Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 45 страниц)

– Одразу поправите свої дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь…

– I кишенi полатає.

– Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.

– А сам же вiн, мазепа цей?

– Я балакав з ним: з дорогою душею!

– Ну, а дочка?..

– Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не встоїть… Невже воїн росiйський не здобуде цiєї вiкторiї?

– Охо-хо! Надiюсь… одначе не завадить пiти й засвiдчити їй свою пошану.

– До того ж вона й нудьгує сама.

Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову i попрямував важкими кроками до зали.

Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож.

– Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором.

– Щиро вдячний, – вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, – штатськi резони перш за все.

– Вельми приємно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити її, засвiдчити їй свою естимацiю…

– Ходiмо, ходiмо… Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться заїхати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль?

– Це… кгм… залежатиме вiд однiєї чарiвницi, – а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi.

– Доню, Дарино! – покликав її обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася.

– Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!

– Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, – прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. – Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити приємний для думок i для очей променад?

– Далебi, тут страшенно душно, – погодилась дiвчина.

Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад.

Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип.

Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо.

– Ой хороше! – вирвалося в неї з грудей глибоке зiтхання.

– Пречудової – голосно вiддихуючись, мовив полковник. – Панна не танцює, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, – кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, – а пусти їх у дiло – нiкудишнi! Гвардiйцi, – шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя їх усiх на своїх плечах виносить!

Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про її заслуги, про те, що гвардiї несправедливо вiддають бiльшу шану.

Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовляє з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв її сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi?

Полковник помiтив нарештi, що Дарина слухає його дуже неуважно.

– А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, здається, не в авантажi?

– Чому? – здивувалася Дарина. – Якщо вони не чинять нам зла…

– Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрiзь спокiй i порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю…

– А в Польщi ви встановите мир i спокiй?

– За одним лише словом наймилостивiшої царицi.

– А чи узнає вона про те, що коїться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу?

– Кгм… Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбувається в Польщi.

– То, виходить, ви тут пробудете…

– Аж поки не встановимо спокою…

– О, слава богу!

– А панна цiкавиться справами полiтичної ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армiї росiйської, даремно…

– Нi, мене тривожить доля рiдного народу.

– Кгм! – полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливостi бiльшої лагiдностi. – Похвально. Схильнiсть до добра прикрашає жiноче серце… Кгм… Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда.

Дарина мовчала.

– Кгм… – провадив полковник, – шановний батечко ваш зробив менi приємне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий заїхати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одної чорнобрової чарiвницi, а саме – чи перебуває моя особа у неї в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузiєю…

Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно:.Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковниковi росiйської армiї.

Полковник крекнув:

– Кгм… Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвнює генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат… Кгм… I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту… А тому прошу вас сказати менi… кгм… просто, без фасонiв…

Дарина похолола, та полковник не закiнчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе.

Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив:

– Пробачте, обов'язок служби…

– Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? – послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась.

– Нi, дякую, щось голова наморочиться… Я сяду тут i вiдпочину…

– Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок моєї служби, – полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу.

Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. їй було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру– ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови… такi далекi їй, такi бай– дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови… Очевидно, вiн уже розмовляв з її батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол– ковника росiйської армiї. "Ох, батьку! – Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла алеєю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп– ра. – Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унiї, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн боїться, аби його не запiдозрили в спiв– чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр– ною йому на все життя!" – Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала– тало в грудях.

"Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой кохає її, Дарину, її одну! – Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце її застогнало, защемiло вiд щастя й болю. – Чи думає вiн тепер про неї? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде… Коли ж? Коли?" – з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт… Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив свої води Днiпро, похмурий, широкий, темний… Протилежний берег тонув у пiтьмi, розсовуючи межi могутньої рiки. На безхмарному обрiї спалахували таємничi зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й темну широчiнь рiки… Там, внизу, у природi, все було величне й мовчазне… Та за тим мовчанням крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала це своєю збентеженою душею. З пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола себе, аж раптом її вивiв iз задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повiльно наближаючись до того мiсця, де сидiла дiвчина. Вона майже iнстинктивно сховалася за розлогим кущем, який рiс неподалiк.

– Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, – почула Дарина.

Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь… Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати.

– Та й не дивно, – .вiдповiв другий, – нi свiтла, нi простору. нема.

– Сядьмо тут, – перебив його перший голос.

– Коли б не пiдслухав хто.

– Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закриє тiнь.

– I справдi!

Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша.

– Ну що ж, допитався? – знову пролунав сухий, скрипучий голос.

– Так, допитався.

– Що ж?

– О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть… Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони своїх кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi їй народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок.

– То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?

– Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь!

– Так, – вiдповiв на це скрипучий голос. – То вже давно не є мiстерiум, що тим, хто прибуває сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст… Чому б i нам не мати орлиний погляд i змiїне жало?

– Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може…

– Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв?

– Заварюється каша. Французи пiддають жару, – бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть… М-м… Хитрий цей москаль… Уже пронюхав щось… Треба буде замести слiди.

– А як справа за Днiпром?

– Росте, шириться… – тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв.

Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше:

– Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжує днi мої? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любої України? Адже i орел є, i сокiл… а орлят… тiльки б клекiт почули… До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу… Та ось доводиться оглядатися на iнших… Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку.

– Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашої ж допомоги, тiльки своїм вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всi звичаї, всi ходи й виходи знаємо.

– От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецької вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край…

– Самi об тiм повсякчас думаємо… Але тяжко… Все-таки бусурман… Святий хрест пiд пiвмiсяцем… Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла… За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни… Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний… Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром.

При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила їй в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.

– Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, – промовив один iз спiвбесiдникiв.

Вони пiдвелися з мiсця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз своєї схованки; тепер, на тлi освiтленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi.

Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз своєї схованки й теж попростувала до палацу.

"Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi таємнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" – розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи алеєю.

Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду.

Дарина вийшла на лужок i приєдналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Воєйков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi їх засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв.

Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до неї.

– Шукав, – засапавшись, мовив вiн, – по всiй дистанцiї i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю… Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю її до мого приїзду до вас i тiшу себе надiєю одержати належну милостиву резолюцiю! – з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Воєйкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку.

З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище.

У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi".

Воєйков нетерпляче розiрвав пакет.

Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка.

– Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? – почулося серед гостей.

– Бунт, заколот? – мовив полковник, ступаючи вперед.

– Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збирає до себе гайдамакiв!

При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав її.

Усi здивовано озирнулись на дiвчину.

– Лякатися, панно, вам немає чого, – звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. – Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв.

– На арканах усiх приведемо! – гаркнув полковник i по-молодецькому дзенькнув острогами.

Пiсля ситої вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'їжджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'їхав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями.

Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував її розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутнє не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння.

Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу – вiн кохає її.

Приїхавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно її свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть її серце.

"Вiн кохає, кохає! – повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. – Вiн покохав її з першого дня їхньої зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась… А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через неї пiшов! Нi, не через неї! – гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. – Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надiєю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила – вiн визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, скликає козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Україну з лядської неволi, й тодi прибуде до неї, i вiзьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очi свої видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього!

А вiн? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, думає, думає! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн її кохає, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келiї, в ту страшну хвилину господь заручив їх, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним – щастя, тортури за нього прийняти – блаженство! З ним, з ним i на смерть!"

Дарина витерла щасливi сльози.

Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Воєйкова… Що ж робити?

Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили її тривогу.

Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок.

Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрiмати.

"Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi… Нi, нi, довгi роки, бо з тiєї хвилини, коли Найда поїхав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!"

Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала.

Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя.

– Ото розiспалася, ледащо, – мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що її зусилля вже дали деякi наслiдки, – буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора.

При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала.

– Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, – з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. – Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?

– Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана!

– Бач, чого захотiла! – тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. – Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чекає.

Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у неї в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурхає, i тiло її стало легким, мов пiр'їнка.

Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезної. Тiтка кудись вийшла – на столi стояв її незакiнчений снiданок, – батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав "Петербургские ведомости", привезенi з Києва.

Дiвчина привiталася й сiла за стiл.

Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав:

– А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.

– Не розумiєш! – похмуро вiв далi генеральний обозний. – А вчора що ти наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки своїх не чiпають", – передражнив вiн дочку. – Га?

– То й що? Хiба це неправда, тату?

– Правда, правда… Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, – вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. – Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я – генеральний обозний вiйська її пресвiтлої царської милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую!

– I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!..

– Ха-ха! За хрест iдуть, – перебив дочку iз злобним смiхом обозний. – А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало!

– Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що їх приносять утiкачi з польської землi? Господи боже! – Дарина сплеснула руками. – Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi!

– Терпить, терпить! – пробурчав обозний. – Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого – на все його воля: отже, треба їй скоритися.

– Скоритися? – з запалом вигукнула дiвчина. – Нi, ми повиннi об'єднатися всi, всi – козаки, гайдамаки й запорожцi – i визволитись од полякiв.

– Тс! – просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. – Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братiї вже зробив цей веселий променад.

Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди її високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями.

Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше:

– Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли… Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю – нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чиєму возi їдеш, того й пiсню спiвай.

Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi:

– Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я – ти умовила… Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. – Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. – Добру новину скажу тобi, дочко.

А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi:

– Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього.

У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила:

– Хто ж такий?

– Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде!

– Ви жартуєте, тату! – тремтячим голосом промовила Дарина.

– Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюцiї.

– Тату, я не пiду за нього, – рiшуче сказала Дарина.

– Що-о?.. – обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. – Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя?

– Не князя i не губернатора, а нашого козака.

– Козака?! – обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. – Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно… Годi дурiти! Будеш за полковником.

– Тату, та вiн же москаль…

– То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула.

– Хоч би там що, а за полковника не пiду! – промовила вона твердо. – Я його не люблю, а шлюб без любовi – то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.

– Ти, ти… Ти смiєш? – обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Києва.

Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу.

– Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, – промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. – Дай боже, щоб се не було наслiдком твоїх слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. – Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: – Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi… Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув… Пiст незабаром кiнчається. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею.

Обозний круто повернувся i вийшов.

Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до своєї роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана.

З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. Їй раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi… Даринi здалось, нiби вона й зараз чує той сухий i скрипучий голос… Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад…

Пiсля розмови з батьком Даринi все уявлялося в похмурому свiтлi. Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна рiч, не зверне уваги нi на її сльози, нi на її благання, нi на її вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд. Що ж робити? Як врятуватися вiд цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди i як? Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лiсах, збираючи гайдамакiв? А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть i знала, де вiн нинi, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вiрної людини.

Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силомiць потягнуть до вiнця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може вiддати її замiж? Адже повстання триває не день i не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамакiв, може переїхати з нею десь на лiвий берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та вони тодi й не подумали про це… А тепер що дiяти?