Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 45 страниц)

"Невже не пощастить перевiрити механiзм?" – думав Найда.

Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив:

– Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра… Але оскiльки пан поспiшає…

Серце Найди завмерло вiд радостi..

– Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, – вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння.

– В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин – я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря.

Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу…

XXVII

Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi… У храмах було повно старих i жiнок… Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку.

Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки – решта хлопiв та мiщан порозбiгалася… Навiть спокусливi пропозицiї єврейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження їхнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого.

У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, – тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усiєї сiм'ї лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за взаємними симпатiями належав до сiм'ї губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi – i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати її з височини мурiв картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота – це про воду… Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю… З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола – так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi – твердо стоїть i охороняє мiсто", – так думав кожен, побувавши на валах…

Найвищим пунктом, що панував над усiєю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв…

Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; її серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти – означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його – це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспокоїлась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тiєї думки, що нових братiв їй треба жалiти бiльше – адже їх усе життя кривдили й мучили… Крiм того, вона, по сутi, зараз нiчого не може вдiяти: Гонта нинi, мов сокiл, на волi – куди захоче, туди й полетить… а при виїздi сотника з мiста вона ж таки крикнула, щоб йому не вiрили, та на крики єврейки нiхто не звернув уваги – тож тепер нехай як знають…

Заспокоївши почасти своє сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi:

Гонтинi пiкети неодмiнно б її схопили, i тодi їй смерть… Хто повiрив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки… Може ж таки її хтось пiзнає… А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу…

Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на неї уваги, не цiкавилися навiть, де вона блукає: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже… Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив її за винахiдливiсть.

Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизої iмли випливає й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi… I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: "Видно… йдуть… вiйсько, здається…" I нарештi хтось крикнув: "Гайдамаки!"

Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на своєму румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками:

– На мiсця! До зброї! – командував вiн. – Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль!

В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове воїнство:

– Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви – Маккавеї, i захищайте своє життя та свою святиню!

Але бiдолашнi Маккавеї тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'їхавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди.

На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу.

– Слухайте, безумнi! – суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. – Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у Єгиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо Єгова з вами!

Палкi слова цадика заспокоїли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою.

А Веронiка в той час з високої вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз своєю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу.

Та Гонта, вишикувавши своїх козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися… Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Стоїть як стiй, не поворухнеться… Дозволяє повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть… Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. "Так, приголомшила, – шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. – Але, боже, що ж це таке?!"

Хтось виїжджає з гайдамацьких лав i рушає, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтиної команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися їм назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорної труби…

– Що ти там бачиш, дитя моє? – нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.

– Стривай, батьку… Я сама… будь твердий… на все воля божа! – тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла її до очей. – Єзус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються… i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки… Когось пiдняли на списи… мабуть. Обуха…

– Клятвопорушник! Юда! – вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.

– Зрада! – глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона.

– Що з нами буде? – у розпачi прошепотiв губернатор.

– Те, що судилося там! – урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька.

– Коханий, любий мiй батьку! – промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора своїми нiжними руками й припадаючи до його грудей. – Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд твоєї твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог… Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки… Чуєш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свiй обов'язок!

Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням:

– Так, я виконаю свiй обов'язок, моє кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтримаєш!

Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали своїх дiтей i топтали пiд ноги чужих… Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ.

Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу.

Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккавеїв i навiть зумiв заспокоїти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й приєднатися до захисникiв фортецi.

Пiсля об'єднання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань;

Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i євреї не зможуть чинити стiйкого опору…

– Зараз вони всi там почманiли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! – закiнчив сотник.

– Хай буде по-твоєму, – згодився Залiзняк. – Хоча мої молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробуємо!

Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж:

– Ворог спiшився й оточує фортецю!

Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'єднав мiсто з табором.

Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторської фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани кинулися вiдновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й пiдбадьорюючи бiйцiв; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змiшали людей у безладнi юрби… Тодi до вiдступаючих загонiв пiдлетiли головнi ватажки й скомандували: "Вперед! Бiгом!"

Усi кинулися вперед i перехопилися через смугу вогню з верхнiх батарей; та комендант передбачив це й заздалегiдь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпаленi боєм повстанцi добiгли до лiнiй, якi обстрiлювалися нижнiми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!"

Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустрiч смiливцям вихор картечi… Залунали крики й стогiн, лави змiшалися, сотнi трупiв перегородили дорогу… Гайдамаки похитнулися… але це була тiльки мить… Залiзняк, Гонта i Найда, зiскочивши з коней, кинулися вперед… Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшнi! Коли й рубай собак!" – i збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янiлi вiд дикого шаленства, не бачачи нiчого перед собою, видерлися повстанцi на перший вал, укрiплений низьким частоколом, i остовпiли: за валом iшов глибокий та широкий рiв, оперiзуючи довкола головний, крутий i високий вал; на його гребенi стримiв у два ряди височезний, з дубових колод частокiл з брустверами, бiйницями, вежами й вузькими просвiтами для рушничної стрiльби; саме за тим частоколом тiсними лавами розмiстилася нова мiлiцiя з Маккавеїв…

Шафранський, Младанович, шляхта, що збiглася в Умань, i навiть дочка губернатора Веронiка – усi були на валах i пiдбадьорювали своєю безстрашнiстю цих вояк, котрi ще нiколи не були в бою. А втiм, розпач i смерть, що стояла перед очима в обложених, навiть боязким надали шаленої вiдваги: адже нiхто не чекав од ворога нi жалощiв, нi пощади!

Коли гайдамаки видерлися на малий вал i почали ламати частокiл, новi Мак-кавеї зустрiли їх таким нищiвним огнем з рушниць, мушкетiв та пищалей, що навiть сам Шафранський здивувався; i хоч їхнi пострiли й не були такими влучними, як у досвiдчених стрiльцiв, зате вони гримiли часто й безупинно: одному євреєвi допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й мiняючи рушницi… Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергiю.

Повстанцi були враженi цим пекельним трiскотiнням, що виривало з їхнiх лав десятки товаришiв; покладаючись на Гонтинi слова, вони зовсiм не чекали опору, сподiваючись, що у фортецi, крiм євреїв i гладкого панства, нiкого немає, а тут раптом – справжнє пекло!.. Гайдамаки не запасли нi драбин, нi кiлля, нi мотуззя… як же пiд таким градом куль спускатися в рiв, не маючи можливостi видертися звiдти на високий земляний вал з навислим вгорi бруствером?

Приступ вiвся лише з трьох бокiв, бо з четвертого був табiр, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищiвний рушничний вогонь, частокiл у багатьох мiсцях першого валу було зруйновано, i вiдчайдушнi смiливцi почали стрибати та на поясах спускатися в рiв, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули вiд куль, що летiли зверху.

Першi завзятцi, наклавши головами, остудили запал атакуючих… I вони, замiсть того, щоб розбирати частокiл, почали ховатися вiд куль, що дзижчали навколо роями, за уцiлiлим валом.

– Що ж, пане Гонто, – крикнув Залiзняк, обурений цим страшним винищенням, – потрапили в пастку?..

– Прости, батьку, – вiдповiв, знявши шапку, сотник. – Не сподiвався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб отi вояки стiльки бiди наробили!.. Ну, ми їх вiзьмемо не києм, то палицею!.. Треба тiльки зруйнувати табiр, що по той бiк фортецi, тодi мiсто й два днi без води не протримається…

Залiзняк звелiв сурмити вiдступ i сам бiгом проскочив небезпечнi лiнiї вогню. Бачачи вiдхiд ворога, хоробрi Маккавеї зчинили оглушливий радiсний гвалт.

Повстанцi пiсля невдалого приступу обложили Умань залiзним кiльцем i, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигиринi, почали лiниво обстрiлювати фортецю. Уманськi гармати теж вiдповiдали чавунними ядрами… Цiєю перестрiлкою, яка нi тiй, нi iншiй сторонi не завдавала особливої шкоди, i закiнчився день.

Та коли стемнiло, Залiзняк з Гонтою свiжими силами з двох бокiв ударили на укрiплений табiр i незабаром взяли його. Захисники фортецi з височини стiн бачили, як обложенi спершу вiдповiдали шаленим вогнем, вiдбиваючи чорнi юрби повстанцiв, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрiлянина вщухла, i гайдамацька лавина, увiрвавшись до шанцiв, затопила їх своїми нестримними хвилями…

З жахом прислухалися уманцi до страшних зойкiв, якi долинали з табору, i радiсть, що було охопила їх пiсля перемоги, змiнилася вiдчаєм.

– Воду вiдрiзано! Ми загинули! – залементували жiнки. Їхнi крики вiдразу вплинули на самопочуття мiлiцiї… Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманцiв: вiн почав гучно всiх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, i коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кiлька тижнiв; а днiв за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне вiйсько хороброго й славетного регiментаря пана Стемпковського.

– А об мiцний частокiл пси розiб'ють свої лоби! – додавав губернатор. – Вчорашнiй день показав їм, якi левенята засiли за цими укрiпленнями, – вихваляв вiн хоробрiсть i стiйкiсть молодої мiлiцiї.

Веронiка з свого боку втiшала жiнок та пiдбадьорювала всiх звiсткою, що нiбито росiйськi вiйська вже пiдходять до Лисянського замку й через два, найбiльше через три днi будуть тут.

Усi вiрили доньцi губернатора або принаймнi хотiли вiрити й пiдбадьорювали одне одного. Другий день минув цiлком спокiйно: гайдамаки укрiплювали свої позицiї, лiниво перекидалися бомбами i звужували кiльце довкола мiста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, i вiн одразу так обмiлiв, що в кiлькох мiсцях навiть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; вiн усе-таки сподiвався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-пiслязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усiм вiдпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тiльки пивнi склади, але й усi винарнi, аби виграти час i яким-небудь способом повiдомити Стемпковського про своє безвихiдне становище… Звичайно, правду про наявнi запаси води вiд уманцiв приховали, i вони поки що не виявляли особливої тривоги.

Панiка, що було запанувала в мiстi, начебто трохи зменшилася; усi метушились i, хто чим мiг, допомагали мiлiцiї: то пiдносили харчi й набої, то лагодили пошкоджений пострiлами частокiл. Усi храми були вiдчиненi вдень i вночi; вiдправи в них не припинялися, й богомольцi з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушнi благання…

Сара в цi днi, полишена цiлком на саму себе, мучилась однiєю невiдступною думкою: як врятуватися, як дати комусь iз своїх знати, що вона в Уманi… Тому-то дiвчина використовувала кожну нагоду, щоб пiдiйти ближче до частоколу й виглянути назовнi. Але частокiл височiв суцiльною стiною, та й гайдамаки стояли вiд фортецi за двоє-троє гiн – сажнiв за чотириста, а на такiй вiдстанi її не впiзнав би i сам Петро, навiть коли б вона вилiзла на вежу, на самiсiнький шпиль!

Сповнена тупого вiдчаю, Сара одного разу йшла майданом i випадково натрапила на православну церковку, в якiй щодня ревно били поклони бабусi й дiди, що не могли через свою немiчнiсть втекти з Уманi… I раптом у дiвчини сяйнула думка: "Тут, тут мiй порятунок! Бiля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всiх стражденних i обтяжених пiд свiй захист".

– Авжеж, – прошепотiла Сара, звiвши очi на хрест, – там, там! I як менi ранiше не спало це на думку? Адже в душi я давно християнка… Сам батюшка, святий отець, благословив мене… а я, замiсть того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пiтьмi, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби… А тут, перед моїми слiпими очима, було тихе пристановище любовi й милосердя…

Вiд зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помiчала.

– Нi, бiльше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! – i, нехтуючи обережнiстю, навiть не озирнувшись, дiвчина рвучко увiйшла до церкви.

Всерединi було порожньо й тихо; три баби й два дiди тулилися по кутках; священик у рясi та єпiтрахилi тихо читав вiдпускну молитву… Та ось вiн, закiнчивши її вигуком "яко благ i чоловiколюбець", благословив молiльникiв хрестом i простят його для цiлування.

Сара перша пiдiйшла до хреста з якимось внутрiшнiм трепетом i вiдчайдушною рiшучiстю; вона побожно поцiлувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Менi… треба вам сказати…"

Священик, худенький дiдок, ласкаво глянув на дiвчину й кивнув головою на знак згоди. Вiдпустивши своїх парафiян, вiн пiдкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на колiна й заридала.

– Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? – спитав священик, накривши єпi-трахиллю Сарину голову, немов для сповiдi. – Повiдай менi твоє горе, вiдкрий свою душу… перед цим хрестом!

– Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я пiдступила до хреста, може, страшний грiх, – схлипувала дiвчина.

– Немає такого грiха на свiтi, якого не можна було б омити сльозами пiд покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всi грiхи свiту… i якщо ти вiриш…

– О так, вiрю, вiрю! – пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. – Вiрю в цього доброго бога… але ще не смiю торкнутися до святинi… я єврейка!..

– Єврейка? – здивувався батюшка.

– Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… – схвильовано заговорила дiвчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дiдусем усi болi своєї змученої душi… – Вiн одкрив менi очi, вiн просвiтив мою душу, вiн влив у моє серце струмочок братньої любовi… I я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…

– О моє нове чадо! – зворушено промовив священик. – Немає бiльшої радостi на небi, як знайти заблудле ягня… Ти в серцi вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай вiн стане твоїм щитом i провiдною зiркою в життi… Ти християнка!..

Сара побожно припала до хреста й вiдчула в своєму серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи їхнi обличчя усмiшкою блаженства.

– Лисянський священик iмення ще тобi не дав? – спитав батюшка.

– Нi… Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене… – зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, – але мiй батько, несподiвано… завiз мене на Подiлля… а тепер в Умань… Розлучив навiки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… i там зустрiнуся…

– Бiдолашне дитя моє! Надiйся i вiруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його дверi й для тебе будуть вiдчиненi… Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм'я отця, i сина, i святого духа… Амiнь, – i священик тричi перехрестив Сару.

В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед аналоєм i занiмiла в безмовнiй молитвi…

Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цiєї щедростi панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека – лiто було в самому розпалi.

Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" – з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!"

Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю…

На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде немає й краплини води.

Уже двi доби населення не одержувало її, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiгається на випадок крайньої скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй своїй жорстокостi, їх охопив божевiльний розпач.

Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби… З настанням ночi панiка посилилась… люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили своїх дiтей…

На ранок загальне збудження дiйшло до такої межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…

Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, – мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.

– Вниз би тебе головою у той колодязь! – крикнув хтось у юрбi.

– I губернатора туди ж! – озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.

– Посилай просити миру! – знову гаркнув перший голос.

– Миру! Милосердя! Пощади! – пiдхопив натовп, чiпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.

Тiльки один рудий єврей, з запаленими божевiльними очима, видряпавшись на спини сусiдiв, замахав руками й несамовито зарепетував:

– Смерть гайдамакам!

Та його самотнiй голос юрба заглушила буйним ревом.

Губернатор i сам вважав, що капiтуляцiя була єдиним виходом iз жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелiв пiдняти на вежi бiлий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що вiн сам поїде у ворожий табiр, i заприсягся головою домогтися, щоб при здачi Уманi було збережено життя i майно її жителiв.

Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з'явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi.

Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку.

Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гарантує всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз зброєю й запасами переходить до гайдамакiв. Єврейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали.

Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головної брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана.

Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в'їхав на фортечний мiст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво… Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму… I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв.

– Друже, тебе поранено? – сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi.

– Дряпнуло! – кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл.

Младанович, Шафранський, шляхта i євреї, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив їхню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем…

– Спасибi за ласку, вельможнi пани, – з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. – Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…

– На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тiльки твоя милость накаже! – разом заговорили Младанович i Шафранський, полотнiючи й мимохiть вiдступаючи назад.

– Що ж, бiда невелика, – iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, – доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!..

I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.

– Гей, панове-товаришi! – гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. – Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям?

– Смерть! Смерть iродам! – люто вигукнули повстанцi.

Цей вигук прокотився над юрбою, i все живе кинулося з майдану в рiзнi боки. За хвилину вiн спорожнiв…

Губернатор i шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побiгли в найближчi церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту бiля священних вiвтарiв… Але все було марно!

Наче хвилi, що прорвали греблю, слiдом за втiкачами ринули гайдамаки… Незабаром вони роздiлилися: однi подалися вслiд за Гонтою до замку, де зачинилася шлях i з, iншi з палаючими головешками кинулися вулицями мiста. Пекельне полум'я. жхором закрутилося над Уманню…

Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризницi православної церкви, не бачила нiчого. Вона тiльки чула, як iз замку до брами проскакав iз своїм почтом губернатор – зустрiчати страшних гостей.

Завмираючи вiд жаху, Сара жадiбно дослухалася до звукiв, що долiтали ззовнi, очiкуючи, чим скiнчиться небезпечна зустрiч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дiвчини докотився грiзний крик гайдамакiв… Сара вiдразу зрозумiла, що сталося… В першу мить вона немов скам'янiла, але страх смертi й пристрасна жага життя надали дiвчинi сили. В розпачi, не тямлячи себе, вона кинулась у вiвтар; бiля престолу стояв священик i, звiвши до iкон очi, тремтячими вустами творив молитву.