Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 45 страниц)

Найда задумався.

Вiдгадуючи втрачений змiст таємничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула – свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келiї…'Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.

Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келiї видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр…

Найдине вiкно виходило на схiд.

Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори…

Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним.

– Сонце, сонце! – говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. – Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?

Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок мiж словами "сонце" та "Петро й Павло" й не мiг нiчого придумати.

Зоря горiла дедалi яскравiше.

Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi.

Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, – адже коли вiн приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?

Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня… а тепер…

Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його – i не мiг!

Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.

– "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки", – промовив вiн уголос. – Так, так, iнакше й бути не могло!

Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. "Але схiд сонця чи захiд?" – задумався був вiн, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.

Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав i сховав у себе на грудях.

Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу.

Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна… I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…

Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обiймах вранiшнього сну…

Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв…

Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа, щоб узяти патерицю i чотки й пiти до церкви.

Сповнений тривожних мрiй, вiн простяг руку i з диким криком вiдсахнувся…

На ложi його, замiсть патерицi й чоток, лежали спис i довга низка куль…

XIII

Пiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодної хвилини; вiн одразу розшукав на монастирському подвiр'ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi в Петровому серцi кiлька разiв з'являлося бажання – перш нiж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в мiстечко й розвiдати, чи є там Гершко й Сара? На поворотi, де дорога розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало особливо сильним, але свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув коня на Малу Лисянку.

Небагато часу минуло, як вiн виїхав з рiдного села, а над його головою прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть.

При в'їздi в село Петро за звичкою глянув праворуч i побачив спустiлу корчму, з вiдчиненими вiкнами й дверима i розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i нагадало йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару назад до корчми, коли вiн присягався не залишати її до скону.

Хiба не сам вiн одвiв її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останнi слова Сари, її шаленi пестощi, її клятви… i серце його стислося вiд невимовної туги…

"Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому свiтi не знайде вiн своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?.."

Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в'їхав з дияконом у село; вигляд села ще бiльше посилив його побоювання: скрiзь було безлюдно й тихо, тiльки де-не-де порпалися в пилюцi дiтлахи, а з дорослих нiкого не зустрiли.

З душевним хвилюванням пiд'їхав Петро до батькiвської хати… Та в дворi усе було гаразд, тiльки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрiмали на осоннi, голосно загавкали й кинулися до вершникiв, але, побачивши Петра, заспокоїлись i з радiсним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пiшов був вiдчиняти ворота, коли почув ззаду дзвiнкий дiвочий голос:

– Петре, ти?!

Парубок обернувся i побачив Прiсю, яка поспiшала йому назустрiч.

– Я, я, голубко! – вiдповiв вiн, нiжно обiймаючи сестру.

– Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо… Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дiвчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, i ще раз мiцно поцiлувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помiтивши незнайомого вершника за ворiтьми, знiяковiла й вiдiйшла од брата.

– Це мiй товариш, – мовив Петро, кивнувши головою в бiк диякона. – А де ж панотець, де батько? Де всi?

– У церквi… сьогоднi недiля… та й батюшка хотiв сказати всiм останнє слово.

– У церквi! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й недiлю святу забули! – обiзвалися разом диякон i Петро.

– Ну, – додав диякон, звертаючись до парубка, – ти попорай мого коня, а я не буду баритися, пiду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а сам пiшов до церкви. Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв уже розсiдлати їх, але Прiся притримала його за руку.

– Зачекай… нехай охолонуть… Скажи менi, чи дiзнався тя гяl^ – нeбyдь про Сару?

– Нiчого!

– Але де ж вона, що з нею?..

– Я знаю стiльки ж, скiльки й ти!

– Але ж ти їздив розвiдати, вистежити!

– I розвiдав тiльки те, що вони приїхали до Турової, а куди подiлися потiм – не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на пiвдень, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспiшав оце сюди як тiльки мiг – хочу податися до замку, чи не повернувся жид до мiстечка кружним шляхом?..

– Нi, – тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, – їх там немає, нашi дiзнавалися вже не раз…

– Немає? – скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. – Куди ж вiн подiвся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?

"Загинула… загинула!.."

Парубок сiв на колоду, що лежала посеред двору, i затулив обличчя руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його.

Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем; нарештi Петро пiдвiв голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмiрковуючи сам iз собою:

– Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень… Хiба мало мiст обабiч неї?.. Щоб обшукати всi, не вистачить i життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани й вирiшили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж вiн подiвся потiм?.. Де?..

– Ох, нiхто не знає, братику! – Прiся глибоко зiтхнула й знов витерла рукавом очi.

– Чи не можна розпитатися в челядi?

– Пани як поїхали в Умань, то й досi не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.

– Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!..

– Братику! – радiсно скрикнула Прiся. – Не може бути!..

– Нi, справдi, – вiв далi Петро, – нiхто iнший не мiг би повiдомити їм про те, що затiвалося в нашому селi… i дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань i через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.

– То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?

– Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую її! Сьогоднi ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звiдти я подамся з товаришами в Умань.

– Зi мною в монастир? – здивувалася Прiся. – Навiщо?

– Так, з тобою! – квапливо заговорив Петро. – Пани вирiшили тяжко покарати Лисянку; на жiнок чекає безчестя, а найстрашнiша доля спiткає тебе, Прiсю, бо ти найгарнiша! Тому-то ми й вирiшили сховати тебе в монастирi…

– Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, – стримано, але твердо вiдповiла дiвчина.

– Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i ми погодилися з ним!

– Полковник Залiзняк?! – радiсно вигукнула дiвчина.

– Так, Залiзняк… За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряється кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно.

– Мене?!

– Так, тебе…

– Навiщо ж? Чому… мене?

– Тому, що вiн побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бiйся, Залiзняк там усе влаштує; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну, ти ж збирай собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звiдси, тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв!

Петро ступив через перелаз i швидкою ходою подався до церкви. Прiся залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши в задуму; погляд її нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не чула й не бачила нiчого.

– За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряються всi, – ледь чутно прошепотiла Прiся. Легке зiтхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрiй.

Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду – сховати якомога швидше жiнок, дiвчат, дiтей i взагалi усiх кволих i нездатних до бою, а сильним об'єднатися i дати напасникам вiдсiч.

Лисянськi селяни й до Петрового приїзду були у великiй тривозi, а вiд переданої їм звiстки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав стогiн i дитячий плач… Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй:

– Не час плакати! – вигукнув вiн рiшуче. – Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв… Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi – нiж i вогонь… За кров – кров, за наших жiнок i дiтей – їхнє падло!!

Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей…

На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.

Пiсля такої категоричної вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого, як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд'їзду з Прiсею. Його квапили титар i отець Хома, котрi розумiли, яка страшна небезпека загрожувала дiвчинi.

Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Прiся з дитинства чудово їздила верхи.

День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до заходу, в повiтрi зовсiм не вiдчувалося прохолоди. Повите бiлястою iмлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали копита коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу…

Петро й Прiся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дiвчина раз по раз озиралась назад, щоб iще поглянути на своє тихе гнiздечко, в якому зросла i з якого вирвали її нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря…

Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку i врештi зовсiм зникли за обрiєм. Глибоке зiтхання вирвалося з Прiсиних грудей, вона глянула востаннє на повиту iмлою далину, i, рiшуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.

Так вони мовчки проїхали ще верст iз п'ять. Петро кiлька разiв стурбовано оглядався назад, але Прiся, заглиблена в свої думки, не помiчала цього.

– Ех, буде гроза! – вимовив нарештi з досадою парубок, знову оглядаючись назад.

Прiся озирнулась.

Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця, захiдним краєм неба повiльно пливли темнi хмари, i їх обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому тлi неба.

– Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до лiсу! – зауважив Петро.

Обоє пустили коней вчвал.

Тим часом хмари швидко росли й заволiкали небосхил. Призахiдне сонце просвiчувало крiзь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловiсний вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому… Швидко темнiло.

Нарештi на обрiї показалася зубчаста смуга лiсу, i незабаром Петро й Прiся вузькою стежкою в'їхали пiд склепiння дубiв.

– Ну, слава богу, що добралися! – промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашiле обличчя. – Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?

– Нi, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?

– Скоро… тiльки ось стемнiло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.

Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв; тiльки-но подорожнi вiд'їхали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу ж пiрнули в непроглядну пiтьму; вона пiд деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж гiллям, проглядало майже чорне небо. Лиховiсне шумiло над головами подорожнiх верховiття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освiтлюючи бiлим сяйвом таємничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.

На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але пiсля короткого спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще густiшою й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий гуркiт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi.

З пiвгодини подорожнi їхали мовчки. Нарештi Петро зупинив коня й заклопотано сказав:

– Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд – пiдемо пiшки, бо так можна й з дороги збитись.

Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони йшли мовчки;

Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами корiння, але мовчала, тримаючись за братову руку.

– Стiй! – нараз промовив Петро. – Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тiєю стежкою… менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий!

– I менi попадалися вже не раз!

– Чому ж ти не сказала?

– Я думала, що ти й сам помiтив.

– Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, – вигукнув у розпачi Петро, – ми збилися з дороги!

Його слова сповнили жахом серце Прiсi.

– Братику, Петре! – вигукнула вона крiзь сльози, хапаючись за його руку. – Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..

– Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цiй пущi? Стривай, треба насамперед розiбратися, де ми, а тодi вже будемо думати, куди повертатись. Вiзьми коней, я спробую викресати вогню.

Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь… Одна за одною з-пiд його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро знайшов на землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя, запалив його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип, освiтив навколишню мiсцевiсть…

Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою й молодняком. Просiка була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв.

Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у цiй частинi лiсу, нiколи не бачив цiєї глухої просiки.

– Ну, забралися, – пробурчав парубок собi пiд нiс. – Куди тепер повертати?

– Назад, назад, братику! Переночуємо на узлiссi, а вранцi рушимо в дорогу, – вигукнула Прiся, судорожно хапаючись за його руку. – Тут небезпечно… Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей!

– Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а їхати треба тiльки по цiй просiцi, – хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк – тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!

Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися такi густi хащi, що нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв.

Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свiй смолоскип, узяв Прiсю за руку й рушив загадковою просiкою в протилежний бiк.

Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи таємничий пралiс бiлим моторошним свiтлом.

Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам iз жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а заглиблюються все далi й далi в лiсовi хащi.

– Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, – обiзвалася Прiся тремтячим голосом.

– А що, ти втомилась? То можна вiдпочити…

– Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу?

– Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди… Може, ти сядеш на коня?

– Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало її сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:

– Назад!

Прiся позадкувала.

– Стiй, не ворушись, – звелiв Петро. – Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг… безодня… провалля!..

Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла… Здалеку долинув глухий гуркiт.

– Грiм! – прошепотiла Прiся.

Петро мовчки кивнув головою. У глибокiй темрявi од його кресала зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще пiвкроку вперед, то вони обоє лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками. Петро й Прiся мимоволi позадкували.

– Ой Петре, куди це ми зайшли? – з жахом прошепотiла дiвчина, тулячись до брата.

– I сам не знаю… нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки.

– Що ж нам тепер робити?

– Спробуємо йти понад краєм!

– Нi, нi! – Прiся вчепилася за братiв рукав. – На бога, Петре, краще почекаємо свiтанку, вже недовго… тут досить тiльки оступитися – й смерть… ось i грiм… може, мине гроза…

Справдi, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лiсi луна.

– Чуєш? – обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. – I досi луна йде лiсом… аж дивно.

– Невже луна? – здригнувся Петро, прислухаючись i собi до лiсових звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. – Нi, це щось iнше… це не грiм… здається, рубають лiс чи що?

Обоє почали уважно прислухатися.

Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини, нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя…

Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля й посiдали на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм усiх небезпек, якi могли виникнути внаслiдок цiєї несподiваної пригоди, ще й поїздка до Уманi по Сару вiдкладалася на невизначений час.

Тим часом удари почулися знову. Цi уаємничi звуки в глухому пралiсi, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах…

– Петре! – прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. – Що б це могло бути?.. Менi лячно!

– А ось, здається, що… – спроквола мовив Петро.

– Чи не молотять? – спитала дiвчина.

– Що ти! – вiдказав Петро. – В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу… так… так… вставай, сестро, ходiмо!

– Oй, брате, куди? – сплеснула руками Прiся. – Адже це, може, нечиста сила!..

– Що ти? – засмiявся парубок. – Це, значить, житло поблизу, якийсь лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу – ось що!

Дiвчина радiсно схопилася, i вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й Прiся не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розiбрати, що гупало вiдразу кiлька молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув маленький вогник, червонуватий i тремтливий, немов зiрочка. Цi ознаки людського житла викликали в обох страшенну радiсть.

– Вогонь, вогонь! Братику, люди! – радiсно вигукнула Прiся. Але Петро притримав її за руку.

– Тс… – прошепотiв вiн. – Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й люди… тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самi спершу пiдповземо i роздивимося, хто це й що.

Парубок прив'язав коней, потiм лiг на траву й звелiв Прiсi повзти слiдом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далi вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював найближчi до яру дiлянки лiсу.

– Стiй! – мовив нарештi Петро. – Тепер поповземо до урвища.

Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й Прiся гадюками пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.

Глибокий яр тут ширшав i утворював улоговину; дерева на днi її були вирубанi, й на вiльному мiсцi розмiстилося десять величезних кузень. Купи вугiлля яскраво палали, освiтлюючи всю улоговину й сусiднi дiлянки лiсу. Бiля кожної кузнi метушилося по кiлька голих до пояса людей. Однi велетенськими мiхами роздмухували вогонь, другi пiдносили до палаючих горн лемешi, коси й залiзнi штаби, третi працювали бiля ковадл, четвертi виносили вже готовi ножi й наконечники для списiв i складали їх у купи. Цi купи блискучої, щойно викуваної зброї тяг-лися вздовж усiєї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне вiйсько.

Молоти не замовкали, лише iнколи чулись уривчастi слова ковалiв. Недалеко вiд кузень хропло, розлiгшись на землi, кiлька таких самих напiвголих велетнiв.

Затамувавши подих, Петро й Прiся мовчки спостерiгали протягом кiлькох хвилин цю сцену. Несподiване видовище вразило їх.

Для кого готували стiльки зброї, нашi подорожнi зрозумiли вiдразу; але їм нiколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємнi люди, якi верховодять усiм цим, володiють такими силами, що скрiзь, по всiх ярах, по всiх пущах, йде гарячкова робота, мета якої – визволення вiтчизни. А вони ще й досi стоять осторонь вiд боротьби…

– Це все вiн, Залiзняк, сокiл, гетьман, – шептала Прiся, мiцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, i образ Залiзняка виростав перед нею, повитий якоюсь магiчною, надприродною силою.

Аж раптом сильний стусан в одну мить розвiяв усi Прiсинi мрiї; дiвчина мало не скотилася в яр i мимохiть голосно скрикнула.

– Га, пiдлi тварюки! – пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. – Думали пiдглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожцiв не так-то легко обдурити!

Прiся з жахом озирнулася i побачила, що її тримає за комiр велетенський на зрiст запорожець; такий же велетень держав i Петра.

– На бога, панове, що це вам спало на думку? – заговорив Петро. – Та ми ж свої!

– Свої! – вигукнув iз злобним смiхом запорожець. – На черевi, як гадюки, пiдповзаєте та пiдглядаєте з-за кущiв, що робиться внизу?

– Хотiли дiзнатися, хто зiбрався вночi, що роблять… Страшно ж так iти, а як побачили, що кують, то й задивилися.

– Задивилися? Цiкаво стало? Ну, йдiть же, йдiть та познайомтесь ближче з нашим молотом i ковадлом.

При цих словах очi запорожця так страшно блиснули, що в Прiсi вiд жаху пiдломилися ноги.

– Змилуйтесь… за що ж нас карати? – закричала вона, падаючи на колiна перед козаком i з благанням простягаючи до нього руки. – Ми свої… свої… присягаюся пречистою, спитайте кого хочете… З Малої Лисянки, лисянського титаря дiти.

– Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нiкому, жоднiй душi в свiтi, – а тому вам бiльше не жити!

Прiся затулила обличчя руками й ревно заридала… Петро похнюпився, але жоден м'яз на його обличчi не здригнувся.

– Якщо треба карати, то мене карайте, – сказав вiн похмуро, – а дiвчину простiть, вiдпустiть її додому, я її завiв до лiсу.

– Дiвчину? Нi, дiвчина гiрше, нiж три хлопцi: знаємо ми бабськi язики!.. Та що тут з вами теревенi правити, тягни їх, брате, до отамана!

Запорожець пiдняв ридаючу Прiсю i, перекинувши її собi через плече, пiшов попереду, а його товариш зв'язав Петровi руки й попростував iз своїм полоненим слiдом за ними…