Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 45 страниц)

VIII

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя.

– Пiдведи їх! – промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм iти за ним.

Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.

– А чого, хлопцi, ви прийшли? – промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.

– Просити допомоги, пане отамане, – вiдповiв Качур.

– Допомоги? Ех ви, гречкосiї, а самi ж що, оборонятися не вмiєте?

– Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.

– На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?

– Пане отамане, – гаряче мовив Качур, – та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомагаємо всiм, чим можемо… та коли б у нас…

– Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосiї, тiльки про свою пельку й думаєте… Сiєте! Сiйте ж, сiйте!..

– Ой пане отамане! – промовив з гiркотою Качур. – Горем сiємо, а слiзьми поливаємо, гiркими слiзьми!

– А пожнете пекучою кров'ю! – грiзно вигукнув отаман. – Тiльки тодi покаєтесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дiється на всiй Українi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи знаєте ви, що коли так i далi житимете, то не виб'єтеся нiколи з лядської неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, – наїдуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх – тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!

– Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати!

– До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути – однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!

– Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, – вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, – а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi…

– Ха-ха, он що вигадав, хлопче, – вигукнув iз лихим смiхом отаман. – Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя!

– Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, – гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. – Тiльки-но з'явиться голова…

– Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.

– Руки, пане отамане, пiд головою ростуть… I виростуть, аби тiльки гукнув хто…

– Глухi й архангельської труби не почують! – сердито пробурчав отаман. – То яка в тебе справа до нас? – перебив вiн сам себе.

Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду…

Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.

– Ненависнi мучителi, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! – промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: – Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiтає до них iз своїми хлопцями в гостi. Ти ось, – показав вiн на Качура, – зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, – обернувся вiн до Петра, – поїдеш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiдає там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте.

Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв їх до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.

– Га, гречкосiї вечеряти прийшли! – зустрiли їх гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм мiсце бiля казана.

– Ложки є? – коротко спитав один iз гайдамакiв.

– Є, – вiдповiв Петро.

– Ну, то їжте.

Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло.

– Лягайте, мосць панове, де сидите, – звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. – Перин i подушок у нашому господарствi немає.

Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подiї – розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж – iз злобними прокляттями.

Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi їх святої вiри зазнали нарештi заслуженої кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвської хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки їхнi пам'ятали цю страшну помсту до кiнця своїх днiв.

Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.

– А дозволь тебе, пане-брате, спитати, – звернувся вiн тихо до свого сусiда, – хто то сидить там збоку?

– А то дяк наш, – вiдповiв молодий гайдамака.

– Чого ж то вiн так зажурився?

– Горя свого не може забути.

– Горя? А що ж з ним трапилося?

– Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, – не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.

Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.

Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною.

Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.

Усе спало… або вдавало, що спить…

Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його – нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах…

Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Українi й зiгнало сюди цих неборак…

Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:

– Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.

– Та менi й збиратися нiчого, – вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. – Увесь тут! Тiльки ось кiнь…

– Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, – добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився своєму вчорашньому сусiдовi.

– Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє… Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.

– Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, – вiдповiв гайдамака.

– Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде… живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий…

– Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.

– Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, – сказав дяк. – Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобi очi.

Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.

Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше.

Години через пiвтори дяк спинився й промовив:

– Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!"

Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий – чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi.

Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.

Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.

– А що, хлопче, – звернувся нарештi до Петра дяк, – на якi села до вашої Лисянки треба правитись?

– Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.

– Велелiпно! – радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. – Менi теж треба конче заїхати в Турову.

– Теж справи?

– Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.

– Братiю? А що ж вони там роблять?

– Сiють, хлопче!

– Як – сiють? – здивувався Петро.

– Отак, сiють, – усмiхнувся дяк. – Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, – а сiють, як у притчi, святе слово…

– Ох, важко тепер його сiяти, – зiтхнув Петро.

– Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.

– То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? – знову спитав Петро.

– Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi.

– А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?

– По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафiї, тепер моя парафiя – вся Україна, а причт – низове товариство!

– А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..

– Сiм'я… дружина… дiти, – повторив глухим голосом диякон i понурив скуйовджену голову. – Про це не питай… не питай!.. Прийняв усiх господь… звiльнив мене вiд усiх i вся! – Диякон одвернувся набiк i замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:

– Ми вже багато проїхали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання… Полудень нашому братовi – час непридатний… Вiд лiсу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що – бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбiк… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й виїдемо!

Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче заїхати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора їхати… Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони виїхали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Проїхавши з пiвверсти цiєю дорогою, диякон звернув убiк i виїхав з Петром на битий шлях.

– Ну, тепер, парубче, – промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, – давай швидше, тут до села недалеко, – пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока…

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах.

– Ну, слава богу, пролетiли! – мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: – Запахуще повiтря!

– Це i є Турова? – спитав Петро.

– Вона сама, хлопче.

– Де ж ми розпитаємо про все?

– А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, – вiдповiв диякон. – Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд – маленька, дерев'яна, майже вросла в землю; стiни її зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землi свої зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.

Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.

Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi.

– Кiнчається служба, – тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно… Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по стiнах церкви, по бiлих сорочках селян.

Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi:

– Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.

– Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, – говорив кривий старець, – їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться.

– Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! – рознеслося в гуртi.

– Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! – чути було то тут, то там.

– Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? – почулося з iншого боку.

– Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, – провадив далi кривий старець. – Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала…

– Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!

– Ще б пак! – заговорив знову старець на дерев'янцi. – Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.

– Правда, але де ж її взяти?

– Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, – промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою.

– Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, – подав хтось голос з протилежного боку.

– Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, – вiдповiв калiка.

– Хто такий?

– Максим Залiзняк! – промовили разом жебраки.

– Максим Залiзняк! – залунало в гуртi.

– Максим Залiзняк? – скрикнув з їiодивом i Петро.

– А ти його хiба знаєш? – спитав диякон.

– Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають.

– Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, – голосно сказав диякон. – А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби!

Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами.

Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.

– О, Максим Залiзняк – щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! – говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

– Правда, правда! Ми всi за нього! – погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi

– Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, – провади далi жебрак на дерев'янцi. – Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога!

– Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! – почулося кругом.

– Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край… I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з'явився в монастирi – не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер.

– Диво, диво господнє, – загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.

Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

– А хто це такий, пане-брате? – спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

– Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта.

– I м'я чув, а самого ще не бачив.

– Що ж робити нам у свiтi? – почулися з усiх бокiв запитання.

– А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, – кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

– Куди? Як?

– Цс! – перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.

Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.

– Чого ти? – здивовано прошепотiв Петро. – Вiн же наш, схiдного благочестя!

– Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!

Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.

– Ходiм послухаємо, про що спiває там старець божий, – звернувся Петро до диякона.

– Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз своїми, – вiдповiв диякон. – Адже ото всi нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всiй Українi.

Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчi котрого, в кожному порусi, в самiй ходi вiдчувалися надзвичайна сила й енергiя.

Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчнi часи козацької сили й слави; усi стояли мов скам'янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньої зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги.

Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковної огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям.

Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля.

– Там ти розпитаєш про все – i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре знає, – додав диякон.

Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, вiн пригадав, що через їхнє село справдi проїжджав рудий єврей iз старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу вiн сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж iде на пiвдень, i цiєю дорогою можна проїхати й на Бар, i на Вiнницю, й на Умань. Од цих вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далi знайти його слiди вже немає нiякої надiї. Дорога розгалужувалася по таких вiддалених напрямках, а з часу Гершкової втечi минуло так багато часу, що тепер тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди сховався орендар. Петро зрозумiв, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Вiн зайшов дiзнатися про своє наболiле ще в кiлька хат i до корчми, i скрiзь була одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нiкому й слова, а мовчки лiг, повернувшись обличчям до стiни. До самого ранку пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон.

Прокинулися приятелi досить пiзно, вже люди були всi у церквi, коли вони сiли за раннiй снiданок. Пiдкрiпившись i подякувавши господаревi за гостиннiсть, Петро й диякон подалися далi прямим шляхом на Лисянку.

Не встигли вони од'їхати й пiвтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвiн.

– Що це, до служби божої? Нi, не схоже, – здивовано промовив диякон i, осадивши коня, уважно прислухався до звукiв, що долiтали здалека. А вони ставали дедалi настiйливiшi й тривожнiшi. Вони нiби кричали, волали й благали про допомогу.

– Нi, брате, це не до служби, – рiшуче сказав Петро. – Якесь нещастя трапилось… Це ж дзвiн на сполох!

– На сполох, так i є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровiй. Незвичайне сум'яття панувало в селi. Жiнки й дiти з голосним лементом бiгли до церкви; здалека чути було гомiн численного натовпу, тупiт коней, iржання, стукiт i тривожнi, волаючi звуки надтрiснутого дзвона, що сповiщав про якесь нещастя…

– Гей, жiнко, молодице! Та постривайте ж, скажiть, що трапилося? – силомiць зупинив диякон за рукав сорочки жiнку, що кудись бiгла.

– Ой нещастя, дядечку, остатняя година! – скрикнула жiнка, заливаючись слiзьми. – Пан офiцiал приїхав з жовнiрами одбирати церкву нашу! – I, вирвавшись, вона побiгла далi.

– Он воно що! – пробурмотiв диякон, i обличчя його почервонiло вiд гнiву. – I сюди вже з'явилися!

Вiн рвонув коня за повiд, кiнь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не вiдставав вiд диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бiгли з плачем i зойками, мчали вони вулицею i за кiлька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар, вчора ще такий тихий i сумний, був затоплений тепер гамiрливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якiй сидiли два ксьондзи.

Бiля колимаги стовбичив ще третiй ксьондз, молодий i сухорлявий, з блiдим, безкровним обличчям. Бiля ворiт двоє дужих жовнiрiв держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кiнних жовнiрiв.

– У, i цей собака, протопоп Гдишицький, тут! – пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. – Стривай, поквитаємося, дасть господь!

– А то хто ж з ним поруч? – спитав пошепки Петро.

– То теж не кращий собака! То офiцiал унiатського митрополита, Мокрицький – лютий гонитель благочестя.

– Хто ж їм дав жовнiрiв?

Але Петрове запитання було заглушене рiзким голосом Мокрицького.

– Так що? Ти пристаєш на унiю?

– Нi, – твердо вiдповiв священик, дивлячись йому в вiчi. – Присягався на благочестя!

– На благочестя? – перебив його Гдишицький. – На схизму, а не на благочестя!

– А чи знаєш ти, що чекає всiх схизматiв? – кричав ще верескливiшим голосом Мокрицький. – Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах i клаптя вашої бидлячої шкiри! Чуєте ви, тварюки, каналiї, проклятi хлопи! Якщо не присягнете менi зараз же на унiю, то не зостанеться в вас нi хат ваших, нi збiжжя, нi свитки на спинi! Та я вам придумаю таку кару, – вiн люто застукотiв палицею з дорогим набалдашником, – якої ще i в пеклi не запасли для вас! Чуєш ти, – знов закричав вiн до священика, – кажу тобi, присягай зараз же на унiю i приводь до присяги свою хлопську паству, а нi, то…

– Не зраджу вiри своєї i не введу в спокусу нi єдиного вiд малих сих! – вiдповiв тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленiв увесь.

– Востаннє наказую тобi: служи мшу! – верескнув вiн i аж пiдскочив на мiсцi.

– Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очi Гдишицького лиховiсне блиснули.

– Собака! – люто закричав вiн i кинувся на священика.

– Давай ключi вiд церкви! Ти тут бiльше не пiп!

– Зв'яжiть його, з ним ми розправимося по-свойому! – крикнув Мокрицький жовнiрам.

Тi миттю виконали його наказ.

– Ось ваш ксьондз, – сказав вiн, звертаючись до селян. – Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцiю, а пан колятор i патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза i корiться йому. Вiн одслужить вам зараз мшу, i вiд сьогоднi церква ваша переходить в унiю. Де ключi? – обернувся Мокрицький до священика.

– Не дам ключiв i не пущу в храм унiата. Найяснiший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смiєш ламати його привiлей, – твердо промовив священик.

Та слово "круль" викликало вибух дикої лютi в ксьондзiв i жовнiрiв.

– Що? Круль видав тобi привiлей? – закричав Мокрицький, вискакуючи з екiпажа. – Та якщо круль видав вам такi привiлеї, то йому за це…

– Де ж ключi? Кажи! – знову крикнув вiн.

– Не скажу! – спокiйно вiдповiв священик, i обличчя його спалахнуло такою непохитною рiшучiстю, що Мокрицький посинiв од шаленства.

– Не скажеш, не скажеш? – заверещав вiн, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. – Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

– На бога! Зглянься, пане! – почувся один загальний вигук. Жовнiри пiдхопили священика пiд руки й поволокли його по землi; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився i на майдан вибiгла гарна молода жiнка.

– Матушка! Матушка! – почулося звiдусiль. Побачивши, що жовнiри тягнуть її чоловiка, матушка кинулась їм навперейми i, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

– Пустiть, на бога! Рятуйте! Пане офiцiале, згляньтеся! Порятуйте! – кричала вона, задихаючись.

– Одтягнiть геть вiдьму! – крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнiрiв.

– Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! – вигукнув один iз жовнiрiв i, зiскочивши з коня, пiдбiг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собi через плече й потяг набiк.