Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 45 страниц)

– Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.

Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.

– Де ж це в дiдька пропав хлопець? – стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.

Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти мiсяць.

– Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув i знову с в на землю.

Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння, а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони!

Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але – о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було…

Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, – куди не кидався парубок – скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi її були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар…

Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

– А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку?

Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув:

– А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?

– Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

– Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!..

При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.

– Господь з вами, пане кухарю! – вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. – Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?

– Ну, ну, йди собi! – сердито пробурчав кухар. – А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.

Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок – мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.

Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? – несподiвано спало Петровi на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити".

Вiн схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило.

– Та навiщо менi це? – мимоволi вголос промовив парубок. – Адже там зосталася горiлка, а вона змиє фарбу ще лiпше, нiж чопа.

В цю мить чиїсь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.

– Не втечеш, шельмо! – непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. – Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! – крикнув вiн на все горло.

Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить – i на хрик ляха прибiжить уся челядь…

Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу.

Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньої темницi Мельхiседека.

Петро вже добiг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання:

– Нi, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.

– Пане дияконе! – скрикнув вiн неголосно. – Та це я, Петро, що ви!..

– Ти? – диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. – Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?

– Бiда, пане дияконе, треба поспiшати… Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде…

– Знаю… швидше-бо! Вода є?

– Не вода, а горiлка!

– Дарма – лий!

Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помитi й з чорних знову, як i ранiше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попiдголював йому бороду й скронi, i диякон змiнився зовсiм: тепер нiхто не пiзнав би в цьому рудому вусаневi московського купця.

Пiд час цiєї процедури парубок розповiв дияконовi про сутичку з кухарем.

– Ну, – схвильовано промовив диякон, – тепер мерщiй тiкати!.. Вони поквапно пiдiйшли до своїх товаришiв, що сидiли навколо п'яних, як нiч, полякiв.

– Бiда, треба поспiшати, панове, – тихо заговорив диякон. – Ви, – звернувся вiн до частини гайдамакiв, – вiднесiть цих сторожiв та й самого дозорцю туди до дверей темницi, а ви – вiдтягнiть кудись пiд стiну цю наволоч, – показав вiн на замкову челядь, – та позакидайте їх так, щоб не потрапили нiкому на очi. А ти, Петре, пiди та скажи отаману, що мiсяць уже зiйшов i загiн на конях чекає вельможного пана. А що, панно, – спитався диякон Дарини, – як превелебний владика?

– Дихає й чує, що кажуть, тiльки сам говорити не може: дуже ослаб.

– Так! – диякон зiтхнув i розвiв руками. – Як же ми його мосць на коня посадимо? Хiба от що, друзi, – усiм треба вдавати п'яних, похитуватися в сiдлах i пiдтримувати один одного.

– Розумiємо, – тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено… Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, – так що здаля, у нiчнiй темрявi, їхнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив'язали. Обiруч владики сидiли на своїх конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде.

– Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, – пробурчав диякон. – Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена!

Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

– Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всi хитаються…

У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на своїх гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв:

– Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями…

– Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! – переконував губернатор. – Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам пановi й провiдника до Радомишля.

– Я роздумав їхати в Радомишль, – вiдповiв Найда. – За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi… То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди…

– Щось не чував… Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…

– I московита ще загубиш, пане! – смiючись, додав один з офiцерiв.

– їй-богу, загубиш! – весело пiдхопила решта.

Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:

– Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:

– Ай справдi! – вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. – Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди!

Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою.

В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.

Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.

Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом:

– На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища – як йому людям в очi дивитися?

Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше:

– Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги її вiрного!

– Стривайте, панове! – закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. – Облиште ви того ведмедя, цур йому! – I, обернувшись до Дарини, додав: – Iди, нiхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!

Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову приєдналася до загону.

Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати.

Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду їхав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Пiсля двох годин швидкої їзди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.

Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд'їхав до Мельхiседека.

– Отче святий! Як же ви себе почуваєте? – запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.

– Кепсько, сину мiй, – ледь чутно прошепотiв страдник. I

– Владика так не доїде, – зауважила й Дарина.

– То ми ось що зробимо, – сказав, хвилину подумавши, отаман. – Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилаштуємо кирею i на неї покладемо владику: так йому буде зручнiше – лежачи, а не сидячи… Певна рiч, з обох бокiв їхатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.

Вiд'їхавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику.

– Розпитай у провiдника, – додав отаман, – як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом.

Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд.

– Ну й гараздi – вирiшив отаман. – Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику.

– Я не вiдступлю й на крок вiд нього, – озвалась Дарина.

– Моя радосте! – тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: – Гайда! З богом!

Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi.

Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодної душi. На свiтаннi загiн в'їхав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,' мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.

– Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! – самовдоволено сказав провiдник. – Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися… онде бiля того струмка.

– А скiльки ще до Глiбiвки? – спитав Найда.

– Миль зо двi, не бiльше… Тiльки далi пiдуть гори… i лiс до самої переправи на Днiпрi, – вiдповiв провiдник.

– А лядських посiпак немає на переправi?

– Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великi човни й дуби…

"Господь наш притулок!" – подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней.

Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв їх провiдник у пастку. Але синява величної багатоводної рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.

Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для переїзду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили своє… Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль.

– Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мої дiти, за вашу великодушнiсть… за вашу самопожертву ради мене, грiшного, – зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив її i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв України; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохлої руки архiпастиря.

Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.

– Знаєш, панотче, що менi зараз спало на думку?

– А що, пане отамане? – зацiкавився диякон.

– Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди прямує i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв…

– Iстинно так! – вирiк диякон. – Але камо убо грясти?

– А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку… конi плавом… i махнути лiвим берегом… до самої Чигирин-Дiброви… Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками…В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону – i гайда; невеликий перегiн, рукою подати:

Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин.

– Амiнь! – захоплено виголосив диякон. – Господь глаголе твоїми устами. Саме лiвим берегом… поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми їх уже гуртом зустрiнемо й розметаємо…

– Отак i буде, – упевнено потвердив Найда. – А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течiї, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним життєдайним сном, – його сонного i на байдак перенесли… Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи немає де на березi пiдозрiлої метушнi, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки… Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течiї, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою.

– Ху! Пронiс господь! – радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку.

– Избранному воєводi побiдительна! – заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.

– Де я? – тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

– Серед безмежно вiдданих друзiв, – вiдповiв Найда, – i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв.

– Помiчник i заступник послав менi рятунок! – тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Iгумен розчулився до слiз:

– Хай господь воздасть вам, дiти мої, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Україну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грiшного, милосердний господь, – там заспокоєння вiд усiх турбот, там свiтло вiчної любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину… послав менi рятунок… Певно, життя моє ще потрiбне на землi, потрiбне Українi. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братiв i їхнiх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує вiн… i поклади душу свою за вiру i за друзi свої… Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!..

При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як їхнi серця стис крижаний холод… Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини:

– Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця… чи, може, навiть похитнули?

– Нi, – твердо вiдповiла дiвчина, – нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свiй обов'язок!

– Ангел небесний! – в поривi почуття вигукнув отаман. – Ти – мiй свiточ, ти – моя зiрка провiдна!

Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей їхали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло самої Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою неприємнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi.

Найняли кiлька човнiв, i темної ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином.

Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд'їхати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле.

Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили.

– Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, – сказав диякон пiсля легкого снiданку.

– А там же, що буде за цим степом? – спитала Дарина.

– Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата – i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звiдси, – ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. – А за Кругляком пiде одразу ж… нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi – Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

– А до Кругляка далеко звiдси? – перебив балакучого диякона Найда.

– Та миль iз п'ять або шiсть… На добрих конях пiвдня їхати без перепочинку…

– Нашi конi не з гiрших, – зауважив отаман. – Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться…

– Що й казати, – позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: – Ми теж якусь часинку поспимо… вартовi на своїх мiсцях… а рушимо в обiдню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там i спочинемо… – Богатирське хропiння перервало його мову.

Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн…

– Що трапилось? Де ворог? До зброї! – залунали тривожнi голоси, i за хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей час пiдскакав до загону вартовий.

– А що там, Голобле? – спитав його Найда.

– Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже двоє i знову щезли.

– Теж, певно, сторожа… дозорцi… А не помiтив – нашi чи поляки?

– Не розбереш… важко розпiзнати на такiй вiдстанi… От наче чорнi цятки.

– Треба вирушати! – скомандував отаман. – I швидше, щоб нам не перетяли шляху… Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi краї вiдомi!

– Аки п'ятериця перстiв, – озвався басом диякон. – То за мною ж, не гайте часу!..

– Гайда! – гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.

На обрiї позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямi Бiлої Церкви, щоб з'єднатися з головними силами кварцяного вiйська; до цього загону, по виїздi з Лисянського замку, почали дорогою приставати й iншi шляхтичi з своєю челяддю, так що їх зiбралося тепер понад сiмсот чоловiк.

Години двi без зупинки їхали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, – це могли бути й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.

Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.

– Далеко ще до Кругляка? – спитав вiн диякона.

– Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, – невпевнено вiдповiв диякон.

– Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, – сказав отаман. – А я думаю, що то не дрохви, – показав вiн назад.

Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi гайдамаки.

Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв…

– Ляхи! – крикнув Петро.

– Вперед! – скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втiкачами всi разом.

Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону; та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували козакiв…

– Стiй! – скомандував отаман. – Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи наблизяться – конi перепочинуть… iнакше позаганяємо їх…

Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати їм змогу вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли, гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв вони вдавалися до цього способу.

Пiсля кожної такої зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi сили. Пiсля першої зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись на галоп, пiсля другої побiгли iноходдю, пiсля третьої пiшли ступою.

Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що пiдiгнати їх було неможливо.

Вже на очах у ворога гайдамаки в'їхали в Кругляк, а поляки, не пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати красного звiра.

Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд покровом ночi могли б смiливо їхати далi й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi виморенi, що не схотiли навiть їсти, а попадали на землю, важко, зi свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi…

На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi – диякон, наприклад, – волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити їх десяток-другий i на їхнiх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi… Бiльшiсть козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйознi заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а тому ворожа розвiдка виявила б їх негайно.

– Слухайте, панове! – рiшуче промовив отаман. – Перебити ворогiв, скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина… Наказ батька Залiзняка – передусiм!

– Атожi – озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.

– Тут казали, – провадив Найда, – що ляхи до ранку не рушать з мiсця й не оточать лiс, а менi здається – вони вже всi попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових – не бiльше. То, на мою думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi…

– Велелiпно! – у захватi вигукнув диякон. – Тiльки треба тiкати лiворуч… а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись… доганяти вас.

– Лiпше й не вигадаєш, дорогий панотче! – зрадiв отаман. – Я був i сам хотiв тебе просити… Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну…

– Та я вже не просплю! Воiстину! – урочисто проголосив диякон, i на тому погодилася вся рада.

Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за поводи, розiйшлися в рiзнi боки.