355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Старицький » Останнi орли » Текст книги (страница 21)
Останнi орли
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:38

Текст книги "Останнi орли"


Автор книги: Михайло Старицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 45 страниц)

XII

Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств – це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет.

Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйської царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до єзуїтського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi їхнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу.

Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унiї, закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтської влади – комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав свої листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних українцiв з їхнiм верховним пастирем.

Пiсля сеймика й урочистої присяги, даної в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспокоєння бунтiв на Українi.

Не чекаючи наслiдкiв своїх розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озброєну допомогу до мiсцевої шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацiї, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю.

То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озброєнi шляхетськi команди розсипались по всiй Українi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ.

По всiй Українi почали чинитися небаченi страхiття.

Селян, котрi не хотiли прилучатися до унiї, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: їм давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом.

Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про життєвi вигоди.

Для збирання коштiв на спорудження будинку духовної мiсiї було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унiї.

Користуючись з цiєї постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих…

Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Українi.

Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд'їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити їх до православ'я й прислати благочестивих священикiв; приїжджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з проханням прислати їм списки королiвського декрету, щоб прочитати народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копiї королiвських декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то їздячи в сусiднi села на церковнi треби.

Непомiтно пролетiв тиждень.

Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про дiї унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти.

Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю.

Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й Мельхiседек вiддавав у своїй келiї останнi накази Найдi, почувся дуже сильний стук у монастирську браму.

Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт пiд'їхав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двiр.

– Впустiть, усiх впустiть! – швидко мовив Мельхiседек. – Залiзняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги.

Послушник уклонився й вийшов.

За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився гамором, тупотом коней i покриками козакiв.

Почувши про приїзд Залiзняка, Найда страшенно збентежився.

"Знову Залiзняк? Видно, сам бог посилає цю людину назустрiч йому. Чим же закiнчиться теперiшнє їхнє побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось рiшення?"

Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм своїм серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне значення…

Дверi вiдчинилися – i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець Єлпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець Єлпiдифор сiв на широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися коло дверей.

Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й шанобливо поцiлував його в руку.

– Ну що, як живеш, пане полковнику? – звернувся до нього Мельхiседек.

– Та поки що бог милує i земля, на досаду ляхам, носить, – вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку.

– Що це, брате Iване, й ти тут? – вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в свої широкi обiйми. – А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, – казаз вiн, перериваючи свої слова козацькими поцiлунками. – Рук багато, голiв мало… гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..-

I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову:

– Прости, превелебний отче, спалах радостi, – побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до твоєї милостi не сам завiтав, а з гостем.

– Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? – здивувався Мельхiседек.

– Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiддає… ледве довезли!

– Хто ж то?

– Священик села Турової.

– Його вже оглянув брат наш Антонiй, – сказав отець Аркадiй, – каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав:

– Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашої настоянки… лiпше стало… заснув…

– Та що ж з ним? – стурбовано спитав Мельхiседек.

– Хвороба звичайна, – з їдкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, – тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй.

– Де? Коли?! – скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i Єлпiдифор.

– Та в селi Туровiй… пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унiї!

I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй.

Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в своєму крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки…

Якусь хвилину всi мовчали.

– От, чесний отче, – першим перервав мовчанку Аркадiй своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. – А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв… Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?

– Вони ще не знають про декрет, – вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом.

– Нi, знають! – упевнено мовив на це Залiзняк. – Знають i вирiшили – шляхта й слуги папежа – знищити королiвський декрет!

– Звiдки ти знаєш це? – спитали разом усi присутнi.

– Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, – заговорив схвильовано Залiзняк. – Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зiбрання се прибув архiєпископ гнєзнинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа звертається до всiх вiрних католикiв – шляхтичiв польських, заклинає їх лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до єдиного за-присяглися виконати заповiт папи!

Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека.

– О господи! – прошепотiв вiн. – Святi слова твої обернули на отруйнi жала, а заповiт твоєї любовi – на криваву ворожнечу й гординю.

– Так, – провадив далi Залiзняк, – i архiєпископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унiєю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.

– О господи! – сплеснув руками старець Єлпiдифор.

– Спалять православнi храми й монастирi, – говорив далi Залiзняк, – порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.

– Смерть їм, гонителям Христа! – вигукнули разом Аркадiй i Найда. – Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєнi iскри. У своєму чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом.

Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.

– А наступного дня, – розповiдав вiн, – зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росiї.

– Загибель, смерть! – простогнав отець Єлпiдифор i безсило схилив голову на груди.

– Не смерть, а боротьба! – вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. – Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо…

– Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братiє! – промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. – Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки?

– Слова мої такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! – поволi карбував слова Залiзняк.

Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка.

– Навколо, кажу вам, затiвається щось лихе, – знову заговорив Залiзняк. – На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки є час, треба рятуватися… Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського.

По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.

– Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.

– Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що є нинi! – рiшуче заперечив Залiзняк. – Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра.

– Рятуйся! – скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.

– Рятуйся! – сказав отець Єлпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. – Заради братiї своєї рятуйся!

Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло.

– Менi рятуватися?! – промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. – Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сiє? Нехай не заволодiє мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! – вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. – Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!"

Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.

– Так, правда твоя, отче! – гаряче пiдтримав його Аркадiй. – Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний… Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустрiч!

– Поляжемо всi, а вiдплатимо їм за всi їхнi звiрства! – пiдхопив Найда.

– Зброя єсть, запаслися, – поквапно докинув Антонiй. – Вистачить на всю братiю…

– У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, – Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, – ми перевернемо всю Польщу.

– I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! – гаряче пiдхопили ченцi.

– Зупинiться! Що ви глаголите? – заволав Мельхiседек. – Чи ви гадаєте, що я пiднiму свою патерицю й оберну її на меч?

– Гадаємо! – палко вiдповiв Аркадiй. – Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього…

Мельхiседек iз жахом вiдступив.

– У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! – промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком.

– Не так, не так, братiє! – заговорив знову Мельхiседек. – Не мечем, не кров'ю, а правом… Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили iншi!

– Усi зiйдуться на одному! – перебили Мельхiседека вигуки присутнiх.

– Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росiї; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу…

– На допомогу Росiї ми й сподiваємось, весь народ надiється на неї! – вiдповiв Залiзняк. – Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю iмператрицi!

– Слово Росiї в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лишається надiятись тiльки на її зброю.

– На бога, братiє, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!..

– Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? – палко заговорив Залiзняк.

– Нi, нi, панотче, не хитай нашої волi!

– Сам бог карає тих, хто вiддає свою святиню на наругу ворогам! – палко скрикнув Найда.

– Так, брате! I ми не вiдступимось вiд неї, – говорив далi Залiзняк. – Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкраїнi через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон?

Мельхiседек схилив голову на знак згоди.

– А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа?

– Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi слова щось бiльше.

– Ех, горе! – з досадою вигукнув Залiзняк. – Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слiв…

– Що? Про що говориш ти? – зацiкавились усi присутнi.

– Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона видала твоїй милостi золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав вiн, а вона пришле на допомогу своє вiйсько.

Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло.

– Правда, правда! – озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келiї. – Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це?

– Нi, – сумно заперечив Мельхiседек. – Грамоти менi не давали нiякої, а на словах обiцяли…

– Що слова! – вигукнув з досадою Залiзняк. – Слово – не папiр! Та коли б нам така грамота – все Запорожжя, вся Україна… та що там – море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка.

– Превелебний отче, – вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. – А чи не можна попросити таку грамоту?

– Нi! – сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. – Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати свої намiри.

– Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був…

Отець Антонiй зупинив на Залiзняковi нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову.

Усi насторожились.

В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав.

Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого.

За кiлька хвилин у келiю Мельхiседека ввiйшов послушник i сказав, даючи iгуменовi згорнутий аркуш паперу з прикрiпленою до нього печаттю:

– Лист твоїй милостi вiд офiцiала унiатського Мокрицького. Мельхiседек мерщiй вирвав згорток з рук послушника й, зiрвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими лiтерами аркуш. Та ледве дочитав вiн до половини послання, як папiр затремтiв у його руцi, а обличчя густо почервонiло.

– Що, що там таке?! – скрикнули разом усi присутнi.

– Ну, братiє, – мовив Мельхiседек сповненим обурення голосом, – кличуть мене до права! Мокрицький викликає мене на суд до себе, вимагає, щоб я пристав на унiю й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде моєї згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтiвник!

Усi занiмiли вiд обурення…

Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про своє особисте горе; та тiльки-но вони з Залiзняком виїхали з Турової, думки про нещасну Сару знову заволодiли ним цiлком.

Вiн не посмiв сказати про своє горе Залiзняковi, не посмiв i вiдмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втiм, монастир лежав якраз по дорозi на Лисянку, а туди линули тепер усi думки Петровi.

У Туровiй вiн довiдався, що через неї йшло тiльки два шляхи: один, найко-ротший, вiв назад у Лисянку, а другий iшов на пiвдень, розгалужуючись у свою чергу на багато дорiг.

Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й виїхав iз Сарою кудись на пiвдень, тому вiн i зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.

Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за цi кiлька днiв мiцно здружився, також переконував його в цьому.

Коли ж парубок довiдався, що ляхи намiрились зiбратися в Лисянцi й кинутися звiдти передусiм на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цiлковиту впевненiсть.

Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря, щоб звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рiдного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усiєї недовгої дороги.

Увечерi Залiзняк iз своїми супутниками прибув до монастиря, i Петро вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр.

Звiстка про зухвалу вимогу Мокрицького, надiслану Мельхiседековi, розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн на сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн на сполох, який сповiщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще дужче, нiж iнших: вiн зрозумiв – це початок, i кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.

Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка.

– Пане полковнику, – мовив вiн, низько вклоняючись, – чутка пройшла, що превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького?

– Так! – вiдповiв Залiзняк.

– Виходить, ляхи вже починають розправу?

– Якщо вже не почали…

– I перша на їхньому шляху Лисянка.

– Авжеж!

– Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нiкому: всi хворi, старi, та малi, та жiнки…

– Твоя правда, парубче! – заклопотано заговорив Залiзняк. – їдь негайно, треба заздалегiдь десь переховати жiнок та старих… особливо жiнок… Умов отця Хому приїхати сюди… та хай вiн бере з собою неодмiнно й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже її не помилують ляхи… Я про охорону села потурбуюсь… а козакiв у нас вистачить i на пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю, i отця Хому… Пам'ятай, що її ждуть найгiршi муки!

Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу.

Минув тиждень вiдтодi, як приїхав Залiзняк, i що не день надходили новi й новi пiдтвердження його слiв.

Щодня прибували втiкачi з близьких i далеких сiл українських i розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв.

Залiзняк раз у раз виїжджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з Найдою, з котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй келiї. Iнодi вiн не повертався й ночувати в монастир.

Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залiзняка, особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй.

Мельхiседек теж не дрiмав.

З гарячковою поквапнiстю поспiшав вiн ужити всiх легальних заходiв, щоб зупинити дiї ляхiв.

Вiн одiслав Мокрицькому рiзку вiдповiдь, у котрiй переконував його облишити свої намiри, бо вони можуть призвести до фатальних наслiдкiв, якi впадуть на голови порушникiв миру й справедливостi в державi.

Вiн надiслав листи до комендантiв форпостiв на Днiпрi, благаючи їх не чинити утискiв православним, що їдуть у релiгiйних справах до Переяслава, до свого єпископа.

До кожного з цих листiв вiн приклав копiю королiвського декрету; такi ж копiї вiн розiслав i в найближчi мiстечка та мiста для оголошення населенню.

Через те що в монастирях не було спецiальних писарiв, то вся братiя, котра вмiла писати, засiла за цю роботу. Таких мастакiв було небагато, i тому сам Мельхiседек просиджував днi й ночi з пером у руцi. Та всi його старання не мали й найменшого успiху. Мокрицький нiчого не вiдповiв на його листи, а, неначе глузуючи з слiв iгумена, кинувся ще з бiльшою лютiстю на православних. Начальники форпостiв порадили Мельхiседековi вдатися до вищої влади, а в мiстах не дозволили оголосити королiвських декретiв.

Усi цi невдачi не вбили невтомної енергiї Мельхiседека; в душi його ще жеврiла надiя на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всi погрози ляхiв, вiн готувався до нової подорожi у Варшаву. Але братiя монастирська втратила надiю на мирне вирiшення справи. Гiркота кривд, утискiв i мук, що їх зазнавали в Польщi православне духiвництво й весь православний народ, сповнювали їхнi душi страшною образою, i образа ця шукала iншого виходу.

По всiх келiях потай вiд отця iгумена точилися таємнi розмови, в монастирських льохах переховувалися якiсь барила й мiцно зав'язанi паки.

А тривожнi звiстки тим часом усе ширились i ширились.

Був паркий лiтнiй вечiр. Небо, обкладене з усiх бокiв чорними хмарами, кидало синювату мертву тiнь на землю, що застигла, чекаючи страшної грози.

Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повiтря, й, незважаючи на те, що не вiдчувалося кругом i найменшого вiтерця, важкi чорнi хмари, прорiзанi бiлими клуботливими звивами, поволi випливали з захiдного боку неба й застилали весь небосхил.

На землю насувалася чорна тiнь.

Наляканi страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо своїх гнiзд, то забивалися пiд покрiвлю дзвiницi, пiд карнизи церков i будинкiв.

Гудiв монастирський дзвiн, сповiщаючи про кiнець вечернi. Люди юрмилися в дворi Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця iгумена, тихо розмовляли мiж собою, переказуючи жахливi новини.

Та ось останнiй стогiн дзвона завмер у нерухомому повiтрi; з церкви ринув натовп прочан, а слiдом за ним показалася могутня постать архiмандрита з хрестом у руках; за iгуменом iшов Залiзняк, а за ним уже сунула чорною валкою i вся монастирська братiя.

Побачивши отця iгумена, всi, хто був у дворi, дуже захвилювались: однi почали протовплюватись до Мельхiседека, кваплячись пiдiйти пiд благословення, iншi ставали на колiна, падали перед ним ниць… Почулися стогони, плач, iстеричнi зойки.

– Гинемо, отче! Гинемо! – волали люди. – Смертна година наближається… Порятуй… помилуй… i захисти!..

Рука Мельхiседека, що високо тримала хреста, помiтно здригнулася; скорботний погляд його пробiг по головах убогої пастви, яка простягала до нього в останнiй надiї руки, i серце його стислося вiд невимовної муки.

– Братiє моя возлюблена! – заговорив вiн, задихаючись од хвилювання. – Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се єдиний захист наш, – високо пiдняв вiн над головою великого хреста з розп'яттям. – Сим переможемо!

На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колiнах. Почулися слова молитви, зiтхання, стогони… Усi схилилися перед сяючим хрестом.

– Не втрачайте ж надiї, стiйте твердо, спокус i погроз не бiйтеся, – говорив Мельхiседек. – Господь пошле i захист, i покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не вiдома нам ухвала сейму; росiйська цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на господа й вiруйте, яко вiн сам гнаним за вiру є захисник. Але путi господнi невiдомi, – з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання, та голос його звучав твердо й упевнено, – i якщо хоче вiн, щоб ми постраждали за святу вiру нашу, на те його свята воля! I ми не вiдступимось вiд неї заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде.

У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач.

Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не смiючи перервати його слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав, стоячи на колiнах.

Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник.

Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi:

– Од його превелебної мосцi єпископа Георгiя з Варшави, – i подав Мельхiседековi запечатаний пакет.

Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек з пакета товсту воскову печать i, розгорнувши папiр, почав читати його…

Натовп, що юрмився на подвiр'ї, нараз завмер.

Сотнi очей стежили за отцем iгуменом.

А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу.

Запала хвилина напруженої мовчанки, що збiглася з лиховiсним затишшям, яке охопило природу.

Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками за голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк.

Миттю вся братiя оточила отця iгумена.

– Що сталося, отче? На бога! – почулися з усiх бокiв розпачливi голоси.

– Гнiв божий… кара! – насилу вимовив Мельхiседек. – Сейм закiнчився, прохання нашi всi вiдхилено, й декларацiї милостивої царицi та iнших монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги!

Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркiт грому… Слiдом за ним ще i ще…

Жах опанував мешканцiв монастиря. Страшнi пориви вiтру налiтали на юрбу, що зiбралася в дворi, зриваючи хустки з голiв жiнок, куйовдячи волосся, рвучи одiж, i з диким свистом мчали далi, нагинаючи дерева, здiймаючи перед собою стовпи куряви.

Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…

Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.

Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.

Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у своє крiсло й затулив обличчя руками; отець Єлпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди; Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто не зважувався порушити тишу цiєї страшної хвилини. Глибокi сутiнки, що сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на мить усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову повивав нерухомi постатi.

– Навiщо ти залишив нас, господи! – простогнав нарештi Мельхiседек, одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крiсла.

– Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й довготерпеливими! – промовив глухо Залiзняк.

– Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", – суворо вiдповiв Мельхiседек.

– Умерти, братiє, умерти всiм! – простогнав старець Єлпiдифор.

– Всiм умерти, але вмерти немарно! – гнiвно вигукнув Залiзняк. – Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям своєї помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!

При цих словах молодi ченцi заворушилися.

– Так, правда, владико й отче наш, – палко заговорив Аркадiй, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд глухого обурення. – Чи не сам господь сказав через Самуїла Сауловi: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Iзраїлевi, як вiн став йому на дорозi, коли вiн iшов з Єгипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь вiд Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гiршi за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полонi ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних господом. Смерть їм усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю