Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 45 страниц)

– О? Так i я скажу, – здивовано блиснула очима Веронiка. – Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.

Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї.

– Веронiко, – звернувся до дочки Младанович, – чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв?

– Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить… – вiдповiла Веронiка, – вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало.

– C'est juste! Я так i казав, – нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. – Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону – нiчого… Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя… а пiхота… Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi.

– Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився.

– Нi, хай вельможний пан менi дарує, – втрутився Пулавський, – але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися.

– Звичайно, – пiдтримав його Кшемуський.

– Тим бiльше, тату, – додала Веронiка, – що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено.

– Ну, коли дочка каже, – розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, – менi її декрети важливiшi за всякi накази.

– Браво, браво! – загомонiла весело молодь. – Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця!

– Батько мiй жартує… – знiяковiла Веронiка, почервонiвши.

– Яскулечка, – усмiхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство.

Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

– Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! – схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання.

– Вiват! Пишно! Досконало! – гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей.

– Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордiсть i моя радiсть!

– I наша! – пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла.

Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову:

– I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з'являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.

– Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, – пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.

– Оце саме й пiдозрiло, – зауважив Обух.

– Перед грозою завжди буває тиша, – докинув Кребс.

– Ох, Єзус-Марiя! – зiтхнув плебан.

Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим.

– Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, – заговорив генеральний обозний Стемпковський, – головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки – хлопи… В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак…

– Не думаю, вельможний обозний, – вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, – козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм'ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово – з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати їм повстання.

– Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! – докинув Кше-муський.

– Цiлком справедливо, – пiдхопив Стемпковський, – а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв – настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта… Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, – в душi зрадник i ненависник.

– Au nom du ciel! Це один з моїх найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр.

– Ласкавий, як кiт, а в головi потаємна думка, – буркнув Кшемуський.

– Пане Обуше! – звернувся Младанович до полковника. – Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого.

– Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, – вiдповiв Обух, – що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До таємних же його помислiв докопатися важко… але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники.

– Нi, як собi хочете, а поки в мене немає фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, – заявив Младанович.

У цю мить на губернаторському подвiр'ї пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня.

Усi замовкли й насторожилися.

Через хвилину в залi з'явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса.

Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:

– Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.

– Гайдамаки? – скрикнули враженi слухачi.

– Так, гайдамаки, – говорив Голембицький, – все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i їх команду… перебили.

– О боже! – простогнав плебан.

– Pereat! – люто прошипiв ксьондз.

– Атож, винищимо всiх! – вигукнув Стемпковський.

Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик.

– Коли б не Гонта, – провадив Голембицький, – я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю.

– Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, – моя правда: Гонта був вiрний слуга… вiн своєю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп.

– Так, Гонта… – почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч.

– Чи не поранений пан хорунжий? – стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик.

– Нi, бог уберiг, – з зусиллям вiдповiв хорунжий, – просто я втомлений… усе бився. – При останнiх словах вiн раптом почервонiв, але за мить його щоки знов поблiдли.

– То посадiть його, – засмiявся Младанович, – та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу… Пане Шафранський, de grace!

Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив до збентеженої Теклi й почав її заспокоювати. До них пiдiйшла Веронiка й забрала Теклю у внутрiшнi покої замку.

Повертаючись на своє мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й зброї, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його.

Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:

– Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi?

Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить.

– Авжеж, пан губернатор не помиляється, – вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. – Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для своїх гостей.

Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов.

"Що за дивна постать? – думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. – Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос… очi… Де я їх iще бачив?.."

У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв.

Кшемуський поспiшив зайняти своє мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича.

Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою.

– Даруйте, ясновельможний, – заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. – Падам до нуг, за мою слабкiсть… але я так утомився… руки ось правої не чую, – i вiн потер її лiвою рукою. – Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п'ять, котрi, переконанi моїми доказами, погодились пристати до унiї… Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян навертається до iстинної вiри, то церква негайно переходить у їхнє володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i її майно в свої руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цiєї безглуздої формальностi, – промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, – патрон i колятор церкви – я, отже, вiд мене й залежить, кому передати її – поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами своїми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, – додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи свої вусики. – Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам поїхав оглядати iншi свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками стоїть стiною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна стоїть знову стiною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок… звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати їм канчуками спини од п'ят i до лопат…

– Го-го! – зауважив хтось iз молодi. – Видовище, мабуть, було пiкантне.

– I зворушливе, – хiхiкнув Голембицький. – Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили.

– Генiально! – скрикнув од захвату плебан.

– Але в цей час, – вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, – коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" I врiзався в банду… Махну кривулею – i голова з плечей, ударю навiдлiг – двi летять, рвонусь уперед – за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi… Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю.

– У пана хорунжого, – зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, – першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.

– Од страшенної втоми, ясновельможний пане, – вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. – Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився.

– Правда, це видно було, – пiдтримав його Младанович. – Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi… Але все-таки Гонта загинув?

– О, бiдолашний! – сумно зiтхнув хорунжий. – Його садовили вже на палю.

– Ну, а пан з допомогою повернувся?

– Аякже, – поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. – Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви…

Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.

Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький.

З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi.

– Ясновельможний пане, – почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, – даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка…

– Що таке, Лейбо, в чому справа? – спитав Младанович, стурбований таким початком.

– Пресвята Ченстоховська матiр! – сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси.

– Та не муч же, – тупнув ногою уманський губернатор, – а кажи швидше, в чiм рiч?

– Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда.

– Ну, ну?

– Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор… який нiколи панськiй милостi й не снився.

– Досить! – гримнув розгнiваний Младанович. – Кажи дiло!

– Ой вей, даруйте! – верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. – Це не я… це мiй дурний язик… все iз-за зубiв вискакує… коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, – захапався Лейба, так i сиплячи словами, – їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слiчна, ой пишна! Такої гарної ще не було на свiтi… iх бiн аїд! Такої не було навiть нi панянки, нi крулевни…

– Ти глузувати надумав? – заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима.

– Ну! – брязнув Младанович шаблею.

– Зараз, хвилинку! Ох! – стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: – Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Хаїм на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво… Скликає i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказує, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! – вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: – Ой вей, вей!

– Oremus! – вигукнув молодий ксьондз.

– Одверни гнiв твiй, боже! – молитовне сплеснув руками плебан.

– Це ж зовсiм коло мене! – схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. – Це в моїх володiннях!..

– Еге ж, у панових, – пiдтвердив Младанович. – I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити її п'ятою в зародку.

– Не знав, не вiдав… Не було ранiше… це нанесло їх звiдкiлясь вiтром… чи не з Бара?

– Можливо, – спокiйно вiдповiв Пулавський. – Ми розгромили кiлька ватаг… а рештки – полова… може, й залетiли…

– Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений…

– Передусiм, – обiзвався Стемпковський, – треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати.

– Сам бог вирiк святу iстину твоїми устами, сину мiй, – урочисто промовив плебан Баєвський.

– Нєстети! Пiд моїм крилом така зграя! – вигукнув Кшемуський. – I схизматський чернець iще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мої всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю i свої команди до нагоничiв, i влаштуємо пишнi влови… Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, моє мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг!

Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" – на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "великої ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми життєрадiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.

– Я гадаю, – на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на своєму тронi, – що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспокоєнi… Чи не так, вельможне лицарство?

– Так, так, ясновельможний! – почулося з усiх бокiв.

– Mesdames! – I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. – Я можу заспокоїти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..

– Браво! – вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.

– А тепер, мої любi гостi, – закiнчив Младанович, – гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…

У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.

Але тут трапилося щось надзвичайне.

Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архiєпископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч своєму архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цiєї хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архiєпископа здалася просто чудом.

– Dominus vobiscum! – промовив нарештi архiпастир, простягаючи свої руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися.

Младанович перший кинувся до архiєпископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом:

– Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи твої, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньої, що звершилася по молитвi глави нашої церкви.

Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi:

– Коханi дiти католицької церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагадує вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого є збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець закликає вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур'янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть їх до єдиного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу i розгрiшає своїми молитвами всi вашi грiхи.

Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву.

– Присягайтеся ж, – проголосив вiн урочисто, – присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу!

– Присягаємось! – закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши свої шаблi.

– Нi пощади, нi жалю до схизматiв!

– Нi пощади, нi жалю! – глухо прогуло в залi.

– Винищити всiх до єдиного!

– До єдиного! – вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.

– До єдиного! – понурим хором повторив натовп.

– I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля!

– Стерти з лиця землi!

Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце…

Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого.

– Amen! – мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi.

В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича – верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв – верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, – вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, – та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, – гнаний руський люд.

Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, – для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспокоєння бентежної душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб – церковцю, а потiм i монастир. Багато українських монастирiв були щедро обдарованi своїми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими – просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли їх прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i їх мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх українських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братiї, i своїм пречудовим мiсцем.

Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi якої й дiстав свою назву.

На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть стає горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усiєю мiсцевiстю, а на вершинi цiєї гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю.

Монастирський Святотроїцький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський єпископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду – i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери… I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.

Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi – i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби.

Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу.