Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 45 страниц)

– За два днi доскачемо! – вiдповiв жовнiр.

– Ти проведеш нас?

– Хоч на край свiту!

– Замок укрiплений?

– Неприступний!

– А скiльки жовнiрiв?

– Душ iз триста.

– Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не вiзьмемо… – Найда нервово прикусив вус…

Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував…

До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спiткало владику.

Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

– Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi… Як же ми вiдiб'ємося так далеко однi? – почувся з натовпу чийсь несмiливий голос.

Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.

– Однi? – гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. – А як же вiн один їздив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпецi – тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати своїм життям i не зважати на небезпеку!

– Усi, усi! – одностайно закричали гайдамаки. – Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

– Вiрю, дiти! – натхненно вiдповiв отаман. – I якщо господь захоче й ви докладете всiх зусиль, ми визволимо владику!

– Та шкiри здирай з нас, коли на те є потреба! – вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.

– Оце дiло! – Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: – Панове, хто з вас умiє розмовляти по-лядськи, та тiльки не "проще пана", а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.

Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм.

– Я, я… i я… – залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв.

– П'ять! – вiдрахував Найда. – Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, – бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть їх пишно, по-панськи. А ви, – звернувся вiн до решти гайдамакiв, – одягнiться теж у польськi жупани, – та тiльки в простiшi, в такi, як носить їхня челядь.

– Розумiємо, розумiємо! – загомонiли козаки.

– А тепер мова до тебе, пане дияконе! – сказав отаман.

– Тут я! – гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:

– Гм… Добре… Зiйде! – i вже голосно звернувся до гайдамаки:

– А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр?

– Хоч у дьоготь, коли треба! – палко вигукнув диякон.

– Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйської купецької одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них?

Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.

– Нi, батьку, – промовив Неживий, – такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядськi кунтушi, оксамит

– Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.

– От халепа! – у розпачi скрикнув отаман. – Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить…

– Хiба пошити? – порадив хтось.

– Хто ж його зумiє пошити? Та й часу обмаль! – з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли.

– Стривай, батьку! – нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. – Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, – ген пiд тим гайком живуть пилипони – миттю злiтаю!

Найда несказанно зрадiв.

– Лети ж хутчiй! – звелiв вiн. – Добудь двi пари одежi – тiльки не грабунком, а за грошi… Одну розмiром приблизно на панну, а другу – як на отця диякона… Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? – звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

– Як може пан питати! – вiдповiла дiвчина.

– Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? – вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней.

Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування.

Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав їхнiй загiн не ранiше як за чотири днi.

Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв. Поперек його сiдла лежав чималий клунок.

– Добули, батьку, купили! – закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.

За чверть години весь загiн уже був на конях.

Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон, одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колiр i густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-пiд шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари.

Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений.

– Ну, панове, – промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, – з богом! I не жалiти коней! Гайда!

XXII

Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруцi i тремтiв, як осиковий лист; вiн раз у раз озирався назад, шепотiв молитву й покрикував фурмановi: "Швидше!" Обидва ксьондзи сидiли мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, пiдтримуючи правою рукою поранену лiву. Коли каруца, гуркочучи, влетiла в мiстечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопiв, забився в куток i, скулившись, закрив очi руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справдi, коли екiпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупiт копит… Охоплений жахом, Кшемуський заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батiг по спинах коней, i каруца, високо пiдскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загiн вершникiв все ж наздогнав її коло самих ворiт – виявилось, на загальну радiсть, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолi з полковником Стемпковським.

Тiльки в замку, оточений шляхтою, пiсля доброго келиха меду, губернатор нарештi отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участi в полюваннi на беззбройних людей, з iронiчною усмiшкою вислуховував тепер ламентацiї ' Кшемуського про невдалий похiд та несподiваний напад цiлих полчищ гайдамакiв i запорожцiв, що лише завдяки своїй кiлькiснiй перевазi, мовляв, змогли перемогти їхнiй невеликий загiн. Стемпковський скреготiв зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж вiддав наказ негайно пiдготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторовi, що замок i без додаткових оборонних заходiв неприступний, що без артилерiї його взяти неможливо i що лiпше, нiж затрачати на це зайву працю, сили й час – сю ж хвилину вiдрядити з ним, Стемпковським, загiн жовнiрiв i вiн розiб'є бунтiвникiв та гайдамакiв у Малiй Лисянцi й на самому початку погасить пожежу, навiвши жах на околицi. Але Кшемуський не слухав його й тiльки вимагав укрiплення замку та зосередження в ньому усiх сил. Крiм того, i самi жовнiри скептично ставилися до закликiв полковника, вважаючи за краще лишатися за мiцними мурами замку.

Минуло кiлька днiв. До замку раз у раз в'їжджали вози, навантаженi провiантом i бойовим спорядженням, яке зберiгалося ще й в пiдвалах сусiднього базилiанського монастиря. На замкових стiнах i вежах з ранку до вечора метушилися сотнi людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурi бiйниць, настрiй у Кшемуського пiдвищувався i боягузтво знову поступалося мiсцем пихатiй чванливостi. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного вiйська, що стояло на пiвночi Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясується ситуацiя, i не давав йому для охорони навiть десятка людей.

В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин – литовської та польської; польської було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу, подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен пiд орудою окремого регiментаря – отже, на цiлу велику й багатолюдну Україну вiйська було лише тисяч зо три; з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої поганi солiднi сили.

Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирiшальний час!" Посесори, економи, шляхта i євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усiх гостей, крiм євреїв, i зобов'язував кожного новоприбулого ставати пiд його корогву на захист замку, – таким чином, гарнiзон фортецi з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканцiв замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне укрiпити свої замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських нiг…

Пiсля ситого й п'яного обiду веселi гостi лисянського губернатора зiбралися у просторiй вiтальнi, опорядженiй у стилi рококо; щоб пiдтримати хороший настрiй товариства, тут же, на мармуровому столi, гостинний господар i його приймачка запалили пунш; його синiй вогник, грайливо коливаючись над масивною срiбною вазою, i самiй вiтальнi, i тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинностi.

Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичi примирились iз збитками цього року, сподiваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнiв заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потiшали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".

Точилася голосна, жвава розмова. Молодшi лицарi упадали бiля дам, товариство яких тепер набагато збiльшилося – разом з шляхтичами, котрi втекли пiд захист замку, були i їхнi жiнки та дочки. Дехто з юнакiв вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматiв, що уже й тепер цi пси з переляку порозбiгалися, тому, мовляв, можна дати спокiй суворому Марсовi, а самим вдатися до Кiпрiди, тобто втiшатися насолодами життя; iншi нашiптували вельможним панiям про чарiвнiсть пустотливих жартiв Ерота, а деякi розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатiв i кинути до її прегарних нiжок цiлi купи скарбiв, або ж пропонували яснiй паннi своє серце й своє життя. Солiднi, лiтнi чоловiки гомонiли, звiсно, про полiтику.

– Як хочете, панове, – запальне говорив Стемпковський, – а моя рада – дiяти щодо цих клятих схизматiв радикально, тобто, коли вони вилiзуть iз своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всiх собак до ноги, та й годi!

– Ого! – ущипливе засмiявся Пулавський.

– Гм! А хто ж буде на нас працювати? – несмiливо запротестували господарi.

– Я так i знав! – перебив їх Стемпковський. – Я так i знав, що особистiй вигодi ви завжди вiддасте перевагу над розсудливiстю. Адже це бидло неможливо привести до iстинної вiри… Сотнi лiт минули, i ви могли переконатися, панове, що пiдлi хлопи охочiше здихали на тортурах, нiж приймали унiю.

Мокрицький глибоко зiтхнув i схилив голову.

– I це бидло таке ж уперте i в баранячiй мовi своїй, i в диких звичаях i в гадючiй пiдступностi. Коли залишити хоч малу частину цих негiдникiв, вони знову пошлодяться й створять гадючi кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк i щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населiть цi благодатнi землi мазурами, литвинами, нiмцями, сербами, молдаванами!..

– Легко сказати, – зауважив лiтнiй шляхтич з посесорiв. – А де тих переселенцiв одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогi, але свої на-сидженi, рiднi мiсця, а ще бiльший страх – переселитися в невiдому Палестину. От i пан, хоч як тривожно жити в нинiшнi поганi часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай i в самiсiнький рай, пiд захистом папської булли…

Кшемуський, почувши таке порiвняння, зареготав, а за ним i всi iншi, не виключаючи навiть самого Мокрицького.

– То зовсiм iнше, – спохмурнiв Стемпковський, – туди небесне панство не допускає переселенцiв для попереднього огляду, а тут – приходь i дивися, вибирай до смаку i землi, i пiльги…

– Пшепрашам пана полковника, – знову заговорив посесор, – i тут не дуже вiльно й не вельми до смаку: мазури – то є хлопи вельможного панства, а воно своїх пiдданих не одпустить… Виходить, у всьому крулевствi може тiльки знайтися або мiське населення, призвичаєне до ремесел i торгiвлi, а не до тяжкої працi хлiбороба, або зубожiла шляхта, якiй гонор не дозволить анi за плугом ходити, анi за ремесло або торгiвлю взятися… А яка ж чужа держава вiдпустить своїх пiдданцiв для змiцнення сусiда собi на погибель?

– Iстинна правда, – сказав Пулавський, кивнувши головою посесоровi. – Пан має цiлковиту рацiю… Думка про заселення українських степiв чужоземцями дуже давня. За сто рокiв тих переселенцiв набралося, як кiт наплакав… та й що їх може сюди привабити? Пiльги, якi обiцяють пани? Але ж вони тимчасовi – на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбiльше на двадцять рокiв, а пiсля цього строку переселенцi повиннi стати вiчними рабами! Але й цi пiльговi роки, опрiч сумної перспективи, нiким не були гарантованi й цiлком залежали од сваволi власника…

– Даруйте, пане полковнику! – скипiв Стемпковський. – Цi пiльговi умови занесено в земськi книги й гарантуються законом!

– Ха-ха-ха! – розсмiявся Пулавський. – Закони в Польщi? Обов'язковiсть законiв у Коронi для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?

– Я не жартую! – пiдвищив голос Стемпковський i кинув на полковника визивний погляд.

– Вельми радий, – спокiйно усмiхнувся Пулавський, – i я жадаю, з свого боку, серйозно подiлитися з шановним паном, який посiдає високе становище у вiйську, i з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми – в родинному колi й можемо розмовляти вiдверто, не дратуючись i не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч i непопулярнi серед шляхти, ба навiть протилежнi її традицiям, але знайденi мною на сторiнках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, iсторiї… Скрiзь однi й тi ж самi симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайнiй егоїзм i брак усякого громадянського почуття й активної любовi до вiтчизни…

– Але ж це образа… Його мосць занадто вже! – почулося серед слухачiв стримане ремство.

Стемпковський слухав мовчки, зцiпивши зуби; Мокрицький зiтхав, а жiноцтво, яке базiкало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слiв молодого полковника. Його вiдкрите обличчя було збуджене, темнi очi палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.

– Нiкого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далi? – упевнено провадив Пулавський. – Якщо я помиляюсь, переконайте мене в iншому, тiльки справжнiми фактами, дiлом, а не пустопорожнiми вигуками. Адже ми дорослi люди, i кожен iз нас, на пiдставi шляхетської вольностi, має право думати вiльно, як йому велить розум, а не якийсь королiвський чи навiть папський декрет.

– Так, такi Шляхтич вiльний, як птах! – пiдхопили слухачi, яким, видно, припав до серця останнiй аргумент Пулавського.

Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазiю, гречно подаючи їх гостям.

– Так, так! Audiatur et altera pars! – промовив губернатор i, пiдiйшовши до своєї дружини, тихо спитав: – Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цiлковитiй безпецi, а пани полковники лише фiлософствують.

– Нi, не слова полковника засмутили мене, – зiтхнула панi губернаторова, – вiн дуже щира людина, а гнiтить мою душу журба… надто сьогоднi. Сон бачила, – стишила вона голос. – Менi приснився наш загиблий Стась… Дорослий зовсiм, ставний, пишний лицар…

– Ох! – закрив очi рукою Кшемуський. – Йому було б нинi рокiв iз двадцять… Нi, що це я, бiльше, двадцять три…

– Двадцять чотири, – крадькома витерла очi панi. – Вiн стояв передi мною i з таким докором дивився менi в вiчi, а потiм прошепотiв голосом, вiд якого душа моя здригнулася: "Поглянь, – каже, – мамо, що зi мною зробив рiдний батько!", розгорнув жупан i показав свої груди – вони були пробитi нижче вiд родимки-зiрочки, а крiзь рану було видно, як трiпотiло його розшматоване серце… я скрикнула вiд жаху i прокинулась… Матко найсвєнтша! Вiн i тепер мов живий, стоїть передi мною iз страшною раною в грудях, блiдий, скривавлений! – i панi Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слiзьми обличчя.

Гостi неодмiнно звернули б увагу на цю сцену, та всi вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування "напою богiв".

– Заспокойся, заспокойся, моя кохана, – шепотiв схвильований губернатор. – Навiщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять рокiв ховаємо в грудях, час уже й звикнути… Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бiдолашного хлопчика уже й костi зотлiли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. I тiльки одна помста лишилася на втiху!

– Але ця помста й там, у чистилищi, завдає нещасному лише зайвих мук!

– Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирi, посилали в Рим… Все для душi невинного немовляти…

– Ой, не кажи так; не кажи! – сливе крикнула Кшемуська. – Я не хочу вiрити, що вiн помер, менi все здається…

– Ох, кохана, це тебе бентежать тi таємничi листи, котрi ми iнодi отримуємо… Але то витiвки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе…

– Ой Єзус-Марiя! Хiба серце матерi може забути таке горе?..

– Тихiше, тихiше, моя люба, моя кохана! Завтра по синовi вiдправимо в монастирi лiтiю. Ходiмо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та панi Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пiшла у свої покої… Пiсля голосних похвал молодiй господинi й перших ковткiв товариство, з келихами в руках, посiдало й трохи притихло.

– З загального дозволу! – пiдвищив голос Пулавський.

– Ми слухаємо пана, – процiдив крiзь зуби Стемпковський, вiдчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.

– Панове! – почав полковник. – Я сказав, що переселенцi не можуть мати певностi у виконаннi панами своїх зобов'язань, що нi гродськi, нi земськi книги не можуть бути в тому гарантiєю – i це щира правда; скажу навiть бiльше: у нашому крулевствi закону немає зовсiм або, лiпше сказати, вiн для шляхти нiщо!

I у вiдповiдь на гомiн, який зчинився навколо, Пулавський рiзко повторив:

– Так, нiщо – отже, я висловився цiлком слушно, що у нас законiв немає! Для того, щоб закон виконувався, потрiбна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за iграшку зажерливим сусiдам! Вiйська в неї всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шiстнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч… голодних, обiдраних. Прибутки з кварти коронних маєткiв падають, бо тi маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама вiдмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хiба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тiльки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хiба хто-небудь з нас пiдкориться вироку такого суду? Та кожен з нас iз своєю надвiрною командою розжене i суд, i суддю вiдшмагає за вирок не на свою користь!

Схвальний смiх був вiдповiддю на цi слова.

– Злота воля! – вигукнув хтось.

– Ех, воля! – сумно похитав головою Пулавський. – Сваволя, а не воля!.. Цiлковите безправ'я й безладдя… кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те смiття можна мiтлами розмести, канчуками розiгнати, розчавити чоботом… Гай-гай! А якщо воно все пiднiметься, то нас розчавить… далебi!

– Pater noster! – крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. – Нi, ми розчавимо тих гадюк, i католицька церква восторжествує!

– Ще не вмерло шляхетне лицарство! – палко вигукнув молодь.

– Усе це слова… Все це пориви юного серця… А от гляньте, що робиться кругом i яких заходiв вживає беззуба Корона й могутнi речники лицарської свободи! Всi знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмiрнi насильства над вiрою, над майном i особою трудiвника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотiв нiчого лiпшого не придумали, як вдатися iз скаргами до московської царицi, щоб вона втихомирила нашi домашнi нелади, а Коронi своїй ми вiдмовили навiть у субсидiї для збiльшення кiлькостi кварцяних вiйськ, для виплати грошей жовнiрам… Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бiдою! Та кожен з наших сусiдiв легко загарбав би нас! I не безладдям сильнi ми, а взаємним недовiр'ям сусiдiв… А як тiльки вони порозумiються, то вiд старої славної Польщi й слiду не залишиться!

– Пан – злобний пророк! – просичав Стемпковський.

– I не патрiот! – процiдив Мокрицький. – Не зрозумiв, видно, тiєї великої мiсiї, яку поклав на Польщу Всевишнiй…

– Вогнем i мечем поширювати католицьку вiру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту мiсiю Всевишнiй? Так, вiн свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провiстити всiм любов i братерство… А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Iдеал християнства – свобода духу, лагiднiсть, покiрливiсть, прощення кривд, молитва за ворогiв… а ви ангела нiжної любовi перетворили на демона нетерпимостi й злоби, з закривавленим обличчям, iз знаряддями тортур у руках…

– О, то дисидентськi наклепи! – заволав Мокрицький. – Найсвєнтша панна! Справдi, наступають останнi часи, коли вже й шляхетнi лицарi стають дисидентами!

– I ладнi захищати права бидла, того дикого звiра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нiчого й нiкого! Це ганьба! – обурився Стемпковський, не стримавши ненавистi до вiльнодумства Пулавського.

– Дикий звiр, невиправний ненависник! – гостро кинув Пулавський. – А хто його таким зробив? Ми! Звiдки темному людовi брати приклад, кого наслiдувати? Нас, панiв! Погляньмо ж на себе: хiба вельможнi пани не чинять грабiжницьких наїздiв на своїх же братiв? Хiба нашi лицарi не тiшаться справжнiсiнькими грабунками й не здобувають собi розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамакiв? Хiба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сiряки, щоб, пiд виглядом гайдамакiв, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете – нi?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Прiори монастирiв у нас збирають розбiйницькi банди й грабують… навiть католицькi монастирi, а то ще наймають для розбою i короннi вiйська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офiцiале! Згадайте горезвiсного Хому Кше-совського, Iгнацiя Конiжицького! То як же серед страхiтливих, кривавих бешкетiв кидати камiнь у темних пригнiчених смердiв, коли вони беруть приклад з гонорового панства?

Слова Пулавського були такi влучнi й правдивi, що нiхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький i Стемпковський кидали на полковника лютi погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боцi Пулавського, вiдомого своєю мужнiстю й шаленою вiдвагою. А втiм, незабаром серед покаянної тишi почулися нарiкання, якi швидко iз самовиправдань обернулись на ворожi звинувачення.

– Шановний пан iще забув до списку лицарiв приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, – зауважив Кшемуський.

– Пан полковник так висловлювався про хлопiв, схизматiв i взагалi про всiх… не знаю вже, як пановi приємнiше їх назвати, що, може, й сам не вiд того, щоб стати гетьманом чернi?..

– Годi! – вставши, рiзко зупинив Стемпковського Пулавський. – Спростовуйте мене, доводьте помилковiсть наведених мною фактiв скiльки завгодно, але ображати себе безглуздими пiдозрами я не дозволю! Пулавський нi перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського вiдомий ворогам, Пулавський не ховався вiд служби Речi Посполитiй у своїх маєтках, як iншi; коли Пулавський рiзко заговорив, то це вiд сердечного болю, вiд усвiдомлення, що гине кохана ойчизна, гине вiд наших же рук, якi пограбували її для своєї особистої вигоди! Пулавський волає до честi й гонору синiв Польщi, закликаючи їх рятувати свою матiр, а хто цьому не вiрить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!

Стемпковський позеленiв од злостi, зрозумiвши, що виклик адресовано йому, i чуючи схвальний гомiн у всiх кутках вiтальнi, але прийняти той виклик не вiдважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:

– На бога, панове! Окраса нашого лицарства! – заговорив вiн стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. – Ви наша єдина опора… Але в цю мить до свiтлицi поквапно ввiйшов гайдук i перепинив сварку:

– Ясновельможний пане! Жидки прибiгли до брами з якоюсь страшною звiсткою… Впустити?

– Веди їх до мого кабiнету, – тремтячим голосом звелiв губернатор i вийшов слiдом за гайдуком.

Усi затихли в напруженому чеканнi, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Вiн увiйшов до свiтлицi блiдий, iз перекривленим вiд жаху обличчям.

– Бiда, панове, погибель! – прошепотiв Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крiсла. – Тисячi запорожцiв вдерлися до нашого краю, усе поспiльство повстало й згуртувалося в гайдамацькi загони, вибравши собi за ватажкiв Залiзняка i якогось мiфiчного ченця Найду; у Мотронинському монастирi освячено ножi… I от учора бунтiвники взяли Чигирин… Всю шляхту вирiзано… А сьогоднi, зараз, горять Млiїв i Смiла!

– Ой рятуйте! – зарепетували дами; почулися ридання та iстеричнi викрики. Молодь кинулася втiшати жiноцтво; старi хрестилися й зiтхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.

– Нема чого, панове, занепадати духом! – пiдвищив голос Пулавський. – Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували… То вiзьмiмося ж за дiло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешнiй замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишнi панi й чарiвницi панянки, можете бути цiлком спокiйнi!..

– Еге ж, замок мiй… теє… замок – фортеця, – забелькотiв i губернатор, силкуючись пiдбадьорити себе й перейнятися вiрою в слова Пулавського. – I менi тут нiякий дябел не страшний, як бога кохам!

– Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! – загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.

– О, me miserum! – вигукнув Мокрицький. – Усьому злу причиною той баламут Мельхiседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан бiскуп, усе не зважувався… Ох, правда, я й сам мiг дати наказ, та схибив… Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестiя! Вiн усюди їздив iз скаргами – i в Київ, i в Петербург, i до Варшави; вiн скрiзь розсилав iз свого схизматського гнiзда бунтiвникiв i шпигунiв, вiн вигадав байку i про Найду: нiбито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлiв вiк i якого призначив стати на чолi повстанцiв… Бараняче бидло повiрило цiй байцi й носиться нинi з тими героями, як дурень iз ступою… Але я присягаюсь iм'ям найсвятiшого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месiю Мельхiседека знищу, розчавлю… i всi їхнi надiї розсиплються на порох! Днiв три тому я одержав звiстку, що мотронинський iгумен подався до Гервасiя у Переяслав i що його мало не схопили бiля Сокиринцiв, та вiн вислизнув, – але це йому вдруге не вдасться!.. I я його скараю на горло! Ось навiть зараз поїду туди…

– А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунiв, коли не посаджу! – вигукнув Стемпковський.

– Так! Поражу пастиря, i розбредуться вiвцi! – напутливе промовив Мо-крицький.

– Ось що, панове! – владним голосом заговорив Пулавський. – Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне вiйсько, i примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!

– Цiлком слушно, – пiдхопив Стемпковський. – I я поїду з паном колегою!

– Хай зiйде на вас beneditio! – пiдняв руки Мокрицький. – Я теж їду разом з вами, панове, пiд вашим крилом!..

– I гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! – вирiшив Пулавський.

– Але, ласкавi панове, браття мої! – запротестував губернатор. – Як же ви мене залишаєте самого… в розпалi пожежi?

– Шановний пане! – вiдповiв Пулавський. – Цю твердиню захищає хоробрий i досвiдчений комендант, а ми вмiємо битися тiльки в чистому полi. Крiм того, гарнiзону в пана бiльш нiж досить… Я навiть побоююсь, що пiд впливом поганих звiсток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й мiсця для всiх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загiн для супроводу.

– На бога! – заволав Кшемуський. – 3 чим же я лишусь?

– Я вже сказав пановi, що тут гарнiзону бiльш нiж досить… А зайвi люди при оборонi тiльки збiльшують метушню i перешкоджають швидкостi маневру… Нарештi, ми вiд'їжджаємо, щоб повернутися з вiйськом, принести вам i всьому краю порятунок.

– Amen! – закiнчив Мокрицький.

Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук i почав вiддавати накази на свiй розсуд. Уже через годину сотня драгунiв була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, i коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвiрна команда: кожному здавалося, що в полi, на привiллi, не так страшно, як у цiй кам'янiй клiтцi.

Надвечiр одчинилася брама, i з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводi доброї сотнi драгунiв та невеликого обозу.

Випровадивши загiн з усiлякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з вiйськом, усi, хто залишався в замку, знову зiбралися в ту ж вiтальню. Панiка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила дiяльна тривога. У фортецi подвоїли варту й встановили найсуворiший порядок, немов пiд час облоги; комендант фортецi, хоробрий ротмiстр Рустицький, присягався господаревi й дамам, що коли б замок облягло i п'ятдесятитисячне вiйсько, то й таку облогу вiн витримає принаймнi пiвроку. Губернатор погоджувався i на чотири мiсяцi, розумiючи, що до того часу зима й так розжене обiдрану голоту, а росiйськi вiйська прийдуть на допомогу навiть ранiше. Запропонований господарем старий мед i добрий венгжин ще бiльше пiднесли дух, i безтурботний настрiй потроху знову почав опановувати товариство. Навiть панi Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнiчена.