Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 45 страниц)

Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi й тiльки тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й подiлася, i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч i знизив тон.

– То вас тут цiла зграя! А, бунт затiваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свинi, насмiлитесь хоч писнути, то затрiщать у вас спини… Менi пан економ на вiдкуп вiддав усе село!

– Цить, поганець! – гучно крикнув Залiзняк, виступаючи з тiнi й кидаючись до ворiт. – Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п'яти.

– Ой, гевулт! Гайдамаки! – зарепетував вiн не своїм голосом i хотiв був уперiщити коня батогом, але в цей час залiзна рука Залiзнякова опустилася з такою силою йому на шию, що вiн похитнувся i впав на дно брички. Зляканий кiнь рвонувся й кинувся вбiк, але його вхопили за вуздечку двоє iз Залiзнякових супутникiв.

– Гей, хлопцi! – гукнув Залiзняк, не випускаючи з рук єврея. – Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко…

Почувши козаковi слова, єврей в одчаї засовався на днi брички.

– Змилуйтесь, ясновельможний пане, – забелькотiв тремтячим од страху голосом єврей, – я пожартував…

– Пожартував? Ось i я пожартую, – рикнув Залiзняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, – пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, – штовхнув вiн його кулаком у спину i обкрутив йому шию поясом.

– На бога, що ти робиш, сину? – скрикнув батюшка, пiдступаючи до Залiзняка й хапаючи його за руку.

– А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? – промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на потилицi в єврея свого пояса. – Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за всi тi муки, котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!

Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.

– Спинися, сину! Спинися! Схаменiться, – батюшка кинувся рятувати єврея. – Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка, наскочить економ i перевiшає усiх їх, – вiн показав на гурт селян. – Мало того, що вiн зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилує нi жiнок, нi дiтей… Зглянься, сину… схаменись!

Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.

– Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав i суд попереду, – нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвiлого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.

– Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що дарую тобi життя.

– Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! – упав єврей на колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку, що йому каже Залiзняк. – Змилуйся! Пусти тiльки живого, пожалiй моїх дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губiть! Це не я – це мiй дурний язик…

– Годi белькотiти! – тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши єврея за бороду, пiдняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собi на землi опори. – Дивись на мене й запам'ятай моє обличчя, а ще краще запам'ятай, що я скажу, – карбував кожне слово Залiзняк. – Коли через тебе постраждає в цьому селi не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось iз селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам'ятай же моє слово, – трусив Залiзняк Гершка за бороду. – Пам'ятай i придивись добре до мого обличчя! Нiде ти од мене не сховаєшся: нi в Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi вух пiдслухуватимуть… i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить тебе – нi король, нi вся Рiч Посполита!

Очманiлий вiд страху, єврей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi звуки, що нагадували стогiн i схлипування, виривалися з його горла, а налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.

Залiзняк зняв з шиї Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.

– Гляди ж менi, жиде, – закiнчив вiн свою мову. – Про те, що сталося тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi й на свiт не родитися.

Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули на дно брички, потiм хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.

Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цiєю сценою.

– Що ж, панотче, – схвильовано промовив Залiзняк, – скажете, що й тепер можна терпiти? Жид погрожує i погрожує насправжки – мало руку не здiймає на священика! А ви й далi мовчатимете?

– Не мовчатимемо бiльше! – запально крикнув Петро. – Годi!

– Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? – почулися серед гурту селян глухi голоси.

– Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.

– Та як же, батьку, – звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту, – як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо, то знайдуться в Польщi добрi сусiди, якi допоможуть їй задушити нас.

– Але й ми знайдемо собi вiд них захист.

– Де?

Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:

– У Росiї!

Схвильованi розмовою й сценою з євреєм i батюшка, й титар, та й сам Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях блiда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi пiвгодини вона нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi її з застиглими слiзьми були сповненi невимовного жаху i страждання. Тримаючись за одвiрок, дiвчина вся подалася вперед i завмерла в нiмому поривi; вона жадала всiма фiбрами свого єства почути те, про що говорив Залiзняк, але не всi його слова долiтали до неї…

Раптом на вулицi почувся якийсь рух, i з-за рогу виступив гурт селян, – босi, з непокритими головами, сумнi, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою; за ними йшли, тихо плачучи, жiнки й дiти з клунками в руках. I Залiзняк, i всi, хто був у батющиному дворi, здивовано обернулися до вулицi. Процесiя, видно, посувалася саме сюди. Всi мовчки поскидали шапки.

– Небiжчик? – тихо спитав Залiзняк.

– Не розберу, – теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима. – Щось дивне, й люди не нашi.

Тим часом стогiн жiнок i плач дiтей розбудили мешканцiв села; з сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата й, здивованi несподiваною появою цiєї процесiї, юрмились на вулицi; через кiлька хвилин коло батющиного двору стояв цiлий натовп стривожених людей. Та ось переднi селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.

– Розступiться, розступiться! – почувся тихий голос. Натовп розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловiк; тiло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На смертельно блiдому обличчi старого з заплющеними очима лежав вiдбиток нiмого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.

– Що це, панове? – спитав вiн вражено. – Отець їларiон? Селяни ствердно похилили голови.

– Сконав! – з жахом прошепотiв старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Iларiона.

– Одходить, – вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.

– Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? – з болем прошепотiв отець Хома.

– Ксьондзи-базилiани одiбрали в нашого причту ругу; батюшка пiшов просити в губернатора поради й захисту… I от ляхи замучили його… – Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись у землю: – А потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що складена була на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз двадцять сiльських, а в кiнцi й церква стояла; ну, вiтер перекинув огонь на виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла й церква наша, i все наше добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок хоч панотцевi! Одходить вiн… i нема йому де голови прихилити…

Тихi жiночi схлипування перервали його слова.

Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.

– От до чого доводить ваше терпiння! – заговорив нарештi Залiзняк тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на нерухоме тiло, що лежало на марах. – I ви все ще не знаєте, на що зважитись?!

Старий священик, стоячи на колiнах бiля свого мученика-побратима, не чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба, рука лежала на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чистої вiри молитву.

Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.

– Цей мученик святий вопiє про помсту… вопiє до тих зiрок, що миготять нам з неба, нiби докоряючи… I я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, – зневажливо мовив вiн до занiмiлого натовпу, – терпiть, терпiть далi! Кращої долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з вами, й господь вас забуде, забуде!

– Нi, нi! – пролунав у цей час iстеричний жiночий крик, i Прiся кинулася до нiг Залiзняковi. – Ми не залишимо своїх храмiв… ми все, все… все життя наше вiддамо, умремо всi… з тобою разом, а не вiддамо ляхам на наругу нашої святинi! Не вiддамо!

– Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя своє вiддамо! – пролунали кругом грiзнi вигуки.

– Господь заговорив до вас устами цiєї дитини, – зворушено промовив Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив її голову до своїх грудей.

– Готуйтеся ж i чекайте, коли я скажу: "Пора!" – сказав наприкiнцi Залiзняк. Тiєї ж ночi Залiзняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з'єднатися громадою й наготувати колодiїв та списiв, бо й слiпий тепер бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних i нерiшучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого…

Селяни, збудженi словами запорожцiв, пiдбадьорились, в очах у них заблищала вiдвага, щоправда, їх, непiдготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довiдається про напад на Гершка, – а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.

– Ось що, друзi, – сказав, вiд'їжджаючи, Залiзняк, – якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навiдається в

Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже покажуть, куди далi йти. Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати з своїх гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.

Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залiзняка й покладали на нього велику надiю. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане мiсце для переговорiв, бо розбiйницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залiзняк схвалив його намiр i сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому окошиться злiсть ляхiв.

Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що нiкуди не пiде вiд храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря, а не зганьбить себе втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв i селян, вiн лишився не похитним.

Нарештi прийшов час їхати; Залiзняк прощався з усiма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим як сiдати на коня, став шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу, схована тiнню осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так енергiйно перед старшими, а особливо перед Залiзняком, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника їхнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала.

– Де ж та дiвчина, що своїм палким словом осяяла нашi темнi душi? – спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима.

У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до неї, сказав:

– Вийди лишень: тебе шукають.

Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до неї i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову.

– Спасибi тобi, голубко моя, за твоє палке слово, – урочисто сказав Залiзняк, – в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, – вiн зняв iз своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, – iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. – I, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дiвчини, Залiзняк притиснув її до своїх могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз своїми товаришами в срiблисту млу…

Усi кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по її зблiдлому личку…

V

Сара була вже дома, коли пара їхнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, – вiн не застав її вдома й помчав до батюшки, – а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi її й стогнав.

– Що з вами, тату? – кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися.

Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: "гайдамаки", "повiсив" i "ге-шторбен"'.

Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи дверi… гайдамаки!" Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном.

– Слухай, Саро, – почав вiн урочисто, – i хай кожне слово моє змiєм Мойсея вповзе в твоє серце й зцiлить його вiд чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжнiй, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой – гiрший за собаку!

– Але мiж ними є добрi й чеснi люди, – тихо мовила Сара.

– Вей з мiр!2 – скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. – Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повiсили твого батька… так, так, так – у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбiйникiв заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх твоїх приятелiв викажу пановi губернатору!

Пiсля цiєї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось євреїв, – але на нiч майже завжди повертався додому.

Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю…

Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, бiля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серцi в якийсь спiвучий звук, що тяг її з цiєї душної тюрми, вiд цього змiїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне свiтло, на широчiнь, де ласкою всмiхалися уста, де любов'ю свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її головi роїлися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди… Але вони, бiдолашнi, такi слабкi й безсилi: вона б принесла їм новi муки, новi напастi, та й годi!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тiльки визволить її вiд насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там дiється пiд тополями?!

Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi її стали ще чорнiшi й бiльшi… Вдень, у метушнi й клопотi, їй було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим покоєм i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. Єдине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi… Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися:

– Господи! Та цей же голос я знаю, – скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. – Так, так… то спiває Прiся… вона хоче подати менi звiсточку… Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут?

Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала.

– Дай менi води! – гукнула Сара їй крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула:

– Завтра сюди!

Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напоїти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував її таким дорогим напоєм.

Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi її маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив своє: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла.

Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька.

– Сюди, сюди! Я тут! – гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть.

Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна.

– Ти? Прiся? – схвильовано спитала Сара.

– Я, я! – вiдповiв їй пошепки знайомий, дорогий голос.

– Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого немає…

Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю:

– Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свiй…

– О боже! – зiтхнула Сара, наче простогнала. – Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз…

– То чого ж ти не навiдаєшся? Боїшся?

– Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi… Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! – протягла Сара спiвуче. – Заборонив менi й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.

– Серце моє чуло, – промовила Прiся, – що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру… Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно!

– Розкажи ж менi про всiх… Як живуть, що думають, чого ждуть? – квапливо питала Сара.

– Брат мiй їздив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiшає всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, i тебе захистимо… Петро тiльки скучає… туга його сушить… а журиться вiн усе за тобою…

– Ой вей! – скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми.

– Ти плачеш! – здивувалася Прiся.

– Од щастя й од горя, – заговорила єврейка швидко. – Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твiй тато й панотець?

– Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця їларiона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалiчили…

Цiєї митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс.

– Чи не батько? – сполошилася Сара. – Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете – переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна… Отодi й з братом пiдбiжи… хоч на хвилину!

– Гаразд, прощавай!

– Усiм, усiм вклонися! – уже вслiд гукнула, ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило її й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх.

Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що має для неї важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в неї одразу впало серце.

– Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не зламає, навiть сама смерть, – почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. – Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на своєму; але тепер – край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!

Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах її ледве помiтну глузливу усмiшку.

– Я продав корчму, – провадив далi Гершко, – i поладнав усi свої справи… Лишається тiльки скласти речi – й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла.

– Так от, на тому тижнi ми виїжджаємо в Умань, там буде й весiлля, – це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато євреїв – i сусiдiв, i рабинiв, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати… Смерть! – просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.

"Проти гоїв замишляється щось лихе", – раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi – то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, – а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти її друзiв.

Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з її спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити їх i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi їй спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь її дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були склеєнi з мiцних дощок, i виламати їх з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано.

У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру.

Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю своєї дочки; все це вiн сприйняв як знак її слухняностi й добровiльної, спокiйної покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.

Незабаром почали з'їжджатися й очiкуванi гостi. Останнiм приїхав у критiй колимазi уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка.

Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi її руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало їй у душу.

Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до нього й попросила дозволу пiти до своєї кiмнати й лягти, бо вiд кухонного чаду в неї страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було збудити.

У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники.

Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн благословення божого давньоєврейською мовою.

Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й звернувся до всiх з тихим запитанням:

– До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн житейської хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючої бурi досяг i мого слуху. Повiдайте, що вiдбувається навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi хмари?

Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго скрученими пейсами.

– Ой рабi премудрий, – почав вiн високим фальцетом, – хмари вже не пiдiймаються, а насунулись i закрили око Єгови… Вельможнi пани та п'яне лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й грабувати кого попало – хлопа, єврея, а то й свого брата, – i одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi… фе! – i говорити євреєвi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше їй, цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом тiльки хизувалися, – нехай би й шматували їхню Рiч Посполиту, то їм було однаково, аби тiльки їхнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що дiється! З'їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками – i все це збiговисько треба годувати й поїти… Ну, вони й нишпорять по мiстечках, по селах, усiх грабують, палять… i передусiм нашого брата… Ох, плаче Iзраїль, як на рiках вавiлонських!

– Боже! Коли ж вичерпається фiал гнiву твого? – зойкнув цадик i похилив голову.

– Цурес! Цурес! – обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.

– Що вони ще надумали! – заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. – Знову за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають – та де там оддають! – канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв; з нас деруть зразу чистi дукати – ой вей – золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей – вiн зараз до шаблi й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!

– Тож-то й бiда, – обiзвався Гершко, – що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не перевiшають…

Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих гоїв, який би то був золотий гешефт!

– Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! – пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками.

– Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву Єгови на свої голови! – пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. – Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороняє євреєвi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку їхнього храму в спеку!

– О, висока твоя мудрiсть! – вигукнув чорний кощавий єврей. – Не нам вимiряти глибину її!

Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.

Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.

Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця.

Нараз серед цiєї напруженої тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.

Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.

З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у неї всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла падає звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлює проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в своїй комiрчинi – розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, – i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди… А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали… Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима: