Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 45 страниц)

Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.

Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi – їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.

Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.

Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.

Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.

Таким чином, об'їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.

За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав їхнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня.

Тiльки Сара зовсiм не боялася, а навпаки – жадала такої зустрiчi, сподiваючись за допомогою хлопiв або гайдамакiв вирватись од своїх мучителiв i дiстатися в Малу Лисянку, до Прiсi й отця Хоми.

Вiз котився повiльно, усi сидiли мовчки, поринувши в свої роздуми. Вiдчувши байдужiсть фурмана, конi пiшли ступою.

Вiз з'їхав з дороги i, наскочивши на камiнь, замалим не перекинувся. Усi переполошились.

– В'є, в'є! – закричав Гершко i, натягнувши вiжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Конi повернули назад, i вiз знову покотився вузькою дорогою.

– Ребе Гершку, ребе Гершку! – повчально мовила Рухля. – Скiльки разiв я казала тобi, щоб ти не кричав "в'є"; коли б тут був хтось iз хлопiв, вiн одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.

– Ой вей, усе забуваю, вiд страху в головi все плутається!

– Не бiйся! Господь, що вивiв з пустелi батькiв наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобi ж знайомi цi мiсця!

– Знайомi, знайомi, але ж ми звернули вбiк i я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалiк має бути Кирилiвка, а в нiй шинкар знайомий – Лейба. Коли тут iще спокiйно, – голос Гершка жалiбно затремтiв, – то в нього можна буде й перепочити, i про все розпитати.

– Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь… – тут у степу нiде й сховатися.

Натяк Рухлi на можливiсть зустрiчi з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати вiжками. Вiн хотiв пiдбадьорити коней ще й своїм улюбленим "в'є-в'є", але'вчасно схаменувся i тiльки зацмокав губами.

Сара не прислухалась до розмови, але при словi "Кирилiвка" вiдразу насторожилася.

Це слово було їй добре знайоме – кiлька разiв вона туди їздила з батьком у гостi до старого Лейби i дорогу вiд Кирилiвки до Малої Лисянки знайшла б i зараз; якщо виявиться, що в Кирилiвцi все спокiйно i вони справдi зупиняться вiдпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти вiд батька, а вiн, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогiн за нею! Ох, коли б у Кирилiвцi все було гаразд!

Сара заломила пiд хусткою руки й застигла в безмовнiй молитвi. "Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Нi! Нi! Тiльки треба вiрити й надiятись, i, може, завтра надвечiр вона буде в Малiй Лисянцi".

Дiвчина почала озиратися на всi боки, намагаючись вiдгадати, в якому напрямi мала бути Кирилiвка. Нарештi її гострий погляд помiтив удалинi ледь помiтний пагорок, на якому чорнiли двi тоненькi рисочки.

– Батьку, батьку! – вигукнула Сара. – Прав туди, он на ту могилу!

– А ти звiдки знаєш? – Гершко з подивом i пiдозрою озирнувся на дочку.

– Я пам'ятаю, пам'ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилi ростуть двi тополi, а внизу є маленька криничка й гайок.

– Вона каже правду! – мовила Ривка Гершковi, який усе ще неприязним, пiдозрiливим поглядом дивився на Сару.

– Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам'ятає, то повертай туди! – рiшуче сказала Рухля.

Гершко знов засмикав вiжками, й конi повернули в той бiк, куди показала Сара. За пiвгодини вони добралися до могили, на котрiй, як i говорила дiвчина, росли двi тополi, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрiї з'хвтллас. я смужка зелета, серед якої очг подорожнiх почали незабаром розрiзняти й крила вiтрякiв.

– Кирилiвка, Кирилiвка! – радiсно вигукнула Сара.

Село розкинулося на рiвнинi, так що здалеку видно було тiльки вузьку смугу зеленi.

Гершко зрадiв i, жваво пiдганяючи коней, подався навпростець, щоб iще до заходу сонця приїхати в Кирилiвку.

До села зоставалося не бiльше пiвверсти, коли Гершко несподiвано зупинив коней.

– Ой вей мiр! – застогнав вiн. – Далi їхати небезпечно, здається, село горить… Он, бачте, дим стелеться… Невже гайдамаки?! – i вже хотiв круто повернути коней назад.

– Стривай, стривай! – закричала Рухля. – Треба роздивитися! – вона стала на возi, приклавши руку до очей.

– Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хiба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамакiв тут iще не було, – сказала стара, знов вмощуючись на возi. – Якби були, то витоптали б хлiба, а вони, хвалити бога, он якi колосистi!

Гершко мовчки погодився з Рухлею i погнав коней до Кирилiвки.

Незабаром в'їхали в село, i вiз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожнiх постало страхiтливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сидiли вже мертвi ляхи.

Тут же поряд, у калюжах кровi, лежали купи порубаних тiл, серед яких можна було розпiзнати i хлопiв, i ляхiв, i євреїв. Собаки шматували теплi ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони пiдводили скривавленi морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.

Вiд хат, що оточували майдан, тепер зосталися тiльки купи попелу, який густо курiв, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. За-ндяки безвiтрянiй погодi пожежа не перекинулася далi.

Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсiм недавно: Сара навiть виразно чула чийсь тихий стогiн, який долiтав iз купи спотворених тiл. Вiд їдкого запаху теплої кровi в дiвчини запаморочилась голова.

У цей час два пси, вчепившись в один шматок м'яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам'янiлого вiд жаху Гершка; вiн здригнувся й з усiєї сили вдарив вiжками по конях. Та вони не побiгли, а пiшли ступою i бiля корчми, що стояла край села, зупинились.

Лейбина корчма, в якiй подорожнi сподiвалися вiдпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вiкна й дверi були зiрванi з петель i валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею i потрощеними меблями.

Сам же Лейба з почорнiлим обличчям i настовбурченими пейсами висiв униз головою на воротях свого двору.

Конi стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже нiщо не примусило б їх рушити з мiсця, та, правда, нiхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко i його супутницi теж немов скам'янiли.

Тим часом погожий лiтнiй вечiр спускався i над цим зруйнованим гнiздом, розливаючи довкола тиху задуму й нiжну прохолоду.

Зацiпенiння, що охопило подорожнiх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.

Першим опам'ятався Гершко.

– Що робити? – прошепотiв вiн, обертаючись до своїх супутниць. – Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.

– Залишатися тут! – вирiшила Рухля.

– Тут?.. Ой вей!! – Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.

– Тут! – повторила Рухля. – Конi зараз не потягнуть воза, поглянь – вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрiм цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться… А завтра вранцi можна буде роздивитись i вирiшити, куди їхати.

Останнiх слiв Рухлi Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось i помертвiло, очi зупинились i набрали якогось божевiльного виразу.

– Ребе Гершку! Що з тобою? – разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись iз своїх мiсць.

Гершко хотiв щось вiдповiсти, але губи його безгучно заворушилися, i вiн, обернувшись у той бiк, куди, певно, пiшли гайдамаки, показав лише пальцем у далечiнь. Усi занiмiли. Вдалинi не було видно нiчого, але загострений жахом слух жiнок одразу розрiзнив далекий кiнський тупiт.

– Iдуть! – жваво промовила Сара.

– В'є, в'є! – закричав Гершко i в розпачi засмикав вiжками, але конi стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з мiсця.

– Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! – зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.

В одну мить усi зiскочили з воза.

– Тихше! – просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку i Гершка. – Занапастити всiх хочете? Рятуватися треба!

Та Гершко тiльки тремтiв i дивився на неї божевiльними очима, а Ривка голосила й здiймала руки до неба. Тодi Рухля почала командувати, хоч її голос зривався вiд страху:

– Постав воза пiд повiтку, коней випряжи й пусти, потiм спiймаємо… Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, якi порозбiгалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цiй корчмi, – сюди нiхто не загляне!

Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливiстю заходилися допомагати Герш-ковi, у якого з переляку так тремтiли руки, що вiн, незважаючи на всi зусилля, нiчого не мiг зробити.

Тим часом тупiт чувся ближче й ближче.

– Швидше, швидше! – пiдганяла Рухля.

Нарештi коней сяк-так розпрягли, й вони, вiдчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленiв довкола.

– За мною, сюди! – крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й iншi.

Забiгши в сiни, вони одразу ж ускочили до великої свiтлицi, але там не знайшлося нiякої схованки. Скрiзь було видно слiди несамовитої лютi гайдамакiв: потрощенi меблi, побитий посуд… На пiдлозi стояли калюжi горiлки й пива.

Рухля метнулась у пекарню, сподiваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навiть пiч була розвалена… А тупiт тим часом уже лунав майже бiля самих ворiт. Переляканi до смертi, не знаючи, що робити, подорожнi знову кинулися в сiни; нараз Рухля помiтила драбину, що вела на горище.

– За мною нагору! – крикнула вона й з незвичайною для її рокiв швидкiстю полiзла по крутiй драбинi. За нею – Гершко й Ривка.

Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дiвчина лишилася внизу одна – безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрiчi з гайдамаками. Тепер їй навiть не спадало на думку скористатися з своєї волi й утекти вiд батька: тiкати – означало кинутися назустрiч смертi; треба рятуватися, ховатись, але куди?

Лiзти на драбину, грюкати й кричати, щоб вiдчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупiт наближався.

У розпачi, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, i раптом їй впала в око розвалена пiч з широким i глибоким пiдпiччям, звiдки виглядала солома й трiски.

Довго не розмiрковуючи, дiвчина залiзла в пiдпiччя й зарилася в солому.

Вершники, не зупинившись бiля корчми, з гучним тупотiнням промчали далi, та тiльки-но Сара хотiла вилiзти з своєї схованки, як тупiт знову посилився… Ось вiн уже зовсiм близько… I нараз припинився бiля самiсiньких ворiт. Через якусь мить дiвчина почула, як хтось сильно рвонув сiнешнi дверi.

Серце в неї завмерло.

– Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стiни й дах залишилися, а нам бiльше нiчого й не треба! Сiдаймо на цих барилах.

– То й сiдаймо! – вiдповiв другий гблос, i Сара почула, як хтось важко сiв. – Ну, Максиме, як справи? – провадив той самий голос.

– Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про нашi справи! – вiдповiв той, кого товариш назвав Максимом.

– I чую, i бачу, – сказав сотник. – Тiльки достеменно не знаю, бо звiстки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамакiв виростає сотня, iз сотнi – тисяча. Скiльки зiбралося, друже, справжнього вiйська?

– Справжнього вiйська з гайдамакiв, козакiв i запорожцiв сорок тисяч, а в запасi весь народ український.

– Гаразд! Такого вiйська вже давно не бачила Україна… Що думаєте робити далi, полковнику?

– Вiдвоювати свою вiтчизну. Київщина уже вся наша!

– Уся, та не зовсiм!

– Правда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i її, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Київщинi, а далi вся Україна, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непокоїть: все-таки двi тисячi вiйська… та ще козацького, надiйного… Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче.

Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло:

– Гм… ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що?

– Тодi? Тодi поставимо тут своїх сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Україну на Польщу, до самої Варшави.

– Ех, Максиме, Максиме! – сотник важко зiтхнув. – Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв немає вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiннє листя вiд пориву бурi, – але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити її. Пам'ятай, Максиме, король польський – ставленик росiйської царицi.

– Знаю, знаю… А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи знаєш ти, пане Гонто?

Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом:

– Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тiльки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас!

– Що?

– Вибiр упав на нас; ми дзвонимо вiдхiдну старiй Польщi. Найстрашнiший сусiд її, Росiя, вiддає на наш суд всю землю польську.

– Що ти кажеш? – вигукнув сотник. – Звiдки тобi вiдомо це?

– Ось звiдки! Читай сам!

Сара почула шелестiння паперу. Якийсь час тривала мовчанка… Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого – дiвчина запам'ятала – звали Гонтою.

– Хто тобi дав цей папiр? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?

– Його дав менi превелебний отець iгумен мотронинський! – урочисто вiдповiв полковник. – Йому вручили грамоту, коли вiн був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому вiйську з'явилися тисячi запорожцiв, а хiба випустили б їх, якби наше повстання'не було на руку Росiї!

– Так, так, – схвильовано вiдповiв сотник.

Сара почула грюкiт вiдсунутого барила й енергiйнi кроки – один iз спiврозмовникiв ходив по кiмнатi. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:

– Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас i при подiлi здобичi нам вiддадуть кращий кусень Польщi? Ех, Максиме, Максиме…

– Ти гадаєш, це пустi обiцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурнi. Навчили нас добрi друзi розуму. Сядь, брате, i послухай, що переказав орел наш бiлозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розiбрати, про що вiн говорив; до неї долiтали лише окремi слова: "Туреччина… вiйна… бiльше волi… поповнити реєстри… кошовий… Запорожжя… обидва береги Днiпра…" Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дiвчина не могла зрозумiти тих слiв.

Полковник говорив довго й палко Його мову iнодi переривали тiльки захопленi вигуки спiвбесiдника.

– Ну, друже, все одно, – пролунав нарештi рiшучий голос сотника, – чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всiм – ось вам моя рука: Iван Гонта у важкий час не залишить вiтчизни. Ось вам моя рука, i серце, i шабля, а разом з нею i шаблi всiх уманських надвiрних козакiв. Ми всi ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од братiв. Пан або пропав – усе одно! Змучилася душа в неволi. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч i смерть! Коли не захоче господь дати Українi долi, то хоч не вкриє соромом нас, її дiтей!

– Я так i знав, я вiрив у тебе, друже! – вигукнув полковник, i Сара почула звук мiцних козацьких поцiлункiв,

– Стягай же всi загони пiд Умань! – заговорив знову сотник. – Ви її вiзьмете без бою, а там – там уже вирiшимо, куди i як рушати далi. Ходiмо ж, чого нам сидiти тут поночi, адже тепер не страшно розмовляти i в полi. Але до часу, брате Максиме, про це – нiчичирк… Розумiєш?

– Не турбуйся!

Сара почула, як козаки пiдвелись i, грюкнувши дверима, вийшли у двiр.

Через кiлька хвилин пролунав кiнський тупiт i невдовзi завмер удалинi.

Якийсь час Сара ще сидiла в своїй засiдцi, потiм розгребла солому i обережно вилiзла з-пiд печi

Вiд задухи й тч радiсного хвилювання серце дiвчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печi. "Господь почув її молитву i в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок. Тепер козаки зберуть в Умань усi загони, i. якщо тiльки їй вдасться щасливо добрэтися до того мiста, вона нарештi зустрiнеться з Петром!"

У цей час почувся боязкий шепiт Рухлi:

– Саро, дитино моя, де ти?

– Тут! Тут! – радiсно вигукнула дiвчина. – Виходьте, не бiйтеся, гайдамакiв уже немає.

XXI

Напад на переодягнену Дарину за ворiтьми Лебединського монастиря був такий несподiваний i блискавичний, що вона не встигла отямитись, як вiдчула, що мiцнi руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невiдомо куди, – кричати було марно, чинити опiр неможливо… Дiвчина задихалася в киреї i почувала, що це прийшла її остання година.

– Нащо нам тарганити цього ляшка? – почула Дарина крiзь шум в ушах чийсь грубий голос.

– А що? Вiн не важкий, – вiдповiв другий голос м'якшого баритонального тембру.

– Та на якого бiса? – рикнув бас. – Прикiнчити – й квит!

– An справдi, – мовив баритон i зупинився. Дарину не вельми делiкатно кинули на землю.

– Тiльки ось що, – пiсля деякої паузи заговорив баритон знову. – Прикiнчити завжди встигнемо, а нам язик потрiбний… Поляки, як видно з усього, вже у монастирi, то треба розпитати, скiльки їх, що i як?..

– Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо двi пасiв вирiжемо… У мене, до речi, є для присипки й рiжок з табакою, i дрiбна сiль…

– Нi, лiпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, – вiдказав баритон. – Вiн сам любить допитувати… та й хвилина гаряча, треба поспiшати!

– Гайда! – гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги i швидко понесли, мов куль соломи.

Пiд час короткої зупинки вона все ж устигла вiдгорнути трохи кирею, дихати стало легше… У головi в дiвчини зринали й плуталися неяснi думки й фатальнi запитання: хто схопив її – свої чи поляки? Коли поляки – вона загинула… Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи… а втiм, хто його знає? Але якщо диякон – то свої… Вiд цiєї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дiвчина знову похолола вiд страху…

А її все несли й несли.

"А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? – знову постало перед дiвчиною запитання. – I як до цього поставиться свавiльна, зачерствiла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Нi, нiзащо в свiтi!"

У цей час тi, що несли її, зупинились i спустили свою ношу на землю.

– Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? – прохрипiв бас.

– А що, Петре, роздобули язика? – спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки – ватажок загону.

– Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, – вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину.

То був справдi Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.

Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь їхнє переплетене гiлля де-не-де свiтлими пляма – й пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п'ятiрнею свою бороду.

– Отрок, гм! – сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.

Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати її – такої зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi.

– Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, – почав крижаним тоном дияхон, – бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi.

– Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний!

– Що-о? – аж пiдвiвся здивований ватажок. – В лядськiй зброї i лядськiй шкурi?

– Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.

– Припустiмо… сiє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри?

– Та чим хочеш, панотче… Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому!

– Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подобає, – вагався диякон.

– Розмовляти й хреститися не штука, – пiдозрiливе мовив бас, – цього ляхи в наших краях навчилися.

– Iстинно глаголиш, – погодився диякон. – А ти ось краще прокажи нашi молитви… Знаєш?

– Аякже, – зрадiла Дарина й почала пiдряд проказувати i "Отче наш", i "Царю небесний", i "Богородицю", i "О, всепiтая мати", i "Да воскресне бог"…

Диякон зупинив її на половинi псалма Давида "Помилуй мя, боже".

– Воiстину православний, братцi! – сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. – Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпiдифора на крилас!

– От так штука! – засмiявся скрипучим смiхом старший козак. – А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, здається…

– Возбраняється, – пiдхопив диякон. – А тому, – звернувся вiн суворо до дiвчини, – оци, хто ти єси, якого звання, звiдки прибув i з якої причини помiж черничок вештаєшся?

Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б пiдтвердила правдивiсть її слiв, а на випадок чого й заступилась би…

– Я київського генерального обозного, – мало не зiрвалось у Дарини з язика – "дочка", але вона вчасно утрималась i затнулася, – генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унiї, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келiю… заманив, – поправилася Дарина, – i вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати… А тут мене твої люди й схопили…

– Так, так, – пiдтвердив Петро, – панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав.

– Велелiпно! – усмiхнувся диякон. – А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, – i вiн з такою силою стис i потер свої руки, що аж пальцi хруснули. – То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду?

– Присягаюсь Всевишнiм i моєю поневоленою вiтчизною Україною!

– Гарна присяга! – хитнув головою панотець. – Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi?

– Там, з ночi…

– А багато їх?

– Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то їх було з пiвсотнi… Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях… усiх набереться, мабуть, добра сотня.

– Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, – сказав диякон. – Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб – i дух спустять! – мiркував вiн уголос. – Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? – знову звернувся ватажок до полонянки.

– Гiрше! – вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цiєї ночi.

Її розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв отця диякона й iнших слухачiв. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!"

– Гей, до зброї! – гаркнув диякон. – На коней!

– На коней! До зброї! – луною покотилася команда по яру, i в синюватiй iмлi його посхоплювались i заметушилися людськi постатi.

– Слухай, панотче, батьку-отамане! – знову заговорив недовiрливий бас. – Що клятих панiв треба знищити всiх до одного, то це – справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велiв. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, i бог береже.

– Iстинно глаголиш… – погодився ватажок i схилив голову на знак уваги.

– Це хлоп'я, чи нехай i паненя, з усього видно, православне й письменне, – похмуро провадив бас, – та в душу до нього нiхто не залазив… на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очi, мов не знає куди подiти їх… Добре, що вiн православний, але хiба помiж православними не може бути зрадника? А що, коли вiн польський шпигун, коли вiн прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тодi?

– То на палю його! – озвалося кiлька голосiв.

– На палю! На шибеницю! На страшнi муки! – палко вигукнула Дарина. – Якщо такi недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! I шановний пан радчий має цiлковиту рацiю… в цi часи особлива обережнiсть потрiбна. А моє слово до вас таке, чеснi браття: прив'яжiть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, i коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, – вчинiть зi мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матерi благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена… Я ж пробралася! – знову обмовилась Дарина. – Усi ляхи, i пани, i жовнiри, i челядь, п'янi, як нiч, сплять непробудно… коло брами лежать двоє… А на свiтанку сон, та ще сон п'яний, особливо мiцний… Ви їх усiх перев'яжете, як баранiв, – присягаюсь усiма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на днi озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати… Зi мною робiть що хочете, але поспiшайте до монастиря i рятуйте черниць, – гарячим закликом кiнчила свою схвильовану мову Дарина.

Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до неї гайдамакiв, навiть самого скептика-баса.

– Гм! – крекнув вiн. – Добре панич сказав… козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй менi, старому!

– Спасибi за добре слово, – вклонилась Далина. – Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Україна запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi.

– Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, – сказав диякон.

– А все-таки зв'яжiть мене для певностi, – порадила дiвчина. Пропозицiю її зустрiли добродушним смiхом.

– Ну, що ж, – осмiхнувся ватажок, – вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!

– За мною, але нишком! – сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.

Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв'язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював таємничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями…

– От що хотiлось би менi знати, ясновельможний паничу, – пiсля довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. – Твоя милость сказав, що батько твiй київський обозний… генеральний, чи як… а менi велено довiдатися про дочку обозного… то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на свiтi, а й у Києвi навiть, або ж у нього не син, а дочка… чи не дочка, а син?

– Хто тебе просив довiдатися про дочку обозного? – жваво спитала дiвчина, i очi її заблищали.

– Хто? Батько наш, гетьманiв товариш…

– Чернець Найда? – не стрималася Дарина й геть вся зашарiлась; добре, що рожевий свiтанок сховав це, а то б у Петра виникла пiдозра.

– Як? Ти знаєш його iм'я? – здивувався парубок.

– А хто ж iз православних його не знає! – збуджено заговорила панна. – Лицар, орел! Його весь Київ знає. Вiн посланий самим богом для порятунку України, Всевишнiй покликав його з келiї i дав йому до рук меч замiсть патерицi! – Їй-богу, так! Що лицар, то лицар… I вiн усiх ляхiв переможе, орлом налi-татиме на їхнi замки, вже скiльки їх упало пiд його перначем!

– То велика справа вiтчизни вже почалася? – захоплено вигукнула Даринз. – Боже, почуй i моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! – I панна простягла свої зв'язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку.

– Дай боже, – сказав i Петро, скинувши шапку. – То я ось, – почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, – хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це iнший обозний, чи той, самий, твiй батько?

– Той самий, той самий, – лукаво усмiхнулася Ларина.

– А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син…

– Нi, i дочка…

– I дочка? – розгублено подивився на дiвчину Петро.

– I дочка, – кивнула вона головою.

Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутнє рiдної країни, що вона ладна була й танцювати.

– То як же воно… виходить, панич…

– Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, – жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у неї навiть з'явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: – У його ясної мосцi генерального київського обозного є й дочка, Дарина…

– Так, так… панна Дарина… i батько отаман казав: бережи її, як зiницю ока, – зрадiв Петро, що згадав iм'я.

– Ну, от i Дарина є, – задихалась од радостi панна, – i син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирi…