Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 45 страниц)

Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi слiзьми очi загорялися мстивим, похмурим вогнем.

Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах, а потiм по обличчю заходили якiсь тiнi. Помiтно було, що страдник силкувався зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово.

– Сину мiй! – заговорив мiсцевий священик. – Не нам, грiшним, судити братiв своїх, не нам воздавати за дiяння їхнi. Є над усiма нами, вище за зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути справедливий суд людський? Хiба серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось i тепер гонителiв наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас, грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне до джерела свiтла й джерела вiчної любовi.

Присоромленi словом свого улюбленого священика, присутнi ще нижче похилили чубатi голови; в тяжких зiтханнях їхнiх чулася марна туга, безпросвiтна журба.

Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.

Умираючий розплющив широко очi, повiльно обвiв присутнiх поглядом i ворухнув рукою.

Усi затаїли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу.

I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:

– Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мої… Я щасливий: у душi моїй немає нiкому докору… За вас вона молитиме бога любовi… i я вiрую… я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи помислом… простiть! Тiльки себе жалiйте, а моїх мучителiв… Христос усiх прощав.

– Йому й вашому боговi вiрю я! – несподiвано скрикнула Сара, охоплена релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття. – Йому поклоняюся… До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, – святi, святi! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма дiлитися останнiм, ви навчаєте прощати кривдникiв, ви молитесь за ворогiв… О, приймiть же мене на своє лоно! – I вона, обливаючись слiзьми, впала на колiна й притислася до руки вмираючого.

– Ти вiднайшла вже душею Христа, дочко моя, – сказав зворушений священик i поклав Сарi на голову свою руку. – Незабаром i церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серцi своєму i хай не оскудiє твоя вiра довiку!

Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останнє слово:

– Простiть, молiтеся…

– Одходить, – сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки…

VI

У той час, коли на Правобережнiй Українi напружувалась у всiх верствах суспiльства життєва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'єднання братiв зростало, та проте зовнiшнє спiлкування було послаблене.

Заборона польської Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцiї, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та єзуїтiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх – i шляхту, i козакiв, i поспiльство, – всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали їх надiєю, що цариця захистить вiру i їх, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду.

Київ, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйської iмперiї, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до своєї метрополiї. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньої участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.

За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течiєю Днiпра, на правому високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс; меж його не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока стiна, то спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi улоговини й, розширюючись, захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нинi стоїть Китаївська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат.

Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав iз зеленi саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, пiдтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привiтно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою пiдiймався лiс. На фонi цiєї темної зеленi блищали позолоченi банi монастиря й вiдбивалися перекинутими в ставку. Лiворуч видно було синю, з срiблистими переливами стрiчку Днiпра, за якою розстилалася безмежна рiвнина Лiвобережної України, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли ясними хмарами силуети приднiпровських гiр. Взагалi краєвид був i розгонистий, i привiльний, i сповнений невимовного чару. Повiтря, пом'якшене великою кiлькiстю води й напоєне ароматами лук i лiсiв, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися ним i п'янiв вiд достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди й стомлене око могли бути байдужi до такої благодатi. У тi часи Китаївськi пущi зливалися з лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й Сквири, i були прекрасним шляхом утiкачам до Києва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того, по тих лiсах знаходили притулок i борцi за волю, гайдамаки, котрi орлами налiтали на панськi маєтки й замки, щоб поквитатися з своїми гнобителями, а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих i диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати непроханих i несподiваних гостей, одвiдини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за двi милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним i пiдданцем Росiйської держави, мiг розраховувати, що гнанi поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що сам хутiр не мав нiякого захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував.

З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час його вiдсутностi виїжджати до одного з їхнiх заднiпровських маєткiв, але Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала батька тим, що пiд охороною святої обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого їй було боятися? Лiсових гостей вона жалiла, допомагала їм i давала притулок, а їхньому протесту спiвчувала всiм серцем: душа її горiла високою любов'ю до рiдного народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з уст в уста, й популярнiсть її росла й перебiгала з одного лiсистого терену на iнший, проникаючи до потаємних ям i яруг. Зрештою, цi небезпечнi для кожного мешканцi нетрищ були панночцi вiрнi й вiдданi слуги, найкращi охоронцi її спокою.

Був тихий i теплий травневий вечiр. Сонце, заходячи, кидало червоне промiння на порослi лiсом кручi по той бiк ставу, клало м'якi тiнi на западини й схили, ефектно вихоплювало пiдвищення, запалювало то в одному, то в другому мiсцi червоним полум'ям став i пiдсвiчувало рожевий серпанок далини. На ганку сидiла знайома нам панна Дарина i, видно, не звертала нiякої уваги нi на чудовий ласкавий вечiр, нi на чарiвну картину бiля своїх нiг, нi на прегарну панораму околиць: її задумливий погляд тонув у туманному виступi Печорської гори, за якою звiдсiля не видно було Лаври.

Пiсля того, як Дарина побувала напровеснi з своїм батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залiзняком, вельможний пан обозний поїхав на лiвий берег; його кликали й свої справи – по господарству великих маєткiв, i службовi – побачення де з ким, а особливо з єпископом переяславським. Треба було повiдомити в столицю про настрої на Лiвобережнiй Українi, про впливи на неї глухобунтiвливої сусiдки – Польщi, а також про стан хлiбних запасiв, на випадок, коли б довелося послати сюди вiйська. I от уже минуло бiльше мiсяця, а батько не тiльки не повертався додому, але не присилав навiть про себе нiяких звiсток. Це починало турбувати Дарину, i вона з цього приводу двiчi їздила в Печери, але нiяких новин про батька не дiзналася. Настоятель сказав, що вiн мав тiльки послання вiд превелебного отця Гервасiя, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвiдав його; але куди вiн потiм подався, було невiдомо.

Святитель тим часом благав, щоб усi iстинно вiруючi звернули свої погляди на православну церкву в Польщi, яка загибала вiд напастi латинян, i на своїх братiв, що там знемагали.

Пiд час першої подорожi Дарина, бувши в Лаврi на службi, бачила знову в храмi ченця Найду; вiн дивився на неї неодривним, полум'яним поглядом, вогонь якого доходив до її серця й заважав молитися. Панна мимохiть оберталася в той бiк, де стояв чернець, зустрiчалася поглядом з його очима й знiяковiло опускала вiї. А втiм, перед закiнченням вiдправи Найда зник, i, незважаючи на затаєне бажання побачити його знову й поговорити про його настрiй, панна не знайшла ченця нi в лаврському дворi, нi в архiмандрита; послати ж навмисне по нього їй було незручно. За другим приїздом до Лаври вона, на превеликий свiй жаль, не зустрiла вже нiде загадкового запорожця-ченця.

Сьогоднi панна Дарина була в гостях у iєромонаха Китаївської пустинi отця Пафнутiя; вiн, мiж iншим, повiдомив їй приємну новину, що одержано звiстку вiд отця Мельхiседека: iмператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом i православного люду, i православної церкви в Польщi. Вiд цiєї звiстки Дарина, вiддана до ентузiазму справi вiри й долi братiв, якi загибають у тяжкiй польськiй неволi, страшенно зрадiла; пiд впливом свiтлих надiй вона цiлий день була в надзвичайному збудженнi, але надвечiр її охопила якась туга, подруга сердечної самотностi.

Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавнє минуле, мимовiльно переносячись вiд однiєї картини до другої. Настрiй у неї був журливий, i смуток пiдкрадався до її серця якимсь тяжким передчуттям. Нарештi її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цiлком, їй пригадався той час, коли вони жили в тому мiстi, i нараз вона вiдчула в своєму серцi приплив гострого жалю за тими хвилинами, що вiдлетiли у вiчнiсть… Вона не могла дати собi вiдповiдi, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль… Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергiйне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне – палкi слова, в яких iскрилася i самовiддана любов до пригнiченої батькiвщини, i прагнення з молодою вiдвагою боротися за неї до останньої краплини кровi, – привернули її увагу й викликали спiвчуття. Вона пригадала жвавi з ним бесiди, в яких юнак малював їй картини страхiть i мук; вiн говорив, що стогiн стоїть за Днiпром i лине по всiй руськiй землi. Звичайно, вона чула й ранiше про пригноблення правослаэного люду в Польщi, але намальованi вогненним словом запорожця картини пiдiймали в її серцi почуття кривди й викликали в ньому новi, не вiдомi ранiше пориви – пiти на допомогу страдникам i послужити батькiвщинi. Само собою зрозумiло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втiм, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим вiд'їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в пiдмiський хутiр Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києвi у службових справах.

Минуло два роки… I ось вона несподiвано зустрiла того завзятого запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя… Авжеж… у неї саме вiд того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращi сини України одiйдуть вiд боротьби й поховаються – чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цiєї молодої сили, що гине марно в найпотрiбнiший час… "Що примусило його вiдмовитися вiд славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батькiвщини? Хто погасив полум'я, яке палахкотiло в ньому?" – цi питання давно мучили дiвчину, а тепер з новою непереборною впертiстю точили їй душу. "Та чи погасло воно?" – закрадався сумнiв, i перед її очима, нiби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борiдкою, здається вiд чорного покривала особливо блiдим, але в кожнiй рисочцi його тремтить життя; рiвний з маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови надають йому особливої виразностi, а блискучий погляд… "Нi, полум'я в ньому не згасло, воно тiльки таїться й бризкає iскрами, але може кожної митi спалахнути страшним вогнем… Нi, пiд цiєю рясою б'ється вiдважне серце, але в глибинi його криється якась незбагненна таємниця!" – Дарина зiтхнула й провела рукою по холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…

У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з'явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити.

– Старцi? Жебраки? – стрепенулася вiд задумливостi Дарина. – Звiдки?

– Не питала! – вiдповiла служниця.

– Прийми, прийми їх, – пожвавiшала панна. – Дай їм мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi… може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали.

– На те вони й жебраки… всякому своє.

– Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила їм корцiв зо два пива i по чарцi оковитої дала… А я потiм зайду розпитаю їх.

Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до великої хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Троє сидiло за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя їхнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi їхнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев'янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою.

При появi панни Дарини всi посхоплювалися з своїх мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати їй за хлiб, за сiль, за ласку, їхнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на неї ласку господню.

– Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, – вiдхилила вiд себе подяку Дарина. – Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя – покришка.

– Знаємо, знаємо, вельможна панно! – весело загомонiли всi.

– Не тiльки ми знаємо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола!

– Саме як до янгола, – пiдхопили iншi.

– Що ви, панове? – спалахнула й зашарiлась Дарина. – Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди?

– Та ми з рiзних мiсць, – вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Києвi не раз. – Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли – полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi… За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався.

– А цей ось – теж з Подiлля, – провадив далi київський жебрак, показуючи на iншого прочанина. – Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, – накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодої вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i їх порiшив…

– А його молода дружина? – спитала Дарина.

– Дружина повiсилась того ж дня… трохи ранiше, – похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся.

– А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон…

– Що? – здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження.

– Воiстину, ясновельможна панно, – вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. – Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами… Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив її. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви.

– Годiї – спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi її блищали сльозою. – Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не дає сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'єднатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядської неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву.

– Слова твої, ясновельможна панно, сама iстина! – зарокотав октавою диякон i зупинився. – Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його…

– А що ж, братове, нового нiчого немає? – заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. – Чи не вгамовуються в своїх звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни?

– Де там соромляться! – мотнув головою диякон. – 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв.

– Ой, останнi часи надходять! – зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку.

– Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! – заговорив другий. – Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують…

– Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, – старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, – пiдтвердив перший.

– Плач стоїть на рiках вавiлонських: ридає мати невтiшно за дочкою i роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, – обiзвався диякон.

– Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, – докинув київський жебрак.

– Господи, не попусти! – сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. – Слухайте, братове, – почала вона, опанувавши себе. – Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до царицi просити її пресвiтлу милость подати вам, нашим братам єдиновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi.

– Хай не зайде сонце в її державi i хай укриються славою днi її на многi лiта! – проголосив диякон.

Усi пiдбадьорилися й повеселiшали.

– Пошли їй, господи, всякого щастя!

– Дай, боже, їй вiку довгого!

– Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв!

– Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! – посипались з усiх бокiв побажання.

– Тут ось що, – заговорив київський жебрак. – Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i руїнах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-пiд тої гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда… i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядської неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря.

Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазiєю, та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що в неї самої з цим iменем є якийсь таємничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, – цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, героїв, що давно зiйшли в могилу…

– Ну, вiдпочивайте ж, – сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. – Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…

– Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажає, – загомонiли зворушено потайнi гостi.

Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Вiд неї вiяло холодною вогкiстю.

Дарина пройшлася разiв зо два темною алеєю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували їй нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок… i серед цього хаосу – образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, – все це хвилювало й збуджувало молоду кров.

Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає нiжнi материнi пестощi, в родинi їхнiй не було нiякої близької родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйської колегiї, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора… Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторi, ближче до святої обителi, але, на диво, знову потрапила не в смугу тишi й особистих душевних радощiв, а на рубiж розбурханих стихiй, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.

– Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? – хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула їй серце.

– Що там? Я тут! – обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на поклик. За поворотом дорiжки зустрiла її дiвчина-покоївка i сказала, що якийсь посланець привiз паннi листа вiд його високопревелебної мосцi отця архiмандрита.

– Де ж той лист? – стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.

– Ось! – i покоївка подала їй великий пакет.

Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами, мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.

Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист сповiщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло, що нi з столицi, нi з Переяслава нiчого нового поки що немає. Дарина почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання.

Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесної матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити її, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця iєромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у своєму дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, – додає iгуменя, – iде в обителi вагання, бентежиться дух i немає жодної сильної душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi".

У своєму листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама своїм палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i її батьковi, щоб поспiшив до неї в монастир.

Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сiє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про моє молiння".

Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.

Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула… Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув.

Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка… Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда!

– Ти? – радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. – Звiдки? Як? – Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках.

– Мене прислав до твоєї милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, – вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда.

– Справдi… так… Вiн пише про це… – отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. – Але я не сподiвалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… i не бачила тебе…

– Я нiколи не виходжу з своєї келiї… ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху… Я сьогоднi вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн…

– Батька немає… вiн поїхав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся.

– То ти тут сама?

– Сама з думами своїми, – додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

– Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! – з тривогою промовив iнок.

– Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан iгумен пише, що ти маєш щось на словах менi передати.

Дiвчина знову сiла на своє мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав їй, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi київському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян".

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгi вiї були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини.

– О господи! – промовила вона, коли Найда замовк. – Що ж робити тепер? Батька немає, i не знаю, коли вiн повернеться… А мого слова не послухає нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. – Вона махнула рукою й додала швидко: – А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..

– Немає нiяких вiстей!

– От i батько поїхав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать – не знає, тiльки думка була, чи не на Польщу.

– Нi, панно, на це мало надiї, – вiдповiв чернець. – Москвi немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.

– Ну, вони їй не страшнi, та й батько завжди казав, що Росiї бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.

– Про це нема чого й сперечатися… i буде це напевне… та тiльки тодi, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.