Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц)

Вiн зробив це так швидко, що жiнка не встигла опам'ятатися, як опинилася в його мiцних руках.

– Пусти, собако, жiнку! – заревiв, як дикий звiр, диякон, розпихаючи юрбу, i кинувся на жовнiра.

Петро хотiв був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бiк. Коли ж вiн виїхав з нього, то мiж дияконом i жовнiром кипiла справжня боротьба, але жiнки вже не було: скориставшись несподiваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпi. Жовнiри, якi тягли священика, зупинилися, чекаючи кiнця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жiночi крики й зойки…

– Чого ж ви стали? – закричали Мокрицький i Гдишицький. – Тягнiть його!

– Прощай, жiнко! Прощайте, дiти! Стiйте мiцно! – крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем i над двома десятками парафiян. Жертви мовчали… Нi крику, нi стогону не вирвалося з їхнiх уст. У натовпi, що юрмився навколо церкви i досi стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашнiй жебрак на дерев'янцi стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах i про щось палко кричав, вимахуючи милицею i показуючи нею на жовнiрiв та ксьондзiв; недалеко вiд нього Петро помiтив вогненну чуприну диякона i його волохатий закривавлений кулак, що високо пiдiймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: вiн лежав пiд ногами юрби, весь облiплений темно-червоною багнюкою…

Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона, але натовп вiдтiснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнiрами.

– Гайдамаки! – блискавкою майнула думка в Петра. Вiн повернув коня й помчав стрiлою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розiбрати, що кричали диякон i жебрак на дерев'янцi, але глухе ремство, що знялося в натовпi, почало швидко зростати й перетворюватись на грiзний рев. То там, то там, як сплески пiни в бурхливому морi, почали пiдiйматися стиснутi кулаки, палицi… Гнiвнi крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тiльки одного слова, однiєї iскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителiв.

Нараз десь iззаду пролунав крик:

– Пан, пан їде!

Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховiсна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навiть екзекутори припинили тортури. Усi повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в нiмому чеканнi. До майдану наближався на вороному конi в пишному убраннi вершник – хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обiцяти нiчого доброго. Поруч iз шляхтичем їхав Гонта.

Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг би розпiзнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину вiн утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi очi блиснули страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить – i знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.

Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув увесь майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його заграла весела посмiшка. Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi:

– Що, навчаєте?

– Так, проше пана, маленька дисциплiна: лайдаки були надумали бунт учинити.

– Бунт?! – шляхтич нахмурився, i вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в свiтлих очах спалахнув злий вогник. – Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двiр? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тiльки думка про бунти!

– Розправились поки що й самi, а як потомляться нашi жовнiри, тодi попросимо панських челядникiв на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привiлей на право держати благочестя!

– Круль? – шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмiшку. – А яке має право круль втручатися до моїх хлопiв? – промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi. – То є село князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя, i цiлковитий господар, а крулевi сюди втручатися – зась! Нехай видає привiлеї своїм стайничим i кухарям, а якщо надумає втручатися до наших пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки.

– Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села мають привiлей на право держати благочестя i вiд господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! – промовив Гонта.

– Нiгди! – вiдрiзав шляхтич, iще пиховитiше пiдводячи голову. – Я нiколи не чув про такий привiлей.

– Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це.

– Бреше! Якби князь видав їм такий привiлей, вiн би менi сказав про це!

– Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власнi очi. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.

– В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його менi?

– Вiн зберiгається в потайнiй скриньцi у настоятеля цiєї церкви, але де зберiгається – не знаю.

– Гей, розпитати його!

Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма.

– Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? – крикнув Гдишицький. Тiло нещасного судорожно здригнулося, але вiн не пiдвiв голови.

– А, удає мертвого, – вереснув шляхтич. – Пiдвести його, ми хутко оживимо! Три жовнiри насилу пiдняли важке тiло панотця; але вiн був непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.

– Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, – порадив Гонта.

– Пан дуже турбується про здоров'я цього схизмата, – зауважив з тонкою усмiшкою Мокрицький.

– Я турбуюсь про те, щоб одержати вiд нього потрiбний документ! – вiдповiв незвичайно сухо Гонта.

Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.

– Вiн говорить правду! – погодився господар. – Документ подивитися цiкаво… Води!

Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька хвилин вiн розплющив очi.

Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав сили пiдiйти й глянути в очi нещасному мучениковi.

– Ну ж, вацпане, спитай його! – рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, пiдiйшовши до священика, промовив лагiдно:

– Панотче, я доповiдав пановi, що у вас є привiлей на вiльне додержання благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але пан не вiрить менi без документа; треба б показати… а я не знаю, де вiн…

Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.

– Про що вiн шепче там? – нетерпляче перебив шляхтич.

– Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою.

– Добути! – скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядникiв. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.

– Цiкаво подивитися, цiкаво! – промовив шляхтич, пiдкручуючи з якоюсь загадковою усмiшкою свої вуса й легко похитуючись у сiдлi.

За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках.

– Тут? – крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.

– Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець.

Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою iменною печаттю на шовковому шнурку.

У натовпi почувся якийсь непевний гомiн – чи то полегшенi зiтхання, чи то радiснi вигуки. Гдишицький i Мокрицький квапливо пiдiйшли до Голембицького.

В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Вiн узяв папiр iз рук Гонти, уважно обдивився його й печать i сказав голосно:

– Справжнiй!

Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян:

– То на цьому паперi ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унiї?

У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надiї голоси.

– Гаразд, гаразд! – сказав ще голоснiше шляхтич. – Ну, то ось же, дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi.

– Що, не сподiвалися? Бачили? – кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. – Нате ж, ховайте на спогад! – i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цiєю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою:

– Що, пане, не сподiвався?

– Признаюся! – з зусиллям вiдповiв Гонта. – Вчинок смiливий!

– Для хлопа, а не для пана! – Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: – Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiлеєм, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цiєї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте церкву!

– Не одчинимо! – почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. – Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!

– Цо? – почервонiв шляхтич. – Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.

– А, так ось ви як! – заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. – На палю їх! Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi

Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття, зойки… Зав'язалася одчайдушна боротьба…

У маленьку церкву вели двоє дверей: однi, посерединi, призначалися для входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.

На цi два пункти й спрямували всi свої сили нападники. Хоч кiлькiсть селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в дуже небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiякої зброї, крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися на жовнiрiв; однак напад їхнiй не завдавав великої шкоди кiнним жовнiрам; вони виривали з натовпу дiтей, пiдколювали їх списами, пiдкидали в повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по землi… Але все це тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися жiнки просто пiд копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершникiв i, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камiнням i всiм, що потрапляло пiд руку, дiти допомагали їм.

– Рубайте їх, панове! Не бiйтеся! За мною! – командував диякон, розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам.

– Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усiх на гiлляки в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще натиснiть, i ми проженемо це падло!

На других дверях керував обороною вчорашнiй жебрак на дерев'янцi; товаришi його старанно допомагали йому в цьому.

Запаленi їхнiм прикладом, селяни героїчно вiдбивалися од нападу.

– Кусаються, собаки! – прошипiв шляхтич. – Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з'явилася сюди вся моя команда i вся челядь!

Потiм вiн пiд'їхав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем.

Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:

– Братiє, не пiддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас, – благословення ваше!

– Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! – пролунали кругом голоснi крики.

Частина натовпу кинулась боронити священика; зав'язалася боротьба з челяддю.

За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.

Але селяни вiдчайдушне оборонялися.

Голембицький почав уже втрачати терпець.

– Пся крев! Огризаються! – шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.

– Та ми їх заспокоїмо за пiвгодини! – сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. – На двоє слiв, пане!

Голембицький од'їхав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.

– Досконало! – вигукнув вiн. – Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатанiє бидло! Пан офiцiал згоден?

– О, звичайної Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.

– Пречудове, – засмiявся вiн. – Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище!

– В такому разi поспiшаймо, панове!

– Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.

– О, нехай пан хорунжий не турбується!

– До зброї ж, панове! – гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби своїх челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.

Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву.

Зав'язалась шалена боротьба.

Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.

Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив їх страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за їхнi руки.

Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з'являвся, закипала ще запеклiша боротьба.

Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп.

Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель – все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.

У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з селян не помiтив, що молодий ксьондз, привезений офiцiалом, в супроводi десятка челядникiв Голембицького зник з майдану.

Боротьба тривала… Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик:

– Вдерлись до церкви! Служать!

Цей крик викликав збентеження серед селян.

– Звiдки? Як?! – пролунали розпачливi вигуки.

– Пiдкопались i влiзли! – кричали крайнi.

– Що робити? Рятуйте!

– Собаки! – заревiв диякон, кидаючись iз своєю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп.

Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога її трималась на дерев'яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння.

– Забивай пролом! – закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. – Забивай пролом! – кричав вiн, розмахуючи своєю страшною довбнею. – А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона їм! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!

– Вогню! Вогню! Не вiддамо їм церкви! – пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали їм навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:

– Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!

I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.

Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:

– Гайдамаки!

На мить усi зупинилися – i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо.

Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п'ятдесят озброєних вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита їхнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики їхнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.

Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.

– Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я поїду по пiдмогу, – насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк.

Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.

– Гайдамаки! – радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. – За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.

Захоплений крик прокотився по натовпу, всi кинулись за дияконом; та ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися на мiсцi тiльки пораненi, та Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям.

За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамiрливим натовпом.

– А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? – спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.

– Далеко не втекли, пане отамане, – вiдповiв диякон, виростаючи перед отаманом.

– Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I тут чи не знайдеться хто! – скомандував Неживий.

– Є, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо два ляшкiв, – вiдповiв диякон.

– Попались мишi! Тягнiть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!

– А тут ще один, мабуть, iз значних, – почулося за спиною отамана, i двоє гайдамакiв пiдвели до нього Гонту.

– Попався, ляшку? – зустрiв його отаман зловтiшною посмiшкою. – Ну, тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх.

– Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвiрної команди Iван Гонта, а тому менi нема за кого вiдповiдати, – промовив твердо й упевнено Гонта.

– Га, Гонта? Чули, чули – преславне iм'я! – вигукнув iз саркастичним реготом Неживий. – Православний козак i служить сотником надвiрної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братiв, останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв та унiатiв, i немає їм гiдної кари на землi!

Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров'ю.

– Гей, лози, вогню й паль сюди! – гукнув вiн, пiдводячись у сiдлi. – Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо їм за всiх i за все!..

Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тiкати, навпаки, звiстка про їхню появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав, що гайдамаки нiколи не чiпають своїх i завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих, i нараз – такий несподiваний кiнець! Усе це так вразило Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади – нiхто б не змилосердився! Тiкати, – але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо.

– Ну що ж, катуй i свого, – промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. – Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!

– Свогої – злобно перебив його Неживий. – Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!

– Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, – вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. – Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

– Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?

– Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!

– Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.

Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

– Здоров, пане-брате! – промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. – Це ти привiв наших?

– Я!

– Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарiвся.

– Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! – провадив далi диякон. – Що, згода?

– Про це потiм, – ухильно вiдповiв Петро. – А ти вже чув: пан отаман звелiв зв'язати Гонту й намiряється закатувати його?!

– Так йому, собацi, й треба!

– Що ти! – перебив його Петро. – Та вiн же наш!

– Ге, наш! Знаємо ми таких наших! – Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам'ятi; мертвих же, – а їх була бiльшiсть, – поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.

I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.

– Ну що, хлопцi, всiх переловили? – спитав їх Неживий.

– Нi, батьку! – вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. – Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.

– Ну, а ксьондзи i пан?

– Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!

– Ех ви! – Неживий махнув рукою. – Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.

– Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!

Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.

Майданом поволi їхав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:

– Здоровi були, дiтки! А що поробляєте?

– Сiємо, батьку! – вiдповiло йому зразу багато голосiв.

– Сiєте! Час уже й жати: жито виколосилось!

– Та ось i жнемо потрошку.

– Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю.

– Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! – загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси.

– I почнемо! – голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. – Треба тiльки благословитися та серпи нагострити…

– Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки – вирвали.

– З корiнням?

– Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, – понуро сказав Неживий. – Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, – вiн показав на церкву. – А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача… А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мої хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали.

– А хто тут був?

– Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.

– Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! – скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю.

– Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький – хоч i молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки нiяково мовчали.

– Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, – говорив Залiзняк. – Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, їм би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!..

– Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! – заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.

– А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiняє. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам…

– Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?

– Ось поїдете ви – i налетять пани.

– Ой налетять, як вороння на падло!

У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.

– Ой пропали ж ми, пропали навiки! – заголосили жiнки.

– Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! – пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.

– Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi знаєте, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, – церква вже прилучена до унiї.

– Що ж, батьку, невже нам вiддати її ляхам? – почулися з натовпу несмiливi голоси.

– Спалити! – бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи своєю розкудланою головою. – Якщо не нам, то й не їм! Залiзняк озирнувся в його бiк.

– Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий храм… Не тужiть, дiти, настане час, – а вiн уже близько, – i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков.

– Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам! – закричали кругом гайдамаки.

– А вам, дiти мої, – провадив далi Залiзняк, звертаючись до селян, – скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб'ється з-пiд лядської кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жiнок, а другу половину, потрiбну їм для обробiтку землi, повернуть у таку неволю, що її не знесли б i воли пiд'яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас! Вже увiрвався терпець по всiй Українi. Усi вирiшили або вмерти, або звiльнитися од ляхiв i запанувати в своїй хатi. Запорожцi пiднялися, звiдусiль збираються брати, i сором, i ганьба тому, хто не стане на оборону вiтчизни в цей час!

– Орел! Слово сказав, як у око влiпив! – перебили Залiзнякову мову вигуки гайдамакiв.

– Тому, кажу вам, – провадив Залiзняк, – iдiть у замок; в замку є запас зброї. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть усе своє добро i – гайда до нас у лiси, а там, як прийде час, – у загони, i вперед, на визволення вiтчизни!

– А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме їх? – заговорили селяни, що стояли попереду.

– З собою берiть! Тут їм смерть або ганьба, i нiхто не змiг би їх оборонити. Сховаємо їх у лiсах чи переправимо на лiвий берег, а як мине буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край.

– Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! – вiдповiли в один голос селяни.

Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i наказав їм розташуватися на вiдстанi п'яти верст навколо села на сторожi, частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив на майданi, для остаточних розпоряджень.

– Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? – звернувся до Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами подалися в рiзнi боки.

– А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi!

– Мабуть, що й так! – погодився Неживий. – Тiльки є тут у мене один, з ним так кiнчати шкода… I заслужив вiн бiльшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

– А хто такий?

– Уманський сотник Гонта.

– Гонта? Уманський православний козак?

– Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще гiрше катувати, анiж самих ляхiв.

– Нi, ти цього не кажи! – заперечив Залiзняк. – Iншi – правда, перевертнi – запроданцi лядськi, а Гонта – нi. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш!

– А тiлом лядський?

– Головне, друже, душа.

– А якщо душею управляє тiло?

– Тодi, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, – а всi кажуть, що розумний вiн, як сам Соломон, – то, кажу тобi, само тiло пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути.

– А якщо нi?

– Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довiдаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свiй бiк, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливiше мiсто… За Гонтою стоять двi тисячi наших рiдних козакiв, якi всюди пiдуть за ним. Ти знаєш, що означає в дiлi перший успiх?!

– Твоя воля, пане отамане! – промовив Неживий, нахиляючи голову. – Роби, як знаєш.

– Гаразд! – Залiзняк потиснув йому руку. – Ти ж тепер кiнчай з цими недовiрками, а я пiду до Гонти. – Залiзняк повернувся й пiшов туди, де сидiв на землi Гонта iз зв'язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цiєї хвилини й зразу ж пiдiйшов до пана полковника.

Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi.

– Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди?

– Нi, пане отамане, – вiдповiв Петро. – Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

– Як, невже, проклятий, насмiлився?

– В тiм-то й горе, пане отамане!

Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь, пообiцяв ще раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi й, попрощавшись з парубком, пiшов до Гонти.

Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк.

– Здоров, пане Гонто! – сказав голосно Залiзняк. Гонта здригнувся й пiдвiв голову.