Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 45 страниц)

У цей час пiдiйшов до нього маршалок i доповiв, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.

– Турбувати мене такими дурницями! – гнiвно гримнув Кшемуський.

– Провчити б слiд… – додала панi.

– Падам до нуг, – пробурмотiв зблiдлий маршалок, – я його вижену зараз же!

– Нi, поклич негайно сюди! – грiзно звелiла панi Кшемуська. – Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!

За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав очима i раз у раз вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.

– Ну? – кинув йому губернатор.

Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й вiн, затинаючись, перериваючи мову зiтханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:

– Ваша ясновельможнiсть, наш опiкун i заступник, будьте батьком, захистiть во iм'я господа бога i його святої правди…

– Ну! – ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.

– Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на фiльварках, здавен, з дня її фундацiї, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену й князем Олександром…

– Ну?!

– Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, – останнiй наш прожиток.

– I добре зробили.

– Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.

– Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! – ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.

– Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:

– Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…

Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.

– Даруй, пане, – промовила вона до нього, – тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом:

– Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:

– Ох, я помилилась… Думала, що наш…

– Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…

– Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

– Лечу передати бажання вельможної панни, – i лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

– Хто це говорив з тобою? – з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.

– Не знаю, – вiдповiла Текля.

– Чи не диявол з пекла?

– Якщо й диявол, то привабливий.

– Ха-ха! Люба! – щиро засмiялася Веронiка Младанович. – От вигадала – диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.

– Простий козак? – розчаровано процiдила Текля.

– Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.

Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з'явилося подружжя господарiв.

Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.

Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

– Досконале, досконале! – хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.

Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

– Delicilux! Пречудової – шепотiв вiн.

Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.

Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:

– Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної "армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його фiльварки, i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв охопив жах.

Усi в одчаї заметушилися по вулицях i з зойками: "Пожежа, горимо!" – кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.

Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянської економiї, та гостi, захопленi незвичайним видовищем, не помiчали спершу далекої заграви, а коли з'явилася в процесiї Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй темрявi цiле море полум'я, темнi силуети найближчих будiвель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'ї.

Розкiшна постать Польщi, пишне лицарство, запряженi в ярма селяни здавалися тепер облитими кров'ю i надавали всiй цiй картинi зловiсного характеру.

Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд тиском цього враження почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.

– То не жарт, пане, – заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, – може все мiстечко згорiти.

– Пусте! – заспокоїв його господар.

А процесiя тим часом посувалась далi. Пройшли народи Європи, Азiї, Африки й Америки. Хоч валка рiзних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачiв не вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.

Сам тiльки Левандовський з двома молодими шляхтичами, якi спiвчували його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.

– Держава виснажена, стоїть на краю загибелi, а вони витрачають награбованi багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, i з темної зеленi з'явився пишний кортеж богинi Кiприди. її колiсницю везли три пари бiлих, як снiг, цапiв з позолоченими рогами, обвiшаними гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стрiл за плечима; такi самi амури оточували колiсницю й завершували процесiю.

А навколо лунали дикi, шаленi крики:

– Вiват! Нєх жиє!

Пiсля дикої оргiї пiзно попрокидалося панство, прочумувалося воно лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям тваринного пересичення… Але його чекали новi забавки.

На дворищi замку стояли вже запряженi в рiзнi екiпажi ситi конi в дорогiй кракiвськiй збруї i верховi чистокровнi румаки.

Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свiжих лиць i виявило цiлу сiтку зморщок, що променились коло очей i губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з уманським губернатором, сiв проти старости на передньому сидiннi.

– Знаєш дорогу на панський хутiр? – спитав господар у машталiра, показуючи головою на пана Левандовського.

– Не знаю, ясновельможний пане, – вiдповiв той.

– То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, – звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку на бiк, важко рушив з мiсця.

Слiдом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучi вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара куряви i вкрила весь поїзд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський показував машталiровi дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти праворуч i гiн троє проїхати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям. А там уже, мов на долонi, буде видно хутiр. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили якої засадженi прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пiрамiдальних тополь, а серед них бiлiє критий черепицею будиночок; з темної зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами покрiвлi iнших будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi її виблискують колесами гомiнливi млини – все це видивляється в чистi води ставу й немов смiється iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болiсно стискалося серце. Звичайно, хiба мiг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалiй… та й образити можуть: хiба ручиться хто за стриманiсть цiєї дикої орди?

Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло вiд болю й туги…

А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутiр… Раз вiн звернувся й до Левандовського:

– А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

– Вночi з зав'язаними очима знайду своє гнiздечко.

– Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся. Екiпаж саме зупинився бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторi.

Гершко лаконiчно вiдповiв:

– Нiчого, пане, не знаю.

– I дружини моєї не бачив?

– Може, пане, бачив, а може, й нi…

– Як – може? Хiба не був на хуторi?

– Може, був, а може, й не був…

– Гайда! – перервав цей дiалог губернатор. – Варто розпитувати жида: в нього вiд страху аж пейси спiтнiли… Вiн не знає, з ким говорить i про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї панi розпитаєш про все. Гей, рушай!

Екiпаж знову покотився попiд темним лiсом. Праворуч мiсцевiсть понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.

"Через десять хвилин поворот, – думав Левандовський, – а звiдти до мого двору їхати хвилин п'ять, не бiльше… Ото здивується голубка, – перелякається, подумає, що справжнiй наїзд. Добре, що я в першому екiпажi, – зараз її заспокою… Ех, коли б уже скорiше додому! Як менi тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдiєш: у нас же немає закону й немає захисту вiд свавiльного насильства можновладцiв, ну й змушений бувати, запобiгати… Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю душею в моєму гнiздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сiм'ї!"

Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою втiкала пiд тiнь високих ясенiв; на одному закрутi її, пам'ятав Левандовський, уже видно було вузьку свiтлу смужку ставу… i тепер вiн з нетерпiнням ждав того мiсця, але не дiждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кiнчається лiс… Зараз, ось iз-за цiєї купи дерев, так i блисне в вiчi плесо ставу, вигляне й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду вiд останнiх кущiв високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, i Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi ставу, нi млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.

– Ой! Я божеволiю!.. Де ж це все? Провалилося? – залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.

Кшемуський з єхидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.

– Дружина… дитя! – приголомшений ударом, прохрипiв Левандовський i впав непритомний з козел.

Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху та веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.

– Пiдведiть скорiше цього дурня, облийте водою, – захвилювався Кшемуський, – од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнiє.

– То панський жарт – потiха! – зауважив Потоцький.

– Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли… – самовдоволено вiдповiв Кшемуський.

Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.

Спiльними зусиллями пощастило нарештi повернути Левандовського до життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на ноги й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бiгти до свого хутора, який, iз злої, пекельної волi, провалився крiзь землю. Та Левандовського наздогнали i втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.

– Та заспокойте цього йолопа! – гукав з колимаги Кшемуський. – Пояснiть йому, що й хутiр, i сiм'я його не пропали, а що вiн тiльки збився з дороги!

Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн їх не чув i не розумiв; з божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i пiною коло уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.

– Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники великої i славної Польщi! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, – якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в кровi потоне все i вашi родини… чужа нога наступить п'ятою на вашi груди!

Збентежений господар зовсiм розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та при вельможних свiдках було незручно, до того ще й гостi були очевидьки приголомшенi словами божевiльного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано прискакав iз замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебнiший кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави й Києва тривожнi вiстi.

На останню звiстку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунцiя схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа вiд дружини його, ясновельможної панi Ядвiги.

Лист був лаконiчний, змiст його був такий:

"Знову пiдкинуто в замок таємничу записку, писану тiєю ж самою рукою; в нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть вам ще бiльше слiз!"

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю…

IV

Теплий травневий вечiр тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.

Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат, що виступали iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем в маленьких вiконечках i зливалося в нiжне сяйво над потьмянiлим хрестом невеликої дерев'яної церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.

I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу, i навiть хрест на гостроверхiй вишцi, колись вкритий позолотою, геть почорнiв. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради його видно було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм без хрестiв.

Зграї веселих птахiв з галасом вилiтали з дзвiницi й, покружлявши в повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковної огради.

Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй, похиленiй церквi.

Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем свою старезну церкву, немов хотiли захистити її од нападу ворогiв.

До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд звичайної садиби селянина, тiльки бiленька хата, що стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянської i дiлилася, як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було по двоє вiкон. Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi, й хоч у всiй цiй садибi свiтилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привiтного вигляду.

Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба пiдмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвiр'я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту пiдiймалися пишнi кущi царської борiдки, гвоздик та iнших квiтiв.

На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж бородою, носило на собi слiди тяжко прожитого життя. Яснi голубi очi старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний пiдрясник i великi мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло двоє молодих дiвчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумiннi цього слова.

При першому поглядi на неї, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильнiстю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв своєю надзвичайною бiлiстю, вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi очi єврейки, сповненi невимовного смутку, були теж зверненi на священика, а гарно вирiзанi нiздрi її нервово здригалися; нiжний рум'янець просвiчував крiзь тонку шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.

– В убогiй печерi народився вiн, – тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голiвцi темнокосої дiвчини, – i матiр божа, дiва Марiя, поклала його на сiнi, просто в ясла… Нiч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетiлись над землею й заспiвали "Слава в вишнiх богу", сповiщаючи їх, що на землi народився Христос, син божий, який прийшов у свiт для того, щоб принести грiшним людям милость, прощення й любов. I тодi взяли пастухи гирлиги свої й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився на людей, заради яких вiн спустився з неба, щоб урятувати їх i прийняти за те вiд них же мученицький вiнець…

Затаївши подих, слухали обидвi дiвчини старого: перед зором їхнiм проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не порушувало тишi цього чарiвного куточка…

На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво вечiрньої заграви. На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi дiаманти, загорялися першi зорi: тихий вечiр вже ласкаво обiймав стомлену денною спекою землю.

– Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав вiн їх, як не помстився їм стократ?! – палко мовила єврейка.

– Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе всi грiхи свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.

– За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?

– За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…

– Нi, нi, панотче, – палко заперечила єврейка, – тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!

– То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.

– Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?

– Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, – не вiдають-бо, що творять, – смиренно зiтхнувши, промовив старий.

У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.

Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.

– А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? – допитувалась єврейка. – Невже ж перед ним усi рiвнi – праведник i грiшник?

– Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.

– Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? – промовила єврейка, i голос її затремтiв.

– Пiзнати Христа, – тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. – Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, – прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.

Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.

– Це ти, пане титарю? – привiтно мовив батюшка.

– Я, панотче, – вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: – Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.

– Зараз, тату, – вiдповiла Прiся.

– Я до тебе ще забiжу, – шепнула Прiсi єврейка.

– Гаразд, гаразд, – зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.

– Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? – звернувся батюшка до титаря.

– Не зовсiм, панотче, – вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. – Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло – невiдомо… З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.

– Ох, господи! – зiтхнув священик. – Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!

– А хiба вони про це думають, панотче? – провадив далi титар. – Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. – Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: – Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…

– Пощо ти залишаєш нас, господи! – тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.

– Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi – кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.

Коли ж урветься твоє довготерпiння, господи? – скрикнув обурено старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв слова молитви.

Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.

Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.

– Що ж робити нам, панотче? – спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.

– Що робити, сину мiй? Вiрувати, надiятись i терпiти! – вiдповiв старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя i звiвши на титаря скорботний погляд. – Нiщо не дiється без волi господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посилає нам цi муки, щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi: прийде час, i всi ми станемо перед господом – i малi, i сильнi свiту цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi єдиної сльози, пролитої убогим i гнаним…

– Ох, так, панотче, – зiтхнувши, вiдповiв титар, – там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?

– Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить до кiнця – той спасеться.

– Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Нi, нi, вже коли пани хапають собi на потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не можна терпiти! Та краще вже самим повбивати їх, нiж вiддати ляхам на поталу!

– Ох, дiти мої, бiдна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовкiв? – простогнав священик. – Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, – вiн розвiв руками, – скаржтеся…

– Кому скаржитися, панотче? – з гiркотою промовив титар. – Чи коронному гетьмановi, чи сенатовi, чи самому королевi? Та для всiх же їх благочестивий християнин гiрше пса! От, – провадив далi титар, понизивши голос, – у мене душа мре за Прiсю, – вiн глянув у бiк молодої дiвчини, яка, впоравшись iз своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкраїй степ. – Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав її… Ну що, як надумають i її потягти в замок?

– Будемо сподiватись на ласку господню, – тихо промовив священик, – а поки що одвести б її куди-небудь звiдси подалi… не вiк же бенкетуватиме тут панство!

– Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрiзь однакове горе. I там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином зiйшовся для нас! – Титар стримав зiтхання й похилив голову на руку. Кiлька хвилин обидва старi мовчали.

– Ось Петра немає, – заговорив знову титар, – погнали на роботу, а вiн такий гарячий… боюсь я…

– Бог милостивий.

– Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив їх у Києвi та обiцяв i до нас заїхати.

– Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко озирнулась.

– Та тiльки нi, – провадив далi титар, – навряд чи вiн заїде: хiба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! – вiн розвiв руками й похилив на груди голову. Прiся стримала зiтхання й обернулася знову до вулицi.

"А що ж, батько правду каже! – промайнуло у неї в думцi. – Певно, вiн i не приїде. Господи, а як би хотiлося побачити його ще раз! Який же вiн хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"

Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника Залiзняка, оборонця православної вiри й бiдних селян, Прiсi все хотiлося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i як вiн говорить, як убирається? I все вона бачила його перед собою i гарним, i ставним, i вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн виявився насправдi, вона не бачила його i ввi снi. "Чи є, – Прiся задумливо глянула в iмлисту золотаво-рожеву далину, – в нього сестра, мати? Якi вони щасливi, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде вiн, чи їй уже не судилося бiльше бачити його нiколи, нiколи?" – Прiся глибоко зiтхнула й, похиливши голiвку, знову поринула в хаос неясних болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i для села настав час вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.

З пашi поверталася череда: в клубах сiрої куряви дрiбненько трюхали вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.

Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi, мукали корови, погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред вулицi й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.

Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв проїхало в поле, ведучи на поводi по двоє, по троє коней; прорипiв вiз, запряжений парою волiв; потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки, повертаючись з поля.

Теплий, мирний вечiр тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небi, в лагiдному сяйвi пригасаючої вечiрньої заграви i в самому повiтрi, напоєному пахощами квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помiтно й найменших слiдiв радостi й веселощiв. Зрiдка хто порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають здатностi веселитися, iз смiхом i галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий смiх їхнiй звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.

У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:

– Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!

– Ну й слава богу! – промовили разом батюшка й титар i перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув туди, куди показала Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх селян; бiлi сорочки їхнi були iусто припорошенi курявою, а засмаглi обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям i чорними бровами, вiдокремився од своїх товаришiв i, ставши однiєю ногою на приступку перелазу, перескочив у двiр.