Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 45 страниц)

Голос пана, який встиг заслужити довiр'я селян, пiдбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: "Бий їх!", "Смерть ляхам!" Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час: поляки дiстали можливiсть знову набити мушкети i, скориставшись розгубленiстю хлопiв, самим кинутися на ворога… Сотня вершникiв порубала б селян, бо, напевне, усi кинулися б врозтiч, пiдставляючи пiд удари шабель беззахиснi потилицi й спини… Левандовський розумiв це i старався вдихнути вiдвагу в серця повстанцiв, якi ще не звикли до бойового вогню.

– Смiливiше! Дружнiше! Вперед! – надривався вiн, розмахуючи шаблею, – Ми їх розчавимо… Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з ваших жiнок i дочок? Хоч церкви не вiддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титаревi спекли ноги й руки… Полум'я розгоряється… Вирвемо ж iз рук катiв мученика! Вперед! За мною!

Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад.

Левандовський вiдчув: iще одна втрачена мить – i замiшання селян перейде в панiку.

– До возiв! – скомандував вiн, не даючи їм часу опам'ятатися. – Он у вас рушницi… Стрiляйте по ляхах iз-за возiв… Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!

Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян.

– Веди нас! – пролунали в натовпi вигуки.

– За мною ж, друзi! До возiв! – крикнув Левандовський, i слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.

Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кiльком жовнiрам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити.

Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по двоє. по троє односельцiв допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського.

Нiкому з полякiв i на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожiлих хлопiв знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподiвана пальба з укрiпленої засiдки викликала панiку…

Шляхетськi пострiли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрiльцi шукали надiйнiшого прикриття, тодi як кулi повстанцiв, маючи добру цiль, не пропадали марно. То там, то тут iз стогоном падали строкато одягненi поляки… Пораненi конi заметалися в навколишнiй тиснявi, кидаючись на людей i збiльшуючи замiшання… Затрiщала ограда… Серед гамору й крику не чути було слiв команди… Одна куля вцiлила плебана в плече й змусила Кшемуського вiдразу ж сховатися в церквi…

Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:

– Усi на коней! В атаку!

Голос полковника знову примусив полякiв пiдкоритися його командi… Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Конi ставали дибки, налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки… Шаблi не дiставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко… Тi, що проскочили всередину. були розшматованi юрбою… Спробувавши кровi, вона п'янiла вiд лютi… Перше почуття страху минуло.

– Славно, хлопцi! Так їм, псам! Так їх! – пiдбадьорював усiх Левандовський, перебiгаючи поза возами. – Вiдомстiть їм, катам, за ваших жiнок i дiтей… усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки губернатора дайте менi… Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки!

Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум'ям. Високо в небо шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри… На протилежному кiнцi села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари… Та нiхто не звертав на це уваги.

Шалена атака захлинулася… Дехто з полякiв повернув коней назад.

– За мною тепер! На ляхiв! – кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.

Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз засiдки й навально вдарив на розгублену команду; першi лави були одразу зiм'ятi, iншi подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з нiг… За мить всi ляхи кинулися тiкати.

Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в шаленому поривi переслiдуючи кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною юрбою… Цiєї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з пiвсотнею уланiв через розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн ударив з тилу на розпорошених повстанцiв. Слiпий жах охопив їх; замiсть того, щоб зiмкнутися в щiльнi лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами коней… Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькi вулицi й застрягли там; Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi ранiше улани, що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з тилу… Селяни опинилися в жахливому становищi. Хоча Левандовський i кричав щосили: "Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!" – та лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв.

Неминуча смерть вселила енергiю в оточених: затиснутi з усiх бокiв, вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькi вулицi хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян вiд атаки кiнноти розгорнутим фронтом.

Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти кiннотою, дав пекельний наказ: "Заднiм лавам спiшитись! Гайда на левади, пiдпалюйте хлiви! Ми їх живцем засмажимо!"

Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули двi стрiхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед полякiв пролунав трiумфуючий регiт… Та зненацька десь неподалiк почулися несамовитi вигуки й тупiт…

Поляки спершу не звернули уваги на цi звуки; та ось заднi лави обернулися й скам'янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре озброєних гайдамакiв на чолi з дияконом.

– Бий їх, катiв! – пролунав страшний вигук.

– Смерть ляхам! – гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв списами. Польських вояк загнали в тiсний кут, де вони не могли захищатися… Зчинився страшенний гамiр; у ньому було чути i стогiн, i зойки, i прокляття, й iржання коней, i дикi вигуки людей, i регiт, i пекельне пронизливе завивання.

Селяни, побачивши пiдмогу, вмить розiбрали тини й кинулися в городи, щоб вiдрiзати вороговi вiдступ. Тепер ролi перемiнилися: улани й драгуни зiскакували з коней i тiкали на левади, сподiваючись там знайти порятунок, але їх скрiзь наздоганяли й нещадно вбивали… Баби й молодицi, якi не встигли сховатися в лiсi й сидiли, позамикавшись у хатах, тепер повибiгали з качалками й трощили голови усiм, хто потрапляв їм пiд руку…

– Гей, пане дияконе! – кричав Левандовський, вже гарцюючи на конi. – Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо два орлiв – бiля левад є загiн… треба вирiзати, бо втече!

– Не втече! Там кругом непролазне болото! – заспокоїв його диякон, але людей послав.

Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись, чи не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.

На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й двi жiнки з дiдом, розтоптанi кiньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" – майнула думка. Та ледве вiн наблизився до входу, як страшне видовище змусило його вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар, замiсть рук у нього стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi, але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест церкви.

– О, за цей труп проллється багато кровi! – з гiркотою сказав Левандовський. – I недолюдки заслужили вiдплату!

Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив, тiльки мертвий дзвонар сидiв на закривавленiй палi й стерiг свої дзвони.

– Прокляття! Де ж цей Кшемуський? – вигукнув Левандовський, пiдбiгаючи до коня.

– Даремно, пане, шукаєш, – простогнав хтось поблизу.

Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.

– Даремно… – вдруге мовив вiн через силу. – Губернатор… будь вiн проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сiв у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…

– Сто дяблiв! Я знайду його й там! – крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.

Вiн помчав iз своїм загоном на другий кiнець села, але там селяни вже кiнчали з жменькою уланiв: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершникiв, витягали їх на берег i розправлялися по-своєму.

Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокiйно. На цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику – для батюшки й титаря, а другу – широку, братську – для решти.

Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду. Левандовський пiд'їхав до них i згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок i розгромити чортове гнiздо… Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.

– Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида – i се добре… Та не настав iще час… У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубiв – це одне; а друге – он приїхав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк скликає всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв!

– I менi можна туди їхати? – несмiливо спитав пан Левандовський.

– Ти хоч i католик, а серце в тебе руське… Ми тобi вiримо…

– Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв… Вiримо, як собi! – загомонiли селяни.

– I побрататися, братiє, з таким паном за честь! – промовив диякон i притиснув католика-пана до своїх широких грудей.

– За честь! За честь! – пiдхопили всi, поскидавши шапки.

– Спасибi, панове! – подякував Левандовський.

Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла своїх батькiв, братiв, чоловiкiв… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи їм останнє цiлування. Не чути було нi стогону, нi плачу… Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони…

Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити… Вiльний вогонь перелiтав з однiєї хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою… Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й банi були облитi кров'ю.

Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєнi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан.

В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм.

Пiших прочан обганяли озброєнi з нiг до голови вершники.

Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в'яленої таранi.

Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали їхнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля своїх возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила їх ховати свої обличчя.

Перед тим, як в'їхати в лiс, вози зупинялися.

– Хто їде? – лунав iз хащi тихий оклик.

– Вози з таранею! – вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу. Швидко насувалася нiч, край неба раз у раз спалахували лиховiснi блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й новi юрби загадкових прочан.

Тим часом на монастирському дворi стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченцi, готуючи все потрiбне для вiдправи: розставляли нещодавно прибулi вози з залiзною таранею – спочатку бiля церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця – по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та iкони, розстеляли килими.

Брама не зачинялась, а тiльки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенної прибулих прочан – вони строкатими гуртами снували по всiй околицi.

Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущiв i низьких заростей стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.

Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями, тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.

Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних образiв, блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутiнками.

Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному тлi яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келiї отця архiмандрита.

У нiй зiбралися iєромонахи, диякон Аркадiй, отець Антонiй, настоятель Єлпiдифор, Залiзняк i Найда.

В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою i хрестом на ньому. Бiля аналоя стояв отець Єлпiдифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом; обличчя у всiх були зосередженi й сповненi суворої мужностi. Тiльки на обличчi Найди крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, потаємна мука.

За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.

Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження страшної звiстки, переданої Найдi Залiзняком: справдi, сильний польський загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо.

Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла гору, i Найда залишився на мiсцi, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.

У келiї було тихо. Отець Єлпiдифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом:

– Братiє, поки нога наша не переступила порога цiєї келiї, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашiй бiдолашнiй Українi; та тiльки-но вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й нiхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвiщає нам – порятунок чи ще гiрше лихо? Єдиний вседержитель свiту вiдає про це. Можливо, ми, слiпi слуги його, ведемо в цей час на заклання вiтчизну свою! Помолимося ж, братiє, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користi й земної слави, а спасiння святого хреста нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми, не вiдаючи волi промислителя… Помолимося ж йому щирим серцем, усiєю душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле своє благословення!..

Усi мовчки опустилися на колiна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутнi повторювали за ним пошепки кожне слово, з надiєю i благанням зводячи очi на темнi лики святих. Нарештi отець Єлпiдифор обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх.

Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда.

– Чада мої возлюбленi! – сказав Єлпiдифор, пiдносячи їм хрест. – Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягнiться ж у цей страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за собою малих сих!

– Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! – промовили разом Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. – За вiру i за волю народу ми вiддаємо своє життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука пiдiйметься з велiння нашої гординi, – хай ми тодi не матимемо вiчного спасiння, хай нас вiдлучать вiд святої церкви нашої навiки!

– Амiнь, – закiнчив Єлпiдифор, обнiмаючи Залiзняка й Найду. – Хай благословить вас господь i дарує вам перемогу.

– Вiримо, пречесний отче, i надiємося! – палко мовив Залiзняк. – Ех, шкода тiльки, що немає превелебного отця iгумена… Коли б менi той папiр, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!

– Папiр є! – обiзвався хтось за спиною Залiзняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонiя. З уст Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але Антонiй подав йому ледве помiтний знак i пошепки сказав:

– Коли вийдемо з келiї, пiдеш за мною.

Присутнi почали пiдходити до хреста – слiв отця Антонiя не почув нiхто.

Нарештi всi поцiлували хрест.

– Чи все у вас готове, чеснi отцi? – спитав Залiзняк.

– Все!

– Незабаром пiвнiч! Iди ж. Найдо, у двiр, а я зараз теж пiду за тобою.

– Попрощаємося ж, братiє! – мовив отець Єлпiдифор. – Хай буде над вами воля господня.

Усi мiцно обнялися й почали виходити з келiї.

Залiзняк пiшов слiдом за Антонiєм.

Вийшовши в коридор, що вiв од келiї отця iгумена на ганок, вони повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку. Тут мiстилася аптечка Мельхiседека, а також зберiгалися в потаємних скриньках усi монастирськi папери.

Келiйку тьмяно освiтлювала, ледь блимаючи бiля образiв, невелика лампада. Антонiй старанно зачинив за собою дверi; потiм, пiдiйшовши до однiєї iз стiн, вiдчинив потаємну шафочку й дiстав звiдти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.

– Що це? – схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом отця Антонiя.

– Указ царицi росiйської, – урочисто вiдповiв той i, зiрвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими лiтерами.

– Читай, читай! – задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за плече, пiдвiв його до лампади.

– "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська…" – почав Антонiй i, повiльно карбуючи слово за словом, прочитав полковниковi весь указ, в якому нiбито вiд iменi Катерини наказувалося всiм козакам, селянам i запорожцям українським, пiд проводом Залiзняка, винищити по всiй Українi ворогiв православної вiри й руського народу, бо цариця не хоче бiльше терпiти насильств i звiрств лядських над православною церквою та православним рiдним народом i обiцяє йому свою швидку й сильну допомогу.

– Друже мiй, брате мiй! – вигукнув Залiзняк, коли Антонiй прочитав папiр. – Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти ранiше не сказав менi про нього?

– Бо ще не настала остання хвилина.

– Хто тобi дав його?

– Знайшов у потаємнiй скриньцi отця Мельхiседека… – вiдповiв отець Антонiй, опустивши очi.

– Чи так це, отче? – i Залiзняк пронизав отця Антонiя допитливим поглядом.

– Не час, козаче, дошукуватися, звiдки указ i хто привiз його! – збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. – Благо, що вiн є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною iстиною… Iди ж i переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну вiд єгипетського ярма… А для цього – будь-яка зброя придасться… Амiнь! – закiнчив вiн.

– Присягаюсь, що з цим папером, – вигукнув Залiзняк, стискаючи в руцi пергамент, – усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду вiйська на люту кару ворогам!

Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за пазуху дорогоцiнний папiр, поспiшно вийшов у присiнок.

Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною почулося тихе шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.

Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У напiвтемрявi присiнка важко було розгледiти вираз її обличчя. Полковник бачив тiльки великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.

– Це ти, Прiсю, дитя моє? Що з тобою? – ласкаво промовив вiн.

– Господи боже! – тремтячим голосом заговорила Прiся. – Пане полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник залишить нас!

– Нi, нi, голубко моя! – перебив її Залiзняк. – Я не залишу тебе, я домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.

– Не те, не те! – з тугою вигукнула дiвчина. – Пан полковник пiде з козаками, а на вiйнi, ой боже милий, – усе може трапитись! Страшно й подумати!

– Господь над усiма нами!

– Над усiма нами, а батька замучили! – Прiсин голос урвався, i все тiло її затрусилося вiд глухого ридання.

Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.

– Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.

– Не про себе я, не про себе… – палко вiдказала дiвчина. – Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, – хто я? Дурна, нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо… Ой боже мiй, боже мiй!..

– Та що з тобою? – здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:

– У мене є прохання, таке прохання… Якби пан полковник погодився, я б усе життя… Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня… Нiхто не дiзнається, я обрiжу собi коси, одягну жупан… Ох, якби пан полковник погодився… Я не можу тут залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам на вiйнi, що нiкому захистити його!

– Ти, ти збираєшся захищати мене?! – вражено вигукнув Залiзняк. – Бiдна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке вiйна? Там смерть щохвилини заглядає у вiчi.

– Усе, усе витерплю! – вигукнула Прiся, судорожно чiпляючись за руку Залiзняка. – Кiстьми ляжу, душу свою занапащу, тiльки б з паном полковником…

– То хай же буде по-твоєму, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай – не ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! – полковник пригорнув до себе дiвчину й нiжно поцiлував її в чоло.

– Ви… ви… мене… – Прiся схопила Залiзнякову руку i, заливаючись сльозами, почала палко її цiлувати.

Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.

– Прiсю! – запитливо промовив вiн i, взявши дiвчину за пiдборiддя, пiдвiв її голову й пильно заглянув у вiчi.

Але Прiся вмить випорснула iз Залiзнякових рук i зникла в глибинi двору.

Якусь мить полковник стояв здивований i зворушений цiєю несподiваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.

Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу.

Вийшовши на високий ганок, вiн на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двiр.

Увесь майдан, аж до самих возiв, поставлених пiвколом, був поспiль забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпiнням чекаючи початку вiдправи.

Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi свiчки, а вниз схилом гори, немов розсипанi зiрочки, збiгали вогники. З возiв поздiймали ножi й шаблi, їхнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче свiтло.

На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями храм, ще рiзкiше вiдтiнюючи навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було його середину, залиту свiтлом панiкадил.

Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар, якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв оточував гору, на котрiй стояв монастир.

Грому не було чутно; навiть найменший подих вiтерця не колихав нерухомого повiтря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, i щось зловiсне було в безшумному летi мигтючих блискавок.

Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.

Та ось царськi врата в храмi розчинились, в них з'явився у повному парадному облаченнi намiсник монастиря – отець Єлпiдифор – i рушив до виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а слiдом за ним потяглася довга вервечка iєромонахiв, ченцiв i послушникiв. Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло.

Єлпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з яким було укрiплено ветхий запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий кулями й почорнiлий вiд порохового диму.

За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку Аркадiй у дияконському облаченнi та Антонiй. Хор i решта ченцiв оточили священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором.

– Благословен бог наш! – виголосив отець Єлпiдифор.

Усi схилили голови й почали хреститися.

– Благословен, господе мiй, укрiпи руки мої на ополчення i персти мої на брань, – голосно почав читати отець Антонiй. – I врятуй мя з рук синiв чужих, їхнi-бо уста глаголють суєту, i десницi їхнi сiють неправди.

В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й чiтко; натовп пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надiєю ревно хрестився.

Та ось Антонiй замовк, i грянув хор.

– З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог!

Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i бадьорi, владнi звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди вiдчували, як з кожним звуком їхнi сили мiцнiшали i в душах зростала вiдвага.

Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву.

Чим далi вiн читав, тим натхненнiше бринiв його голос, непохитна впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм.

А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння неба, немов свiдчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати свiтила й збурювати моря.

Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй.

Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужнє й суворе, очi свiтилися гнiвом.

Натовп заворушився.

Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту єктенiю. Його могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей i досяг останнiх рядiв.

Молитву за молитвою читав отець Аркадiй, i за кожною з них натовп хрестився i падав на колiна…

Останнi Аркадiєвi слова, якими вiн закликав на голови ворогiв i зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж хвилину чорне склепiння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибiнь, сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрваної завiси, що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на оповитий мороком дiл нестерпно блискуче око.

Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба знову зiмкнулась, i пролунав голос отця Єлпiдифора:

– Яко ти єси крiпость i пристановище людям своїм i тобi подобає всяка слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв. Амiнь!

Служба йшла своєю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами.

Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дiється з ним: немов якiсь могутнi крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому, немов м'язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все минуле життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i загибель Сари, i всi власнi образи й кривди – все це вiдходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: вiддати своє життя за рiдний край.

Настрiй однiєї людини передавався, iншим, наелектризований натовп з блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням, i якби в цю хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду.

Та ось настоятель Єлпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:

– Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки свої… Ти i нинi почуй нашу молитву й воїв, що зiбралися тут, благослови, i укрiпи, i дай їм серце мужнє на супротивних ворогiв, ангела свiтлого пошли їм, щоб ворога подолати…

При перших словах молитви всi попадали на колiна.

Отець Єлпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши важке древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки.

– Прийми корогву сiю, небесним благословенням освячену, – промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. – Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, i хай дасть тобi господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти мужньо ворожi полчища неушкодженим. Во iм'я отця, сина i святого духа. Амiнь!

Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву iз старечих рук. Єлпiдифор пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди.

Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залiзняка i, простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом:

– Чада мої возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi почув стогiн i ридання нашi й повелiв змiнитися скорботi на радiсть. Вам належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги лядської. Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям Iзраїлевим над сильним Амаликом, господь, який укрiпив отрока Давида i допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв сонцю зупинитися i колись дарував нашому преславному гетьмановi Богдану перемогу над полчищами лядськими, дарує й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i пошле на допомогу полчища свої небеснi, i оберне гордiсть лядську в переляк i жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся, та аще кого й спiткає смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так не угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою. Вiруйте й надiйтеся, братiє моя, i вiрою врятуєтесь! Не вболiвайте за жiнками й дiтьми своїми – владичиця небесна покриє їх святим своїм омофором. Вiдкладiть нинi всякi земнi дбання! За вiру, за хрест святий вставайте всi: чоловiки, жiнки й старiї

У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд душевного хвилювання голос Єлпiдифора набрав ще бiльшої сили:

– Сього мужа, – промовив вiн, показуючи на Залiзняка, що стояв бiля нього з прапором у руцi, – свята церква, єдина нинi заступниця ваша, благословляє вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн поведе вас на ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги нашi, – настоятель пiдняв високо над головою срiбний хрест, – перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!