Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 45 страниц)

– Нi, нi, скажи: це на твою користь…

– Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому.

– Це ще побачимо, ти тiльки скажи, – наполягала тiтка.

– Гаразд… Але, на бога, – нiкому… Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк… У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком їздили, є бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим – i зрозумiли одне одного…

– I це правда? – суворо спитала стара.

– Їх бiн аїд, – вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. – Ну, подумайте ж самi, моя мамо, – зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки своє потаємне, – хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж… та ще зразу, силою…

– А як твого коханого на iм'я? – несподiвано спитала її тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно:

– Абрум Мiнц.

– Ось воно що! – розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. – Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю…

– Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, – нiж у серце, а тут раптом силують… Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають… "Виходь зараз замiж, я наказую!.." Ну, а менi тодi, та й тепер – краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, – упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк… Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно… Менi б тiльки рiк один, щоб забути… Я ось i тепер уже трохи заспокоїлась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! – й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару.

– Ой дитино моя люба, моя сирiточко, – щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. – Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А вiн менi зовсiм не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий!

– Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас молитимусь! – скрикнула Сара й кинулась в обiйми до своєї опiкунки.

Через два днi пiсля цiєї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А в Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи, i вирiшили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть їх iнших поселити, а з тими закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в справи Польської держави, вирiшено просто… повигонити їх з Польщi й Варшави, та й взагалi йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звичаї.

– Ой вей, а що ж буде з нами? – запитала тривожно Рухля. – Захотiли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за євреїв узятися?

– Нi, про це не турбуйся: євреїв пани не чiпатимуть. Ну, хiба може пан жити без єврея? Пхе! Пановi без єврея те саме, що рибi без води… Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто й не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, – провадив Гершко. – Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi…

Сара, блiда й збентежена, слухала батькову розповiдь, i кожне його слово впивалося стрiлою в її серце.

А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили його, чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб… Усе це зовсiм заспокоїло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла мовчки, наче опущена в воду.

А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв.

– От спасибi тобi, сестро, за твої турботи, й за лiкування Сари – теж спасибi! – заговорив вiн, весело потираючи руки. – Дiвку просто не можна впiзнати, красунею стала i Соломон був би радий узяти її собi за дружину… бодай я своїх пейсiв не побачив!

– Красунею Сара й ранiше була, – вiдповiла Рухля, – поки не замучили її… Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем… Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара… Я її добре взнала й полюбила всiм серцем.

У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi сльози…

– То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? – скрикнув Гершко. – Виходить, Єгова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу…

– Брате мiй! – перебила його Рухля. – Менi з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, – ось при нiй кажу, – варта того, щоб мої слова не були пущенi за вiтром.

– Добре, сестро! – усмiхнувся Гершко. – Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото…

Гершко й Рухля залишили Сару в свiтлицi, а самi вийшли до iншої кiмнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закiнчиться тiтчине клопотання. Вона була певна, що тiтка на її боцi, але сумнiвалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що його радiсний настрiй вселяв у неї страшну пiдозру.

Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена, що коли вони залишають свої рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв… Сару тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитiсть якогось п'яного шляхтича, – вiн знав цiну їхньої одваги, – а, певно, в цьому краї було цiлком спокiйно, i батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Днiпра…

Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, їй пiд час розмови спала шалена думка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев'язати ран своєму коханому, єдиному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя… Або ось зараз з'явиться її грiзний кат i скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, i не прилетить навiть закрити їй на прощання очi.

"Ох! – простогнала Сара. – А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди… Що робити? Що робити?" – заломила вона руки.

В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до неї батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…

– Саро, дитино моя! – звернувся до неї лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. – Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним її словом моє серце млiло од радостi… Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янiє наше чоловiче серце… а в жiнок воно м'якше й чутливiше… дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змiнити своє слово невiдкладнi обставини… Отож старайся забути… все минуле… всi страхiття його… всi помилки… слухайся другої своєї матерi… i змiцнюйся у вiрi… Хто знає? – якось загадково усмiхнувся Гершко. – Може, i я, на старiсть, iще ошалiю… i добрий єврей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною… Ну, слухай же тiтку, а головне – набирайся сили… Менi ще в справах треба тут недалеко з'їздити, то щоб я тебе застав отаку, – розвiв вiн широко руками.

Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала її, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку.

На другий день пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз – взяла її з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину… I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля їхнього пiднiжжя, i високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками – все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари.

– Панночко, люба, ой, яка я рада!

– Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло… – встигла їй шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула їй головою.

По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло її вогнем… А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла її, а усмiхалася й кивала головою просто так?

Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до своєї свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув її за рукав.

Сара швидко оглянулась.

– Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? – кинулась вона до дiвчинки.

– Не можна було… Хазяйка коло хвiртки сидiла… Я, як стемнiло, перелiзла через паркан.

– Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! – вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо:

– Менi неодмiнно треба побачитися з твоєю матiр'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумiєш?

Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.

– Oй, яка важлива! – говорила Сара. – Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, є молодий єврей… жених мiй… Розумiєш? Тiльки батько не хоче його нiзащо… вiн бiдний… То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа… вiн знає, де Абрум, вiн знайде його й передасть… Але, боронь боже, якщо батько дiзнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумiєш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула…

– Ой-ой, який секрет, розумiю! – мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання.

– Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi… нехай вона про це подумає i порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин… Я не знаю, скiльки миль туди… ми недовго їхали… та однаково, я нiчого не пошкодую… Розумiєш?

– Гiт, гiт! – кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос.

– Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? – незадоволено мовила Рухля. – А я тебе все жду вечеряти.

– Даруйте, мамо! – обняла Сара її за шию. – У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю.

– Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам!

Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається…

Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до її тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати.

Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.

Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi.

– А щоб я не помилилася, – додала вона, – то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша… нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.

Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито:

– Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.

Жебрачка низько вклонилась i шанобливо, стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:

– Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!

– Моя рiдненька! – кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.

– Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, – треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, – щоб я мала стiльки добра, коли брешу.

– То немає, виходить, вiрного посланця? – засмучено спитала Сара.

– Чому немає? – мовила єврейка. – Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.

– Вей мiр! – сплеснула Сара в одчаї руками. – То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!

– Не побивайся, кралечко, – махнула рукою жебрачка, – я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила – дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

– Скiльки вiн хоче? – швидко спитала Сара.

– Ой багато! Ой гевулт, як багато!

– Скiльки ж?

– Цiлi двi сотнi злотих!

– У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? – i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi.

– Ой-ой! – тихо скрикнула єврейка. – Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає… менi i в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довiдаються? – i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi.

– Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! – захвилювалася Сара.

– Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатiв, шкода!..

– Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!

– Гiт, гiт! Будь спокiйна!

У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi:

– Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи – одного вигаданому Абрумовi, а другого – Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне – повiдомити Петра, де вона перебуває… а про все iнше – то вже буде його клопiт…

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину".

Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне – хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, – це найголовнiше.

Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут… а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!"

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити.

Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.

Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак.

– Ой-ой! Якщо ти здорова, – сказала вона, – то повинна бути голодна, ти ж не обiдала…

– Я довго спала, мамо, – опустила очi Сарi, – може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму.

I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою.

– Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, – зауважила вона наприкiнцi Сарi, – а як скидаєш, то давай краще менi на схов.

– Гiт! – ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця.

Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.

Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та їла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

– Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила:

– Гляди ж, не супереч батьковi!

Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

– Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…

– Навiщо, тату? – спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…

– На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;

– Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! – заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. – Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой… вей, хоч на пiвроку!

Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.

– Я сказав, поки не змусять мене обставини, – засичав Гершко. – А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини… кругом здiймається буря… кожен намагається втекти в безпечне мiсце… i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.

– Тiтонько! Мамо! Заступiться! – в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.

– Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, – похмуро заговорила Рухля. – Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…

Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити її на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.

– Але, – додала стара спокiйнiше, – батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся.

Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою.

– Я не пiду за вашого Хаїма замiж, – мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом.

– Що-о? – заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. – Уб'ю, як паршиву собаку!

– Я смертi не боюсь, – спокiйно вiдповiла Сара.

– Не боїшся? – закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. – Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа!.Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi… я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову… я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi… розiрву рота до вух… Згною твоє падло… – скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.

Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху.

– Спинися, брате! – голосно мовила Рухля. – Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей… та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне – мета не буде досягнута, – породичатися з такою високою сiм'єю, як сiм'я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повiнчати… хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає… попiв немає… всi свої люди й рабин – своя людина… Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо… вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, – я ручуся, – а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.

– Розумне твоє слово, сестро, – вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. – За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити… а тодi хай хоч i здохне – туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського…

Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях.

– Востаннє кажу тобi, – промовив лиховiсним голосом Гершко, – якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть… Гей, Ривко!

– Не клич її! – сказала Рухля. – Я сама впораюсь… Ой-ой, i не писне!

– На всякий випадок обшукай її…

Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:

– Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… i краще доброхiть пiду… Не чини надi мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… i йду!

– Так, хоче бог, – з подивом мовив Гершко.

– Атож., моя дитино, атож, – провела по головi Сари твердою рукою тiтка, – одягайся… та ось i свої перли надiнь, котрi ти дала менi на схов.

Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках її перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла їх Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася.

Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.

– Обiйдеться. Вона мiцна тепер… Дай їй холодної води! – звелiла вона Ривцi.

– Атож, води, – прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату.

Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води.

Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки.

Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи… Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко…

Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…

– Ай, гевулт! – закричала, придивившись, стара. – Вона випила мiдянки: отрута… Все загинуло!

– Отруїлась! Прокляття! – люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.