадріда і звідси вже відправили нашого шофера назад, до Малаги, бо біля самого готелю «Суесія» з'ясувалося, що він уявлення не має про те, що значить поставити машину у великому місті.

Зробити це довелося зрештою Біллу, і він же взяв на себе шоферські обов'язки на весь сезон. Виявилося, що водійський досвід нашого шофера обмежувався їздою на ваговозі та ще й з обов'язками лише підручного. Нам його рекомендували з щиро іспанською безпосередністю тому, що він доводився комусь далеким родичем, був чесним, добропорядним хлопцем і потребував роботи. Ми делікатно пояснили йому, що не можемо користуватися його послугами, бо він не знає мадрідських вулиць і мадрідських порядків – що цілком відповідало істині – і він з незаплямованим послужним списком вернувся до свого ваговоза.

Під час зупинки в Аранхуесі, поки нашу машину мили й заправляли, ми пройшли до старого ресторану на південному березі річки Тахо і замовили спаржу та біле вино. Річка була зелена, вузька і глибока. Вздовж берегів росли дерева, по воді пливли занесені течією водорості, і біля пристані марно гойдалися човни, призначені для прогулянок вгору по річці, до старовинного королівського парку. Довкола було тихо, і аранхуеський ресторан нагадував будиночок на Сені біля Ба-Медона з картини Сіслея. Спаржа була буйна, біла, ніжна на смак, і було приємно снідати нею в затінку дерев, дивлячись, як плюскотить у річці риба, і попиваючи м'яке неміцне вино перед підйомом на суху білу сувору височину, яку перетинає дорога, що веде до Мадріда.

Готель «Суесія», новий і чепурний, збудований позаду кам'яниці, де колись були кортеси, за кілька хвилин ходьби від старого Мадріда. Руперт Белвілл та Хуаніто Кінтана, що приїхали раніше, розповідали, що Антоніо ночував у готелі «Веллінгтон» у новій, фешенебельній частині міста, де розташовано більшість нових готелів. Він хотів виспатися і одягнутися поза домом, щоб урятуватися від репортерів, шанувальників і вболівальників, що штурмували його. До речі, «Веллінгтон» недалеко від арени цирку, a це важливо, бо під час храму святого Ісідора вулицями ледве проб'єшся. Антоніо любить завчасу бути на місці, і, крім того, безконечні зупинки через вуличні затори хоч кого можуть вивести з рівноваги. А перед боєм це зовсім ні до чого.

У номері Антоніо юрмився народ. Багато було знайомих. Ще більше незнайомих. У вітальні зібралося обране коло шанувальників. Більшість – люди середнього віку. Тільки двоє молодих. Всі мали дуже врочистий вигляд. Було багато людей, так чи інакше пов'язаних з коридою, кілька репортерів, серед них двоє з французьких ілюстрованих видань і з ними фотографи. Зовсім бракувало врочистості тільки Каетано, старшому брату Антоніо, та Мігелільо, його служникові.

Каетано поцікавився, чи я захопив свою срібну фляжку з горілкою.

– Так, – сказав я. – Для надзвичайного випадку.

– Зараз саме такий випадок, Ернесто, – сказав він. – Ходімо в коридор.

Ми вийшли, випили за здоров'я один одного, потім вернулися, і я пішов у кімнату, що слугувала Антоніо за гардеробну. Він одягався.

Він нітрохи не змінився, хіба що змужнів, і, крім того, засмаг, і поздоровшав від життя на фермі. В ньому не відчувалося ні хвилювання, ні врочистості. Через годину з чвертю він мав вийти на арену і точно знав, що це значить, що йому треба робити і що він робитиме. Ми дуже зраділи один одному, і для кожного з нас усе було так само, як бувало завжди.

Я не люблю гардеробних і перев'язочних, і тому, після того як він запитав про здоров'я Мері, а я – про здоров'я Кармен í ми домовилися повечеряти разом, я сказав:

– Ну, я піду.

– Ти зайдеш потім?

– Зайду, – сказав я.

– Отже, до вечора, – промовив він і посміхнувся своєю усмішкою шибеника-хлопчака, яка так природно, легко й невимушено набігала на його обличчя ще до першого сезону в Мадриді Він думав про близький бій, але ця думка не тривожила його.

Трибуни були переповнені, але корида не вдавалася. Бики були кепські, нападати не зважувалися, – уже рвонувшись уперед, раптом зупинялися на всьому скаку. Вони були загодовані, важкі не по зросту, і коли вже кидалися на коней, то дуже швидко видихалися і припадали на задні ноги.

Вікторіано Валенсіа, який у Мадріді складав іспит на звання матадора, показав усім, що він хоч і мав кілька блискучих виступів, проте майбутнє його непевне – він іще тільки учень. Хуліо Апарісіо, досвідчений і вправний матадор, виступав просто безглуздо. Він не робив нічого, щоб приховати вади своїх биків, а лише показував глядачам, що бики не здатні нападати самі і їх треба змушувати до цього. Як це іноді трапляється серед матадорів, йому вадило те, що, заробивши напочатку своєї кар'єри чимало грошей, він тепер, не наражаючись на небезпеку, просто чекав бика, замість узяти від кожної тварини все, що вона може дат Апарісіо не показав нічого цікавого з жодним биком, проте убив їх вправно, швидко й нехитро, щоб довести знавцям, а також і собі, що бодай щось він уміє робити майстерно. Але нікого це не хвилювало.

Антоніо врятував кориду від повного провалу і показав мадрідцям взірець того, на що він тепер здатний. Бик йому попався зовсім негодящий. Він обходив коней і ніяк не зважувався напасти відкрито. Але Антоніо легко й граційно підманював його плащем, кликав, учив, підбадьорював, щоразу все ближче й ближче пропускаючи повз себе. Він робив з нього бойового бика У публіки на очах. Здавалося, він проникає в бичачу голову й орудує там рішуче і вміло, поки бик не зрозуміє, чого від нього хочуть.

За цей час, що я його бачив, він довів до досконалості своє вміння володіти плащем. Це були не просто певні й точні пасе, про які мріє будь-який матадор. Кожний помах скоряв бика, змушував його йти за плащем, описувати коло так, що роги проходили за кілька сантиметрів від Антоніо, чиї рухи були плавні й розмірені, ніби в сповільненому фільмі чи уві сні.

Взявши мулету, Антоніо не вдавався ні до яких хитрощів. Бик тепер належав йому. Він його підготував, і довів до довершеності і зробив слухняним собі, ні разу не завдавши йому болю. Він підзивав його, держачи мулету в лівій руці, і обводив круг себе знову й знову, потім змусив пригнути голову і одним рухом кисті привів у положення для смертельного удару.

Перший раз, коли Антоніо вгородив шпагу, ретельно націлившись на горб між лопатками, вістря вперлося в кістку. Тоді він націлився знову і ввігнав шпагу в те саме місце, і вона загналася до самого ефеса. Коли пальці Антоніо обагрила кров, бик уже був мертвий, але ще не знав цього. Антоніо стежив за ним, високо піднявши руку, керуючи його смертю, як керував цією єдиною сутичкою його недовгого життя, і бик раптом здригнувся і поваливсь на пісок.

Другий бик справляв велике враження, проте він виснажився, нападаючи на коней, і почав уникати бою, й гальмувати задніми ногами в кінці атаки. Він нападав зовсім невміло й безглуздо буцав то правим, то лівим рогом, здебільшого правим. Захищався він теж незграбно. Він був нервовий, розгублений і ніяк не хотів нападати, в яку б частину арени не заманював його Антоніо. У різних биків, як правило, з'являється впевненість як не в одній, то в іншій частині арени, але хоч Антоніо працював близько від цього бика, низько й ритмічно, а тоді накинувся на нього, щоб розвернути його, нав'язати йому свою волю і припинити ці напівнапади, безладне буцання й метушню, бик все одно метушився і підгинав хвоста. Показати сучасну фаену з таким биком, не покалічивши себе, було неможливо. Але вистава розпочалася, і вихід був тільки один: швидко покінчити з цією метушливою твариною. Антоніо так і вчинив.

Коли після бою ми сиділи поряд на його ліжку в номері готелю «Веллінгтон» – він уже прийняв душ і трохи прохолов, – Антоніо запитав мене:

– Ну як, Ернесто, ти задоволений першим?

– Ти знаєш сам, – сказав я. – Усі знають. Тобі довелося зробити цього бика. Тобі довелося вигадати його.

– Атож, – промовив він. – Але вийшло загалом непогано.

Погода стояла дощова, вітряна, і ферія здавалася нам стомливо довгою. Кориди починалися так пізно, що після третього бика сонце полишало арену, а останній бій відбувався при електричному світлі. Не було за весь час жодного по-справжньому доброго бика, – лише кілька непоганих і дуже багато таких собі.

Коли ми після бою биків у Севільї їхали через Кордову до Мадріда, по низькому небу сунули чорні хмари, дощило, і ми тільки зрідка, в хвилини прояснення, могли милуватися краєвидом. До пари погоді були й наші думки, і ми обидва нарікали на невдалі бої, на биків, що не досягли належної ваги й віку, яких хтось зумів підсунути, всупереч правилам, і Білл казав наперед, що таким самим невдалим буде весь сезон. Ні він, ні я взагалі не захоплювалися севільською школою. Для андалузців і для любителів кориди це єресь. Вважається, що всі уболівальники повинні мати до Севільї прямо-таки містичну любов. Але я давно вже переконався, що в жодному іншому місті не буває так багато невдалих боїв. Ні Біллу, ні мені не подобалася і нова велика арена в Мадріді. Вона надто велика, і тому те, що на ній відбувається, мало хвилює глядачів. Навіть з першого ряду погано видно деталі бою, якщо тільки матадор і бик не стоять прямо під вами, біля самого бар'єра, і я розповідав Біллу про стару арену, де й за поганим боєм було цікаво стежити; так добре можна було все бачити. Над нами пролітали зграї лелек, що шукали під дощем корму, а в горах раз у раз траплялися яструби всіляких різновидностей. Я люблю дивитися на шулік, а в цю негоду багато їх літало довкола в пошуках здобичі, але не так просто було її знайти, бо всі малі пташки поховалися від дощу й вітру. За Байленом шлях, який нам згодом належало так добре вивчити, повернув на північ і, коли хмари розходилися, серед ланів пшениці, полеглої від вітру, і виноградників, де лози виросли на півдолоні відтоді, як ми проїздили тут три дні тому, прямуючи на південь, виднілися омиті дощем старовинні замки та білі села, відкриті всім вітрам, – що далі на північ, то вітрів більше.

Зупиняючись, щоб заправити машину, ми підкріплялися рештками вина, скибкою сиру чи маслинами в буфеті заправочної станції й пили чорну каву. Білл ніколи не пив вина, коли вів машину, але я прихопив пляшку легкого росадо з Лас-Кампаньяс у мішку з льодом і попивав холодне вино, закушуючи хлібом і сиром манчего. Я любив цей край у всі пори року і щоразу радів, коли останній перевал залишався позаду і нас зустрічали суворі землі Ламанчі та Кастілії.

Білл вирішив нічого не їсти, поки ми не доберемося до Мадріда. Він запевняв, що після їжі його хилить на сон, а йому доведеться день і ніч сидіти за кермом. Він любив попоїсти, знався на їжі, і хоч би в якій країні опинився, ніхто краще за нього не вмів дістати доброї їжі. Він дуже своєрідна людина і завжди намагається довідатись якнайбільше нового про людей, місцевість, вина, спорт, літературу, архітектуру, музику, малярство, науку, життя. Коли він уперше приїхав до Іспанії, то оселився В Мадріді, а потім разом з Енні об'їздив усі іспанські провінції. Немає буквально жодного міста в Іспанії, де б він не побував, і скрізь він знав і місцеві вина, і місцеву кухню, і найсмачніші страви і в яких ресторанах найкраще годують, чи було це велике місто чи глухе містечко. Кращого попутника я й бажати не міг, а вже водій він був просто двожильний.

До Мадріда ми дісталися саме вчасно, щоб захопити другий сніданок у «Кальєхоні» – тісному, схожому на коридор ресторані на кальє Тернера, куди ми завжди заходили поїсти, коли бували тільки вдвох, бо, на нашу думку, ніде в місті так смачно не годували. Там була чудова домашня кухня і завжди якась спеціальна страва – щодня нова; риба, м'ясо, городина, фрукти були там найліпші, які тільки можна було дістати на ринку. Там подавали тінто і кларет вальдепеньяс у маленьких, середніх та великих глечиках, і вино було чудове. Маріо, великий автомобіліст і цінитель життєвих утіх, казав, що йому ніколи ще не доводилося їсти в такому доброму ресторані. Адамс любив бувати там, бо все це нагадувало йому Удіне. Мері там не подобалося – вона скаржилася на тісноту, на погану вентиляцію. 1956 року їй мало не вдалося накласти вето на відвідування «Кальєхона», але хазяїн перехитрував її, – скориставшись нашою відсутністю, прикупив частину сусіднього приміщення і відкрив прекрасно провітрюваний новий зал.

Після того як ми, чекаючи вільного столика, випили біля стойки в барі по кілька склянок вальдепеньяса, у Білла розгулявся апетит. Меню прикрашала приписка з попередженням, що однієї порції будь-якої страви достатньо для повної ситості, і Білл замовив спершу смажену рибу, а потім йому подали таку порцію якоїсь астурійської страви, що її вистачило б принаймні на двох чоловіків. Усе це він подужав і тільки зауважив:

– А тут годують непогано.

Коли спорожнів другий глек вальдепеньяса, він додав:

– І вино непогане.

Я наминав молодих вугрів у часниковому соусі, що нагадували ніжні бамбукові пагони з хрусткими кінчиками, тільки вугрі були маслянистіші на смак. Переді мною стояла повна глибока тарілка вугрів, і їсти їх було райською втіхою, зате кожному, хто потім зустрівся б зі мною в закритому приміщенні чи навіть на свіжому повітрі, це обіцяло пекельні муки.

– Вугрі знамениті, – сказав я. – А вино – не знаю. Ще не розкуштував. Вугрів хочеш?

– Мабуть, візьму одну порцію, – відповів Білл. – Випий вина. Може, сподобається.

– Ще один великий глечик, – сказав я офіціантові.

– Зараз, доне Ернесто. Я вже наготував. До нашого столика підійшов хазяїн.

– Чи не бажаєте біфштекс? – запитав він. – У нас сьогодні чудові біфштекси.

– Прибережіть їх на обід. А немає спаржі?

– Чудова спаржа. З Аранхуеса.

– Завтра нас чекає корида в Аранхуесі, —сказав я.

– Як поживає Антоніо?

– Дуже добре. Він виїхав із Севільї учора ввечері. А ми сьогодні вранці.

– Як було в Севільї?

– Так собі. Бики погані.

– Ви вечерятимете тут з Антоніо?

– Навряд.

– Про всяк випадок я залишу для вас окремий кабінет. Минулого разу всі були задоволені?

– Дуже.

– Бажаю удачі в Аранхуесі.

– Дякую, – сказав я.

В Аранхуесі нас чекали самі невдачі, але я не мав ніяких лихих передчуттів.

Напередодні, в той час, коли Антоніо виступав у Севільї, Луїс Мігель разом з Антоніо Бьєнвеніда та Хаїме Остосом виступав у Толедо. Всі квитки були розпродані. Найдорожчі місця зайняла публіка, що приїхала з Мадріда, багато зібралося друзів і шанувальників Луїса Мігеля. День видався похмурий, дощовий, бики були крупні, більш чи менш хоробрі, але з підпиляними, як стверджували очевидці, рогами. Луїс Мігель добре працював з першим биком, з другими ще краще. За чудову роботу з цим биком він відрізав одне бичаче вухо, і якби він вдало всадив шпагу, йому дісталося б і друге.

Я дуже шкодував, що мені не довелося бачити виступу Луїса Мігеля, тим паче, що й назавтра ми не могли потрапити в Гренаду на кориду з його участю. Такий був розклад бою биків, але я знав, що скоро становище зміниться. Я запасся списком усіх оголошених виступів і Луїса Мігеля, і Антоніо, списком, з якого випливало, що найближчим часом передбачаються їхні виступи в тих самих містах і в тих самих феріях. Мало того – їм доводилося виступати в одні й ті самі дні, і, отже, суперничати між собою. А поки що, наскільки можливо, я стежив за успіхами Мігеля з розповідей тих глядачів, чиїм судженням я довіряв.