Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 45 страниц)

– Смерть, смерть, панотче! – закричала Сара, падаючи перед старим на колiна. – Гайдамаки вдерлися до мiста… Врятуйте, врятуйте мене… Я жити хочу!..

Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який iде на дно…

– Молись, молись! – тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до великої iкони розп'ятого Христа. – Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй… Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi… Молися, проси чуда… Вiн усе може…

Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янськi слова з єврейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б'ючи себе кулаками в груди…

Гамiр наростав… Повз церкву iз зойками й риданнями бiгли юрби людей…

Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби.

– Гайдамаки! – не своїм голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика.

Але то були не гайдамаки… З несамовитими зойками до церкви вбiгли єврейськi жiнки – старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти…

Церква сповнилася риданнями й криками.

Сара зрозумiла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жiнок теж прибiгла шукати порятунку в ньому, й тепер нiхто з гайдамакiв не повiрить їй. Сарi, що вона прийшла сюди як справжня християнка.

– Замикайте дверi, завалюйте вхiд! – кричав хтось iстеричним голосом.

– Хрести, хрести всi надiньте! Берiть у руки iкони, Єгова заради дiтей простить нам! – чулося вперемiж з риданнями.

– Молiтеся, молiтеся Христовi-спасителю, молiтеся зi мною разом, – проголосив, тремтячи, блiдий священик, з'являючись у царських вратах i високо пiдносячи напрестольний хрест. – Його кличте, вiн всесильний i благий, вiн може убогим стiнам цього храму дати неприступну мiць залiза, вiн може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молiтеся… Милосердю Христа немає меж.

Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений вiри, сльози, що котилися по лагiдному обличчю, – все це привело юрбу в екзальтацiю, – серця жiнок жарким полум'ям охопила судорожна остання надiя.

– Змилуйся! Змилуйся! – закричали вони, падаючи на колiна й простягаючи до священика немовлят. – Молися за нас, хрести нас! Ми вiримо в твого Христа!

– Нi, нi! – зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, i на амвон вискочила страшна стара жiнка з розпатланим сивим волоссям. – Прокляття тому, хто це зробить! Мовчiть, божевiльнi, ваше вiдречення не врятує вас од смертi. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввiйдiть же на той свiт, не опоганенi хлопською вiрою. Прокляття на голову того, хто посмiє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у кровi дiтей своїх, нехай духи пекла терзають його й пiсля смертi!..

Моторошний голос старої змусив усiх замовкнути. Жiнки мимохiть озирнулися i завмерли, прикутi до мiсця якоюсь незбагненною силою.

Сара вискочила з вiвтаря, з жахом глянула на страшну жiнку – i нараз пiзнала її. Це була Рухля… Але не та, хитра й вкрадлива, котру дiвчина звикла бачити у Кам'янцi, – нi, перед нею стояла зловiсна фурiя, вiд самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикi прокляття.

– Покайся, покайся, безумна! – нарештi вигукнув батюшка, високо пiдiймаючи хреста.

Та страшенний грюкiт у дверi заглушив його слова. Жiнки несамовито закричали. їхнiй крик злетiв пiд склепiння i вiдразу затих. Усi занiмiли в моторошному чеканнi…

Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнiшого. "А може, Петро з ними… – останнiм вогником спалахнула надiя в душi дiвчини. – Може, це вiн ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." – Задихаючись од стримуваних ридань, Сара пiдвела очi на осяяний загравою пожежi образ Христа.

I в цю мить дверi з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.

Сара швидко озирнулась… Це були страшнi люди, їхнi очi палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всiх бiгли отаман Неживий i диякон.

– Змилуйтесь, ради бога! – заволали жiнки, падаючи на колiна й простягаючи до гайдамакiв руки.

– Ради бога?! – громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. – Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.

– Ми, ми! – залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлi:

– Нi, нi! – закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. – Нiхто з нас не хреститиметься, будьте ви проклятi!

– За коси витягнiть стару вiдьму, – звелiв Неживий.

Козаки пiдскочили до Рухлi, i в цей час вона побачила небогу.

– Саро, Саро, до мене! – заволала стара. З грудей дiвчини мимоволi вирвався крик.

– Дочку, дочку до матерi! – загукали гайдамаки. Усi озирнулися на Сару.

Блiда, з палаючими, немов чорнi дiаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпiли вiд подиву.

– Нi, цю залиште! – понуро мовив Неживий. – Я її беру собi… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам'яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум'я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв – все це зливалося в один жахливий рев.

– Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! – наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару.

Почалася гульня…

Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену.

Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.

Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик… Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом.

Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, її кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра.

– Сара! – вигукнув вiн не своїм голосом i в одну мить опинився коло Неживого..

Так, це була Сара; але її блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi.

– Жива, вмерла? – схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро.

– А тобi яке дiло? – суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка.

– Я скрiзь її шукав, вона моя наречена! – з вiдчаєм гукнув Петро.

– Аз сьогоднiшнього дня моя! – перебив його Неживий.

– Змилуйтесь, порятуйте! – кричав парубок. – Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена!

Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; її вiї затремтiли й пiднялися, i… раптом дiвчина впiзнала коханого.

– Петро! – несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.

Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки – вiн ще бiльше розлютився.

– Пусти дiвчину! – гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима.

– Хоч убий мене на мiсцi, – вигукнув Петро, – а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, – присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже.

Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв.

– До гетьмана, до гетьмана! – закричали навколо.

– Добре! – промовив Неживий. – До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!

Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.

Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць.

Посеред вулицi за довгим, заставленим горiлкою, медом i всякою їжею столом в оточеннi старшини сидiли Гонта, Залiзняк i Найда. Козаки їм прислужували, Прiся була тут же.

Процесiя на чолi з Неживим, що вiв якусь красуню, вiдразу привернула до себе загальну увагу.

– А що там, дiтки? Петре, i ти тут? – звернувся до парубка Залiзняк. – Що трапилось? Розповiдайте!

– Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… – почав Петро, затинаючись вiд хвилювання. – Сара… Наречена моя…

– Сара? – скрикнула Прiся, спершу не пiзнавши у цiй блiдiй, змученiй жiнцi своєї колишньої подруги. – Жива, здорова й тут з нами!..

Вона кинулася на шию Сарi, й обидвi подруги залилися гарячими сльозами…

Залiзняк, Гонта й Найда вислухали розповiдь Петра i, на загальну радiсть усiх гайдамакiв, звелiли вiддати дiвчину йому. Вирiшено було спершу охрестити її, а потому вiдгуляти весiлля.

Залiзняк i Гонта були за весiльних батькiв, а за дружок – Прiся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих.

Молодих щедро надiлили грiшми й подарунками. До пiзньої ночi гуляли козаки. На другий день Петро випросив собi дозвiл перевезти Сару на лiвий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.

Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю їхати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась.

Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко…

А Умань горiла… Далi зоставатися в палаючому мiстi було неможливо. Гетьман наказав вивести вiйська в чисте поле, до Чорного лiсу.

ХХVIII

Пiсля здобуття Уманi весь край, вiд Бiлої Церкви до запорозької границi, був у руках народу; усiх панiв, економiв, посесорiв i орендарiв повстанцi прогнали або знищили, – один тiльки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залiзняк i доручив Найдi взяти його… Про це вони умовились iще в Уманi, але гетьман вiдрядив побратима з сотнею козакiв лише з нового табору.

За провiдника взяли диякона, бо вiн пробув у Лисянцi та її околицях майже два тижнi й мiсцевiсть вивчив досконало. На загальнiй радi дiйшли згоди пiдкрастися до замку не з боку мiстечка, а з-за гори, лiсом. Той лiс пiдходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лiсi, недалеко вiд ставка, був i тайник, що вiв до губернаторських покоїв, а поблизу вiд нього – нижня брама, укрiплена набагато слабше, нiж головна. Отаман знав, що iз замку є вихiд у сад – цей вихiд захищали тiльки простi дубовi дверi…

З Уманi до Лисянки загiн дiстався за два днi, без пригод i перепон; не тiльки якихось польських команд, жодної живої душi не зустрiли гайдамаки на безлюднiй дорозi. Надвечiр вони пiд'їхали до лiсу, який майже до самого замку тягся пологим узгiр'ям, а праворуч збiгав схилом до рiчки.

Вiд узлiсся до замку лишалося миль зо двi, але їх треба було проїхати лiсом та ярами, по бездорiжжю. Заглибившись у хащi, отаман дав перепочити змореним коням i зiбрав раду, в якiй взяли участь диякон, колишнiй кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвiдчений дiд. Усi погодилися, що вночi, та ще в таку темряву, – а нiч справдi була безмiсячна, небо обклали важкi хмари, – їхати небезпечно i лiпше переночувати в лiсi, щоб на свiтанку рушити в дорогу. Але потiм Найда заперечив проти цiєї пропозицiї: напад на Лисянську фортецю мiг вдатися тiльки глупої ночi, – виходить, цiлий день довелося б стояти за сто крокiв вiд замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крiм стратегiчних мiркувань, нiмiло серце вiд журби за Дариною i поривалося до неї з усiєю силою бурхливого кохання… Тодi диякон запропонував скористатися з нiчної темряви iнакше: поїхати не лiсом, а полем, попiд лiсом, – удень чи при мiсячному свiтлi їх iз стiни замку, звiсно, побачили б, а в такiй пiтьмi нiякий бiс i за десять крокiв нiчого не помiтить. Найда схвалив цю пропозицiю, додавши, що за двоє гiн вiд замку все-таки треба звернути з поля в лiс i спуститися до самої рiчки.

Вирiшили їхати через годину i, прибувши на мiсце, роздiлити загiн надвоє: однiй частинi розташуватись нагорi поблизу головної брами, а другiй – спуститися до нижньої; за гасло, що брама вiдчинена, верхньому загоновi правитиме крик сови, а нижнiй загiн пiсля пострiлу повинен через стiну пробратися в сад, добiгти до замку i, виламавши згадуванi вже дубовi дверi, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двiр; сам же отаман з десятком молодцiв пробереться в тайник i спробує вiдчинити головну браму.

Близько пiвночi загiн щасливо досяг призначеного мiсця, i Найда зi своїми хлопцями пiсля довгих пошукiв у густому тернику знайшов нарештi завалений камiнням вхiд до пiдземної галереї.

А Кшемуський з дружиною не спали вже третю нiч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокiйно спати останнiм часом… Три днi тому до головної брами прибiг натовп євреїв i, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втiкачi з Уманi – вони й розповiли, що мiсто в руках гайдамакiв. Ця звiстка приголомшила й губернатора, й гарнiзон: не ждав i не гадав нiхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба… Досi кожен вважав становище Лисянського замку i своє перебування в ньому цiлком безпечними: всi були певнi, що повстанцi, обложивши Умань, стоятимуть там добрий мiсяць, а тим часом вiд коронних вiйськ прийде надiйна пiдмога… I раптом – Умань упала в огнi й руїнах; пiдмоги тепер нема вiд кого чекати й з дня на день жди, що перед стiнами замку з'являться незлiченнi сили лютих ворогiв.

Уже другу нiч подружжя Кшемуських проводило в молитовнi, розташованiй мiж спальнею й кабiнетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сiли перепочити. Усi їхнi думки були паралiзованi жахливим передчуттям неминучої смертi.

– I той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, i вiн ошукав нас! – промовила панi Ядвiга. – Обiцяв негайно повернутися з регiмента-рем i пiдмогою, та, певно, й забув про свою обiцянку.

– А може, його вбили гайдамаки? – зiтхнув губернатор.

– Ой, на бога! Не кажи такого… Не край мого серця… Я й так змучилася… Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кiмнатi, знову сiв. Нараз з кабiнету почулись якiсь дивнi звуки. Перша звернула на них увагу панi Ядвiга:

– Чуєш? У кабiнетi завелися щурi…

– Що-о? – опам'ятався Кшемуський. – Якi щурi?

– А ось прислухайся!

Тепер з кабiнету долинув тихий скрип i якесь пiдозрiле шарудiння, немовби хто пролазив через вузький отвiр. Щось брязнуло.

Губернатор зблiд, схопився був на ноги, але знову опустився в крiсло.

– Ай! Хтось ходить там, – скрикнула панi, та вiд страху в неї перехопило подих i з горла вирвався ледве чутний хрип: – Це злодiї!

– Цсс! Анi слова! – Кшемуський затис дружинi рота й шепнув їй на вухо: – Це не злодiї, а зрадники…

Переборовши жах, вiн кинувся в куток i натиснув ногою на якусь педаль. У стiнi почувся глухий стук. Шарудiння в кабiнетi вiдразу стихло.

Губернатор на руках винiс з молитовнi панi Ядвiгу, знепритомнiлу вiд страху.

А в кабiнетi стояв Найда, випростуючи занiмiлу вiд напруження спину; за ним уже пролiзли й обережно обмацували стiни ще четверо козакiв. Зненацька за стiною у тайнику немовби щось обвалилося. Усi занiмiли в тривожному чеканнi… Минула хвилина, друга… – нiхто з їхнiх товаришiв бiльше не з'являвся в отворi…

Отаман кинувся назад, на кiлька схiдцiв спустився в пiдземну галерею i наткнувся на якусь брилу, що загородила вхiд; за нею було чутно метушню i стурбованi голоси… Найда спробував зрушити брилу, та вiдразу зрозумiв, що це не пiд силу людинi.

– Поспiшайте назад! Ми вiдрiзанiї – крикнув вiн. – Нехай диякон iз загоном мерщiй перелазить через огорожу й здобуває замок… Ми ще спробуємо вiдчинити браму.

Потiм, повернувшись у кабiнет, Найда прошепотiв до товаришiв:

– Нас пiдстерегли… Та хоч би там що – гайда за мною! Тiльки швидкiсть i вiдвага ще можуть урятувати нас!

Навпомацки отаман знайшов дверi в коридор; вiн знав, що в кiнцi його були сiни з двома виходами: один вiв до брами, другий – у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товаришi… Але тiльки-но вiн вийшов у сiни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що вiдразу пiзнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усi приймали, вважаючи його за польського лицаря.

– А! То ти ось яка птиця! – зловiсно мовив губернатор.

– Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це iм'я! – твердо вiдповiв отаман, дивлячись прямо в вiчi ненависному вороговi. – Шкода, що мене схопили твої посiпаки, а то ми звели б старi рахунки, пане губернаторе.

– Якi рахунки? – здивувався Кшемуський. – Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?

– Чим? Згадай, скiльки ти пролив людської кровi, скiльки сирiт пустив по свiту, скiльки слiз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки… Ну, дарма – прийде iнший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть… страшна смерть!

Найдинi слова так вразили губернатора, що вiн спершу й слова не мiг промовити, тiльки цокотiв зубами вiд злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:

– Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!

– На шибеницю! – ревнув нарештi Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловiсного пророка.

Отамана потягли в двiр…

У цей час надiйшла стривожена панi Ядвiга й, побачивши полоненого, заточилася.

– Єзус-Марiя! – хотiла вона крикнути, але голос у неї обiрвався. – Що це коїться? Наш коханий гiсть, славний лицар вiтчизни…

– Не хто iнший, – перебив дружину Кшемуський, – як хлопський шпигун, довудца гайдамакiв, диявол iз пекла, проклятий Найда!

– Ой, води! – скрикнула панi губернаторова i, коли б не офiцери, якi стояли поблизу, впала б додолу.

– Ти, люба, не тривожся! – почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'ятi. – Цей схизмат не вирветься з моїх рук, нi! Вiн був у нас тодi з пiдступною метою: вивiдати потаємнi ходи… i хотiв по-зрадницькому, як Юда, продати нас… Але тепер вiроломний зрадник у моїх руках i за кiлька хвилин його повiсять!

– На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так… Цього не може бути… Це жахливо… Вiн не може бути злочинцем… Хiба такi очi… i голос… можуть бути у розбiйникiв? – голосила панi, не тямлячи, що говорить i чому захищає Найду.

– Що ти? Що ти? – силкувався припинити потiк її диких, несамовитих слiв губернатор. – Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобi ж кажуть, що це Найда… заклятий ворог наш… Вiн i сам признався, тут щойно всiм погрожував смертю… проклинав нас… Вiн не поляк, вiн – хлоп!.. Вiн шпигун i зрадник!

– Ой боже мiй, що ж це? – ламала руки панi губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатiї до Найди.

Тим часом жовнiри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.

– Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумiлий жаль… уникне страти такий злочинець? – чулися голоси.

Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серцi давно замовклi струни… I тепер вони бринiли, немов забута пiсня, гамуючи злобу й навiваючи якусь дивну розчуленiсть. Отамановi раптом стало жаль свого молодого життя… "Умерти на порозi щастя – це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, – це найстрашнiше! Та де вона? Може, губернатор уже вiдпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку пiднялося на ноги… вона б на гамiр прибiгла перша… Чи не кинув її у льох цей негiдник?" – такi думки роїлися в головi Найди, й вiн, щоб вiдтягти якось час, лагiдно мовив до Кшемуської:

– Панi… твоє заступництво зворушило мене… I я б вiддячив тобi тим же… Але доля позбавляє мене такої можливостi…

У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся.

Дiвчина знала про падiння Уманi й нетерпляче чекала свого судженого в замку… I раптом гамiр, крики… Вона кинулась до дверей, але покiй було замкнено ззовнi. Довго панна кликала слуг i смикала дверi, поки нарештi вони розчинились…

Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозумiла, що справу програно й що страшний кiнець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторовi в ноги й почала благати:

– Зглянься! Змилуйся! Мiй батько вiддячить тобi сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Вiн – мiй наречений!

– Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! – зловтiшне просичав Кшемуський. – Це одна зграя…

– Змилуйся! – не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. – Зглянься, пане!

– Ах ти, гадюка! – крикнув Кшемуський i затупотiв ногами. – Мотузку на них обох! Тiльки її спочатку прив'язати до стовпа, до шибеницi, поки вiн не здохне… хай милується на свого коханця… а потiм i її!

– Не принижуйся перед цим негiдником, моя люба! – промовив отаман, не зводячи з дiвчини очей. – Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Українi все влаштується i без нас…

Дарина пiдвелась i, обвiвши презирливим поглядом катiв, кинулась до Найди.

– Орле мiй! Наша славо! Я не принижусь бiльше!.. Прощай! Там побачимось! – i вона обвила шию коханого руками, злившись iз ним душею в останньому передсмертному поцiлунку.

– Вiдтягнiть її! – зненацька крикнула панi губернаторова, вiдчувши в своєму серцi якiсь ревнощi до цiєї дiвчини.

Найду потягли в двiр, а за ним i непритомну Дарину… Юрби цiкавих i в дворi, i на стiнах замку нетерпляче чекали страти. Панi Ядвiгу Кшемуський наказав вiдвести в покої.

– Слухайте, божевiльнi! – востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнiрiв. – Ви чините волю лиходiя, приреченого на жахливу смерть… i цим самi себе засуджуєте на загибель… Залiзняк уже звiльнив увесь край i йде сюди! Польськi вiйська розбито… Весь народ повстав… Вiн не лишить тут каменя на каменi… i за мою голову вiдплатить вам пекельними муками! Присягаюся всiм святим – не страх смертi змушує мене говорити, я не раз дивився в вiчi кирпатiй, а менi шкода вас… Схаменiться, перейдiть на бiк правди й скарайте наших мучителiв. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отамановi слова справили враження – жовнiри захвилювалися i почали ремствувати:

– Ай справдi, панове, супроти Залiзняка нам не встояти… то чого ж гинути нi за цапову душу?

Скрегочучи зубами вiд злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарештi все було готово, й вiн люто вигукнув:

– Взяти його! А цю, – показав вiн на Дарину, – прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась… Тодi наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катiв. А Кшемуський скаженiв:

– Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!

Отамана пiдвели до шибеницi, накинули зашморг… На щастя, Дарина не бачила нiчого: вона так i не прийшла до пам'ятi, навiть тодi, коли її прив'язували до стовпа.

Але в той час, коли Кшемуський тiшився муками своїх жертв, у замку несподiване зчинився страшенний гамiр: вiн виник десь у внутрiшнiх покоях i, наближаючись, наростав, мов буря… Усi скам'янiли… Почувся жiночий вереск, i знавiснiла панi губернаторова, в супроводi Теклi й iнших жiнок, вискочила у двiр з криком:

– Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садовi дверi!

Ще не встигли сторопiлi жовнiри й шляхта збагнути жах свого становища, як iз вхiдних дверей вихором вилетiла юрба гайдамакiв; на чолi її був старий запорожець Таран, котрий приспiв з Мотронинського монастиря i приєднався до нижнього загону.

– Де Найда? – кинувся вiн до скам'янiлого вiд переляку губернатора.

– Онде! – тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.

– Мертвий? Ой орле мiй! – захлинувся слiзьми старий. – Що ж тобi, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати?

Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова.

– Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? – Дiд з ненавистю струсонув губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк її до нещасної жертви. – Знаєш, кого цей гаспид повiсив? Сина свого, рiдного сина: це – ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала.

– Приведiть її до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiшається смертю рiдної дитини, яку вбив диявол-батько… Весело тобi дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти закатував мою дружину й дiтей!.. Придивись, я – Свирид Таран… Пам'ятаєш – молодий, ставний, щасливий… а тепер сивий дiд… Та серце в мене те саме, що й колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для помсти й дочекалося її!..

Запорожець пiдiйшов до прив'язаної Дарини й нахилився.

– Вона ще жива, тiльки непритомна… Розв'яжiть мотузку! А втiм, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука… Нi, їй лiпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим… а швидше з ним зустрiтися там… Боже, прости i мене, i її! – вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив.

Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й поникла, всiм тiлом повисши на мотузцi.

– Дивися, неситий звiрю, i ти, гадюко! – знову звернувся дiд до Кшемуського й опритомнiлої панi. – Ви, каїни, може, не вiрите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях… – I старий розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан.

– Мiй син! Стась!.. – вирвався несамовитий крик з уст матерi, й вона, наче мертва, впала на землю.

– Дорiжте її, коли ще жива, – звелiв запорожець. – А його прив'яжiть до жiнчиного трупа й покладiть ось тут, бiля шибеницi: нехай здихає з голоду… А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до ноги… Справте по нашому славному лицаревi страшнi поминки!

Головна брама була вже вiдчинена, через неї увiрвався другий загiн. Чинити опiр нiхто й не думав…

Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залiзняк з рештками свого вiйська подався на пiвдень, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки вiд'їхали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi. Але нiщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечiр наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полi. Залiзняк звелiв вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потiм попрощався з товаришами, нiжно обняв Прiсю, востаннє глянув на призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, i, припавши до рiдної землi, навiки склепив свої орлинi очi. Козаки накрили гетьмана прострiленою кулями червоною корогвою i мовчки опустилися на колiна. Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали своєму батьковi високу могилу…

Гонту в Сербиновi замучили ляхи. Гордо терпiв вiн пекельнi тортури й мужньо зустрiв смерть.

Зазеленiли степи й луки, зацвiли на кривавих нивах квiти. Пам'ять про страшнi гайдамацькi битви перейшла в пiснi й думи; загоїлися рани в серцях людей… Та не загоїлася рана у серцi Прiсi… Хоч як благали її Сара й Петро, вона пiшла в монастир i там, вiдцуравшись свiту, жила спогадами про гетьмана Максима…