Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 45 страниц)

– Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, – промовив вiн з зусиллям.

– То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цiєю чорною рясою вiд переслiдування панiв? – радiсно запитав Залiзняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка.

– Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати її вiдтепер нiколи. Залiзняк мимохiть вiдсахнувся.

– О господи! – скрикнув вiн iз щирим смутком. – До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращi сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

– Не цураються й не лишають, батьку, – поквапно мовив Найда, – i за монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi…

– Ха-ха-ха! – злим смiхом перебив його Залiзняк. – Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собi, а не Українi! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць в унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо.

– Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi оперезатися мечем i виступити на брань!

– Для чого, навiщо? – зiтхнувши, запитав чернець.

– Навiщо? – перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення поглядом. – Чи я одбiг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Україна загине навiки!

– Вона й так приречена на загибель, – тяжко зiтхнув Найда. – Немає звiдки ждати допомоги… остання надiя згасла!

– Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати вiтчизну, оборонити її од ворогiв, не допустити до загибелi.

– Даремно! – з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний стогiн. – Даремно, пане полковнику, – сказав вiн знову похмуро, – не буде з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Українi, нiщо не врятує нас!.. I самi ми нiчого не вдiємо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання?

– Якi це повстання? – перебив його Залiзняк. – Розправа з панами i з жидами – та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

– Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi, збезлюднiв край… козацтво винищене.

– Та й Польща ж здрiбнiла.

– Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але надiя ця марна! – з смутком провадив далi Найда. – Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе й збагнув, що надiї немає: Росiя зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер i не на часi дiла цi… а без неї й без Запорожжя не приведуть нi до чого гайдамацькi наскоки…

– То що ж, по-твоєму, – гнiвно перебив його Залiзняк, – скласти всiм руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i з народом?

– З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волi й визволення, а не буйних наскокiв, коли ж немає на перемогу надiї, коли прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi…

– Звiдки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн лихом тiльки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! – грiзно мовив Залiзняк. – I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки серце б'ється в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться козак ляховi. Нiколи! – вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив далi гаряче й обурено: – Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за славної пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Україну й вирватись з лядської неволi!

– То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне з Польщею вiйни.

– Не треба їй i починати її! Упораємось i самi! Блаженної пам'ятi цар Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексiя, тодi вiн прийняв усю Україну пiд свою руку, то може таке бути й тепер…

– Була тодi, кажу знову, цiла Україна, а тепер тiльки правий берег без Запорожжя, без лiвобережних козакiв…

– Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тiльки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!

– Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв поєднати весь народ…

– Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав, що не дасть нам господь i другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, – голос Залiзняка зазвучав якось особливо сильно й грiзно, – може, жде вона тiльки часу…

– Щоб пообрубували їй руки, – перебив його Найда.

– Якщо їх буде тiльки двi, а якщо їх набереться сто тисяч, тодi…

– Не набереться! Без Запорожжя, без Росiї не повстане весь народ, бо вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя.

– Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, – гнiвно промовив Залiзняк, – а якщо всi з'єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi… Нi! – Залiзняк стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й похитнулися. – Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiдаєш, що серцем воно незмiнне… А коли що… то на всяку ж криву дiрку, – каже приказка, – знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа наша!

При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю.

– Нi, пане полковнику, – промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, – прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай борються тi, в кого є й сила, i надiя, i вiра, а я – мрець, умерла моя душа, i не людинi воскресити її!

– Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! – скрикнув Залiзняк, пiдводячись з мiсця. – Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви заглушили в твоїй душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу, вирвись iз цiєї душної келiї на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в обличчя нашому вiльному степовому вiтру – i надiя знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобi. – Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: – Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом – як порох, для бочки пороху досить i однiєї iскри, iскра знайдеться… вона вже…

У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна.

Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi.

У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з мiста Києва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть тiльки пана полковника.

– Гаразд, – вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. – Iду. А з тобою, друже мiй, я не прощаюсь, – промовив вiн, обертаючись до Найди.

I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто.

– Не прощаюся, – сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече Найди. – Побачимося ще раз i поговоримо про все.

Молодий чернець нiчого не вiдповiв, – здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр.

Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний тапчан.

II

У просторому, але суворо чернечому помешканнi настоятеля Печорського монастиря сидiли вже за столом, у трапезнiм покої, запрошенi гостi. Мурований двоповерховий будинок, де були архiмандритськi покої, стояв осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася до Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими фруктовими деревами, i тонув у їхнiх срiблисто-рожевих хвилях.

Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезної була склепiнчаста, i з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi їх вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух до нiжних пахощiв.

На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, – архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з "крепи хiнської" клобуцi; з такою ж довгою пелериною, – вiн мав вигляд людини, повної життєвих сил i майже молодої: смугляве, з легким темним рум'янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергiєю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деякої суворостi його фiзiономiї, хоч ця суворiсть пом'якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, – важкої шовкової з опуклими квiтами матерiї синього кольору, – пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум'янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, – риси його були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому якоїсь оригiнальної привабливої чарiвностi; особливо гарнi були очi, – виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.

Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, – куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й їв вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками – варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами – вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками – шафрановою, деревiївкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, – з'явилися сулiї з мальвазiєю, ратафiєю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.

– Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? – звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. – Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке?

При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:

– Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясної милостi Воєйкова, i пан генерал був у нас!

– I що ж, вельможна панно? – перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного.

– Що, превелебний отче? – скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. – Цариця вболiває серцем за своїх одновiрцiв; всiх скривджених закликає до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтлої монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти її державнiй милостi не випадає – бо замоцований є Прутський мир, та й сусiднi маєстати тому опiр чинять.

– Ох, горе, горе! – тяжко зiтхнув iгумен. – Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного?

– Спасибi матiнцi царицi за ласку, – обiзвався, помовчавши, Залiзняк, – продовж їй, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, – з ласки її нiхто покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани сторожу поставили по Днiпру… втiкати не вiльно, – хiба що птахом перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! – Не так пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! – зауважив Мельхiседек. – А якою злобою та ненавистю переповненi їхнi серця – i повiрити важко! Звiр лютий не шматує так здобичi своєї, як християни мучать братiв своїх християн, – одбирають у православних все, здирають навiть останнє рам'я; нашi храми палять або повертають на костьоли, святинi оскверняють, i немає на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть гамує його шаленство; гонителiв же наших не вгамовує нiщо: нi благання нашi, нi стогони, нi рiки гарячої кровi – ковзаються, тонуть у нiй жертви й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання кровi…

– Блаженнi єсте, аще виженуть вас мене ради, – тихо, немов про себе, мовив iгумен, – бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi своєї загинуть.

– Загинуть! – енергiйно пiдтримав Залiзняк. – А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

– Ви, панове, – посмiхнувся зверхньо пан обозний, – розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття ллється у вас кров, i хто знає, може, це розбiйникування й викликає лють з другого боку.

– Ясновельможний пане, – блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, – не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю… Нас повернули на пiд'яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!

Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.

– Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважаєте i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

– Ех, пане обозний генеральний, – вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, – взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не пiдставляє з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженiє й пiднiме своїх мучителiв на роги!

– Все сiє того у вас чиниться, що в Польщi немає нi ладу, нi влади… а тiльки гуляє кулак…

– Ну, а якщо кулак – то хто кого? Проти гвалту – гвалт, проти ножа – нiж! Немає iншої ради!

– О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати?

– Як же не нарiкати? – захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. – Та ми ж залили своєю кров'ю весь край i одбилися-таки – визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.

– Ну, ну? – усмiхнувся обозний.

– Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!

– Воiстину так, – пiдтвердив Мельхiседек, – а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!

– Чутки йдуть, святий отче, чував, – погодився обозний. – Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!

– Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! – зашарiлась панна Дарина. – Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам'ятаєте, посол був, – загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, – та й тут, на хуторi… i калiки, i народ – всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?

– О велелюбна панно! – заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. – Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?

Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.

– Боже сил! – вигукнув отець iгумен. – Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…

– О, це жахливо, – прошепотiв обозний, опустивши очi.

– Прокляття! – скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. – Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мої у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,

– Сину мiй! – пiдвищив голос Мельхiседек. – В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!

– I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, – лагiдно додав iгумен.

Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.

Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.

– Чого ж, пане, – спитала вона в Залiзняка, – ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас долинають їхнi стогони?

– Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi… Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б – нiбито од себе, свавiльно…

Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки.

– Справдi, iншого й викруту немає! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють їх на чотки…

– Старi вже, – зауважив iгумен печорський.

– Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звичаєм – на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави… Ось i в вашої ясновелебностi перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

– Юнак i в ченцях? З якої причини? – здивувався Мельхiседек.

– Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! – зiтхнув Залiзняк.

– Найда… Найда, – щось не пригадаю, – згадував уголос iгумен.

– Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, – отой, що свiчкарем у головному храмi.

– А-а! Ось хто! – розвiв руками iгумен. – Тiльки здається менi, вiн ще не посвячений остаточно… А втiм, треба довiдатись.

– Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було твоє серце й твоя душа! – запальне мовив Мельхiседек.

– Аби тiльки нам дозволили… – почав був Залiзняк.

– Зрю душею, – натхненно промовив iгумен, – що нi благочестя, нi знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.

– Я раджу вам, превелебний отче, – сказав обозний Мельхiседековi, – самим податися до Петербурга i там усе пояснити.

– Нехай збудеться по глаголу твоєму! – сказав Мельхiседек. – А я, грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!

– Амiнь! – промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву. Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до обозного:

– Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

– Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, – зам'явся обозний.

– О, пройтися в добрий час нешкiдливо, – усмiхнувся старий. I вони вийшли з трапезної; за ними пiшов i покалiчений священик.

Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою, то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

– То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?

– Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, – заговорив Залiзняк, – у мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, – ми ж його за мертвого вважали, – а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила груди туга… Якщо й обителi почнуть одбирати в України її кращих синiв, то де ж їй тодi шукати оборонцiв?

– Авжеж, авжеж… це так… – задумався архiмандрит.

– Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм чернець… То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, – зауважила панна.

– Так, менi треба його побачити, поговорити.

– Це найлегше зробити, – похопився прислужитись Залiзняк. – Я звелю послушниковi покликати його до вашої ясновелебної милостi.

Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивованi очi на блiдому, збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг…

Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.

Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

– Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, – звернувся вiн до нього привiтно.

Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келiї, не одриває допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.

– Пан полковник, – тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, – так багато менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю, про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжi.

– Два роки тому, на Запорожжi? – перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, звернулася до Найди й промовила швидко: – Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем вiд запорозького коша?

– Так, ясновельможна панно, то був я, – спокiйно вiдповiв Найда й пiдвiв голову.

– I ти… ти… пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований погляд.

– Ага! – скрикнув Залiзняк. – Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двiчi на своєму вiку, а як же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам iз своєї волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не дiйшли до слуху молодого ченця…

– I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати проти спiльного ворога, – гаряче закiнчив Залiзняк, – наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надiя всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стiною!

Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

– Сину мiй! – неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна Найди. – Якщо сiє не тяжко для душi твоєї… Повiдай менi, що примусило тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?

Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.

– Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя… схотiлося послужити боговi, – вiдповiв вiн коротко й сухо.

– Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! – скрикнув Залiзняк, швидко обертаючись од вiкна. – Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.

– Сину мiй, – заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, – пан полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до монастиря, але пам'ятай – зневiра є найбiльший грiх перед господом богом. Ми не смiємо впадати в розпач: розпач – зневiра, а вiра в милосердя боже хай не оскудiває в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiдаємо, до якого кiнця вiн веде нас. – Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. – I я вiрую, i всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках католика. Ось їду я тепер до православної царицi, й вiрую, i надiюся, що серце її прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння своєї душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним старцям, нездатним до боротьби.

Залiзняк з надiєю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя Найди.

– Правдиве твоє слово, превелебний отче iгумене, – стримано вiдповiв Найда, – хто може служити господевi милосердному в свiтi – нехай трудиться в ньому; але в життєвiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв, нехай послужить боговi хоч своєю вбитою душею…

– Ех, панно моя! – з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. – А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до боротьби!