Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 45 страниц)

– Може, ви, панове громадо, не задоволенi? – сумно спитав вiн.

– Спасибi! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, пановi вiк довгий! – несмiливо обiзвалося кiлька голосiв.

– Вiк довгий! – пiдхопили iншi, вже. трохи дружнiше.

– Ви, панове, начебто не довiряєте менi, – вiв далi господар. – То ось що: оберiть своїх виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мої лани й сiножатi… А за побажання менi здоров'я – велике спасибi, а також зичу вам здоров'я i всякого добра… Тiльки насухо зичити – не випадає… То йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки вiд мене.

– Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже, пановi! Ну й пан! Спасибi! Спасибi! Пошли, боже! – одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи шапки вгору, i посунула до корчми.

Дозвiл пана зараз же взятися до подiлу його ланiв i запропоноване частування одразу розвiяли всi сумнiви й викликали в натовпi шалену радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою.

Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян i збити їх iз мирного настрою; його не слухали.

– Та не вiрте ви пановi, – надривався диякон. – Паки й паки реку, не вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що всi селяни ховаються по лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються… От вiн i вдався до хитрощiв, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на свiтi такий дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А вiн вас дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, – а другу половину вiн i сам забере з ваших токiв. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець диякон, може, й має рацiю". Але їх не слухали: "Та що ви базiкаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повiрить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же одразу звелiв ниви дiлити… виходить, без обману… i частування, як слiд".

– Слухайте, дурнiї – посинiвши, кричав диякон i потрясав у повiтрi могутнiми кулаками. – Ех, ви! Нажлуктилися панської горiлки та й вуха собi позатикали! Та якби й справдi пан надумався вiддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усiм пiдрив… Якщо пан зовсiм вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть маєток. Так чи iнакше, але нi пани, нi губернатор, нiже сам князь Яблоновський не вiддадуть хлопам землi: її тiльки силою можна взяти!

– Ех, отче! – докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. – Тобi б тiльки одне – гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати за хвоста, то навiщо пiднiмати на неї голоблю?

– А я кажу, – гарячкував диякон, – що коли ви повiрите в панськi обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей… Вiдомо, що дурня i в церквi б'ють, а береженого й бог береже.

Та хоч як надривався вiн, а пiдпилий натовп був настроєний миролюбно й волiв веселитися, а не воювати. Навiть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: однi квапились у поле дiлити панськi лани, iншi поспiшали перевезти з лiсу в село свої сiм'ї i, незважаючи на всi умовляння диякона не ризикувати принаймнi жiнками й дiтьми, не могли вiдмовитись вiд спокуси знову зажити по-людському… Войовничий диякон нарештi плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою i подався на сусiднi хутори збирати загiн.

Цiлий тиждень в Лисянцi кипiло життя, наче стояв там ярмарок; на всiх кутках села заскрипiли вози з домашнiм добром; бiля вiдчинених хат заметушилися баби, молодицi, бiля колодязiв почали збиратися дiвчата; з веселим криком забiгала по вулицi дiтвора, здiймаючи хмари пилюки… Вечорами знову мекали вiвцi й ревли корови, а вночi лунали на левадi сумовитi пiснi парубкiв i дiвчат.

Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, дiставши дозвiл правити службу в церквi, коли тiльки забажає, користувався ним майже щоденно. Звiсно, в буднi, сповненi клопоту, до церкви приходили тiльки старi – вони побожно слухали палкi молитви священика.

Так минув тиждень. Того дня господарi з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподiл ланiв, а парубки на сiножать, бо на високих мiсцях уже горiла трава. Батюшка, вiдправивши ранню обiдню, разом з титарем i паламарем був iще у вiвтарi, а в церквi шепотiли останнi молитви три сивi дiди й одна беззуба пiдслiпувата бабуся. Раптом до церкви вбiг блiдий, переляканий хлопець i заволав не своїм голосом:

– Хто в бога вiрує, рятуйте! З гори мчать… уже близько…

– Хто мчить? – стривожено спитав з вiвтаря батюшка; вiн уже скинув рясу й був тiльки в полотняному пiдряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.

– Ой панотче, поляки!.. По конях i по збруї видно… Ой лихо! – заламував руки переляканий хлопець.

Усi зблiдли. Iз безладних хлопцевих слiв i священик, i всi присутнi зрозумiли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.

– Слухай, пане Даниле i ви, мої любi дiди, – квапливо заговорив отець Хома. – На все воля божа! Я пiду додому… Зле, коли мене застукають у храмi… А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi священнi речi з вiвтаря й ризницi… Щоб не дiсталися вони до рук латинян… Ключ також доручаю тобi… хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки розбiйники, а не ввiйдуть мирно… Благослови вас, боже! А мене простiть i розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив.

– Що ви, панотче, батьку наш рiдний? – пiдходячи до батюшки за благословенням, сказали титар i дiди. – Хiба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

– Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! – тремтячим голосом промовив отець Хома i, перехрестивши схиленi голови дiдiв, вийшов iз церкви.

Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч йому вискочив добрий десяток вершникiв.

Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом обличчя, небiж Кшемуського.

– Гей, попе, сюди! – гукнув вiн, осадивши бiля ворiт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою.

– Слухай, ти, – погiрдливо заговорив улан, – сейм постановив, щоб в крулевствi не було бiльше нiякої схизми, розумiєш, нi-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймнi унiатами – i квит! I жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! – червонiв од роздратування шляхтич, погрожуючи на-гаєм. – Нi ваш гайдамака Мельхiседек, якого цими днями посадять на палю, нi Москва, проти якої пiднялося все лицарство… I я тобi зараз доведу, що гонорове слово сейму i святе, i тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам i привести в церквi парафiян до присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся i його ясна мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана, але зараз же згасла, – вiн раптом зрозумiв усю її ефемернiсть i подумав, що тисячу разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А втiм, вислухавши улана, батюшка оволодiв собою, i в його ясних очах засвiтився непохитний спокiй вiри.

– Пане, – тремтячим голосом заговорив вiн пiсля короткої паузи. – Я нiкого не силую iз своїх парафiян. Всяк має свою волю й свiй розум… Склич їх i поясни сам волю найяснiшого короля й могутнього сейму… Насильством, пане, не можна анi насадити, анi знищити вiру… За неї, пане, люди йшли на хрест i на вогнище… Що ж до мене, смиренного служителя вiвтаря, то нiякi принади свiту цього, нiякi блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок… Я не зламаю присяги, даної мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником не стану! Нiякi погрози мене до цього не змусять… Смертi я не боюся, за її межею – сонце правди й сiяння вiчної любов! I радощi життя, i муки його – все тлiн, усе скороминуще… Тiльки там – вiчне! – гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова.

– То ти не пристаєш до унiї? – просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

– Нi, – рiшуче вiдповiв батюшка.

– Чому?

– Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв моїх.

– Ключi вiд церкви! – крикнув довудца.

– У мене їх немає! – тихо вiдповiв священик.

– Ключi! – несамовито заревiв шляхтич.

– Присягаюсь… У мене їх немає… та я б i не дав… Хоч би якi ти муки вигадав… я їх за благо прийму: вони стануть менi блаженством…

– Повiсити його!

– Благослови тебе, господи, сину мiй! – пiдняв угору руки священик. – Яке щастя, що ти прискорюєш менi путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою…

А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати їх. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з самої церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цiєї святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цiєї святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох… Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку.

– Боже! Що ж робити? – у вiдчаї заволав титар. – Ось-ось увiрвуться вороги… Я вже чую тупiт… I тодi все загинуло… Дiду, ви старший… Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, i загорнiть у неї дари.

– Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, – застогнав дiд. – Може б, ви, Охрiме? – звернувся вiн до свого товариша. Але той покрутив головою i перелякано замахав руками:

– Ой на бога! Що ви? Адже менi з моєю скверною… i пiдступитися грiх! Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас…

– Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грiшний… недостойний… оскверню своїми руками… Не за себе я боюся… Хай би мене й грiм небесний за моє зухвальство убив. тiльки б урятувати храм… Але осквернити святиню… Не смiю, не смiю!!

В цю мить бiля самої церковної огради пролунав кiнський тупiт.

– Рятуйте дари! Замкнiть церкву! – крикнули обидва дiди, беручи на засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого притвору, щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав на колiна перед запрестольним образом:

– Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!

Вiн пiдвiвся блiдий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку i з належною обережнiстю зав'язав. Перед ковчегом вiн упав був ницьма, але дiди квапили, бо зовнi посилився гомiн. З таким же трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежi, титар обережно вийшов у сiнцi й попросив дiда виглянути, чи немає поблизу ляхiв. На щастя, виявилося, що стукiт i гомiн зчинились од возiв, на яких селяни поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковної огради, а самi бiгли до своїх хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого з їхнiми сiм'ями. Таких возiв стояло вже чотири, пiд'їжджав п'ятий.

– Поспiшай, пане титарю! – сказав дiд. – Хвалити бога – це свої, можна пройти.

– Замкни ж дверi на засув i на замок… Ключi забери… I мерщiй за мною! – сказав титар i квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бiчну хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад…

Тим часом звiстка про наїзд докотилася на царину; найближчi встигли приїхати, деякi пiшки бiгли в село, сповiщаючи зустрiчних хуторян про наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв, подалися на сiножатi й дальнi ниви… На лихо, новий пан був десь на хуторах, i двоє верхiвцiв помчали його розшукувати.

Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як до церковної огради пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо на конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних господарiв. З найближчої вулицi й з поля поспiшали люди.

– Вiдiмкнiть церкву! – крикнув довудца селянам, якi сидiли на папертi. Тi встали, скинули шапки й, перезирнувшись помiж себе, нiчого не вiдповiли.

– Вiдiмкнiть! – ще голоснiше крикнув шляхтич. – А нi – всiх посаджу на палю…

– Змилуйся, пане, – вiдповiв статечний господар, що стояв попереду, – чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв немає?

– Ага! У вас ключiв немає? Де ж вони? У кого? У кого? – лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.

– Не знаємо, пане, в панотця або в титаря…

– Ведiть титаря!

Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця.

– Сокир! Рубайте дверi! Чуєте? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. – i вiн, стиснувши коня, помчав до дверей.

Селяни зiмкнулись i заступили дорогу, замахнувшись на коня цiпками. Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана.

– Церкви не дамо! – глухо обiзвалися з натовпу.

– Не дасте, пся крев?! – зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. – Та я вас на капусту посiчу! – i вiн, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало бiльше й що вони зiмкнулися щiльною лавою, миттю повернув до ворiт i крикнув на все горло:

– Гей, сюди! До зброї!

На цей крик до нього пiдскакав гусар.

– Гвалт! Рятуйте! – закричали селяни й всi, як один, кинулися до титаревого двору.

Довудца й гусар шарахнули вiд натовпу вбiк, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вiльний, i селяни, не звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до титаря. Вони не помiтили навiть, що з протилежного боку майдану мчав. новий загiн, чоловiк з двадцять драгунiв, на чолi з осавулом полковника Стемпковського; осавул повiдомив довудцовi, що губернатор уже виїхав iз замку в супроводi сотнi команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше.

До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати розлючених селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. "А коли це не вiвцi, а вовки… то лiпше, поки немає явної переваги, не рискувати, – думав губернаторiв небiж. – Тим бiльше, що його основне завдання – вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на неї i треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту". I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'їхав в ограду.

Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але всi дверi були взятi на засув i дуже мiцнi – дубовi й кованi залiзом; висадити їх не вдавалося…

Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля марнi, дедалi бiльше лютився. Час летiв, щохвилини мiг над'їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досi не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору i для допиту, i для кари… Головне ж, згаяв час: коли вiн прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники. А тут цей дзвiн… б'є на сполох, скликає… Ще, чого доброго, з'являться й гайдамаки.

А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi, та помiтивши вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що жалiбно лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.

– Це вiн, пся крев, збунтував усiх! – немовби зрадiв довудца, що нарештi знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар' тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.

– Зняти його, шельму! На палю! – гаркнув на гусарiв довудца. Троє з них кинулось шукати драбину…

– Слухай-но, ти, шельмо! – крикнув дзвонаревi пан довудца. – Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сiм'ю спечу на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю… Якщо ж перестанеш – усiм дарую життя.

Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався… Та ось дзвiн знову судорожно застогнав.

– Подихай же! – несамовито загорлав довудца й, вихопивши пiстоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю.

У цей час до пана довудци пiдбiг один iз гусарiв i повiдомив, що маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали дверi на дзвiницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу вiдрубав розлючений пан довудца.

А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарi густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону.

У каруцi сидiли старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базилiанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.

– Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора спокiйний, – сказав плебан при в'їздi в село. – Тут хлопи не опиратимуться; але далi до Турової – iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з гадючого гнiзда – Запорожжя.

– Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдвоє бiльше вiдьом, якщо я їх не знищу! – вигукнув Стемпковський. – Хай тiльки уповноважать, то я з їхнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво – з вугiлля, попелу й кровi!

– Нiхто не сумнiвається! Пан полковник – вiдомий лицар, слава Корони! – люб'язно мовив Кшемуський.

Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить пiдскочив до неї й доповiв своєму дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який чинив опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi речi, повернувся на цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви.

– То цей пiп не схотiв схилити своєї парафiї до послушенства й прирiк її на загибель? – поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський.

– Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, – вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци.

– Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара… Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть її святою мшею в костьол.

– Во славу божу i в торжество вiчне католицької вiри! – урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба.

А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно… Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшнє хвилювання пробивалося назовнi…

– Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! – лунало в одному кутку.

– Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? – ремствували в iншому.

– Усi вони гаспиди! Усе брехня! – котилося вiд гурту до гурту.

– Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона!

– Що ж це? Погибель? Кiнець? – голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi.

Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула.

Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик.

Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi її виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Не-мезiди.

– Що ж ви стоїте над небiжчиком i чухаєте потилицi? – кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос її краяв серце. – Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас… А ви вмiєте тiльки скиглити над святим мучеником… Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захищає своє лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi… Навiть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. – несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б'ючи себе в груди. – Немає вже нашого заступника, немає нашого молiльника, немає нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву… То не варто i нам жити! Дiтей своїх задушу цими руками, батька зарiжу… На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! – i жiнка рвучко кинулася вперед.

Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки:

– Бий їх, на смерть, на погибель!

I багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою…