Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 45 страниц)

Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, – навiть жiнки перестали хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на своїх чоловiкiв, братiв, синiв…

– Усi станемо, усi – i старi, й молодi! – закричали євреї. – Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв, щоб навчали нас!

У синагозi знявся неймовiрний гамiр.

Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом:

– Благаю для вас, дiти мої, благословення бога Iзраїлю! Хай захистить вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i чекайте мене на майданi перед замком.

Iз синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилi у своєму поривi пiдхопили й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь благодiйна рука пiдхопила її i витягла на рундучок, де було вже цiлком безпечно. Подякувавши своїм рятiвникам, що, як виявилось, були теж євреї-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась навколо.

На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд костьолу бернардинiв до православної церкви, зiмкнутою лавою стояли надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах – кiннота мала ошатний i навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним сукном.

– Що це буде? – спитала Сара своїх випадкових знайомих.

– Зараз присягатиме Гонта, – люб'язно вiдповiв молодий єврей, купецький син, зрадiвши, що є нагода заговорити до такої красунi. – Головний начальник он тiєї команди… сотник Гонта, якого призначив губернатор за регiментаря… Дiдич, наш князь, дуже любить його i шанує, хоча вiн з хлопiв… Виклопотав йому шляхетство й подарував два села… Сотник уже двiчi присягав, а тепер ще й втретє буде…

– Чому ж це?

– Губернатор не зовсiм довiряє Гонтi, хоч iншого, кращого не може знайти… То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв'язати його урочистою клятвою…

– Ага! – зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в корчмi був iнший… Той не став би кривити душею i присягатися фальшиво…"

У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на чолi з плебаном, рушила процесiя – з корогвами, хрестами, лiхтарями; з iнших костьолiв i з православної церкви теж iшли процесiї, прямуючи до брами губернаторського замку.

Нарештi брама розчинилася, i з неї вийшов Младанович у супроводi розкiшного почту.

Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво, з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руцi.

Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвiтами.

– Ото сам Гонта! – загомонiли навколо.

– Молодець! Орел, не козак! – чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки. Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що вiдбуватиметься коло брами.

– Товаришi-козаки! – звернувся Гонта до своєї команди. – Ми не раз присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодiяннями i цим завдячуємо нашому губернаторовi. Нинi цi благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми маємо бога в серцi своєму й не поклоняємось Iудi Iскарiотовi… Настають тепер важкi часи… Запорожцi баламутять… Народ повстає, а в помстi своїй вiн нестримний – платить тiєю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить цю присягу!

Козаки захвилювалися – скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик пiдняв хреста й неголосно промовив:

– Во iм'я господа сил i святої тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до святого цього євангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу прийми присягу!

З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумнiву, що це той самий козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань… I слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас…", – щоправда, кiнчив свою мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов'язок. Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно скрикнула:

– Це вiн!

– Хто вiн? – здивовано спитав дiвчину молодий єврей.. – Панна хiба знає Гонту?..

Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла:

– Я не про Гонту… а про шляхтича… пригадала, що вiн був у нашому селi.

Єврей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангелiє, а другу, з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями.

Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук.

"Нi, такої присяги зламати не можна! – зринали в її головi бентежнi думки. – Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б i впало на його голову… Виходить, цей Гонта Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому вiрить… Як вiн обiймав цього каїна… як говорив, що покладається на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб не вiрили двоєдушцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидної зради? Тiкати звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини… А може, шепнути якому-небудь козаковi – адже видно, що вони неохоче присягають… I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас нахваляються помститися… якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити Залiзняка, то вони проти нього повстануть… або втечуть i попередять гайдамакiв, щоб їхнiй ватажок не довiряв двоєдушцевi…

Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнiвалася, що їй пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж їй дозволить самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам єврейки?

Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло назад до своїх монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi Гонта звернувся до губернатора:

– Якої ще присяги зажадає вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу, що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного обов'язку перед вiтчизною, а вiддам за неї життя, до останньої краплини кровi… В iм'я цього найсвятiшого обов'язку я навiть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць має сумнiв?

– Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, – розчулено вiдповiв губернатор i гаряче обняв Гонту. – Вiрю, як собi… i, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!

– Спасибi! – знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта.

– Та й вас усiх чекає по втихомиреннi краю щедра нагорода! – гукнув до козакiв Младанович.

– Спасибi! – загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домiвках. Новi знайомi провели Сару до її тiтки й заспокоїли стару.

Пiсля Гонтиної присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспокоїлись i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а євреї i навiть єврейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували її ногами. Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти, битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що з'їхалися до Уманi, взялися вчити євреїв. яких на воєннi екзерцицiї з'явилося понад три тисячi…

Вiд раннього ранку до пiзньої ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр; в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли – то окремi, то суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором здiймався безугавний гомiн… Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку!

На другий же день по приїздi Сара помiтила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли тiльки на одному егоїстичному прагненнi врятувати своє життя. Сара могла вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i, припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили думки про майбутнє…

Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першiй появi гайдамакiв дати знати про себе Петровi, – адже коли вони ввiрвуться до мiста, то i їй, либонь, не уникнути смертi… Чи, може, одягнутись у просте мiщанське вбрання, – купити його, звiсно, неважко, – або дiстати в кого-небудь хреста й повiсити його на шию? Але якщо євреї дiзнаються про хрест, то вб'ють її ранiше вiд гайдамакiв. Сара сушила собi голову й нiчого не могла придумати… Утекти з Уманi?! Якось непомiтно змiшатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звiдти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповiстити Залiзняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дiвчинi здiйсненною, i вона врештi на нiй зупинилася.

Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про Петра, Прiсю та батюшку… Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися їй ще виразнiше й стояли перед очима, немов живi, особливо коханий Петро… вiн так любо, так пильно дивився в очi дiвчини, що серце її тремтiло й завмирало вiд болю… Чи живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i їй жити, терплячи нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сидiла цiлими годинами… Цiєї ночi дiвчина зважилася вирватись iз своєї клiтки: взявши трохи харчiв, приготованих ще ранiше, й переступивши через сонну тiтку, вона опинилася на вулицi. Їй в обличчя вiйнула свiжа передсвiтанкова прохолода;

Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi.

Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр. Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибокої тишi… Зненацька за нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не пiдемо проти своїх братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до найближчого виступу вежi i, причаївшись за ним, почала пiдслухувати. Розмовляло три голоси: один – м'якого баритонального тембру, другий – верескливий, наче пiвнячий, а третiй – хрипкий бас… Говорили про наказ, одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, – на ранок пiдготуватися в похiд.

– Щоб Гонта зрадив Україну i продав вiру за маєток – не повiрю! – пiвнем викрикував фальцет.

– А присяга? – хрипiв бас.

– Що "присяга"? – гаряче озвався третiй голос, баритон. – Яка цiна їй, коли вона дається не з доброї волi… i перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас!

– Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест… – заперечив хрипун.

– Цiлував… а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що приєднається до повстанцiв, що пiде проти панiв?

– Ха-ха! – засмiявся фальцет. – Добре було б! От би повитягалися голенi пики ксьондзiв i плебанiв… та й Младанович присiв би!

– Авжеж, – весело пiдхопив баритон. – Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi своєму обов'язку… А обов'язок до вiтчизни сотник вважає за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти… А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв… Тепер розмiркуйте, панове, що є вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, є й буде Україна… I ось цiєї замордованої панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв… А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло… То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цiлували.

– От так пан осавул! Оце добре… Чорт його батька знає, як добре! – по-пiвнячому крикнув фальцет. – Якщо i в пана сотника такий розум…

– То я йому в ноги чолом… – крекнув вдоволений бас.

– Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чекає… тут штука!

– Штука?! – знову вереснув фальцет.

– А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi ' полякам кiсткою в горлi стануть… Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй… а тут – оголошують у такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту…

– А хто ж це придумав? – спитав бас.

– Звiсно, Гонта… Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.

– Ой, то це недарма! – зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель.

– Тю на твою голову! – прохрипiв бас. – Ще хтось пiдслухає…

– Та, мабуть, уже й пiдслухав, – з тривогою мовив баритон. – Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.

– То давайте обшукаємо все навколо! – пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежної стiни вежi. Нi жива, нi мертва причаїлась Сара за палями, якi стояли в кутку.

– Здається, немає нiкого… – промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.

– Анi бiса! – пiдтримав його фальцет, власником – якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.

– Пошукаймо ще, – прохрипiв бас.

– Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! – погодився й баритон. – Ану лишень розкидаємо цi палi, чи не там заховався сатана?

Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" – майнула в її головi остання думка й згасла… Але фальцет зненацька вигукнув:

– Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! – i показав на якусь невиразну тiнь, що майнула поблизу. – Переймай його!

Не роздумуючи, усi троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть змiркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу немає нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi, коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди.

Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi, без бажань, поки нарештi отямилась.

Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач… Спочатку Сара не звертала уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту.

– Чого це на майданi такий тиск? – спитала Сара у якоїсь єврейки.

– Чого? – перепитала та. – Ой мамеле! Хiба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбiйники йдуть… Сто тисяч! Там у губернатора раду радять… Але що та рада поможе?

– Невже немає рятунку? – прошепотiла дiвчина. – Невже мене знову чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! – схопилася вона руками за голову. – Туди, через головну браму до табору… а звiдти… куди? Ох, не знаю!.. Та однаково… на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!..

А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять їх з жiнками й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замкової брами виїхав на сiрому жеребцi губернатор, позаду – Гонта з Шафранським, а за ними – кавалькада вирядженої й озброєної до зубiв шляхти.

– Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що з'їхалася пiд захист нашої неприступної фортецi! – урочисто звернувся до натовпу губернатор. – Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв ворожих. Крiм нашої випробуваної в боях i вiдданої надвiрної дружини пiд проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами є до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодої мiлiцiї – нових Маккавеїв, якi за кiлька днiв досягли дивовижних успiхiв у вояцькiй справi, – набереться до трьох тисяч, та й при потребi ми всi до одного пiдемо на ворога… То невже ж ми, за цими мiцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озброєних лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гостi – пiд картеч наших гармат, пiд рої куль, пiд посвист ядер i бомб… Запасу в нас вистачить на пiвроку, а не далi як через два тижнi прибуде на допомогу мiсту й могутнє вiйсько великої iмператрицi росiйської, з котрою, за певними вiстями, Рiч Посполита вже уклала союз… З'єднавшись, орли – двоголовий i одноголовий – вмить розметають цих поганцiв, так що й слiду не залишиться не тiльки вiд них, але й вiд їхнiх жiнок та дiтей!..

Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, – не то радiсний, не то загрозливий, – i одразу ж ущух.

– Ми отримали вiстi, нiбито зграї бидла пiд проводом розбiйника, скаженого пса Залiзняка й запорозької наволочi, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть такої нечуваної дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил її, як мiлiцiї, так i шановного лицарства, – я призначаю випробуваного у боях, вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського!

У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки.

– Шановному ж довудцовi надвiрної дружини, нашому сотниковi Гонтi, я доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки, i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши їм вiдсiч, вiдступить до Уманi й приєднається до її оборонцiв!

Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що вiдправка єдиного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки: шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши вiд'їзд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, – а дехто вважав – проти сотнi тисяч гайдамакiв, – здавалась усiм божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й, зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi своїми кревними братами, одновiрцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?

Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля кiлькох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними руками вiддають на погибель гайдамакам?" – що незабаром переросли в загальний крик… Младанович зблiд, пишне панство збентежилося… Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою промовою:

– Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'їзду з фортецi… За таку втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго козацтва! Та дозвольте менi заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi – тодi ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати їх, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста… Може, ви затаїли сумнiв щодо моєї вiрностi? Але ж я присягався перед господом богом… Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина – де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене? Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i цього мало, то знайте: як i ясному пановi губернаторовi, менi вiдомо, що росiйськi вiйська стоять на кордонi, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбiйничати з гайдамаками менi довелося б з тиждень, не бiльше… i за цю коротку втiху к погодився б утратити всi мої маєтностi, знедолити сiм'ю i потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечнiше тримати ненадiйну людину за мурами, нiж усерединi: там, на полi, ми тiльки спроможнi збiльшити на двi тисячi душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке вiйсько, а тут, схотiвши зради, зможемо вiдчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самiсiньку Умань…

Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний гомiн i вигуки:

– Правда, правда! Ми тобi вiримо!

– А моїх козакiв що може схилити до вiроломства? – вiв далi сотник. – Тижневий грабунок, за який буде тiльки одна нагорода – шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхнi сiм'ї звiльнено вiд усяких повинностей i поборiв, а тепер iще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вiрнiсть при втихомиреннi хлопiв дарує їм у вiчне й спадкове володiння i садиби, i землi, по десять моргiв на душу.

– Спасибi князевi! Пошли йому, боже, вiк довгий! – збуджено загомонiли козаки, щиро зрадiвши з князiвського дарунка.

Сара слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумнiву: сотник лукавить i двоєдушничає, щоб виїхати з мiста й вiддати його в гайдамацькi руки… А вона мовчить i не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбитi, замордованi…

Цi душевнi муки довели дiвчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах i майже втрачала свiдомiсть… Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачi:

– Господи! За що ти поставив мене помiж двома мечами?! Сусiди кинулись були до дiвчини, та, глянувши в безтямнi очi, одвернулися, зрозумiвши, що страх i горе потьмарили її розум.

– Чи вiрите ви тепер, дорогi земляки, менi й моїм козакам? – на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.

– Вiримо! – одностайно вiдповiла юрба.

Тут нервове збудження Сари дiйшло до крайньої межi, й вона, зiбравши останнi сили, крикнула:

– Не вiрте: вiн зрадник!

Крикнула i впала, мов нежива, бiля дверей синагоги.

Метушня, що було знялась поблизу дiвчини, лишилась непомiченою серед загального збудження й звукiв урочистого маршу надвiрної команди, яка вирушала в похiд.