355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Старицький » Останнi орли » Текст книги (страница 15)
Останнi орли
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:38

Текст книги "Останнi орли"


Автор книги: Михайло Старицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 45 страниц)

– Здоров! – вiдповiв вiн коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

– Багато чув я про тебе, пане Гонто, i давно хотiв познайомитися, але не було нагоди, та ось привiв бог.

– Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, – вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта. – Не можу подарувати тобi багато часу… а втiм, сiдай, поговоримо: з добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а зустрiнемось на тому свiтi колись i закiнчимо бесiду.

– Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн повертає тобi свободу. Гонта глянув з подивом на Залiзняка.

– Гей, хлопцi, розв'яжiть пана сотника й принесiть йому назад його зброю! Гайдамаки, якi стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залiзняка. Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на його обличчi виразом найщирiшої радостi й подяки.

– Ху, ти, – промовив вiн, вiддихуючись. – А я вже й надiю втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й не подякував, спасибi, друже! – вiн з почуттям потиснув Залiзняковi руку. – Спасибi! Тiльки от, даруй, пане-брате, не знаю нi iменi твого, нi прiзвища.

– Максим Залiзняк.

– Залiзняк? – Гонта здивовано вiдступив на крок. – Залiзняк? То це ти Максим Залiзняк?

– Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий?

– Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! – з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залiзняковi руку. – Нехай господь i менi подарує нагоду колись вiддячити тобi!

– За цим дiло не стане! – весело вiдповiв Залiзняк. – Настають такi часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого… гм… якщо тобi трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?

Гонта опустив голову, й густий рум'янець виступив на його смаглявих щоках.

– Ну, та що там ще загадувати, – провадив весело Залiзняк, поклавши руку на плече Гонти. – Ходiм лишень та краще вип'ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху!

Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом.

Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов'янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

– Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

– Куди ж? До своєї сотнi, в Умань!

– Гм… – Залiзняк повiв бровою. – Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв.

Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

– Воно, правда, не можна вину класти на них за це, – провадив далi Залiзняк. – В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, – ви одгулюєтесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання.

– Тяжкi слова твої, пане полковнику, – заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. – Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої… Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм'я?..

– Чим же заважає сiм'я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв?

– Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.

Залiзняк нахмурився.

– Тому й не виходило досi нiчого, – промовив вiн гнiвно, – що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

– Ех, пане полковнику, – вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, – повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усi гайдамаки об'єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

– Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, – присягаюся, кращий у сто крат! – вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: – Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.

– Але шляхта теж передбачає це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацiї…

– А, їхнi конфедерацiї!.. Вони викличуть у країнi ще бiльше сум'яття, а сум'яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося – в нього немає нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм'ї – нiчого, крiм душi, а голий дощу не боїться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот…

– I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! – мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.

– Нi, пане-брате, – впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: – Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, – чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд'яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.

Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:

– Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, – Залiзняк показав рукою на пiвнiч, – а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хатi стало поночi.

Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого…

Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка.

– Ех, друже, все це було б так, – промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, – коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.

– Нiколи! – грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. – То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання – всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобi, вся Україна!

Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.

– I лише тi козаки, котрi продалися панам…

– Зажди, спинися! – перебив його Гонта, здiймаючи руку. – Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з реєстрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка.

– Але старшина їхня, старшина?! – прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу.

– Старшина їхня тут, – гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: – А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта!

– Друже, брате мiй! – вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в своїх могутнiх обiймах.

Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками.

– Де бачитись можна? – промовив нарештi уривчасто Залiзняк.

– У моєму селi, в Розсiшках, – вiдповiв Гонта, – люди вiрнi… тiльки перемiнити трохи одяг… довгу бороду… абощо…

– Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти.

Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

– Що це? Пожежа? – промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка.

– Мабуть, церкву запалили! – вiдповiв той.

Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.

Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха нiч уже вкрила село.

Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум'я величезної свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарiлись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху.

– От до чого дожили ми на нашiй землi, – з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючої церкви. – Свої убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвiється попелом, щоб її й iменi не лишилося на свiтi.

IX

У той час Умань була центром величезних володiнь київського воєводи Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну частину Київської губернiї i майже всю Подiльську. Умань була тодi невеликим мiстечком, резиденцiєю комiсара-губернатора, але являла собою, як на тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений пункт, що служив оплотом для всiєї навколишньої шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi будинки й переїжджала туди з своїх маєткiв, пiд захист мiцних стiн, башт i губернаторських корогов.

Умань сидiла мiцним гнiздом на невеликому узвишшi, що лежало серед безмежної рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями, а схiдний спускався м'якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з пiвдня. Той став прилягав до Грекового лiсу й вiдокремлював його вiд мiста. Серед лiсу з-пiд камiння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Цi джерела давали воду й мiстечку, яке не мало на огородженому частоколом теренi анi цистерн, анi колодязiв.

Фортеця була обкопана широким i глибоким ровом, а насип увiнчувався високим подвiйним частоколом. Той частокiл складався з окутих залiзом загострених дубових колод i оперiзував мiсто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самiй вершинi узвишшя. З боку степу в цьому частоколi збудованi були двi укрiпленi рогатками брами, з мiцними, кованими залiзом ворiтьми i з зубчастими вгорi бiйницями, звiдки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратушi, за крамницями й магазинами для iноземних купцiв зубожiла, похила православна церква, а в центрi майдану гордовито й бундючно височiв кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегiуму, вiдданого пiд опiку базилiанських ченцiв. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Вiд цього майдану змiїлися тiснi й кривi вулицi до самої фортецi, переплiталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Помiж цими двома майданами, на самiй вершинi узвишшя, грiзно височiв губернаторський замок, огороджений також подвiйним частоколом з чотирма нарiжними баштами; вони були одноповерховi, але своїми зубчастими вiнцями здiймалися над шпилями костьолiв i дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрiвлею, являв собою одноповерхову довгу будiвлю iз загнутими у виглядi лiтери "Г" кiнцями, його оточували праворуч i лiворуч флiгелi й прибудови, серед яких вирiзнялася похмурим виглядом i гратчастими вiкнами кордегардiя. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на днi балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою iз ставу, вiддаленого од мiста на двi версти. Саме мiсто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садкiв i красувалося тiльки гостроверхими черепичними й гонтовими покрiвлями; але передмiстя його, Туркiв, що тулилося коло пiднiжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зеленi садкiв, що позливалися в мальовничi заростi. Цього лiтнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-пiд усiх навiсiв, стаєнь, повiток та iнших господарчих будiвель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц i бричок, якi, певно, не вмiстились у повiтках. Iз стаєнь чути було голосне iржання. Коло довгих ясел i возiв, нарихтованих сiном i вiвсом, стояли рядами на прив'язi чудовi конi.

Гуртки стайничих i челядi, мабуть, приїжджої, лiниво грiлися на сонцi, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте iнколи в їхнiй розмовi можна було вловити натяк на те, що пани їхнi чимось стривоженi й що в замку щось має вiдбутися.

Шум, гамiр, iржання коней, гавкання собак, добiрна лайка i брязкiт ножiв, що долiтав з пекарнi, здавалося, висiли в повiтрi.

У просторому залi губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графiв Потоцьких, було людно й гамiрливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почеснi вельможi: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератiв полковник Пулавський i настоятель базилiанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидiв на графському крiслi, що стояло на невеликому пiдвищеннi, пiд балдахiном, на взiрець трону.

Хоч обличчя гостей пiсля доброго снiданку й випитого вина сяяли веселощами, а очi блискали одвагою, хоч у легкiй розмовi, пересипанiй жартами й смiхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зiбралася не заради бенкету, а в серйознiй справi. Це зiбрання нагадувало сеймик, який з'їхався у зв'язку з наближенням грiзних подiй.

– Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, – звернувся до зiбрання лисянський губернатор Кшемуський, – од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повiдомлення, що посол московський поставив нашому крулевi вимогу, щоб права схизматiв були прирiвнянi до прав католикiв i мало не до прав нашого славного, першого в усьому свiтi шляхетства.

Почувши останнi слова, гостi, представники старшого поколiння, гордовито стрiпнули чупринами й розправили пишнi вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись пiд боки, почала пiдкручувати вгору свої вусики.

– I кажуть, – провадив далi, пiдкреслюючи слова, Кшемуський, – що король уже пiдписав декрет, продиктований московським послом.

– Побий мене перун, а бiльше терпiти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, – спалахнув полковник Пулавський. – Не питаючи згоди сейму, видає королiвськi декрети, якi забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усi церкви й церковне майно та ще й вiдновлювати свою iєрархiю за допомогою переяславського єпископа Гервасiя.

– О sancta mater! – обурився плебан Баєвський. – Невже ж горда Рiч Посполита пiдкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповiти вiтчизни? Адже мiсiя Польщi – схилити весь свiт пiд стопу найсвятiшого папи… i раптом наша славна Рiч, внаслiдок зради, змушена буде вiдхилитися вiд призначеного їй шляху?

– Нiколи! Довiку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! – закричала, брязкаючи зброєю, молодь.

– Авжеж, цього безумства допустити не можна, – рiзким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, – це, не кажучи вже про релiгiйнi мiркування, додало б зухвальства хлопам, i вони чинили б iще бiльший опiр нашiй волi. А хлоп мусить бути нiмим рабом, пiд'яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхтi i нiчого не дав йому з нами рiвного, крiм душi.

– Як бога кохам, – мовив на це Младанович. – Ясновельможний пан обозний сказав велику iстину: тiльки тодi ми, шляхетне лицарство, будемо спокiйнi й край процвiтатиме, коли всi хлопи забудуть свою схизму i за допомогою католицького духiвництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матерi всмоктуватимуть вiрнiсть i покору нам.

– А цi декрети збунтують непокiрних хлопiв, – обiзвався хорунжий неми-рiвського графа, молодий i ставний Кребс. – Я був нещодавно на Смiлянщинi, то там уже почалися заворушення серед бидла.

– У мене на Уманщинi тихо… В мене не писне й миша! – хвальковито мовив Младанович.

– А в нас, на Подiллi, – докинув полковник Пулавський, – з'явилися були банди розбiйникiв-гайдамакiв, але ми спiльними силами стерли їх з лиця землi, знищили. Мало хто врятувався втечею!

– Смерть схизматам! Загибель москалям! – задерикувато крикнуло кiлька молодих голосiв.

– О, ця єресь! – вигукнув у фанатичному озлобленнi молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, i схопився руками за голову. – Мало того, що вона вперта у своїй темнотi, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дiтей: тi, хто народився й вирiс у римсько-католицькому обрядi, зраджують його й переходять знову в схизму!

– А головне, – додав Младанович, – ця пся крев дає якесь право сусiднiй Росiї заступатися за одновiрцiв. Sapristi. Тисяча дяблiв! Од цих втручань тхне погрозою!

– Отож-то, – вигукнув Пулавський, – його мосць висловив саму суть… У залi почулося глухе ремство й брязкiт палашiв та щабель об пiхви.

– Вiдтодi, – провадив далi полковник, – як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопiв i розбiйничого гнiзда запорожцiв, одiрвав од нас половину України й прилучив її до Москви, вiдтодi ця держава стала швидко зростати в своїй силi й тепер розрослась у величезне царство, стала iмперiєю й загрожує поглинути нас…

– Боже всесильний! – заволав у релiгiйному екстазi Баєвський. – Одведи вiд нас цей жах!

– Oremus domine! – простогнав ксьондз, склавши руки й звiвши до неба очi.

– Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч Росiї, – знову заговорив Пулавський.

– Не тiльки вона точить на нас зуби, – докинув Младанович, – є в нас iще два добрих сусiди: австрiєць i пруссак… Тi теж ждуть не дiждуться нашої загибелi.

– Грiм i блискавка! – крикнув Стемпковський. – Ми самi того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцiї даром… вiдрiзали себе од Балтики, ми самi своїми руками занапастили своє велике королiвство й вигодували на себе ж удава!

– Прокляття тим, хто потурав цьому! – вигукнув хтось похмуро серед пишної молодi, i цей прокльон примусив усiх неприємно здригнутися й замовкнути.

– Проте, хоч i як це гiрко, – зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський, – а все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше бути в кiльцях того удава… Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росiї, i їй союз з нами на руку… Може, потiм i в пруссакiв з'являться хижацькi iнстинкти, але тепер iнтереси Пруссiї й Австрiї, звичайно, суперечать намiрам Росiї, а тому наш iнтерес шукати з ними спiлкування проти москалiв… Це iнтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намiр iти на поступки Московiї…

– Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! – заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.

– Авжеж… справдi, – мовив Стемпковський, – це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.

– А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi верховнi шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила!

– Так, це треба вчинити якнайшвидше, – погодився Младанович.

– Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, – додав Кшемуський.

– Цього мало! – сказав Пулавський. – Сейм, звичайно, не попустить вiжок королевi, але Понятовський може випросити в Росiї допомогу…

– Невже до цього доживе Рiч Посполита? – скрикнув схвильовано плебан i, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо здригалися вiд стримуваних ридань.

Щире горе плебана вразило всiх у саме серце. Старi провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з ясеновими квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання почулися в пишному залi й гнiтюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.

– Ганьба, ганьба, – лиховiсне промовив нарештi Пулавський. – Але впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнакiв наших горять одвагою очi, поки нас захищає благословення папи – Польща не згине! Найкращi сини вiтчизни, найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали вже конфедерацiю в Барi. Туди з'їжджається все шляхетство польське iз зброєю й з своїми командами, пiд прапор золотої волi шляхетської й незалежностi нi вiд кого.

– Вiват! Нєх жиє! – вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надiєю.

– Нєх жиє! – пiдхопив полковник.

– Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ немає, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв…

– Славне лицарство! – урочисто виголосив Младанович. – Я вiдкриваю в Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у замок, всiх славних героїв, звитяжних захисникiв ойчизни.

– Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! – гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез.

– У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, – пiднiс голос Пулавський. – Проти короля i за єднiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв.

– Так, – пiдтвердив Стемпковський. – Краще впертих винищити всiх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу.

У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про свої iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв… Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали свої улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненнiстю.

– Вам добре, кохана панi, – говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. – У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна – адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках…

– То ви, моя люба, переходьте до нас, – ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.

– Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок – губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?

– Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надiйний i мiцний…

– Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна панi оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.

– Усе ще в божiй волi й ласцi, – вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю.

– Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм'ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається!

– Розумна, розумна… правда, – розчулено погоджувалась панi Женев'єва. – I батьковi допомагає… Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй – таке славне дєцко.

– От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти – це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! – зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга.

– Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро…

– Текля – не дочка… – перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

– Хiба в панi не було дiтей? – здивувалася Младанович.

– Були, – похмуро вiдповiла Кшемуська.

– I померли?

– He треба… не треба про це, – з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камiнням i обсадженої квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але їх усе ще затримували в залi.

Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу – шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.

– А чому не всi сюди з'їхались? – перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки.

– Як – не всi? – здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум.

– А так, декого немає, – зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання.

– A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, – вiн же хорунжий тутешньої команди.

– То з ним, мабуть, трапилось нещастя! – Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi.

– Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть.

– То йому, виходить, не цiкаво було… побачитися… ну… з тими, що з'їха-лися… послухати раду, – промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

– Моя кохана! – обняла її Веронiка. – Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогi гостi!

Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха.

– У нас на Подiллi ще гiрше, – говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. – Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.

– Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, – промовила життєрадiсна, червонощока Доротея. – Хiба пiд охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв!

– Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву.

– Ох, цi бойовi бенкети! – простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. – Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство.

У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс.

– Панно Веронiко! – окинув вiн поглядом панянок. – Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки.

– Батько кличе? – зашарiлася Веронiка.

– Так, ясна панно.

– Я зараз.

Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

– Панна неначе гiрська сарна, – говорив вiн, – кручi їй – не кручi.

– Ну якi ж це кручi? – засмiялася Веронiка. – Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.

– Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка.

– Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?

– Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали… може, й недоречнi… але, падам до нiг, – вiд них утриматись неможливо… Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни.

– Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?

– От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю