Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 45 страниц)

XVII

Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися в їхнє тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров… З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але їх обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайцi й неподобствах…

Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава – стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.

– У лiву руку он тiєї, панове! В долоню! – крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасної. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.

– Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! – почувся смiх. – Еге, уже постарiв пан… рука схибила.

Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i, крикнувши:

"Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" – вистрiлив.

Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди черницi й пронизала серце… Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й голова повiльно схилилася… Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка кровi, закривавились посинiлi уста.

– Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! – закричали найближчi свiдки пострiлу.

– За здоров'я пана ротмiстра! – пiдхопили тi, що сидiли за столом.

– Влучно! – пiдтримала гучну радiсть i челядь.

Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинної страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил, висiло тепер перед напасниками живим докором їхнього звiрства…

Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час запала тяжка, гнiтюча тиша… Чути було навiть шепотiння тих, що молилися за вбиту черницю.

– Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою Єфросинiю, яка прийняла мученицький вiнець, i вiзьми її в селища горнi, де немає нi злоби, нi слiз, нi страждань, – голосно молилася Дарина.

– Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, – тремтячими голосами обiзвалися подруги.

Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати спохмурнiли.

Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повiв її до келiї iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.

Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келiї… Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм головної брами. Тому залишалося одне – вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати своє життя…

Ввiйшовши до келiї, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й Даринi i наказав їй випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в її головi блиснула смiлива думка.

– Спершу випий ти, пане, за моє здоров'я! Чи вже не здужаєш? – лукаво спитала Дарина.

– Я не здужаю? – образився пан Голембицький. – Ого! Я ще вип'ю скiльки завгодно… Я всiх переп'ю… Пан Фелiкс… сильнiший за Геркулеса… десять левiв задушу… Хай мене вб'є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зiтну голови… махну… i нема десяти шельм… махну… бррр…

Дарина, користуючись з кожної паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса, примусила його спорожнити келих до дна.

– Ну, тепер сюди, до мене на груди! – гукнув пан Фелiкс i, ледве тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на лаву.

– Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за твоє здоров'я, – i дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.

Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.

Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс уже не змiг i, не допивши, упав на лаву… Кiлька разiв вiн iще силкувався розплющити повiки, але так i не змiг.

П'яний сон звалив його…

– Тут врятована… а там?.. Е, вiд своєї долi не втечеш! – прошепотiла Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на зрiст, так що жупан та кунтуш їй пiдiйшли, тiльки чоботи були надто великi, й панна залишила на ногах свої сап'яновi чобiтки iз срiбними пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й квiтуча молодiсть могли виказати панну в її новiй ролi.

Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, i в її серцi закипiла боротьба… Почуття справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася рука… Опиралась її природа… Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його… Вистрелити в лоб iз пiстоля – але, звук пострiлу викличе переполох, i її спiймають на мiсцi злочину… Ех, коли б у неї був кинджал… Та його, як на зло, вiдняли. Що робити?..

"А ножицi?" – майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.

Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi, наругу над святинею й мордування сестер… I в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи…

У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького, який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав… I з рота струменем вдарила кров.

Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келiї й вибiгла на монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати своє життя… Але як i куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, єдиний вихiд – браму, певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? – промайнула думка. – Але де? На який час? Немає сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку адмiнiстрацiю. Так чи iнакше її врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi тортури… А втiм, вiд тортур нинi є чим урятуватися! – I дiвчина помацала рукою пiстолi. – Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи… Лiтня нiч коротка…"

Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю… Раптом десь поблизу, мало не бiля неї, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в неї пiдломилися ноги… Вхопившись за стiну руками, втiкачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, їй здавалося, що позаду промайнула якась тiнь… Майже iнстинктивно дiвчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за прочиненими дверима однiєї з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося борюкання й збудженi, захеканi голоси.

– Нi, шельмо, не втечеш, – хрипiв грубий голос.

– Пусти! – кричала якась жiнка. – Пусти!.. Геть!.. Я Євлалiя… Я католичка… Я привела вас сюди…

– А дiдько з тобою, Євлалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась – i край!

– Ой рятуйте! – заверещала Євлалiя, борсаючись у темрявi. – Я пiду до пана довудци… Ти вiдповiси за насильство!

Євлалiя вискочила з сiнешнiх дверей, – жовнiр за нею.

В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i Євлалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни…

– Он пан довудца! – простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалiя. Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалiю живою, то вона викриє його в злочинi, за який доведеться поплатитись головою.

– То ти доносити, гадюко? – прошипiв вiн i встромив їй у спину кинджал. Євлалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у нiчнiй пiтьмi.

Недовго стогнала Євлалiя, – швидко слабнучи, вона ще зiтхнула раз-другий i затихла… Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:

– Божий суд! – Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо почало потроху яснiшати… Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму… Треба було взяти себе в руки й негайно дiяти…

Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як нiч, спали, простягшись долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.

Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до неї i, не помiтивши в чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав, наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипiла, але не пiддалася… Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi звуки, схожi на тихий стукiт… Холодний пiт виступив у неї на чолi, вiдчай подвоїв сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб прослизнути в щiлину…

Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити вартовi… Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi. Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась i кинулася бiгти… Та ледве дiвчина вскочила у вологу пiтьму пiд вербами, як її схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на голову важку кирею…

XVIII

Грiзнi вiстi, що їх привiз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його несподiваної втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про це майбутнє нiхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали бiльше гнобити, – гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останнє десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, – та докотилася звiдкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i православну вiру вiд погибелi.

А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною мрiєю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських маєткiв та перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшої польської команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й страхiтливої за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як i ранiше, прагнув помсти.

За останнi п'ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремної худоби, нiчого не боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та паль; польськi урядовцi вважали, що цi настрої селян є наслiдком московського вiтру – хоч насправдi цього й не було, – i до появи конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.

Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й проїжджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь селяни готуються до останньої боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть i запорожцi… Саме цi чутки й єднали людей, i пiдносили їх дух.

Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторiв. Пiсля вiд'їзду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i корчем надходили тiльки звiстки, що пани з'їжджаються й готуються рiзати всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з'являлися, а, навпаки, навiть вiд'їжджали з своїх замкiв на конфедератськi з'їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi – жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до своїх хат i взяти дещо з харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше навiдувались до своїх покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному клопотi.

Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; вiн присягався, що гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли пiсля кiлькох днiв очiкування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти, тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на їхню негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи. селян, що їм перш за все самим треба озброїтись i бути готовими до вiдсiчi.

– Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! – проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!

Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба, докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку, пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi ратища, а до кiс короткi держаки.

Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю…

Вечорiло.

Пiсля двотижневої спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напоївши його пахощами щойно скошеної в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечiрнє сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi.

Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сидiли на призьбi, вдихаючи цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим вечором; 3 тихою усмiшкою дивився отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i на ясний захiд сонця, i на палаючi багрянцем вiкна хат, i на пурпуровi, у самоцвiтах, верховiття дерев.

– Ох, велик єси, боже наш, у творiннях рук твоїх! – тихо промовив батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. – Дивний i прекрасний свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора… Свiте тихий, свiте слави безсмертного отця небесного… – молитовне зашепотiв вiн i затих у нiмому спогляданнi.

Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки, i тiльки згодом наважився заговорити.

– Ех, панотче, – зiтхнув вiн, потерши рукою свої волохатi груди, – красен свiт божий, то правда, та не красними iстотами населений вiн… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось… То навiщо ж i краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство?

– Е, не кажи так, пане Даниле! – лагiдно вiдказав отець Хома. – Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвiту, навiть херувими й восьмикрилi серафими не можуть прозирнути в таємницю його творiнь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… I дивись, поряд з нею ще яскравiше виблискує вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля йеї настає тихий i чарiвний вечiр… Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й добро не мало б цiни… Усе супротивне iснує для боротьби, i як свiтло переборює тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло, а правда – кривду… Я вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiяє красою наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не поклада-ючись на князiв i на синiв людських, а тим паче на меч; бо яка рiзниця буде мiж напасниками, лиходiями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямованi кров'ю? – останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову.

Данило хотiв був сказати кiлька слiв на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвiртки, – вiн, без сумнiву, належав до польської челядi, але нетутешньої – спантеличив титаря й примусив його мимохiть здригнутися.

– Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньої церкви? – спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.

– Тут, хлопче! – вiдповiв стривожений титар.

– А що тобi, сину? – з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка.

– Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! – сказав хлопець.

– Який пан? Економ наш чи що? – спитав батюшка.

– Який економ? – презирливо пирхнув хлопець. – Сам володар тутешнього села.

– Його ясна мосць пан губернатор? – вигукнули разом титар i священик i, наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги.

– Не губернатор, – якось знiтився козачок, – а володар цього села, його мосць пан Левандовський.

Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прiзвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якiй доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, – i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi.

Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого його не пустить, а пiде з ним разом.

– Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, – пiдкреслив козачок, – а тому про-вожатих не треба.

– Чого ти, пане Даниле, боїшся? – сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова священик. – Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина… То пiд його святою опiкою я й пiду… зараз… тiльки… ось рясу… – отець Хома поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в якому вiн сидiв, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязi вирушив разом з козачком до свого нового, невiдомого пана.

"Що ж? – думав вiн дорогою. – Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключi од ввiреного менi храму, то я терпiтиму до останнього подиху, а ключiв йому не вiддам i власною рукою не впущу ворога в господнiй дiм для осквернення нашої святинi".

Коли козачок побiг у внутрiшнi покої сповiстити пана про прихiд схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився бiля вхiдних дверей, у передпокої, i, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же вiн здивувався, коли пан, що ввiйшов до передпокою – середнього вiку й приємної зовнiшностi, – поквапно пiдiйшов до нього й, простягши обидвi руки, заговорив ласкавим голосом:

– Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та менi хотiлося якомога швидше з вами познайомитись, спiзнатись i обмiзкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручнiше. Пшепрашам!' Я вважатиму найприємнiшим обов'язком побувати у вашої велебної мосцi, – й вiн, взявши обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув її. – Ах, я й забув сказати велебному пановi, хто я! Левандовський, власник подарованої менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витрiщив на метушливого пана очi, не розумiючи, чи то незвичайна чемнiсть дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд руку до своєї вiтальнi й, присунувши крiсло, запросив гостя сiсти; мало того, одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.

Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустрiч неминуче закiнчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостиннiсть, що батюшка зовсiм розгубився.

А Левандовський тим часом iз щирим спiвчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди.

Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками.

– Либонь, не довiряє менi панотець? – заговорив пiсля невеликої паузи Левандовський. – Та й зрозумiло: я поляк i католик… А пани, певно, так усiм остогидли, що в кожному їхньому теплому словi вбачають тiльки каверзу…

– Воiстину… – нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знiтився й похнюпився.

– Так, так, так! – усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи йому в келих меду. – Але я, панотче, зовсiм особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком – я не фанатик, а дотримуюся бiльше вчення Соцiя i вважаю будь-яке релiгiйне насильство злочином… Розум i совiсть мають бути в кожної людини вiльнi… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей, за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-третє, я також, напевне, як i ви, батюшко, люблю тутешнiй край i тутешнiх людей, вважаючи їх рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а потiм уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик.

– Господи! Вперше за все життя… – сплеснув руками батюшка. – Зроду й не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля…

– Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм учень фiлософських, i саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ'я, на яких нiбито тiльки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, i воно має бути вирване з рук свавiльних магнатiв… Там, де закон дає тiльки. одному становi необмежену владу, а iнших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутностi, i така держава мусить рано чи пiзно впасти; але там, де вже зовсiм немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований вiд цiєї сваволi, – там годi терпiти й кожен на такий лад має право пiдняти руку!

– Ясновельможний пане… сину мi'й… даруйте на словi… Але такi високi мислi… i вiд пана… в мене, старого, навiть розум мiшається, – плутався схвильований отець Хома. – Тiльки я ось думаю… що лiпше б… якби нiхто не пiднiмав руки…

– Коханий панотче!.. – промовив пан Левандовський. – Однiєю любов'ю i ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… i нiчого не бачить… нi на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i почав їх рiзати… невже б ми, їхнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки i тiльки благали звiра в iм'я любовi зглянутись над дiтьми? Нi, в таку хвилину наша бездiяльнiсть була б злочинною… Сам Христос не стерпiв бешкету в храмi отця свого й не просьбами, а дiянням очистив його вiд осквернителiв… Без сили, панотче, не можна: усе в свiтi тримається на силi – i земля, i сонце, i зорi… Ох! – глибоко зiтхнув Левандовський i, потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: – Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

– Боже всесильний! – вигукнув вражений до глибини душi батюшка. – Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?

– Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак – пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! – гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: – Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i "пожартувати" з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав своїй розбiйницькiй бандi вчинити нiчний наїзд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев'язали й розвезли… а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр… Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвiся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… бiля моїх грудей… i загинули… з примхи звiра… А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами… глумиться з чужих, слiз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути їх! – Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою…

– Ох, любий пане, велике ваше горе, – мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. – I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову… Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко… А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указує промисел божий…

– Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надiї… Ось i цей дар… цiну кровi… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником… Що ж до церковної руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться…

– Поки що господь милував, – здригнувся отець Хома.

– То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашої церкви… А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусiдiв – менi багато тепер не треба, – так i перекажiть своїм парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щиростi незручно… то я вже покладаюся на панотця…

– Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня їм i не снилася… Справжнього благодiйника їм послав господь… Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв… Тобi, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! – i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамської богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна.

Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози…

Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.

Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його обiцянок.

Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму…

Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiддає їм споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв – подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасовує зовсiм, а церкву їхню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.