Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 45 страниц)

Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека – рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря.

Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення її, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Україну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв'язок з Переяславською єпархiєю, а через неї i з найсвятiшим синодом: тiльки в єдиновiрнiй Росiї вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до своїх нещасних спiввiтчизникiв.

Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем українських церков, на Українi, пiсля тривалого безправ'я й безладдя, з'являється перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлюється перерваний насильствами ворогiв зв'язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархiї, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ'я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ'я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з їхнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека єпископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив своєї полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Рєпнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього "царя схизматiв" i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря.

З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший iєромонах, намiсник отець Єлпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од самої дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспокоєння облитiй кров'ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць.

Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот своїх п'ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убогої пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до холодної байдужостi, заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й радiсна звiстка з трапезної перелетiла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далi, по хуторах i селах, до братiв, що знемагали в непосильнiй працi.

Не склав рук заради вiдпочинку i сам архiпастир, а зараз же пiсля приїзду взявся за дiяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд громад, прохаючи вiдновити в них православ'я або вiдiбрати землi i майно, якi в них захопили унiати й ксьондзи. На превелику радiсть Мельхiседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух пригнiченого кровожерним насильством села, чи вселити надiю в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають домiвки, чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi, – скрiзь архiмандрит посилав Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення.

Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило болiсну тугу, що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вiрний вiн обрав собi шлях.

Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо, а в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз'їздах, вiн почав виконувати ще при Мельхiседеку й обов'язки писаря. Це ще бiльше зблизило його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов i подвижництва в дiлах церкви, гнобленої i занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всiєю душею i зробив повiрником своїх таємних дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр'я архiпастиря палкою вдячнiстю i високою любов'ю. Вiн би й на мить не задумався вiддати за нього своє життя.

Мельхiседек завiв тепер, у зв'язку з подiями, що назрiвали, дiяльне листування з переяславським єпископом Гервасiєм та єпископом бiлоруським Георгiєм Кониським, який перебував саме в Варшавi i клопотався також справами дисидентiв.

Оскiльки вища iєрархiя була знищена в Руському краї, котрий був пiд гнiтом Польщi, то за висвячуванням в iєреї i навiть в диякони доводилося звертатися до вищого духiвництва Росiйської держави. У цьому найбiльшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали їх на тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв i одчайдушної вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Ранiше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але вони висвячували на священикiв без перевiрки знань iнодi людей навiть зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потiм уже просити Гервасiя затвердити їх. Тепер же, внаслiдок протекторату Росiї, вiдкривалася пряма дорога, хоч i утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасiя.

З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський повiдомляв про наслiдки своїх особистих клопотань при варшавському дворi, i кожне його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в останньому листi Кониський повiдомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з католиками та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру радiсть i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено урочистий подячний молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви навколишнiх сiл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв.

Був жаркий червневий день. Слiпучi потоки свiтла падали майже прямовисне з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми макiвками величнi шатра зелених масивiв i, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину.

Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв та кам'янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями.

Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя.

Та, незважаючи на задушливу спеку, в келiї архiмандрита було прохолодно.

Єдиний кам'яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два покої настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньої спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло приємне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келiї спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп'яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя – перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я.

Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев'яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник Єлпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергiєю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.

– Хай буде, господи, ласка твоя над нами! – вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек.

– I хай прийдемо ми до тихої пристанi вiд бур i напастей! – додав тремтячим вiд хвилювання голосом Єлпiдифор.

Далi єпископ писав, що вiн бачить перемогу православ'я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православної церкви, знову прилучаються до православної єпархiї.

– "У всьому цьому, – виразно читав Найда, – я зрю плоди високих твоїх трудiв, в бозi собрате, єдиний оборонче й вiдновителю на Українi зганьбленої вiри, а тому я, єпископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Українi". При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув:

– Господи, чи достойний я цiєї честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом… душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр'я хвилює мої груди суєтою радостi, але покладений на рамена мої обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу.

– Хай не бентежиться серце твоє, брате мiй во Христi, – заспокоїв Мельхiседека намiсник, – немає в нас на всiй Українi iншого захисника православ'я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, – на радiсть воно всiй братiї i всьому руському людовi! Пiд твоїм воскрилiєм процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних… Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! – з цими словами старий низько схилив голову.

– Немає достойнiшого пастиря! – вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн.

– Аксiос, аксiос! – проголосив диякон.

– Не менi, мої дорогi брати й друзi, а єдиному боговi! – вiдповiв iгумен, прийнявши в свої широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив:

– Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй!

Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга…

– А що ж, – звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, – хiба закiнчилося послання святого владики?

– Нi ще, превелебний отче, – вiдповiв Найда.

– То читай далi! – i iгумен знову сiв на своє мiсце.

Єпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братiї i всiх жителiв України, закликаючи їх до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти їх, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави єсте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре… I сiє їх, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки".

– Амiнь! – промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики.

Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову:

– Так, достойно й праведно є дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали… з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами.

Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло.

– Ну й терпiли ж! – мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. – Не вiдаю, чи є на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Своїм терпiнням ми зажили собi вiчної слави, й iсторiя запише це на скрижалях своїх: своїм терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога великої ласки – чудо звершується: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надiєю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвської вiри, повертаються в лоно рiдної й iстинної церкви…

– Повертаються в деяких мiсцях, правда, – мовив архiдиякон, – а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбої та наїзди.

– Це випадки, – заперечив Мельхiседек, – та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат єдиновiрної монархiї. Минулої седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, єпископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копiї по всiх наших храмах, нехай радiє i перебуває в надiї народ…

– Ох, прости мене за моє зухвале iнакомислiє, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! – заговорив Аркадiй. – Але дух мiй бентежиться, i заспокоєння йому вiд цих радiсних вiстей нєсть нiякiсiнького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий i до останку! I ранiше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматiв, – то яку вагу матиме для них королiвський декрет?

– Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.

– Чи стоїть iще – цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, – зауважив Найда.

– А коли й стоїть, – додав Єлпiдифор, – то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.

– Ех, покора i терпiння! – не витримав i прорвався Аркадiй. – Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення… У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо…

– Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, – суворим голосом мовив Мельхiседек. – Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту – пiдстав праву, а хто меча пiдняв – од меча й загине".

– Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй її… в своєму дiлi твоя воля чинити так, як знаєш, – не вгавав Аркадiй, – а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти – це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очi… Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарiв – за дверi!

– Ти блюзнiрствуєш! – сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк.

– Отець Аркадiй вiд щирого серця, – заступився за нього Найда, – од гарячої любовi до народу й до святої нашої вiри… I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв… не можна!

– Маловiри! – гаряче озвався iгумен. – Господь є промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддяї Без волi його не впаде i єдиний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв…

– Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? – буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно.

Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив свої груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi таїлося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з їхнiми думками?

Усi задумалися.

"Отже, все скiнчиться примиренням, – майнула в Найдинiй головi думка, – бiдолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься – не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, – i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись… А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса… нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець Єлпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi… А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю – i досi волосся на головi ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!.."

Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло:

– Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом, братiє, кольми паче в днi радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архiпастиря, я покладу його в скарбничку.

Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш паперу, списаний в'яззю, iз словотитлами й iншими надрядковими знаками. Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли вiн почав легким постукуванням згортка об ручку крiсла вирiвнювати його краї, з рурочки несподiвано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку.

– Щось випало! – стрепенувся Найда й, проворно дiставши з-пiд лави папiрця, подав його архiмандритовi.

Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю.

– Звiдки взявся папiрець сей? – звернувся нарештi Мельхiседек пiсля довгої мовчанки до Найди.

– Не вiдаю, святий отче… Мабуть, був усерединi згортка. – Але ця приписка не владики й не з Переяслава.

– А що в нiй написано? – стурбовано спитав Єлпiдифор.

– Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам'янiли.

– Заспокойтеся, братiє, це не вперше, – промовив з доброю усмiшкою Мельхiседек. – Тiльки ранiше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають.

– Але треба вжити всiх заходiв, – захвилювався Єлпiдифор.

– В iм'я бога, в iм'я знедоленого люду, – палко вигукнув Найда. – О, якщо вони насмiляться, – смерть їм!

– Без пощади! – крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров'ю.

– Якщо я потрiбен, то господь захистить мене, мої друзi, – спокiйно сказав iгумен, – а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось пiдiйшов до дверей келiї i промовив:

– Господи, Iсусе Христе!

– Помилуй нас! – вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим голосом: – I душу, i життя наше тобi вiддамо!

На порозi з'явився молодий послушник i, пiдiйшовши пiд благословення, сказав, що прибули виборнi вiд якоїсь громади з священиком i просять, щоб отець iгумен вийшов до них на пораду.

– Поспiшiмо, братiє, до прибулих, – промовив Мельхiседек. – Ти, Найдо, пiдожди мене тим часом тут, щоб написати вiдповiдь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадiю, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руцi божiй! – закiнчив Мельхiседек i поквапно вийшов з келiї.

Найда зостався сам i довго ходив схвильований по келiї; вiд його швидкої ходи погасла й почала чадiти лампада, що висiла бiля хреста низько над аналоєм. Але Найда нiчого не помiчав, його охопила тривога за життя людини великої душi, єдиного захисника вiтчизни, що стояв на краю загибелi. В душi ченця закипала злiсть на ошалiлих у своїй лютi звiрiв, ладних пiдняти руку на все дороге для нього, заповiтне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхiття панських i латинських насильств, якi вiн бачив останнiм часом: серед обгорiлих руїн спотворенi трупи, заплаканi дiти, кiстяки, що гойдалися на деревах…

– Так, правду казала панна, тисячу разiв правду! – вирвалось у нього, i вiн сiв у глибоке крiсло. Думки його мимохiть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, i скрiзь царювала панна… Образ її, прекрасний, чарiвний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснiв перед ним, як недосяжна, нездiйсненна мрiя. I чим дужче силкувався вiн одiгнати вiд себе це видiння, тим яскравiше воно випливало з iмли й полонило його цiлковито. Його знову охопила невимовна, гнiтюча туга, близька до слiпого вiдчаю.

"Та невже ж не виб'юся я з-пiд влади цих чар i вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевiлля, божевiлля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тiкати? На Афон хiба що? Покинути i батькiвщину, i всiх, кого любив, за кого страждав i боровся! Покинути… Та хiба й там не оживуть вони й не вiдгукнуться в кожному ударi серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! – Найда похилив на груди голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i'переходити в елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою радiстю, з якою соромливою ласкою зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати тiльки її патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вiтчизну… Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй i iнше, нiжнiше почуття… О, та ласка, та усмiшка, тi очi – вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i є смертельна отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи вже непереможну владу чарiвницi, ще слухав її i з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од неї пiд власяницю, то не треба було слухати її слiв, ловити її погляд… Не виходити навiть з келiї, коли слiпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам'ятi, вирвати з цього дурного серця!" – i Найда здушив до болю груди.

У цей час до келiї долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр'ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi накази. Найда поквапне вийшов з келiї й попростував до брами – в неї вже в'їжджала запряжена шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братiєю стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи з особливою радiстю новоприбулих гостей.

Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита.

– Панна Дарина! – мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi.

Пiсля радiсних слiв привiту i перших запитань Мельхiседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним.

Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили Найду при зустрiчi з нею, i серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i Мельхiседеком, не беручи участi в їхнiй розмовi: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.

Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки помiтила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з'явився гострий, затаєний блиск.

"Чому, побачивши мене, вiн так змiнився на обличчi, чому зник, не сказавши й слова?" – думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.

Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок.

Гостi посiдали до столу.

Дарина озирнулася, маючи таємну надiю побачити Найду, але нi серед присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували в трапезнiй, Найди не було.

Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за столом сидiли ще iєромонах Єлпiдифор та iєродиякон Аркадiй.

Очевидно, до трапези були запрошенi тiльки найпочеснiшi мешканцi монастиря.

Заспокоївшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези, сподiваючись зустрiти Найду якщо не в церквi, то на монастирському подвiр'ї.

У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь гратчастi вiкна заглядала зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi лампади. З пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного приємний настрiй.

– Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, – промовив вiн, важко вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. – Тиша, мир i благолiпнiсть.

– Еге ж, – вiдповiв Мельхiседек, – охоронив господь серед бур i напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi гонителi i на монастир сей, i на життя моє посягали. Та господь почув молитви нашi… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн холодний – з льоду.

Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що стояв коло пана обозного.

Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.

Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав, проводячи хусткою по вусах:

– Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й лiси в вас, угiддя… розкiш!.. – провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки жирнi куснi й запиваючи їх медом. – Хлiб скрiзь уродив… проїжджали, милувались усiм… земля обiтована, як здавна прозвали її ляхи… Тiльки от села занедбанi…

– Так, – сумно зiтхнув Мельхiседек. – Кругом благодать i достаток плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа бога просимо.

– I господь почув вашi молитви, – вiдповiв пан генеральний обозний. – Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд римлян i унiатiв не чинилося; також вона приймає всiх одновiрцiв пiд свiй монарший захист… I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й видав уже декрет.

– Сподобились почути й побачити його! – радiсно промовив Мельхiседек. – Рачитель i брат во Христi архiєпископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за моїм клопотанням, писав до унiатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такi ж листи написанi й до їх милостей князiв потентатiв.

– Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi читає, – додав Єлпiдифор. – Радiсть велика й надiя всiх обуяли.

– Люди скрiзь ожили, – палко пiдхопив iєродиякон Аркадiй, – не хочуть слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатської!

При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально:

– Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ слухняним був i бунти проти своїх властей, а також i кровопролиття не смiв чинити.

При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на смаглявому обличчi Мельхiседека з'явився суворий вираз.

– Хто каже про те, пане обозний, – мовив вiн, зiтхнувши. – Старалися ми досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз, грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зiгрiваємо ми весь кревний люд словом надiї; та коли б не стало в нього терпiння i повстав би на гнобителiв, то паки реку – i цар небесний не осудив би за це народ свiй великомученицький.

– Воiстину, народ православний український у такiй тут тiснотi й нуждi перебуває, яка була хiба що в часи апостольськi! – скорботно зауважив Єлпiдифор.

– Вiрю i знаю, – погодився обозний. – Але хай не дерзає народ повставати на правителiв своїх: "Несть-бо влади, аще не вiд бога". Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi, подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння й благочестя навчайте.

– Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.