Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 45 страниц)

XIV

До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвiйовича Воєйкова раз у раз пiд'їжджали важкi ридвани, запряженi цугом, новомоднi берлiнськi коляски та рiзнi каруци. З екiпажiв, пiдтримуванi слугами, виходили вельможнi гостi. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боцi вулицi, мелькали напудренi перуки, оксамитовi французькi каптани, пошитi в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрiчки, зiрки, позолоченi шаблi, жiночi високi зачiски, штофовi сукнi з низько вирiзаними лiфами й червонi черевички на дуже високих каблуках.

Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з'являлися козацькi жупани, високi кораблики, оздобленi коштовним камiнням, дорогi байбараки й спенсери, а також старопольськi кунтушi.

Iз зовнiшнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрiзноманiтнiше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постiйно стикалися три елементи: великоруський, малоруський i польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промiтна людина, яка не прогавила б своєчасно повiдомити кому слiд про те, що затiвають ляхи, як дивиться на ту чи iншу справу малоросiйська старшина, що дiється на Запорожжi i тому подiбне.

У своєму наказi, виданому росiйським чиновникам, котрих посилали в Малоросiю, Катерина велiла їм дбати про зближення малоросiян з великоросiянами, а також стежити за поведiнкою тамтешньої старшини, певна рiч, непомiтно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросiян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, якi управляли краєм, рекомендувалося бути у всякому дiлi обережними.

Нiхто не мiг лiпше виконати волю царицi, нiж київський генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков; хитрий i спритний вельможа, випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди вiтер вiє, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхiвку, Воєйков добре знав, хто чим дихає i кого до якої партiї можна вiднести. Ось чому з київського обрiю iнодi безпричинно зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору незначнi й навiть нiкчемнi особи.

Розкiшний губернаторський палац, важкої й пишної архiтектури, з колонами й левами бiля пiд'їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстiж розчиненi дверi, з лакеями, що стояли бiля входу в дорогих лiвреях i перуках, здавалося, зустрiчали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер i генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою рiзницею, ледь помiтною для стороннього ока.

Вiд входу до першої зали палацу вели короткi, але широкi сходи, застеленi розкiшним килимом; обабiч сходiв горiли важкi бронзовi канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гостi, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним i привiтним; та коли хто помiчав пронизливий, бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих брiв i немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсiм не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тiло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андрiївська стрiчка. У бiлiй випещенiй руцi, оздобленiй дiамантовими перснями i облямованiй щонайтоншими пуан д'еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом царицi; бавлячись табакеркою, вiн пiдтримував невимушену конверсацiю з вельможами i водночас робив належну атенцiю новоприбулим особам.

Тим часом гостi уже заповнили ряд залитих яскравим свiтлом залiв, обставлених позолоченими меблями; у всiх кiмнатах стояв жвавий гомiн. Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з блискучими офiцерами нещодавно прибулих до Києва полкiв. Офiцери наввипередки розважали панянок, розповiдаючи їм останнi петербурзькi новини: говорили про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi романси, якi останнiм часом вийшли в Петербурзi, серед них називали наймоднiшi – "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады" та iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзi, i про нову ворожку, яка володiє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти "любов без надiї". Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при дворi мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi.

Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд стiнами зали, гомонiли бiльше про господарськi справи, переказували мiсцевi плiтки, причому з жахом розповiдали про те, що цариця прищепила собi й наслiдниковi вiспу i що у Францiї ченцi розп'яли якусь дiвицю, що вона два днi висiла розп'ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли, рани її вмить загоїлися. У вiдокремленiй вiд танцювальних зал вiтальнi були розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й лiтнi сановники, а втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих запеклих картярiв; грали в костi й в карти, в рiзнi iгри: в лямур, фараона, рокамболь i вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти, про намiри Францiї й Австрiї, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово "iмператорська" при титулi величнiсть i на запитання, чому це сталося, вiдповiли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дiзнавшись про це, сказала: "Супроти ж правил мови росiйської не приймати грамот без належної титулатури" i що вiдтодi росiйське посольство перестало приймати французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дiї князя Рєпнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на всi боки, щоб не почув хтось iз полякiв. Натякали на можливiсть вiйни… Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з'явилися в Парижi, про самозванцiв, що об'явилися на окраїнах, i про змiну настроїв "там", про помiтне пiдвищення нових осiб.

Тим часом до пiд'їзду генерал-губернаторського палацу хвацько пiдкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок i, широко вiдчинивши дверцi ридвана, висадив звiдти пана генерального обозного, а слiдом за ним i панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Даринi був дорогий кунтуш iз рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; свiтло-зелена шовкова спiдниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Нiжну шию панни прикрашали разки коштовних перлiв, топазiв, гранатiв i рожевих коралiв… Попелясте пишне волосся її було заплетене в двi коси, i коси цi без будь-яких прикрас спадали по спинi аж до колiн. Незважаючи на те, що на обличчi дiвчини не було нi бiлил, нi рум'ян, його нiжна бiлiсть вражала. Дарина пiднялася сходами слiдом за батьком.

Уздрiвши обозного, Воєйков ступив крок уперед i якомога привiтнiше мовив:

– А, пан генеральний, приїхав, не забув… А я вже й не сподiвався бачити в себе твою милость… Казали, вiдлучався ти кудись…

– На прощу їздив у Мотронинський монастир… Донька впросила… Клопочеться справами благочестя нашого! – вiдповiв обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: "Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав". – Одначе, думаючи про спасения душi своєї, я не забував i про приемну для мене еквiтенцiю i спiшив повернутися до щасливого для мене дня.

– Вельми приємно, пане генеральний, бачити таку щиру до моєї особи пошану, – мовив, приязно посмiхаючись, Воєйков i, вклонившись Даринi, додав: – Та ще приємнiше менi бачити в себе Дочку твою, яка, кажуть усi, дуже розумна, обдарована й вiдзначається iншими приємними якостями.

– Не вiрте чуткам, ясновельможний пане, – вiдповiла дiвчина, – бо поголос завжди вихваляє тих, хто цього не вартий.

– О нi, цього разу поголос iще довiв своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбiйники, сирiч гайдамаки, сум'яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусi ростуть, що дворянство польське, як доповiдають нам, змушене у вiйська шукати захисту!

При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарiлась.

– Нам з татусем не було чого боятися, – вiдповiла вона з легким тремтiнням у голосi, – бо гайдамаки своїх не чiпають, та й взагалi нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя!

По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, i тут же воно розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi.

– Он як! – мовив вiн. – Вельми радий чути вiд вас, панно, такi слова: досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за розбiйникiв i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою думку, одержавши про них iстиннi вiдомостi.

– Дочка, через свою природну доброзичливiсть i презумпцiю… – хотiв був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його i, пiднявши палець угору, мовив урочисто:

– Речено бисть у святому письмi: "Господь умудряє младенцiв…" їм краще видно. Але, – провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон на легкий, свiтський, – тiшу себе надiєю, що вiднинi, панно, ви будете окрасою наших свят.

– Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами моїми старiсть…

– Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не один приємний променад, – лукаво пiдморгнув обозному Воєйков. – А втiм, я сподiваюся, що чарiвна панна знайде собi скоро й вiрнiшу опору. Амур полонив уже серця багатьох iз нашої армiї, людей поважних i сановних, i менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i коли їм пощастить скорити серця чарiвних українок, то й Гiменей iз його ланцюгами не примусить себе чекати.

Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й вiдiйшов з Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули.

У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся, щоб Воєйков iз її слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв "вони своїх не чiпають" не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нiчим не виявив i почав невимушене розмовляти з офiцером росiйської армiї, що пiдiйшов до нього.

Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, їй було не до того; дивна тривога й неспокiй охопили дiвчину. Настiйлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначнi слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора – все це, разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину.

"Невже жених? – знову й знову поверталася вона до цiєї думки, обводячи тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. – Цiлком можливо. Її шлюб з кимось iз великоросiйських вельмож мiг би назавжди змiцнити становище батька й пiднести його в очах правителiв України й росiйського двору".

Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма.

Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили її серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли їм почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до неї iнакше – незабаром Дарину та її батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Київ. Дiвчина неуважно вiдповiдала на їхнi запитання, коли раптом увагу її привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв.

– А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? – з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому.

При словi "кошовий отаман" Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась.

– Приїхав богу помолитися i найприємнiшим обов'язком вважав передусiм з'явитися до вашої ясновельможної милостi з привiтом i поклоном.

– Радий, радий бачити. Повеселимося разом… А може, одвик?

– Вiд веселощiв, правда…

– Звикнути не важко буде… Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився.

– Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшої монархинi нашої усiх бусурман, – вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, – i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними їй невiрами, то й тодi я просив би її милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв.

– Одначе, – лукаво усмiхнувся Воєйков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, – ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв.

– Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудрої царицi нашої кожен себе щасливим i задоволеним вважає, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають.

– А вiд лиха? – тонко усмiхнувся Воєйков.

– Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшої царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiваємося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха немає для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань.

– Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову засяє на банях святої Софiї.

– Об тiм i ми господа щиро й повсякчас благаємо!

– Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! – багатозначно закiнчив Воєйков. – А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам.

Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi покої свого палацу. До них приєдналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйської.

Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Воєйков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн якої стояли м'якi канапи, i запросив своїх супутникiв сiсти.

Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссiєю, неприязнi стосунки Австрiї i Францiї i деякi ускладнення на пiвднi й сходi.

Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi.

Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав Європи.

Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед своїми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз своїми гiстьми.

Побачивши козака, який так несподiвано з'явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу.

– Хто це? – звернувся хтось до генерал-губернатора.

– Якийсь посланець! – вiдповiв Воєйков. – Треба. гадати, невiдкладна справа.

– Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, – шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним.

Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Воєйкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом:

– Вiд його милостi ясної в бозi преосвященного єпископа переяславського й бориспiльського.

Воєйков розiрвав пакет i почав читати листа; з перших же рядкiв на обличчi його з'явився вираз погано прихованого невдоволення.

– Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сiє послання поганих звiсток – наступу ворогiв, бунтiв, заворушень? – сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука.

– О нi, – з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. – Преосвященний владика просить нас про внесення в губернськi книги копiй з грамот i привiлеїв королiв польських про воль-ностi благочестя, а також копiї з грамоти нинi царствуючого короля, якою грамоти попереднiх королiв конфiрмованi, та копiї з рескрипту її iмператорської величностi вiд його королiвської величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звичаїв i обрядiв православної греко-росiйської церкви, правобережному руському народовi виданого, а також копiї окремого мирного трактату, укладеного Росiєю з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної схiдної церкви, щоб київська губернська канцелярiя всi копiї сих грамот в книги губернської канцелярiї вписала й видала урядовi виписки з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима.

– I нащо се преосвященному владицi знадобилося, не розумiю… понеже оригiнал мирного трактату iснує i як росiйськi, так i польськi державнi чини знають про нього.

– Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони й пояснювальнi листи для неухильного виконання їх, – промовив прибулий з листом єпископа сотник, – розорителi миру, римляни й унiати, хоча й добре обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою Росiйською й Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають їх.

– Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький iз своїм поплiчником роблять наїзди на православний люд, де тiльки кого спiймають – по-звiрячому б'ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють усiх пiд унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву чинять нестерпнi образи, кривди, грабунки, смертельнi побої, впень знищити православний народ хочуть, – пролунали голоси малоросiйської старшини.

Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко вiдсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобiт.

– Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого народу й священства? – здивовано й неприязно знову спитав полковник. Воєйков розвiв руками:

– Я бачу в сьому прощеннi якiсь новi кон'юнктури. Вiдаю, – його преосвященство пише менi, – що в iгумена Мельхiседека є справжнi грамоти; в такому разi, нащо йому копiї з них знадобилися i чому сiє має бути зроблене не в Коронi польськiй, а в нашiй київськiй губернськiй канцелярiї?

– Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах польських, але його превелебностi всюди рекузували вписати Їх у книги мiськi, – зауважив кошовий отаман, – а понеже вони суть єдина надiя в оборонi вiд насильства i лише сими грамотами можна гвалтiвникiв у свавiльних вчинках, якими порушується спокiй їхньої вiтчизни, викрити, то й просить отець iгумен вписати цi грамоти в книги мiськi й видати з них виписки, бо справжнi грамоти й привiлеї остерiгається показувати, щоб ляхи їх не вiдiбрали й не знищили зовсiм.

– Так, так, – схиляючи набiк голову, задумливо мовив Воєйков i потiм швидко додав: – Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я, а всi справи, як свої п'ять пальцiв, знаєш…

– Що тут дивного, вельможний пане, ординанси iмператорськi вказують менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися i в гайдамацтвi участi не брали… отож i належиться менi про все, що в областях дiється, знати, – спокiйно вiдповiв кошовий.

По обличчю Воєйкова майнула ледь помiтна усмiшка.

"Ох i хитрий же ти, старий хохол, – мовив вiн про себе, – але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!"

Воєйков зiтхнув i промовив уголос:

Рекузувати – вiдмовляти.

– Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, – i, звертаючись до сотника, додав: – Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання i слiзно спiвчуваю фортунi людей греко-росiйської нашої вiри, якi в Польськiй республiцi живуть. А щодо цiєї обставини, сирiч внесення в книгу тутешньої губернiї конфiрмованих вiд нинiшнього короля польського новою його грамотою привiлеїв, наданих колишнiми польськими королями, то про них менi нi рескриптами, нi указами нiколи нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу.

При цих словах Воєйкова серед малоросiйської старшини виник ледь помiтний рух.

– Одначе свавiльне вiдiбрання церков у всякого народу, що живе пiд законом, анi в якому разi апробовано' бути не може! – стримано зауважив молодий козацький полковник Iскра.

– Отець iгумен вживає резонабельних заходiв, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? – додав iнший.

– Тим паче, – пiдтримав кошовий отаман, – що, наскiльки нам вiдомо, полiтичнi резони росiйськi супроти цього не стоять, бо наймилостивiша цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх переслiдуваних за. благочестя пiд свiй захист приймає.

– А без виписок цих, – мовив сотник переяславський, – насмiлюся доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усiй землi заднiпровськiй.

– Серцем засмучений… серцем засмучений! – зiтхнув Воєйков, опускаючи голову i здiймаючи руки. – Та справи вiри надто делiкатнi, i в сiй дражливiй факцiї…

– Можуть статися новi кон'юнктури i всiлякi шкiдливi пересуди й наслiдки, – прохрипiв полковник, – а для тих, хто подає до цього привiд, може вийти лиха кон-секвенцiя…

– Справедливо й розумно, – мовив генеральний обозний, вiдсапуючи i позираючи спiдлоба, як вовк, на своїх товаришiв, – у сих справах треба дiяти з величезною обережнiстю, щоб недоречним втручанням не пiдбурити простий народ на небажане ремствування, вiд якого може постати й заворушення…

Воєйков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець, подивився на всiх таким поглядом, який нiби промовляв: "Слухайте, ось де iстина!" Потiм уголос сказав, з жалем розводячи руками:

– Тим паче, що про цi привiлеї i польське духiвництво, i шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч їм, утискують людей грецької вiри, то щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен, могли тих людей належно захистити – надiя мала. А втiм, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашої канцелярiї докладну промеморiю.

Воєйков схилив голову на знак того, що посланець вiльний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з кiмнати; слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i ще двоє з малоросiйської старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Воєйков, полковник, Калнишевський i обозний.

Якусь мить усi мовчали, потiм Воєйков звернувся до Калнишевського з напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою.

– Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдiєш – полiтичнi резони…

– Аж нiяк, – вiдказав Калнишевський, – ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi вiдчай, а вiдчай i безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи, спонукають його до бунтiв i повстань; коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того сум'яття i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то, гадаю, сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша, яко протекторша всiх народiв греко-руської вiри, допоможе їм вiд нестерпної лядської кормиги звiльнитися.

При останнiх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмiшка.

– На все свiй час, на все свiй час, пане кошовий, – промовив вiн, постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi табакерки. – Цариця сама в своєму рескриптi зволила оголосити, що всiх православних пiд свiй захист приймає; та не тiльки вона має вплив на справи польськi, але й король прусський, i австрiйська iмператриця, а тому вони не допустять такого рiшучого її втручання в справи польськi. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що цi сум'яття й безладдя в усiх станах Корони польської терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави втрутяться, i, цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, – на цьому словi Воєйков зробив помiтний притиск, – так, назавжди визволить народ православний з-пiд лядського правлiння…

– Якби господь дав! – зiтхнув Калнишевський, зводячи побожно очi до стелi. – Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко!

– А що, пане?

– Та от iз запорожцями… Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про розквартирування вiйськ росiйських на кордонах польських, якi лежать поблизу нас.

– Що? Бунт, заворушення, смути? – жваво мовив полковник, випростуючись у крiслi.

– Нi, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи нашi вторгаються, ну й чутки рiзнi з Корони польської приносять, i наших козакiв спокушають, i заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтiв i смертельних тортур римських готувалися. Досi кiш запорозький суворо карав сих баламутiв i стримував своїх козакiв, але далi, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожцiв усi полчища гайдамакiв, яко людей в науцi вiйськовiй недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть; при втручаннi ж запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цiй дражливiй факцiї я й хотiв просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. – Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришцi табакерки.

– Ох, – нарештi промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набiк, – яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити їх i вiддячити мучителям… Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську своєму на вiдкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, – пiдкреслив вiн, – був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi.

– Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не…

– На захист права й порядку державного i на випадок чого… сподiваюся, пiдтримають персональну славу її величностi, – обернувся Воєйков до полковника.

Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув.

– А втiм, – вiв далi Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, – найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мої, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже!

Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг.

Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Воєйкова, промовив:

– Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi.

– Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього.

– Охоче! – квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським.

Воєйков довго дивився їм услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника:

– Хитрий хохол…

– Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно – кого завгодно обдурять…

– Та не завжди вдається!

– А єпископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд!

– Про се вже й сiятельний князь Рєпнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цiєю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не має нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiдує сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантської, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейськi.

– Неодмiнно… Марнi мрiяння… – хрипiв полковник.

– Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгiї, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцiї, якi мали мiсце нещодавно, – до невдоволення i ремствування привело б…

– Покласти край, ваше високопревосходительство, – перебив полковник.

– Вiдхилити, – поправив його з лагiдною посмiшкою Воєйков. – Тим паче що милостива наша цариця спiвчуває дисидентам i втручається в справи Корони польської, i коли господь допоможе, – Воєйков загадково усмiхнувся, – урiвняє їх з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк.

– Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, – мовив, густо почервонiвши, полковник, – рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi.

– Що робити! – Воєйков розвiв руками. – Полiтичнi резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i думає про гетьмана… Ось навiть цей обозний, що тiльки про свої хутори помишляє, i той, либонь, у душi iнше таїть…

– Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi маєте?

– Iстиннi… Багатий, несказанно багатий, i єдина донька, бiльш нiкого… i гарна з себе.

– Це байдуже! – полковник усмiхнувся. – Казна… в походах розтрусилась…