355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Старицький » Останнi орли » Текст книги (страница 19)
Останнi орли
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:38

Текст книги "Останнi орли"


Автор книги: Михайло Старицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 45 страниц)

З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому її обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс.

– Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! – заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.

Ривка пiдштовхнула до неї дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку.

– О, красуня! Очi, як у небiжки… немов бачу її. Тiльки шлехт – хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! – говорила вона привiтно. – У мене всяке зiлля є, я ж знахарка! – засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: – Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!

Гершко пiдiйшов iще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала своїм затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю… Та й господиня так i упадала коло своїх родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве доторкалася до їжi й тiльки на дуже пильне прохання тiтки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постiль, а сама повернулася до брата i довго про щось стиха розмовляла з ним… Веселий ранок застав спiвбесiдникiв за келихами, i вони мусили вiдкласти вирiшення багатьох питань до наступного дня.

А Сара, лiгши на своїй новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось її тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, її груди. Ця надмiрна знемога не давала їй заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед її очима.

Щирi слова жебрачки дзвенiли в її вухах i вiдлунювалися в биттi серця. "Грiх великий не вiрити в милосердя бога!" – сказала єврейка, – а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп'ятого бога! – зринали в її розгарячiлiй головi думки. – Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати її з неволi! Адже все у божiй волi… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток моїх не занесе на батькiвщину ворон!" – Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. "А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми поїхали, iнакше б нас догнав… Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взнає вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли… i завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпiтиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тодi прости мене, боже!"

Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щирої ласки слова: "Дитя моє, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все бiльше й бiльше любовi…" Нарештi втома взяла своє, й дiвчина заснула мов убита.

Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися – це неминуче; щоправда, на те є один спосiб – але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього… Та й, крiм того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. Її вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово – в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення.

"Отак, – усмiхнулася Сара. – Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув'язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув'язнення, як пом'якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову – i очi пронизливi, i нiс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради… О, якщо вона мене вiзьме в свої кiгтi, то не втекти менi…"

"От хiба що, – стрепенулася Сара, – менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб – хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати її ласкою… I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини мiг мене вирвати з рук катiв… Це головне, головне! – захвилювалась вона. – Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньої хвилини".

Спинившись на цiй думцi, Сара стала спокiйнiша; молодий органiзм, пiдкрiплений цiлющим сном, знову сповнився життєрадiсною бадьорiстю, в серцi зажеврiли надiї… Сонячний промiнь, пробившись крiзь щiлину вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки й сповнював кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки з вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь її то трiпотiла на протилежнiй стiнi, то зникала.

Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же змушена була сiсти, бо ноги в неї i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони були защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi не почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала їх тiтка, певно, нiкого не було.

"Однак це зовсiм незручно", – подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi з'явився батько з господинею дому.

Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно схилилася, нiби ждучи вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко її ще бiльше поблiдло, темнi вiї закрили очi.

– Хай буде мир над тобою, дитино моя, – лагiдно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по її щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.

Сара покiрно поцiлувала простягнуту руку й здригнулась усiм своїм худеньким тiлом од внутрiшнього холоду.

– Ти сирота, – говорив далi тим же тоном Гершко, – i тiтонька Рухля найближча i єдина твоя родичка; ти її повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово її мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi.

Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi її повiк блиснули двi чистi росинки.

– Не страшне, нi, – заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловiчим, голосом. – Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу її любити, як любила свою померлу дочку Дебору… Ой вей, яка вона була! Перша на цiлий свiт i розумом, i вродою… Ой мамо, що то була за дитина! – i Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. – Ой сирiтко, як тобi, – провадила вона, – не вистачає материнської ласки й теплого серця, котре б обiзвалося з любов'ю на твої сльози, так i менi, старiй сиротi, не вистачає дитячої любовi, яку нам бог посилає в нагороду за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра й любов… – i Рухля пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками її голову й поцiлувала в чоло.

Сара впiймала руки старої i вкрила їх поцiлунками, а тiтка погладила по голiвцi свою нову дочку.

– Бачиш, i не заслужила ти такого щастя, – заговорив Гершко, – а милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог Iзраїлiв, котрого ти не раз зневажала, – вiн невичерпний у щедротах своїх i дарує тобi другу матiр, дарує без плати, набiр: ти це пам'ятай i не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось боговi. Ой, твоє минуле, твої грiхи й провини, так само, як i твоє зрадливе серце, вiдомi твоїй тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному, зганьбленому батьковi, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його своїй матерi: в нiй, у її ласках твої радощi, а в покiрливостi твоїй i в цiлковитому послуховi єдиний порятунок. Кажу ще раз, – грiзно пiднiс голос Гершко, – що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким своєї волi!

Сара випросталась. На її щоках виступили двi червонi плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.

– З твоїм словом, тату, я згодна, – стримано прошепотiла вона, – смерть лiпша за ганебне життя.

– Вперта, – проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання.

– Уся в тебе, – всмiхнулася Рухля. – I батько повинен не гнiватись, а радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрiзь – адже я знахарка.

Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i їй здалося, що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом в тiєї змiїлася єхидна усмiшка.

– Так от я й бачу, – вела своє стара, – що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш… Гершду, мiй старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочцi рiдну матiр, то дай i права менi материнськi:

Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще… а хвороба може будь-кого зламати, не те що…

– Хоч би одужати й вiдпочити! – простогнала Сара.

– Так, так, дитино моя, – заступилася тiтка, – нiхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай… а я ще зiлля приготую… то ти в нас до зими як огiрочок будеш.

Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою дочку лихi погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки його рот скривила зла гримаса.

– Нехай буде по-твоєму, сестро, – нарештi сказав вiн, – може, я й слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю якої зцiляться мої очi… Будь їй за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком… Тiльки май на увазi, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотiла заподiяти собi смерть… вона на все здатна…

– Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка її не сховається.

– Ну, хай благословить вас господь, – мовив нарештi Гершко й вийшов iз спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина, кинувши дiвчинi: – Я Ривку пришлю до тебе, дочко!

Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув'язненнi. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальнi, не дозволяючи навiть Ривцi переступити порiг, i лише з тiткою дiвчина могла посидiти в сусiднiй свiтлицi, не далi. На вулицю ж i в двiр їй було зовсiм заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення її прав цiлком залежало вiд тiтки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй своїй покiрливостi, але на одвертiсть з нею не йшла, тим бiльше, що тiтка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усiм вiд своєї названої дочки, – навiть не хотiла сказати, як зветься мiсце її ув'язнення… Тому-то й Сара не могла їй довiритися нi в чому, а на всi спроби викликати її на сердечну одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала наївно, вiдхиляючи зовсiм в iнший бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки вона хотiла переконати тiтку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсiм пiдiрвало здоров'я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi наслiдки: все це зрештою послабило недовiр'я опiкунки, й вона почала давати Сарi, хоч i дуже обережно, трохи бiльше волi.

А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсiм з мiстечка i виїхав, як казала тiтка, надовго… Не бачити свого мучителя, не тремтiти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й навiть тiшитися мрiями в своїй самотинi.

Одного тiльки Сара тепер боялася – хутко одужати й не знайти, не мати в руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити її вiд мук.

Одужання в її план не входило, навпаки – на хворобi вона сподiвалася виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного зiлля не пити, а обманювати тiтку й виливати все за вiкно, та, крiм того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарi спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи її й доводячи майже до божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами – кати в хвилину насильства завжди могли вiдрiзати їй цей шлях… "От якби нiж, кинджал або отрута… але де їх добути, де їх знайти?" – мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi.

Пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову:

– Ти все ще блiда, як лiлея, й мало їси… Тужиш, моя дитино? Сара поцiлувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очi.

– Авжеж, тужиш… я бачу, – вкрадливо говорила Рухля. – Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися… без простору, без вiльного духу… Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що ти i потайна, i зла, що тобi вiрити не можна… I справдi, я нiякою ласкою, нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр'я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього… якби знала, про що клопотатися й чого остерiгатися… а слiпому шукати дорогу важко… Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагiднiшаєш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити гуляти в нашому дворi.

Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче розцiлувала тiтку, пояснивши їй свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.

Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий чотирикутник, оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем гострих цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двiр був зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота – нi собака, нi кiшка, нi курка – не порушувала в ньому тишi, а тому, сидячи в дальньому кiнцi двору пiд парканом, можна було чути плескiт тихої рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд навколишнього свiту, Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясної блакитi, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескiнченну стiну гiр, що химерними бiлястими силуетами вирiзувалися на м'якiй синявi неба, зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар.

Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi халупки, вдихала на повнi груди струменi запашного повiтря, прислухалася до плескоту хвиль i залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей…

Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре впливає на вiдновлення сил у Сари й що вона пiд час прогулянок поводиться спокiйно, дозволяла їй частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi.

Якось уранцi, сiвши на своє улюблене мiсце на призьбi, Сара раптом почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби переливав з горщика в горщик воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькi дверi вiдчинились i на порозi показалась якась дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутностi. Але крик все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до неї личком: Сара впiзнала в нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її вiд смертi. Дiвчина так зрадiла цiй зустрiчi, що мало не кинулася обiймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:

– Естерко!

Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши її, вся спалахнула вiд радостi й кинулась до неї з криком:

– Ой вей!

– Цить, дитинко! За мною стежать! – застерегла її Сара, притиснувши до грудей. – Ти одiйди i вдавай, що мене не знаєш, що нiколи мене не бачила. Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на думку не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую.

– Гiт, але ж чому? – здивувалася Естерка. – Тебе лаятимуть, що ти з бiдною дiвчинкою водишся?

– Нi, не те, пiсля розкажу… Ти собi розвiшуй вовну… Я одiйду до паркана… отак, мiй адамантику… Тепер, одвернувшись одне вiд одного, й будемо потихеньку розмовляти… Що це за вовна й навiщо ти її розвiшуєш?

– Щоб вiтром сушилася… Мама приходить сюди й варить бiлу вовну в рiзних фарбах… От коли вона вивариться, то я переполiскую, викручую й розвiшую, щоб сушилася.

– Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни?

– Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

– I мама твоя сюди приходить?

– Влiтку рiдше… тiльки тодi, як фарбує, а взимку й до панчiх, i до коцiв.

– Ага! Виходить, ви служите в цiєї хазяйки?

– Атож, – зiтхнула дiвчинка. – Дає нам стару одiж… а коли – то й хлiба. Панi Рухля дуже скупа…

– Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi… а то лише дещо з речей…

– Мама за одiж дiстає грошi… Ходить на базар i дiстає, – щебетала Естерка. – Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потiм дома чистимо, латаємо – i на базар… I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi?

– Нi, – сумно всмiхнулася Сара. – Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi?

– Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зi мною разом плакала… "Так, – каже, – шкода, що пальця б собi урiзала…" Мама моя така добра, сама не їсть, а все менi…

– Я так i думала, – зрадiла Сара, i очi її засяяли. – Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… i менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зi мною має гешефт.

– Ой, хiба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-пiд поли. Нехай панна буде спокiйна.

– Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збiгала в халупу, вхопила там цiлий оберемок вовни й, пiдiйшовши до

Сари, спритно й непомiтно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина засоромилася своєї пiдозри й безтурботно спитала в Естерки:

– А яке це мiстечко?

– Кам'янка.

– А рiчка як зветься?

– Днiстро.

Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирiшила, що потрапила просто на той свiт. Далi розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти в хату, щоб не зустрiтися з нею.

Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвiр i застала вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до неї й кивала з-за вовни голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки Естерка пiдiйде до неї.

– Мама вiтає, – прошепотiла вона, дивлячись убiк. – Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… "Дорогий, – каже, – боюсь…" А потiм я впросила… багато дали за нього, осьо!.. – простягла вона з-пiд поли руку й висипала на колiна Сарi жменю срiбних монет – талярiв i злотих.

– Ой мамо! – вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала грошi в кишеню. П'ять талярiв вона вiддала назад Естерцi. У цей час почувся грiзний хазяйчин голос.

– Ти! Байстря! – закричала вона.

– Що панi хоче? – обiзвалася Естерка, вiдскочивши вбiк, i боязко пiдiйшла до хазяйки.

– Вус? Ти їси фарби разом iз своєю матiр'ю-злодiйкою? Га?! – накинулась на неї Рухля.

– Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна їсти? Вiд них смерть! – Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у неї забринiли сльози.

– Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й матерi дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за нiц?.. Так i звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама – бодай її взяла яма! – пофарбувала менi не бiльше як пуд, i вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!

– Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не з'їв, – заплакала Естерка.

– Не з'їв! Дурепа! Звичайно, не з'їв, якщо не полопались… А хiба тi фарби продати не можна?

– Мама продає тiльки старi жечi, – схлипнула Естерка.

– Ну, ну, знаю, – пом'якшала господиня, а може, помiтивши в глибинi двору Са-ру, вирiшила зам'яти сварку. – А ти вже й справдi?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матерi даю постiйний заробiток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти кожен мiй шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу вiзьме!

Естерка пiдбiгла до господинi, поцiлувала простягнуту руку й знову заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись до Сари й словом, нiби не бачила її.

Сара тiльки й чекала, поки пiде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у головi.

– Слухай, Естерко, – звернулась вона до дiвчинки. – Яка то фарба мiдянка?

– Зелена, оно, як та шерсть, – вiдповiла Естерка, витираючи руками очi й усе ще тихенько схлипуючи.

– Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А навiщо ж хазяйка радила їсти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна?

– Навiщо? А щоб ми одразу здохли…

– Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла?

– Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти їй за нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну й, нишком попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала її.

– Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?

– Якiсь темнi корiнчики…

Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босi ноги.

– А коли знову? – пiдвела голову Сара.

– Днiв через три… А хiба що?

– У мене до тебе є прохання, мiй дукатику… – зам'ялася Сара.

– Яке? Все, все зроблю! – жваво мовила Естерка.

– Данке! Тiльки ти й мамi своїй не кажи, – нiкому анi мур-мур!!! Естерка кивнула головою.

– Бачиш, менi хочеться перефарбувати свої стрiчки… в мене багато їх, я й тобi подарую… перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр i в такий, як ото, зелений… То ти дiстань менi й червоної, i мiдянки… хоч трошки… Не чiпай хазяйської, щоб не перепало тобi, а краще купи… Ось вiзьми таляр… можна?

– Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни – хоч зараз!

Сара вся спалахнула вiд хвилювання, а потiм нараз поблiдла. Але, глибоко разiв зо два передихнувши, вона рiшуче дала дiвчинцi таляр i притиснула її мiцно-мiцно до своїх грудей.

Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще – i зовнi, i настроєм: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум'янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з'явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала своїй хитрiй полiтицi й своєму знахарству, i це тiшило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворницi, намагаючись всiляко примусити її бiльше їсти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для неї.

Ривка теж стала ласкавiша з своєю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому – на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них…

Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр'ю дiвчинки. Жiнка їй дуже дякувала за грошi й присягалася в своїй вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення своєї добродiйницi. Радiсть добросердої єврейки при зустрiчi з Сарою i запевнення її були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати їй через Естерку рiзнi доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втiхою та надiєю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надiї i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цiєї жахливої неволi та з'єднатися знову з друзями i з любим, єдиним Петром.

Якось у свiтлицю до неї прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр'я до неї, i хижий дзьоб та яструбинi очi старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.

– А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, – спiвала тiтка. – Не натiшуся тобою… Так полюбилася ти менi… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора!

Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула її голiвку до своїх широких, плескатих грудей.

– Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! – вела свою пiсню Рухля. – Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн єдину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти їжак їжаком… Випий iще чарочку наливки – вона тобi на користь…

– Боюсь, мамо, – сором'язливо вiдповiла Сара. – Зовсiм уп'юся, в мене й так голова наморочиться…

– Пусте! Це квасок, – пiдлила вона знову їй у чарку. – Заснеш краще – та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…

У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували iскорки в очах.

– Недобрi вiстi чула я на базарi, – провадила Рухля, – ой мамеле, якi недобрi! Бодай їх нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!

– Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? – стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв.

– Усi, кажуть, як один! Їх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять… Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзраїлю, найгiрше! Запопаде хлоп – вiшає, запопаде шляхтич – вiшає… Ох, ох! На всiх розбiйникiв i шиї не вистачить!

– I сюди прийдуть гайдамаки? – особливо зацiкавлено спитала Сара.

– Хто його знає! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його знає! Такi часи настають, як за фараона в Єгиптi… Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзраїлю? – майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.

Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! – вихором налетiли на неї гарячi думки. – Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем i душею я давно їхньої вiри, що молюся потай розп'ятому боговi й на його любов сподiваюсь… Не повiрять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всi знають… Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, – усмiхнулась вона, – та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди… Ех, якби вiн знав, то перший знав." – Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись.

– Ох, тi пiдлi хлопи! – скаржилась Рухля. – Через них i пани чинять гвалти.

– А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? – заперечила Сара. – Пани ж грабують хлопiв i примушують їх мiняти вiру… а вiра кожному дорога.

– Так, так! Вiра дорога… вiра батькiв священна! – палко мовила Рухля. – За неї можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд своєї вiри!

– Я думаю, що проклятий i лях, – додала Сара, – вiн силомiць навертає до своєї вiри.

– I той проклятий! – погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. – Ось що, моє райське яблучко, – поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. – Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в'ївся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить?

Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись своїх iнтимних признань.

– Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб'є мене…

– Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, – забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнуватої рiдини.

– Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, – почала Сара, – i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду… Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит.

– Ой-ой! – кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. – Виходить, вiн все-таки по-своєму любив свою дочку…

– Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, – мовила Сара, – та все ж таки менi ще так-сяк жилося… Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних… i я жила, нудячись в самотинi… ну й сама не знаю, як покохала одного…

– Кого, кого? – видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

– Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… – нiяковiла, червонiла й блiдла Сара.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю