Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 45 страниц)

– Оглянути весь дiм!

Iнший голос, здається, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю:

– Знадвору i всерединi!

Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна, халати, лапсердаки й шуби… На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сариної метушнi, а то передусiм заглянули б до її свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть завiсити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль, не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку.

Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати своєї дочки й освiтив її лiхтарем, то перед їхнiми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм лiжка, стояв тiльки один ослiнчик.

– Ой мамо! – не втерпiв високий кощавий єврей середнього вiку, показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. – Ой мамо! Яка гарна! Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися!

Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв:

– Вона, ребе', спить i не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя.

– Вей-вей! – зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кiмнати. – Спить, як ангел небесний!

А довготелесий єврей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв розглядав лiжко.

– Гевулт! – скрикнув вiн нараз. – Онде причина! – i показав пальцем пiд лiжко.

Усi нахилились. Сара завмерла вiд страху i, щоб приховати своє збентеження, одвернулася до стiни.

Пiд лiжком була поламана дощечка.

– Ха-ха! От i причина, – мовив довготелесий єврей, задоволено усмiхаючись. – Пiд панною Сарою поламалася дощечка i всiх нас так налякала.

– Вiн правду каже, – мовив рудий.

– Тiльки як же це, шановний господарю, – провадив довготелесий, – ви даєте для своєї красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей!

– Даруйте, дорогi гостi, – низько вклонявся Гершко. – Таке вже трапилось!

– Тьху ти, а налякала як! – розсмiявся й молодий єврей.

I, заспокоєнi, всi вийшли у якнайвеселiшому настрої з Сариної кiмнати, а Гершко замкнув за собою на ключ дверi.

Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку й довго не могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як лiд, i вся вона тремтiла мов у лихоманцi, – одно слово, якби нерви її були слабшi, в неї почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть не постукала в сiни, щоб їй дали води. Коли її хвилювання вгамувалося й нерви заспокоїлись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак iзсередини. "Це принаймнi не дасть їм можливостi вдертися зненацька, – вирiшила вона, – i, крiм того, буде цiлком природним виправданням її вчинку: не хоче пускати стороннiх людей у свою спальню".

Забезпечивши себе вiд несподiваного вторгнення, Сара стала обмiрковувати своє становище: з одного боку, вона вiдчувала живу радiсть, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити її остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi небезпеки ждуть її друзiв, та ще й не всi слiди її пiдслухування були прихованi.

Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi дверi, за якими стояла шафа з виламаною стiнкою: треба було поодтинати гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривалої, напруженої роботи, дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись од нього й переконавшись, що у свiтлицi на її метушню нiхто не звернув уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин, – Сара впiзнала його голос, – вона склала одяг i почала його розвiшувати, одну рiч за другою, в шафi, а потiм прилягла на порозi й, простягтись до самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в кагалi.

Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.

– Розсудiть же, братове мої, холодним розумом своє дiло. I хлоп, i пан однаковi тої для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до своїх рук i хлопа задушив; крiм того, пан не турбується своїм багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести свої справи!

– Ой-ой! Як добре! – вiдповiли схвальнi голоси.

– Отож-то, братове! Та от лихо: пан не має совiстi, а на пана немає закону! – зiтхнув цадик. – I крiм того, кожний пан вважає, що єврей гiрший за пса…

– Ляхи клятi! – почувся лютий вигук рудого.

– Замовкнiть i слухайте! – пiднiс голос цадик. – Найкраще вам жилося в козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав єврея, ну, пiд час повстання iнша справа.

– Ой вей, вей! – почулися жалiснi стогони кругом.

– Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, i коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство – злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього нiякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерацiя, а в других гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто з них вiзьме гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третiй?.. Москва… Не бiйтеся: це для Iзраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, – туди нам i хилитися, бо всякий закон можна обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум…

– О, хай справдиться слово твоє, мудрий! – заволав рабин.

– Так от моя порада, – провадив далi цадик. – Панам служити тiльки з необхiдностi, але потай пiдточувати їх; хлопiв не дратувати; з них тепер мало користi, але все може змiнитися. I якщо прийдуть сюди московськi вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як добре живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би я села кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста.

– Я й сам про це думав i негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, – заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щiлини, що була в дверцях шафи. – Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i взяв бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в Умань; там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милостi.

– Знаю, – ласкаво промовив цадик, – i хай вона буде щаслива, як Ревекка, i плодюча, як Лiя!

– А тiльки-но виїду, – додав Гершко, – вiдразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..

Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усiм прокляття, але вона стрималась. Обережно вилiзши з шафи, дiвчина знову замкнула дверi, позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але навiть не помiтила того, поглинута однiєю думкою.

"Хто знає, – думала з тугою Сара, – може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в мiстечко… Боже розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рiдного ладна звести руку: адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий, вiн мене силомiць хоче видати замiж. Що менi робити? Коли я зараз, ось тут, у цiй кiмнатi, повiшуся, то цiєю смертю не врятую їх… О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, вiн викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв'яжуть… Але сьогоднi… зараз… не зв'язана ж я? А вони, мої любi, ждуть мене там, за рогом… А може, вони й ближче?"

– Сама пiду до них, – що буде, те й буде! – промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.

Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не боялась, i тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. "Що ж робити? А вiкно?!" – майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла до вiкна й почала його потихеньку смикати, але воно не пiддавалося: може, було забите або набрякло й засмiтилося вiд часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в неї було неможливо. Саме вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та це не турбувало Сару. "А що, коли вони поставили пiсля переполоху вартового i я потраплю їм просто в руки? – майнула в неї друга тривожна думка. – А, однаково!" – вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно.

В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд її руками стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася.

На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухнi, готуючи вечерю.

Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось називав її iм'я.

– Саро, Сарочко, це ти? – допитувався хтось у темрявi, пiд самим вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку.

– Я, я, Прiсю… менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить бiда… та ось вiкна не вiдчиню… Петро тут?

– Тут, тут, за тином…

– А високо од вiкна до землi?

– Не дуже.

– Подивись, чи немає кого коло корчми?

– Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата.

Довiдавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про свої сердечнi муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сiм'ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усiх, й нiхто її не вдержить тут бiльше.

Сара вилiзла на пiдвiконня i всiєю вагою свого тiла почала натискати на раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася… Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на руки й обережно поставив її на землю.

– Серденько, – прошепотiв Петро, – як я тужив за тобою!..

Сара стиснула його руку й насторожилась.

Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й брязнувши важким залiзним засувом.

– Не помiтили, – шепнула Сара, – ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали.

Вони всi троє поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густої й високої лози, – одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрiї вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва великої пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо:

– Вам усiм треба тiкати й рятуватися… Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекатує.

– Ах вiн юда! – вигукнув обурений Петро. – Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине!

– Треба зараз сповiстити наших i ще декого, – перервала його стурбована Прiся.

– Ой, ой, як треба! – пiдхопила Сара. – Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити…

– Знаєш що, Прiсю, – заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, – поки ми з Сарою дiйдемо до нашої хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?

– Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспiшайте, – усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.

Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.

– Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? – спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злiсть.

– Через три днi, – вiдповiла Cap..

– Отже, в нас є ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того – не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих… Є один тiльки засiб…

– Який?

– Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.

– Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотримає; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!

– А я спиню! – похмуро сказав Петро.

– Як? – здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.

– А ось як! – нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.

– Нiж! – скрикнула Сара й закрила руками очi.

– Так, нiж, i це єдиний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельної лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря… I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти… а куди, до речi, вiн хоче виїхати?

– В Умань, – прошепотiла Сара тремтячим голосом.

– Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є нiж!

– Але вiн мiй батько! – вирвався в Сари зойк.

– А! – застогнав Петро. – Я й забув, що ти дочка цього гаспида… Для мене й для всiх нас вiн – перший лиходiй, вiн – кат! В руках у нього мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм шиї. Вiд тої петлi, сама бачиш, немає можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi… Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крiм того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларiон…

– Ой, горе! – забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. – Що ж менi робити, що робити? Серце моє розривається! – заломила вона в розпачi руки.

– Слухай, Саро! – заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. – Я думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати нас вiд загибелi… Я думав… серце моє шептало, що ти й до вiри нашої прихильна душею. Я думав… Ех, пропадай моя голова! Я думав… Що думав? Цiлими днями мучився, ночi не спав… жив i дихав цiєю думкою, – а от насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашої смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька…

– Нi, нi! Вас… А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв… Вiн мене пiд замком держав… Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось цадикового родича…

– То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступаєшся?

– Петре, золото моє! – склала вона благальне руки. – Це ж вийде, що я, дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рiдного батька… А пiдняти на батька руку – страшний грiх. Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогiв… Вiн сам молився за них… Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi такої жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед пустелi, далеко вiд усiх, проклята всiми… Невже ти хочеш нещаснiй Сарi такої жахливої долi? – i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й забилася на них, мов пiдстрелена пташка.

– Не плач, Саро, не плач! – збентежився ще дужче Петро. – Твої сльози, мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають їх наскрiзь. Ти кажеш, що занапащаєш рiдного батька… Який же вiн тобi батько? Вiн ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Нi, вiн тобi не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну дитину.

Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали її бiдолашне серце.

– I хiба ти могла б потаїти вiд друзiв смертний вирок їхнiй? – розпалювався бiльше й бiльше Петро. – Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв своє нiкчемне життя…

– На бога!.. Менi дороге твоє життя!

– Не потрiбне воно менi, – говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. – Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потiшитися нашими муками… О, не дiждете! – потряс вiн кулаком. – Побiгти туди, пiдперти всi дверi й вiконницi… та запалити з чотирьох бокiв ту корчму…

– Петре! Ти не зробиш цього! – заволала Сара й, упавши навколiшки, обхопила його ноги руками. – Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити не можна… Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше… Одного благаю: це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, – билась вона коло його нiг, рвучи на собi коси.

– Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, – наша чи їхня? – намагався Петро пiдвести Сару з землi.

– Твоя… ваша… навiки! Не їх менi жаль, – гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. – Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше за всiх!

– I це правда? Говори, говори!

– Тебе! Тебе менi жаль… Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з мiстечка команда… Ти ж казав, що й за три днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, – билась вона в нього на руках i припадала до грудей, цiлуючи йому руки.

– Що ти робиш зi мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! – I вiн зiрвав iз своєї голови шапку й кинув нею об землю. – Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона – запроданка!

– Не заради себе благаю я! – пiдвищила Сара голос. – Нi, я за свою любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я твоїх i моїх майбутнiх братiв благаю! Твiй справедливий гнiв тепер їх занапастить…

– Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негiдне серце й кину його тобi пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки жiнцi. Щемить, рветься до тебе…

– Слухай, ось що менi спало на думку: почекаємо три днi, поки батько збереться їхати… А як вiн виїде з села до мiстечка, то ви переймiть його, мене одбийте, а його зв'яжiть i десь заховайте… тiльки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi!

– А якщо вiн вирветься?

– Закуйте в ланцюги, повезiть iз собою в лiс… на край свiту, – тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'є моє щастя…

– Ну, гаразд… Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи… щиро, одверто: бий навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати моєю навiки?

– Петре! Та я ж люблю тебе! – скрикнула Сара, обнявши, парубка.

– Отже, моя нав ки? – палко пригорнув дiвчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцiлунками.

– Твоя, щастя моє! – i вона припала до нього тремтячими грудьми й занiмiла в невимовному поривi блаженства…

У простiй сiльськiй хатi пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припiчку, тьмяно, нiби завмираючи, освiтлював лише невеличкий куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi.

На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, її обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн їх не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цiєї чорної тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.

– Брате мiй у Христi, друже мiй! – прошепотiв ледве чутно хворий. – Ти все, мене ради, не спиш, тiло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати.

– Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую… я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немiчна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мiй розум i журба душу роздирає.

– Ох, духу засмучення не даждь мi! – тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги.

– Як же тобi, отче? – пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди.

– Менi легше… Бiль втихає… На серцi таке солодке заспокоєння, душа тремтить вiд радостi… Не треба бентежитись… – тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця.

– Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! – промовив отець Хома i похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн.

За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi – батющину й титареву.

– Тату! Люди вас просять! – тихо промовила Прiся.

– А що там, доню? – обiзвався титар стурбовано.

– Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що її батько збирається розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду.

– Ой господи, що ж нам робити?

– Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.

– Iду, iду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, – бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

– Сюди, сюди, татусю, – й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: – Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу… Вiн обiцяв, – все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

– Шукай вiтра в полi, – кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями.

Усi посiдали на призьбi титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали.

Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики, макiтерки та глечики. Сара й Прiся вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев.

Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм те, що розповiла Сара, про неминучi наслiдки доносу.

– Мало того, що не залишать цi дияволи в нас каменя на каменi, – говорив Петро, – мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в лiси, на край свiту вiд пекла, – вони ще кинуться шукати гайдамакiв по всiх околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори… Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошенi на раду, понуро дивлячись на кiнцi своїх цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ:

– Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польської команди; поки не з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни побояться повстати… то хiба дати знать зараз… ось Петро знає, куди й кому… це моя перша рада.

– Так-то воно так, панове громадо, – зiтхнув титар, – але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо, як бджоли у вулику зимою… Може, Москва свої вiйська на ляхiв вишле, – от що!.

– Чували й ми це… поголоска йде, – обiзвався Довгонос, високий i тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом. – Чули, що православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв та й забере край пiд свою руку… Тiльки коли те буде?

– Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а своїх рук не складай! – знову подав голос Лящ. – Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома збирати й ховати збiжжя, добро, худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi сховок, а самим готувати ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться… Сповiстити про все по сусiдству надiйних людей, щоб теж були напоготовi… Коли пiдоспiє загiн, тодi дати одкоша замковим командам.

Сухорлявий, але ставний i мiцний тiлом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд котрого йшов синiй шрам по щоцi до самого вуха.

– Добра твоя рада, Ляще, – сказав титар, – тiльки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно, для власної потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi.

– Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися по всiх селах з добрим словом – ось моя третя рада. Почулися схвальнi не то зiтхання, не то гомiн.

– Добра твоя рада, – промовив, пiсля короткого мовчання, титар. – Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським: тiльки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершковi брехати на нас… Це було б найкраще: ми б готувалися, i ляхи б сидiли… до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!

– Це найпростiше, – обiзвався нарештi Качур, – пiти й зарiзати його, як барана!

– Хе, пане дядьку! – вiдповiв Петро. – I я так попервах подумав, та не виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз Гершка буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас i про гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi.

– То всiх перерiзати й корчму спалити, – запропонував Качур.

– Теж не гаразд, – засмiявся Петро. – На пожежу злетяться з мiстечка, довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. – Якщо нам i три днi мало для порятунку, то однiєї ночi, та ще й короткої, то вже й зовсiм буде мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово… Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його змiцнiть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три днi, ось дiвчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речi… Адже так, Саро?

– Так, так!.. – поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи слова вiд хвилювання. – Щонайменше їм треба три днi на свої справунки. Тiльки на четвертий день… i то навряд чи можна зiбратися.

– Отже, нам за цi три днi, – провадив Петро, – слiд зробити все те, що радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й подасться в мiстечко, то перейняти його й…

– Посадити на палю, – перебив Качур.

Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати її в сiни.

– Перелякав, пане-брате, дiвчину, – зауважив титар. – Вона, як сестра, прибiгла сповiстити нас, а ми її батька на палю!

– Еге ж, тату! – говорив далi Петро. – Я теж їй заприсягся, що батька її не вб'ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лiсi, а для певностi – хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там i держати; його язик нам пригодиться, та й дукати…

– Сину мiй! Радiсть моя! – вигукнув зворушений титар. – Що, панове, думаєте? – звернувся вiн до всiх. – Як його думка?

– Та пошли, боже, й нам на старiсть таку, – промовив Довгонос. – Звичайно, дiло говорить.

– Воно так, – погодився й Качур, – а все б краще порiшити його, – почухав вiн потилицю пiд шапкою.

– Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенної ями, – посмiхнувшись, з певнiстю сказав Петро. – Головою ручуся – не вискочить. А от як доведеться брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, знає там усi ходи й виходи… та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового.

– Ну, то поки що х й йому дiдько! – згодився Качур. Усi якось пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх несподiваною звiсткою.

– Тату! – заговорила вона тремтячим од слiз голосом. – Панотець кличуть… Батюшка вiдходять…

– Господи! – скрикнув приголомшений звiсткою титар, звiвши руки до неба. – Твоя воля!

Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.

– Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, – додала Прiся й, не маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж поспiшив слiдом за дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi мiсячним сяйвом, пiдходили постатi до дверей i поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.

Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед їхнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця Їларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву.

– Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! – сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю.

Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi.

– Як же їх щадити, наших мучителiв i катiв? – пролунав серед цiєї гнiтючої тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. – Як же щадити? Дивiться – це ж дiло їхнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто – вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого – iде, заступається… до диких звiрiв iде… i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тiльки зiтхаємо! – говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. – Стоїмо й зiтхаємо, – пiдвищив вiн голос, – а кати, глитаї бенкетують i смiються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цiєю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика!