Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 45 страниц)

XVI

Вечiрнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки Саксаганки пiд'їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєнi й одягненi в козацькi строї, обидва були високi на зрiст, мiцної статури, тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводi ще по одному нав'юченому коневi. Це свiдчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.

В'їхавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли напитися, вершники озирнулися навколо.

Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрiї своїми квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за обрiєм. Крiм цiєї срiблястої стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi квiтучого степу…

Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали гомоном цей зачарований свiт.

– Ну й простiр! – мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повнi груди розкiшне степове повiтря. – Ще наш, iще не вiдiбрали!

Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках iєродиякона Мотронинського монастиря Аркадiя та ченця Найду.

Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею своє розпашiле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.

– Ще наш, не вiдiбрали! – з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким звичаєм, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. – Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.

– Не доберуться: зуби поламають.

– Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.

– Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комiсарiвка?

– А он, дивись! – Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. – Бачиш, на самому обрiї бовванiє щось?..

– Ну, бачу…

– То це i є Савур-могила, а вiд тiєї могили вже недалеко й Комiсарiвка: ще до ночi можна дiстатися туди.

– Овва, чи не помиляєшся?

– Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i Савур-могилу запорожцi завжди в польську Україну пробираються. Не раз я мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!

– Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на пiвдень, зiб'ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне мiсце й трапили. Отже, їх нам бог на помiч прислав.

– То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.

– Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з богом!

Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньої природи.

Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою прохолодою. Серед цiєї квiтучої безлюдної рiвнини, що потонула в розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:

– Знаєш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю… А iнодi западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з їхньої вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за скарбом тiльки вдвох!

– Нi, друже! – вiдказав Найда. – Я твердо вiрю, що все написане в цiй записцi – щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що вiн знає й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу – вiн мене виручає, чи нацiлить татарин у мої груди списа – вiн закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу вiдчай – вiн посилає менi втiху… Але хто вiн, навiщо знадобилося йому моє життя? Навiщо вiн оберiгає його? Я цього не знаю.

Аркадiй обернувся до Найди.

– Та як же вiн рятував тебе? Коли?

– Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi людини… Я пам'ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi… – Найда провiв рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: – Тiєї ночi душа моя краялася на шматки, в нiй не було найменшого просвiтку… Нiч смертi, духовної смертi застилала її непрозiрною пеленою, i довкола мене чорнiла така ж сама безпробудна нiч. Я сидiв на березi Трубежу, на зеленому горбi… Кругом було тихо, мертво й безлюдно; менi здавалося, що душа моя вже вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i небо злилися пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно було й шелесту трави, тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо, не чуючи и не бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою змучену душу… Аж раптом надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо шиї обвився аркан, я хотiв скинути його, але аркан затягнувся й поволiк мене… Очi мої налилися кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть… Та ось аркан лопнув… I невидима рука зняла з моєї шиї зашморг…

– Ну, ну… Хто ж то був? – жваво мовив Аркадiй.

– Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемнiло… Коли я нарештi опам'ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний аркан i двоє мертвих татар.

– Незбагненне! – розвiв руками Аркадiй. – А куди ж подiвся той, хто врятував тебе?

– Його вже не було… Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слiд, але не знайшов… Незабаром я пiшов на Правобережну Україну в Печери, i нiхто не знав, що трапилося зi мною тiєї ночi. Аж раптом нинiшньої весни зустрiв я циганку: потворна, сива… Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну нiч. Вона прочитала в моїй душi най-потаємнiшi мої думки, навiть тi, якi я сам гнав вiд себе.

– Ну й що ж циганка напророкувала тобi?

– Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти меч на захист народу й вiри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi.

– Господь не раз сповiщав свою волю через пророчиць! – прошепотiв здивований Аркадiй. – Ну, й що ж далi?

– Тiєї ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мої чотки перетворилися на кулi, а патериця на спис.

Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.

– Се чудо, брате Iване, звершилося над тобою, – виходить, господь вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, – промовив Аркадiй. – Чого ж ти не розповiв про все це владицi?

– Навiщо менi було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хiба я думав, що це чудо воiстину звершиться?

– Однак воно звершилося!

– Владика поспiшно виїхав того ранку до Варшави.

– Шкода! Вiн би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобi, брате: якщо господь послав тобi такого незримого хранителя, значить, вiн обрав тебе для вищої мети, – не супереч: не токмо серед пастирiв, а й серед пастви шукає господь своїх обранцiв…

– О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати її.

– I ти врятуєш її! Тiльки молись i слухайся волi божої. Твiй незримий хранитель є не хто iнший, як слуга господнiй, – iз запалом провадив далi Аркадiй. – Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечої возсiяє слава церкви Христової i спасiння вiтчизни. Хай же буде благословенне iм'я господа, який сказав: "Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять розумних!"

– Амiнь! – схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. – Досi, брате Аркадiю, я не думав зрiкатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирiшив скоритися тiй волi, яка спрямовує мене на цю путь.

– I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її i вiрю тепер у наше спасiння… Але скажи, чи давно ти почав помiчати бiля себе такi таємничi знамення?

– Уже кiлька рокiв…

– Незбагненне, незбагненної – пошепки сказав Аркадiй. – Знову ж i записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю їй – усе вiщує нам удачу.

– Так, так… Тiльки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скiнчиться, – з грiшми справа пiде швидше. А згодом Залiзняк об'єднає всю Україну, грамота державної царицi в нього.

– Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика… От i я вiдлучився, залишився тiльки отець Єлпiдифор… Коли б не наскочили ляхи та унiати й…

– А брат Антонiй? Коли що скоїться, вiн одразу ж сповiстить Залiзняка або когось iз його пiдручних, а лiс наш увесь кишить гайдамаками. Нi, брате Аркадiю, треба надiятись на бога. Вiн не захоче падiння святої обителi нашої!

У такiй жвавiй розмовi подорожнi непомiтно доїхали до могили i, залишивши коней унизу, зiйшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрiєм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землi. Увесь степ курився золотисто-рожевою iмлою, рiчка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому нiжно розпливалися обриси рожевих хмарок…

– Ну, а де ж Комiсарiвка? – спитав Аркадiй у Найди, котрий мимохiть зами-лувався чудовим краєвидом.

– А он дивися туди, на пiвнiч!

Аркадiй, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямi, куди показував товариш; крiзь нiжну iмлу, що застилала степ, вдалинi блиснула тонка срiбна нитка.

– Є! – радiсно промовив вiн. – Ну, то з богом i в дорогу!

– Куди? Проти ночi? Нi, це вже ми вiдкладемо на завтра, треба дати вiдпочинок i коням!

Аркадiй погодився з Найдою. Вони зiйшли з могили, розсiдлали коней i пустили їх пастися, а самi нашвидку повечеряли, помолилися на схiд сонця i полягали бiля пiднiжжя могили на шовковистiй травi.

Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.

Аркадiй одразу ж поринув у мiцний сон, а Найда ще довго не мiг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегiв батька Днiпра…

Рано-вранцi, як тiльки благословилося на свiт, приятелi повставали, осiдлали коней i рушили в дорогу.

За годину– не бiльше – вони досягли того мiсця, де в Саксаганку впадала невелика рiчка, що протiкала в низьких, болотистих берегах.

– Ну, оце ж i вона! – трiумфуючим голосом промовив Найда й показав на рiчку.

Приятелi розташувалися на березi Саксаганки, поснiдали, вiдпочили й поїхали далi.

День минув без будь-яких пригод. Пiсля короткої ночiвлi, ледве тiльки розвиднiлося, вони знову осiдлали коней i подалися лiвим берегом рiчки. Чим ближче пiдходив час, коли, за словами записки, подорожнi повиннi були побачити кручу й на нiй дивний камiнь, тим бiльше охоплювало їх нетерпiння; Аркадiй раз у раз пiдводився на стременах i, прикриваючи очi рукою, вдивлявся в синю далину; та нiякої кручi не знаходив, хоча її можна було б помiтити здалеку, бо рiчка лелiла в низьких рiвних берегах.

Тим часом сонце перейшло вже на захiд, а скiльки око сягало – нiякого пiдвищення вздовж рiчки не було видно. Приятелi мовчки скакали з блiдими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечiнь.

Уже скiснi променi сонця простяглися через увесь степ, а кручi все ще не було.

Нарештi Аркадiй осадив змиленого коня, що важко дихав, i, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув:

– Нема!

– Постривай, може, ще зарано: нашi конi стомилися з дороги, а в записцi сказано "добрим конем".

– Де там! – перебив Аркадiй. – Конi в нас добрi, й їдемо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годi!

– Не збилися, даю голову на вiдсiч, що ця рiчечка – Суха Комiсарiвка, а ранiше вона звалася Малим Гнилим Тiкичем…

– Ех, друже! Хiба в степу мало таких могил i таких рiчечок! Нема чого втiшати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!

– Та чого ж загинуло? Адже це рiчка Саксаганка, а це Комiсарiвка – тут i сперечатися нема чого. Ну, проїдемо вгору чи вниз, не сьогоднi-завтра, а кручу все-таки знайдемо!

– А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! – з досадою вигукнув Аркадiй. – Що ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось!

– Зажди, не впадай у розпач! – вiдказав Найда. – Може, ще й завтра знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi.

– Тепер саме найдовшi днi, – iз гiркою посмiшкою перебив його Аркадiй. – Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо ми зовсiм не знаємо, куди їхати!

– Як це "не знаємо"?

– А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було їхати! Хiба мало рiчок у степу, назва яких починається на букву "С"? I Синюха, i Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини! От i роз'їжджай по їхнiх берегах!..

Вiд розсудливої мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом.

"А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати зовсiм не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку вiн тодi так легко вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква "С"; знову ж таки й притока, – чому вiн назвав її Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало є iнших рiчок, якi носять подвiйну назву, та от хоча б Жовтi Води, Сорочий Брiд i сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй Комiсарiвцi, бо пiдбирав рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн назвав, зважаючи на близькiсть Сухої Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що вiд назви рiки, берегом якої треба було їхати, вцiлiла в записцi буква "С", – ще раз сам собi повторив Найда хiд своїх мiркувань.

Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли має рацiю Аркадiй i вся ця iсторiя є не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати повстання, а вiн поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навiть iстина, вiрний шлях до якої втрачено для нього назавжди, – скiльки тодi часу згаяно марно i, можливо, непоправно!"

Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов до рiчки i, сiвши на березi, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кiлька разiв вiн розгортав таємничу записку, перечитував її i ховав за пазуху, потiм знову напружено думав, – здавалося, забувши про все на свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити. У найпохмурiшому настрої товаришi повкладалися спати. Вранцi Аркадiй запропонував знову спробувати щастя – їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цiлий день, нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив:

– Годi, їхати далi нема чого, все загинуло!

Найда нiчого не вiдказав i теж злiз з коня.

Вони розташувалися на березi рiчки; зморенi конi стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.

Мовчки, непорушне сидiли приятелi з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тишi. Нарештi Найда засунув руку за вилог жупана, дiстав звiдти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колiнах i почав читати.

Аркадiй невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помiтив цього.

Кiлька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що вiн заговорить. Але той мовчав, i Аркадiй почав сам:

– Нi, брате, як хочеш, далi блукати берегами цiєї рiчки безглуздо: туди вгору днiв п'ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, – стiльки ж. Коли ж це не на Саксаганцi, а на якiйсь iншiй рiчцi, то так можна проїздити цiлий рiк i нiчого не знайти, а справу нашого повстання прогавити.

– Хто ж каже! Не про те я думаю.

– А про що ж?

– Про те, як би дiзнатися, на котру ж рiчку вказував той, хто писав записку, i чи справдi ми збилися з дороги?

– Гм… Як же це ти додумаєшся?

– А от як! Дивись: ось те мiсце записки, яке вказує дорогу, вiд нього вцiлiли тiльки слова: "вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї".

– Ну, цього, брате, надто мало, щоб вiдшукати дорогу в степу!

– Хвалити бога, що й те є. Бачиш…

– А не сказано там, чи треба переїжджати рiчку? – перебив Аркадiй.

– Нi, не сказано. А що?

– Та от, якби сказано було… А то невiдомо. Найда допитливо глянув на Аркадiя, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрiбної нитки… Проте його запитання примусило задуматися Найду.

– А знаєш що, брате Аркадiю? – пiсля довгої мовчанки жваво й рiшуче заговорив Найда. – Ти знiчев'я спитав, а твоє запитання дуже важливе… Менi це й на думку не спало.

– Ну, ну! В чiм рiч? – стрепенувся Аркадiй i звiв на товариша очi, що спалахнули цiкавiстю.

– Ми їдемо з пiвночi на пiвдень i, наблизившись до витокiв Саксаганки, могли повернути i праворуч, i лiворуч: тобто поїхати правим берегом чи лiвим.

– Звичайно. Але ми поїхали лiвим, ближче до Днiпра… Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому…

– Цiлком вiрно. Тiльки одного ми не врахували, що в записцi не сказано, чи переїжджати рiчку, а просто: доїдеш до такої-то притоки i попрямуєш лiвим берегом вгору…

– Ну, ну! – пожвавiшав Аркадiй, вiдчуваючи, що в цих мiркуваннях, може, й справдi щось криється.

– А якщо ми їдемо лiвим берегом Саксаганки, то тутешнi притоки її течуть з боку Днiпра й до нас, отже, повернутi правим берегом…

– Стривай, стривай! – схопився на ноги Аркадiй. – Виходить, щоб пiднятися лiвим берегом притоки вгору, треба її переплисти?

– Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тiльки ти напоумив…

– Та що я… – знiтився Аркадiй. – Тiльки в записцi ж не сказано переїжджати…

– В тому-то й рiч! – радiсно вигукнув Найда. – Ми не тим берегом рiчки поїхали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то її притока була б до нас повернута лiвим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течiєю вгору.

– Саме так… Не туди поїхали… Це татари нас збили… Ну й голова ж у тебе, друже, ох i голова! – захоплювався Аркадiй, стрiпуючи своєю розкiшною чуприною. – Отже, переїдемо на той берег – та й гайда?

– Стривай, змiркуємо ще, якi на тому боцi є притоки. Щодо головної рiчки й гарду я, здається, не помилився: в цiй окрузi є ще двi рiчки, якi починаються на "С" – Синюха й Синявка, але їхнi назви короткi, а вiдсутнє мiсце в записцi велике, якраз пiдходить до слова Саксаганка, – отже, тут усе вiрно.

– Авжеж! – переконано кивнув головою Аркадiй.

– То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу немає!

– А звiдки йому взятися? – знизав плечима диякон, немовби й справдi знав уздовж i впоперек усi околицi.

– А якщо це той самий гард, то на протилежному березi, поблизу нього, має впадати в Саксаганку рiчечка, i ця рiчечка неодмiнно мусить носити подвiйну назву. Я знаю, що на тому боцi є притока Жовтоводська… її по-простому звуть Жовтi Води, – це саме тi Жовтi Води, де блаженної пам'ятi наш славний гетьман Богдан розбив ляхiв… Там i мiсцевiсть байрачна… Адже в Княжих Байраках, у гайку, i молодий Потоцький загинув.

– Друже, голубе! – Аркадiй кинувся обiймати Найду. – Та це ж i є саме те мiсце… Присягаюся пресвятою богородицею, воно, iншого й не шукай, про iнше й не думай! I за всiма прикметами воно якраз запорожцевi до вподоби…

– Я й сам так думаю… I якщо по той бiк, бiля гарду, є рiчечка й зветься вона Жовтi Води, то, анiтрохи не вагаючись, треба їхати лiвим берегом вгору, та й годi!

– То не гаймо часу. Назад до гарду! – весело гукнув отець Аркадiй.

Приятелi скочили на коней i щодуху помчали назад.

Тiльки другого дня надвечiр вони доїхали до Саксаганки, та переправитись на той бiк бiля гарду не змогли: береги були такi багнистi, що конi грузли по черево. Треба було пiднятися вгору й знайти зручне для переправи мiсце.

Їм довелося проїхати милi зо двi на пiвнiч. Трохи вiдпочивши на правому боцi Саксаганки й пiдкрiпивши свої сили скромним снiданком – таранею й хлiбом, подорожнi рушили вниз за течiєю.

Незабаром їм перетнула дорогу невелика рiчечка, що впадала в Саксаганку, але вона була така мала, що товаришi не вагаючись перебрели її й поїхали далi, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тiльки праворуч на видноколi синiли горби й могили.

– Ох, боюся тiшити себе надiєю, але щось нiби на дiло скидається, – показав на них рукою Аркадiй.

– Я й сам бачу, – вiдповiв Найда. – А он попереду мрiє щось, наче блищить: або пухнасте волоття шовкової трави срiблиться на сонцi, або iскриться вода…

I справдi, праворуч, вдалинi, ховаючись у зеленi, раз у раз щось поблискувало.

– Рiка! – вигукнув Аркадiй. – їй-богу, рiка! Ану, брате, наддай! За пiвгодини товаришi досягли невеликої рiчки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.

– Вона! Присягаюсь, – вона! – вигукнув Аркадiй. – Ну от, немов серце чує, що вона!

– Менi й самому здається! – вiдповiв Найда. – Глянь, яка в нiй каламутна вода…

– Ну, вiдпочивати тепер не час! Прямо вгору лiвим берегом! Гайда!

Товаришам дедалi частiше стали зустрiчатися урвища, камiння й скелi… Та хоч жодна iз скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадiй вилазив майже на кожну з них, сподiваючись побачити де-небудь лiс.

Найда кiлька разiв казав, що час уже дати коням вiдпочинок, та диякон нiчого не слухав i вперто їхав уперед i вперед.

Найда вже твердо вирiшив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадiя:

– Є, є!

Серце Найди здригнулося вiд радiсного передчуття, вiн пiдвiвся на стременах, свиснув на коня i в одну мить наздогнав товариша.

Аркадiй стояв пiд високою кручею, на вершинi якої стримiв великий сiрий камiнь, що справдi нагадував собою голову вепра. Трохи пiднятi краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнiсiнькою копiєю кабанячого рила з грiзно вищиреними iклами.

Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу.

– Вiн, вiн! – вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з коня й кинувся слiдом за Аркадiєм, який уже дерся на кручу.

Скоро Найда теж вибрався на неї i, притримуючись за уламки дивовижного каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув сповнений вiдчаю крик Аркадiя…

Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам'янiв од жаху: в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорнiли самi пеньки.

Хвилин з п'ять Найда стояв зацiпенiлий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарештi обернувся, машинально вилiз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.

Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута, як видно, в поривi вiдчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив:

– Усе загинуло!

– Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiркуємо.

– Що вимiркуємо? – сердито перебив його Аркадiй. – Дивись оно! – вiн показав на гайок, що лишився вiд лiсу. – I жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?

Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався.

Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скiльки вглядався Найда, дубового гiлля там не знаходив. А тим часом з цього мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi?

Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не пiд силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямi треба шукати цей пеньок!

Якийсь час Найда сидiв мовчки, нарештi рiшуче пiдвiвся й почав швидко спускатися з каменя.

– Постривай! Куди ж ти? – покликав його Аркадiй.

– Пiдожди, посидь там, зараз повернуся! – крикнув Найда. Лiс був не бiльше як за пiвверсти вiд кручi, та коли Найда спустився вниз, то одразу помiтив, що розмiри видимої оку частини лiсу набагато зменшилися вiд змiни мiсця, а краї його зовсiм зникли з поля зору.

– Так i є! – промовив вiн уривчасто й швидко попрямував до лiсу. Пройшовши помiж пенькiв i зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою лiс, заокруглюючись пiвколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу бiля кручi, Найда пiдняв велику гiлку, прив'язав до неї свого червоного пояса i, вилiзши на березу, прикрiпив цей iмпровiзований прапор на однiй iз верхнiх гiлок. Спустившись додолу, вiн швидко пiшов до Аркадiя, що нетерпляче чекав його на вершинi кручi.

Вилiзши на камiнь, Найда приклав руку до очей i одразу ж побачив прикрiплений на деревi прапор.

– Так воно i є! – радiсно вигукнув вiн.

– Що таке? – похмуро спитав Аркадiй, пiдводячись з мiсця й пiдходячи до Найди.

– Знайшов!

– Та що знайшов?

– Знайшов мiсце, вiд якого нам треба шукати дуба.

– Де? Звiдки? Як?

– Звiдки? А ось послухай! У записцi сказано, що треба вийти на кручу, сiсти на праве камiнне вухо й тодi побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б i вилазити на кручу, та ще саме на правий бiк, бо його видно як на долонi й вiд пiднiжжя кручi; отже, вирiшив я, дуб мав бути в тiй частинi гаю, якої знизу не видно… А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тiєї далекої. Але мiсцевiсть тут рiвна, навiть далi до середини немовби пiдiймається, i якби дуб був десь за цiєю зеленою шапкою, то його не можна було б i розгледiти. Та й заради цього не треба сiдати з правого боку кручi – досить би було просто зiйти на неї. Отже, я вирiшив, що дуба треба шукати в глибинi лiсу, але де саме? Яку ще частину лiсу видно тiльки звiдси, з вершини кручi, i саме з її правого боку? Я довго думав i нарештi догадався: дивись, ти бачиш – лiс тут iде пiвколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсiм не видно, а видно тiльки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тiй березi; ось чому треба шукати дуба тiльки в цьому мiсцi – помiж березою i он тiєю кострубатою вербою на краю. Обличчя Аркадiя засяяло вiд захоплення.

– Їй-богу, все правда до останнього слова! – вигукнув вiн, опускаючи руку на плече Найди. – Адже так просто, так зрозумiло все, а от я, хоч би й цiлий рiк просидiв тут, нiколи б не додумався! Ох i голова ж у тебе, брате! Берiмося до роботи: руки сверблять! Я сам усi цi пеньки порубаю, а дуба знайду!

– Стривай, куди ти? Уже ж нiч заходить! – зупинив товариша Найда. – Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б i попоїсти, адже-ми цiлий день i крихти в ротi не мали.

– Згода, – вiдповiв Аркадiй. – Алчу й жажду!

Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узлiссi, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допiзна не змовкала дружня розмова; нарештi полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, вiдшукуючи серед зiрок ту, яка дивиться зараз в очi його коханої Дарини…

Рано-вранцi товаришi повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи… Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи й розiйшлися в рiзнi кiнцi вiдзначеної Найдою дiлянки.

I для Найди, i для Аркадiя не становило нiяких труднощiв, трохи надрубавши пеньок, розпiзнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправдi виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, вiдросли пагiнцi, – тут не треба було й рубати, але бiльшiсть їх струхлявiла, або поросла деревними грибами, чи так почорнiла й затвердiла, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб вiдрубати вiд пенька кiлька трiсок.

Незважаючи на це, друзi працювали з непослабним завзяттям, але досi серед дерев, породу яких їм' пощастило розпiзнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокiр.

Довго працював Найда, нарештi, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб вiдкопати вкритi землею пеньки. Взяв i, спершись на нього, замислився.

Так простояв Найда хвилин iз п'ять, потiм стрiпнув головою i з силою встромив заступ у землю. Вiн уже хотiв вiдкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помiтив у нiй щось таке, вiд чого серце козака радiсно затремтiло.

Вiн швидко нахилився й пiдняв з землi якусь маленьку грудочку – то був жолудь.

– Дуб! – вирвався в Найди радiсний вигук. I тiєї ж митi несамовито закричав Аркадiй:

– Дуб! Дуб! Ще дуб! Цiлий дубняк!..

Найда остовпiв, де й подiвся його радiсний настрiй: вiн гадав, що вже стоїть бiля мети своїх пошукiв, що вже знайшов заповiтного дуба, – i раптом цих дубiв виявляється безлiч.

"Який же з них той, що їм потрiбний? Як тепер розпiзнати по цих напiвзотлiлих пеньках, на котрому з них рiс розчахнутий дуб?"

Холодний вiдчай охопив Найдину душу.

Довго стояв вiн, спершись на заступ.

Нарештi наполегливий голос Аркадiя, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися.

Вiн пiдiйшов до товариша, кинув заступ i мовчки опустився на землю. Аркадiй, не розгинаючи спини, робив на пеньках якiсь зарубки. Обличчя його почервонiло вiд утоми й спеки, але працював вiн швидко, з енергiєю людини, щасливої iз своєї знахiдки.

– Що, i в тебе дуб? – спитав диякон, не пiдводячи голови.

– Дуб! – вiдповiв Найда таким сумним голосом, що Аркадiй одразу ж вiдставив заступ i здивовано глянув на товариша.

– Та що з тобою? На тобi лиця немає! – стурбовано промовив вiн. – Стомився?.. Зате добралися нарештi до дубiв!

– Тим гiрше…

– Ти що, розуму вiдбiг? Сам шукав дуба, а тепер…

– Шукав дуба, а знайшов дуби й тiльки тепер зрозумiв, що нiчого з нашого дiла не вийде!

– Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все вiдшукали, а ти тепер кажеш – не вийде?

– Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пенькiв рiс розчахнутий дуб!

– Як? – вигукнув Аркадiй, з силою встромивши заступ у землю. – Вiдмовитись од скарбу? Нiзащо!.. Не зiйду з цього мiсця, доки не знайду його.

– Лобом муру не проб'єш, треба скоритися!

– Нiзащо! Читай записку, будемо думати, обмiзкуємо все…

– Нiчого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дiстав iз-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало: