Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 45 страниц)

– Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! – зiтхнула Дарина. – Що ж буде з цим краєм до того часу?

– Руїна, – похмуро вiдповiв чернець.

– Ох, не говори так холодно, так суворо! – зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. – Тепер пiдiймається таке повстання, яке було за славної пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Україну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цiєї останньої надiї, без якої вже немає менi щастя на землi!

У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.

– Авжеж, – пiднесено говорила дiвчина, – тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в своїй келiї й не знаєш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.

– У Печорський монастир? – здивовано промовив чернець.

– Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Українi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi ховається од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Україною, тодi, – натхненно говорила Дарина, – всi зберуться до нього, загримить давня слава України, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть її вiд Польщi, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долi!..

– Звiдки вони довiдались про моє iм'я?.. Навiщо сплели його з цiєю казкою? – схвильовано промовив чернець.

– Народ пам'ятає про твої лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про твої славнi дiла, – чого ж дивуватися, що вони пов'язали твоє iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. – Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: – Нещаснiї Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця!

Чернець нiчого не вiдповiв… Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зiтхання… В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвiн… Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою бiлою намiткою на головi.

– Благослови, отче, – промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди.

– Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, – вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставленої iконами, додав: – Але хай буде ласка господня з усiма вами!

– Амiнь, – вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: – Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашої скуштувати.

– Не вiдмовся, пане! – промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi троє пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських покоїв козацької старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихої лiтньої ночi. Усi посiдали за стiл… Незважаючи на пильнi припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, – до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Українi.

– Ох, горе, та й годi! Карає нас, отче, господь за нашi грiхи! – промовила, зiтхнувши, панi. – А з чим присилає до нас отець i молiльник наш iгумен печорський!

– З прикрою звiсткою, вельможна панi, – i Найда розповiв їй про листа iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi намiри полякiв.

Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця, склавши на грудях бiлi пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

– Алжеж, авжеж… горе гряде звiдусiль, – заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. – Ось i до нас прибилося сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там коїться в польськiй сторонi. Тiльки слухаєш, i то серце кров'ю обливається! Ох, господи, i що воно буде! – стара голосно зiтхнула.

Нiхто нiчого не вiдповiв.

– Пiду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти… В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер i той лицар допоможе.

Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

– Лицаря Найду… – нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула її уста. – Знаєш, – промовила вона, пiдводячи на Найду свої темнi, оксамитовi очi, – вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! – i лиця її зашарiлися. – Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, – додала вона швидко.

На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i риси застигли в суворому виразi.

– Справдi, все думала про тебе, – промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. – Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорної шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, – щось скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив її очi…

– Скажи, – спитала Дарина Найду, – чи давно ти пiшов у монастир?

– Вже бiльш як пiвтора року…

– А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо:

– Куди ж ти подався вiд нас?

– Од вас, з України, на Запорожжя, звiдти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

– Певно, журилися твої батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр!

– У мене нiкого немає, панно.

– Ти сирота? – жваво промовила Дарина, i голос її забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо.

– Бiльше, нiж сирота, панно! – вiдповiв Найда.

– Як так?

– А ось як: своїх батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть – їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Київщинi, а де саме – не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум.

– А козак той? – промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила її.

– Навiдувався… Кажуть, часто наїжджав у Сiч, подарунки менi привозив… Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий… Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять… Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер…

– Вiн родич тобi? – тихо спитала Дарина.

– Нi, родичiв у мене, кажу тобi, немає нiяких, тут я весь зi своїм родом. Найда – i край! Бачиш, який значний 'козак!

Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронiєю.

– Немає в мене нi родичiв, нi близьких.

– Нiкого близького? – перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi.

– Нiкого, панно, нi єдиної душi! А тому нема кому й журитися за мною.

– Нi, є кому! – нараз голосно промовила Дарина.

– Так, запорожцi, братчики, я про них забув – тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому.

– Є кому, – палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей:

– Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, – вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. – Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi:

– Можливо… це… даруй менi… я не повинна, не смiю тривожити чуже серце… Та коли це… сердечне горе… то його загоїть час… ти ще такий молодий… може… адже все у волi божiй… ти ще можеш знайти своє щастя…

По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

– Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашiй землi, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батькiвщини, продали волю за хутори та чини… Та я не їхньої породи! – гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. – Атож, – говорив вiн пiднесено, – я не з їхнього числа: моєї душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Свої ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до них належить. От i залишається нам або покинути свiт i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури – кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнчаємо на шибеницi або на палi! – Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з уїдливою посмiшкою: – От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна моєї долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити її?

З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої мiри. I сором за батька, i надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози… Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку.

У кiмнатi запала мовчанка.

Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.

Вона мовчала, не пiдводячи голови.

Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.

– Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi, отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? – холодно спитав нарештi Найда.

Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову; перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним обличчям.

– Скажи йому, що батька немає дома й не вiдаю, коли повернеться, – вiдповiла вона. – Моє ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще поїду сама в монастир.

– Ти думаєш туди їхати? – поквапне перебив її Найда.

– Так, поїду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер.

– Нi, ти цього не зробиш, – заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. – Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лiсах, по дорогах… Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобi туди їхати!

– Нi, пане, – стримано, але твердо промовила Дарина. – Я поїду, i нiякi небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мiй край.

– Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй…

– В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька, i за матiр, i за дiтей. I якщо я…

В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла панi господиня.

– Даруй, отче, – заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. – Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, – усмiхнулася вона вельми задоволене. – Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй.

Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр.

Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй її кiмнатi було темно, але вiдблиск ясної мiсячної ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi. Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього.

Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими iскристими зорями; тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.

Якийсь тихий смуток охопив її душу. Прекрасний i суворий образ лицаря-ченця не йшов їй з думки, а його правдивi, вогненнi слова, здавалося, ще дзвенiли в її вухах. I такий козак мав загинути для свiту в суворих стiнах монастиря!

З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не має сумнiву, вiн любить когось… якусь нерiвню, й не сподiвається на взаємнiсть… Дiвчину чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково… але яка щаслива повинна бути та жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!..

З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз їй здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо вiдчинилося.

"Що це? Невже вiн?" – промайнула в неї думка.

Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрiзь було тихо, сонно й нерухомо.

"Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", – подумала Дарина й сумно притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!

Заворушилися в головi її тужливi думки: "Чому в неї немає жодної близької людини, жодної рiдної душi? Чому нiхто не кохає її? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда… Не друг вiн їй, нi! Чому ж немає коло неї ось зараз, у цю хвилину, друга вiрного, незрадливого, котрому вона могла б розповiсти все те, що гнiтить її душу цiєї теплої, тихої ночi?"

Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс, припав до її палаючого лоба. I з цим поцiлунком вiтерця в серце дiвчинi вп'ялася гостра, невiдступна туга.

Не спалося паннi Даринi цiєї ночi, – чи то душно було в її свiтлицi, чи то дратувало нерви напоєне пахощами повiтря, чи не давав поринути в сон голосний спiв солов'їв, – а не спалося, теплий вiтрець залiтав часом в одчинене вiкно, навiваючи елегiйний настрiй: нiби вона слухала якусь чарiвну, неземну мелодiю, i їй ставало, при солодких i разом з тим сумних звуках, когось i чогось невимовне жаль… А лiтня нiч коротка: не встигла й задрiмати Дарина, як свiтлиця її сповнилася життєрадiсним голубим промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися й вийшла бiчними дверима в сад; а сад прилягав до лiсу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною.

Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi червонiв яскравим сяйвом, зграї легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п'ять золотих хрестiв святої обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого освiтлення.

Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i вечiрнiх годин у своєму поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок справив на неї нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над краєм улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед якої вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро.

Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний смуток танув у її серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем свiтлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв'ях дерев, то у неї в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям…

Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не звелiла приготувати йому, нi снiданку… Ще, чого доброго, бiдолашний чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. їй стало нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику: оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили свої яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до неї наближався, глибоко задумавшись, її вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив її i повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти.

Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну.

– Я рада, що велебний пан iще не поїхав, – весело заговорила Дарина, пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати своєму голосу безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi, яке залило гарячою хвилею її щоки. – Я забула вчора сказати челядi, щоб приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою.

– Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, – вiдповiв Найда.

Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир.

– Вельможна панно, – боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. – Мене страшенно турбує думка… я й залишився, власне, через це… Невже ти зважишся-таки поїхати до Лебединського монастиря?

– Турбує? – спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр на ченцевi; в очах її променилося стiльки тепла, що вiд нього почало поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити свої очi.

– Атож, турбує, – пiдтвердив вiн, – навiть бiльше… млiє од жаху серце… i не диво: панна дорога всiм… вона – янгол-охоронець нещасних, щира вболiвальниця за долю пошматованої шулiками України… то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?

– Спасибi за щирiсть, тiльки твої похвали запалили менi все обличчя вогнем: я їх не варта… Але невже в Лебединi так небезпечно?

– Авжеж… Скрiзь нишпорять зграї розбiйницької шляхти… i панну… особливо саму, без охорони… може спiткати таке лихо… О, не доведи господи – страх подумати.

– Мене не насмiляться зачепити: мiй батько – росiйський пiдданець, i за мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою.

– Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не iснує, крiм сваволi та гвалту… Та коли ти так береш до серця долю жiночої обителi, то напиши листи – я сам одвезу їх, пiдтримаю там дух i надiї…

– Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, – палко заперечила панна. – Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.

– Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге?

– Менi першiй, – швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: – I кожному, хто любить народ свiй… Тiльки ти закрився рясою од друзiв i таїш у своєму серцi холод до них.

При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст.

Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося – iще одна хвилина, i вона почує од ченця щось фатальне i таємниче, те, що вiн берiг у своєму серцi пiд складками цiєї холодної ряси… I вiд цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.

Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.

Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвської будови.

– Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! – заговорила стара грубим рипучим голосом. – Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, – що було з тобою, що жде тебе i що в мислях має той, на кого думаєш.

Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у неї в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке її мучило.

– Не бiйся, такої циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не сховається, – провадила стара, – всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'є, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости… – I вона блиснула очима на Найду. – Дозволь ручку.

Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно:

– Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.

– Добрий розум дав тобi господь – i пановi обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблукаєш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiскається, як пiд добрим молотом пiдкова.

– Ходiм, стара, – рушила до ганку Дарина, – я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

– Постривай хвилинку: милосердя твоє вiдоме по всiх лiсах i яругах… сестрою тебе лiсовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом… усi тебе благословляють… та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси тої й загартованi серця м'якнуть.

– Бог з тобою, стара, – усмiхнулася Дарина, – яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися.

– Ой, не лукав! Сама знаєш цiну цiєї диявольської сили, краси… – А от хочеш, я тобi поворожу! – нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старої, її несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом.

– Одiйди вiд мене, – немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. – Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати твоїх слiв, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням.

– Не хочеш дати руки – не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрiзь пiд цiєю чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, – люто засичала циганка. – А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцної руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньої ночi…

– Хто ти? – з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. – Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

– Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрiзь, i ти це знаєш, а тому й тремтиш… Мужнє серце твоє не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спiймана пташка, i знаєш чому? Тому що вiдчуваєш провину й неправду…

– А-а! – простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, – їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе.

– Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! – говорила циганка. – Вищi сили призначили твоє серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки… Пам'ятаєш нiч на Трубежi?

– Спинись! Нi слова! – скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечi. – Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

– Оце-то так, – захихотiла зловтiшно стара, – спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала… Гляди ж, – провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, – незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки – в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повiється чорною хмарою i вкриє всю Україну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, – лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, – ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшної кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя своє, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з зацiпенiння служниця.

– Панно, ясновельможна панно! – гукала вона, пiдбiгаючи. – До нас приїхав якийсь значний панотець iз Києва, в рясi єдвабнiй i в клобуцi, може, чесний владика.

– Де, де? – стрепенулася Дарина.

– Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.

Назустрiч їй пiдвiвся високий на зрiст, мiцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надiєю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.

– Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! – скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики.

– Хай буде над тобою десниця Всевишнього! – промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини.

Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй.

Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку.

– Ох, запопадниця наша, – усмiхнувся отець Мельхiседек. – Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд iще, що сьогоднi четвер.

– У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, – вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: – Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший.

– Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж їй ласка господня царственого вiку!.. Град її велiй, краси невимовної, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря – дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшої царицi: всiєю душею вона стоїть за руський православний люд, iменує нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажадає, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси… Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами… та до того ж iще й вiйна з Туреччиною.