Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 45 страниц)

Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви i останнiй звук дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий неспокiйний час усiх стривожив. Дехто поспiшив до iгуменi, щоб сповiстити їй про прибуття невiдомої особи, iншi кинулися до брами.

З переговорiв через замкненi кованi ворота з'ясувалося, що пiд захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, якi розгромили дальнiй виселок, прибiгли двi жiнки: плачучи й стогнучи, благали бiдолашнi впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погонi…

Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.

Врештi браму вiдчинили. Жертвами польської сваволi виявилися двi ще молодi жiнки, мiцної статури й високi на зрiст. Своїм виглядом вони справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi обличчя були закутанi в хустки, крiзь дiри подертої одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани.

Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила до них сестра Євлалiя: вона попросила матiр iгуменю дозволити їй прихистити жiнок у своїй келiї, взявшись обмити й перев'язати їм рани i доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив спiвчуття запiдозреної у зрадi сестри, спiвчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям її думок змiнився, що колишнi симпатiї повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалiї.

Селянки ввiйшли до її келiї i, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.

– Iменем найсвятiшого Iсуса, – промовила, стишивши голос, одна з них.

– Вся побiдиши, – вiдповiла Євлалiя.

– А чи є добре зiлля? – спитала друга.

– Загубив ранковий вiтер… – i черниця показала рукою на схiд сонця.

– А нiч оживить! – усмiхнулася перша. Жалiслива черниця заговорила iз своїми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келiї ввiйшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалiя ще й не бралася перев'язувати рани. Та збентежилась.

– Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, – поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, – ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр'я – це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання – вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.

– Все-таки лiпше, – порадила Дарина, – перев'язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалiбно застогнали.

– Змилуйтеся, панно, ми люди простi… хлопи… на хлопськiй шкурi й так загоїться, присохне, як на собацi…

Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова селянок про самих себе, а особливо оте "хлопи".

– Нащо ж ви називаєте себе пiдлим лядським прiзвиськом? – обурилася вона. – Ви такi ж люди, як i вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вiльних людей на своїх рабiв.

Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-пiд насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено пiдхопила її слова:

– Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога вiд московської царицi, коли вона перевiшає всiх ляхiв? Ми чули, що вiйська її вже тут, пiд лiсом!

Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дiвчину.

– Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Києвом, – зауважила вона, – i цариця пошле їх тiльки тодi, коли сейм вiдмовить їй у всiх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати.

– Ну, сестро Євлалiє, – спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись до жiнок, що сидiли на лавi, – якщо бiдолашнi мученицi так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постiль… Трьом у цiй келiї тiсно… Нехай хтось iде до мене.

– Спасибi, милостива панно, – вiдказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, – ми не гiднi такої честi… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю царицi… Задля пiдлого люду…

– Що за дурницi! – обурилась Дарина. – Я не царська посланниця, а руський люд не пiдлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.

– То я збiгаю до сестри Веронiки за коберцем, – перебила дiвчину Євла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келiї.

Дарина мовчки провела її очима, а потiм почала приглядатися до втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне. У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра.

– Де ваш хутiр? – спитала вона.

– Там, далеко… Бiля Мотронина… – вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв, а друга почала знову стогнати.

– Бiля Мотронина? А що там чувати? – пожвавiшала Дарина.

– Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир пристав на унiю…

– Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир – брехня, мерзенна брехня! – вигукнула обурена панна. – Поки й свiт стоїть, руськi не зрадять своєї вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити храми, та немає в свiтi сили, яка б змусила нас зрадити свiй народ i перевернутися на пiдлих латинян.

Обидвi жiнки, що, згорбившись, сидiли на лавi, вiд останнiх слiв Дарини пересмикнули плечима й схопилися з мiсця. Почувся шепiт, i дiвчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жiнки знову впали в апатiю.

– Що з вами? – пiдозрiливе спитала Дарина.

– Ох, морозить i трусить… Зовсiм погано! – застогнала одна з селянок. – Чи не огневиця, бува?

– Не гнiвайся на нас, ясна панно, – додала, стогнучи, друга. – За що купили, за те й продаємо… Люди брешуть, то й ми брешемо… А звiсно, руський люд благочестивий, не те що католики… Та я б сам… – тут селянка, наче подавшись, закашлялась.

Дарина встала. В цю мить до келiї ввiйшли сестри Євлалiя i Веронiка з ковдрами й подушками в руках.

– Я до себе вiзьму одну хвору, – промовила Веронiка.

– От i добре, – всмiхнулася Дарина й вийшла з келiї.

Нiчна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашiле обличчя й дала полегкiсть грудям. Дiвчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повiтрям i обмiркувати, що дiяти далi. Цi втiкачки своєю поведiнкою i розмовами одразу збудили в неї пiдозру, а тепер ця пiдозра перейшла в упевненiсть, що вони зовсiм не селянки, а тiльки прикидаються й брешуть, i що навiть, можливо, вони й не жiнки… А коли так, то це – вороги!

В цю мить хтось виглянув крадькома з келiї i вiдразу ж зник. Гаятись далi було годi, й Дарина швидко пiшла до матерi iгуменi, щоб повiдомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходiв.

Стара була ще на молитвi. Коли дiвчина сказала їй про свої пiдозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матiр економку i матiр казначею. На короткiй радi вирiшили негайно розвести селянок по iнших келiях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусiднiй виселок, щоб звiдти ще вночi прибула допомога.

Спершу пiшли до Євлалiї… Та як же всi здивувалися, коли, вiдчинивши дверi, побачили, що келiя порожня; мати економка кинулась в сусiдню келiю до Веронiки, але й там не було нiкого…

– Бийте на сполох! – звелiла iгуменя. – Бiжiть до брами, щоб нiкого не пропускали!

Дарина побiгла до брами. Вона була напiввiдчинена; а коло неї лежали воротар i його жiнка…

Дiвчина нахилилася, щоб розбудити їх, i потрапила рукою в теплу липку рiдину: воротар i його жiнка лежали мертвi в теплiй iще калюжi кровi.

На страшний Даринин крик iгуменя з ключницею кинулись до брами, а сполоханi дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розумiючи, що трапилось, де небезпека, i шукали очима вогню…

– Господи, спасе наш! Що сталося? – волала перелякана iгуменя, пiдбiгаючи до Дарини.

– Рятуйте! – кричала та в нестямi, пiднявши вгору руки. До брами почали збiгатися чернички.

Одна наблизилася з лiхтарем i освiтила панну. Усi побачили, що в неї руки в кровi.

– Зарiзали! Брама! – не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочиненi ворота.

Черницi перелякано закричали, але всi спершу подумали, що лиходiї поранили панну.

– На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? – кинулась до дiвчини iгуменя.

– Не мене!.. Воротар… жiнка… зарiзанi… Брама вiдчинена!

Тiльки зараз усi побачили трупи, що плавали в кровi, й зацiпенiли вiд жаху

– Замкнути ворота! – першою опам'яталася мати iгуменя й сама пiдбiгла до брами, щоб допомогти черничкам у цiй незвичнiй для них роботi. Слiдом за iгуменею кинулася до важких ворiт i Дарина. Та було вже пiзно.

Греблею мчали до брами озброєнi вершники. За мить дужi руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кiлькох черничок вiдскочити вбiк.

– За мною, дiти, в трапезну! – твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам'янiлих черничок. – Там помолимося… На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голiв наших!

Усi пожилицi монастиря, i старi i молодi, кинулися до трапезної. Iз спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б'ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матерi; зойки, стогiн та iстеричнi ридання нещасних черниць лунали пiд темним склепiнням, освiтленим лише однiєю лампадою.

– Змiцнiться духом, дiти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву вiру та послужити вiдважно й твердо розп'ятому боговi! Погляньте на цього божественного страдника, – iгуменя показала рукою на образ спасителя в багряницi й терновому вiнку. – Погляньте, з якою усмiшкою високої любовi гряде вiн на хрест за грiхи нашi, за спасiння наше" То чому ж тут лунають стогiн i плач? Не ридати, а втiшатися душею треба, благоговiти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його iм'я: хiба може бути бiльше щастя, вище блаженство на свiтi? Розбiйник, який увiрував у Христа в годи'ну мученицької смертi, зазнав серцем раю, i душу його осяяла радiсть… Невже ж ми, сповiдуючи благочестя, люблячи вiтчизну свою, покажемо малодушнiсть перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, якi ненавидять нас?.. Наш страх i зневiра впадуть на нашi голови довiчною ганьбою i будуть зустрiнутi презирливим смiхом ворога, а наша твердiсть i стiйкiсть викличуть у насильника-супостата повагу… Заклинаю ж вас в iм'я господа сил… Станьмо крiпко i з непохитною вiрою, без страху перетерпiмо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийнятi за Христа, є чистим, променистим сяйвом вiнця мученицького…

Натхненне слово матерi iгуменi, сказане твердим голосом, справило враження: голосiння i стогiн одразу стихли; черницi пiдбадьорились, їхнi очi загорiлися завзяттям i жагою подвигу.

– Сестри мої! – в екстазi заговорила Дарина. – Перетерпимо, але не марно! Вiдкиньмо i дiвочу боязкiсть, i лагiднiсть жiночої душi… Дорого продаймо своє життя лютим звiрам! Ми беззбройнi й безсилi… Але проти наших катiв ми знайдемо в собi й хитрощi лисицi, й пiдступнiсть змiї. Згадаймо, сестри мої, Юдiф! Ця жiнка славним подвигом врятувала свiй рiдний народ: вона пiшла у ворожий стан до азiата, пiшла, озброєна тiльки своєю вродою та залiзним серцем, i за свою ганьбу вiдтяла голову супостатовi… Будьмо ж, мої любi подруги, такими, як Юдiф!

– Благословення боже над усiма вами! – закiнчила iгуменя, перехрестивши всiх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнiрами, вiн звелiв привести до себе схизматського попа й iгуменю, а потiм i всiх черниць.

Це був той самий хорунжий iз команди Младановича Фелiкс Голембицький, який нещодавно ганебно втiк з Турової i в жалюгiдному виглядi прибув на раду до Уманi. Нинi вiн, перед беззахисними жiнками, хизувався пихатою вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що вiн швидше й лiпше за нього обертає хлопськi хлiви на католицькi кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовнiри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд хвилювання й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок.

– Давай ключi, лайдаку! – гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

– Ключi давай, шельмо! – крикнув хорунжий ще лютiше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся. На пiдборiддi священика виступила кров.

До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого – вродливий пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.

– Ключi! – несамовито зарепетував пан довудца'.

– Ключi вiд храму мого господа я'вiддам тiльки тому, хто менi вручив їх, – тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.

Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв на ногах i навзнак упав додолу.

– Досконале! – крикнув хтось.

Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.

– Пiдвести його! – скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд панської п'ятiрнi, з розбитої губи текла кров.

– За що б'єш? – тихо спитав священик. – Чи за те, що я виконую свiй обов'язок?

– За що, пся крев? Ключi!!! – довудца крикнув так, що голос йому урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

– Це бидло не варте гнiву вельможного пана, – звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. – I без його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хiд з притвору, i там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.

– Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги! – звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.

– Вибити дверi! – наказав Голембицький. – Правда ваша, що через бидло не варто псувати кровi, але я все-таки без зайвої турбацiї накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi…

– Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!

– Нi! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволi. Ось що, велебний отче, – звернувся Голембицький до ксьондза, – сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi святої мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось… А завтра очистиш його вiд усякої скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.

– Вельможний пан має рацiю, – погодився ксьондз, – iз схизматськими iконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.

Вельможний довудца конфедератiв, разом iз своїми товаришами, переможно ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика теж ввели.

– Братiє! – тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. – Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.

– Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! – знову заревiв довудца, не стримуючи вже свого гнiву.

Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари… Затрiщало дерево…

– Боже! Всемогутнiй, всесильний! – вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. – Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходiїв i осквернителiв святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти…

– Узрiв, одначе… – з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi iкони були вирванi ломами з своїх гнiзд i впали спершу на решiтку перед вiвтарем, а потiм на пiдлогу. – Узрiв… А тепер годi!

– Повiсити його! – наказав вiн.

Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначеєю i побачила це жахливе блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:

– Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на вашi голови, впаде вона й на ваших дiтей… Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав їй скiнчити. Знавiснiвши вiд лиховiсних пророцтв, вiн вихопив шаблю i вдарив нею навiдлiг по обличчю старої: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати iгуменя до нiг ката-лицаря.

– Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй грiхи вiльнi й невiльнi! – зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки.

– Що ж це? Забава, а не дiло! – заговорив один шляхтич, який був невдо-волений i розправою над священиком. – I пiп, i ця вiдьма потрiбнi були для допиту, а тепер вiд них яка користь… А про монастирськi скарби нам же нiчого не вiдомо.

– Згоден, – закусивши губу, вiдказав Голембицький, – що нам скарби потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiдує й береже їх не пiп i не iгуменя, а ось ця погань, – показав вiн на казначею, – та ще ключниця… Де вона? Привести! – кинув вiн мимохiдь осавуловi. – Це по-перше, а по-друге – мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвалої мови бидла, по-третє – я, пане, довудца i маю право вершити суд над цим падлом… Чи пановi шкода цих собак?

– Про мене, хоч би й усiх їх перевiшати, нам тiльки б грошi й схизматськi скарби. – Шляхтич поспiшив одвести вiд себе навiть тiнь пiдозри у спiвчуттi до хлопiв. – Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годi, а не обертати в унiатiв!.. Мене цiкавлять лише грошi й скарби.

– Щодо цього хай пан заспокоїться, – поблажливо усмiхнувся Голембицький. – Я доручаю пановi вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначеї та ключницi, усiх старих вiдьом… Отже, ось мiй наказ: усе, що тiльки знайдете цiнного в скринях i келiях черниць, тягнiть сюди… Срiбнi лампади, ставники, посуд, ризи з iкон – усе сюди! Розшук пеньондз' i всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру… Помiчницею при допитi може бути ще черничка Євлалiя, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла…

Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в церкву найкращi вина, меди й ратафiї, а з комор усе їстiвне…

Жовнiри кинулися виконувати наказ – хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келiях для шляхти й красти для себе; у церквi залишилися тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi почали здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо.

До церкви ввели нарештi й молодих черниць. Попереду їх з блiдим обличчям i палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.

– Що це? Черничка в свiтському одязi? – здивовано вигукнув вiн, не одриваючи очей вiд гарного, сповненого благородства обличчя дiвчини й стрункого її стану. – Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона менi не могла послати.

– Та й гарна ж достобiса! Га! – товаришi пiдтримали пана Фелiкса, милуючись Дариною.

– Хто ти, красуне? – спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до її пiдборiддя свою замазану кров'ю руку.

– Я росiйська пiддана, – вiдсахнулась од нахаби Дарина. – Донька генерального обозного з Києва, i прошу пана, в iм'я лицарської доблестi, поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних сестер моїх по народностi й по вiрi.

– Ага! Он ти хто! – пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. – Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i зiтруть на порох схизму… Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються! Канчукiв!

Троє жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.

– Зупини, пане, катiв! – пiдвищила Дарина голос. – Ти свавiллям i розбоєм губиш свою вiтчизну… Пiд Києвом стоїть п'ятдесят тисяч грiзного вiйська… Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привiд, як не ця нечувана наруга, – вказала дiвчина рукою на зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, – який кращий привiд, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не образливi проти могутньої монархiї слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська, – а ви їх бешкетами накличете, – то шляхта на вiки вiчнi попрощається iз своєю волею i долею!

Смiлива мова дочки обозного справила враження.

Її слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався бiльше за iнших, не хотiв цього показати…

– Ще смiєш погрожувати? – скажено затупотiв вiн ногами. – Канчукiв!

– Геть! – крикнула панна, вихопивши кинджал. – Живою нiкому не дамся на наругу! – i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.

Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.

– Бач, гадюка! – мовив уже стриманiше довудца. – Прив'яжiть її до тiєї колони й лишiть – хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, – грайливо додав шляхетний лицар.

Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу здавалися ще блiдiшими.

– Непоганi на вроду! – Голембицький обвiв свої жертви задоволеним поглядом.

– Бiленькi, пухкенькi, – захихикав улан.

– Он у тiєї якi губки – розкiш! – безцеремонно розглядав черничок третiй, уже ожирiлий шляхтич. – А ось у цiєї оченята, наче в газелi, а носик, як виточений…

– Роздягти б їх, обшукати… – запропонував хтось.

– Якщо це не збентежить його велебну мосць, – ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

– Не соромтеся, панове, – вiдповiв той, опустивши скромно очi, – справа вiйськова… безпека того вимагає…

– Так, велебний отче, справдi так, – загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри.

– В такому разi, роздягти їх! – потираючи руки, наказав довудца.

– На бога! Згляньтеся! – з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата.

– Не застудитесь! – заспокоював їх опасистий шляхтич. – Нiч тепла.

– I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, – зауважив довудца.

– Краще вбийте! – голосили чернички.

– Роздягти! – сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.