Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 45 страниц)

– Авжеж, це правда, – погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. – Тiльки от бiда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiякої цiни.

– Воiстину так, – ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою бороду. – Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом.

– А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

– Удостоївся, моя дитино, сподобився… Ох, яка велич! Не покої, а роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги… Царедворцi виблискують своїми шатами, а сама найяснiша видом своїм подiбна до сонця, а очi її, як зорi на небi… Мудрiстю високою сяють… i така привiтна, ласкава, усмiшкою царською зiгрiває людськi серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу… Дивувалася довготерпiнню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, – каже, – проявляється воно то поодинцi, то окремими ватагами, – то не повстання, а розбiйництво… Так i польський уряд перед iншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслiдуванням ватаг… I оскiльки жодна країна розбою терпiти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе розбiйникiв i карати їх… У всякому разi, – каже, – я послала в Варшаву наказ, i Рєпнiн менi повiдомив, що на моє слово там зважать. Передайте, – каже, – чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мої пiдданцi…"

– Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя знедолених братiв, – у поривi екстазу промовила Дарина. – Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема нiде на всьому бiлому свiтi!

– Хай почує всемогутнiй молитву твою, порив юної i чистої душi! – промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю, додав: – На прощання її найяснiша милость, пресвiтла цариця наша, подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле iм'я її згадував у своїх грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царської ласки, послати менi листа про те, що з її наказу учинено буде.

– Такої удачi не можна було й сподiватися, – все дужче й дужче хвилювалася Дарина. – О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зумiємо поквитатися з ляхами, – збуджено промовила вона й рвучко пiдвелася.

– Ото, горличка може перетворитися на орлицю! – усмiхнувся отець Мельхiседек.

– Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних… i заступiться: немає в них захисника, немає в них молiльника! – сказала Дарина.

Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i, поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував ЇЇ в чоло й промовив тремтячим голосом:

– На тобi хай буде благословення господнє, дух божий живе в серцi твоєму, бережи ж цю святиню!

В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну ввiйшов чернець Найда. Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на послуху, а тепер вiн дуже радий, що його зустрiв.

Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхiседек, забула про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.

– Невже панотець не снiдав? – звернулась вона поквапно до Найди. – Я так захопилася бесiдою.

– Дякую вельможнiй паннi за ласку, – вiдповiв, низько вклоняючись, чернець. – Я трапезував.

– А, спасибi тiтцi, – заспокоїлась Дарина й хотiла була запросити ченця сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся:

– Хе, старий же я став: говiркий, а малопам'ятливий… Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного – листа вiд нього: ось вiн!

– Лист вiд татонька! – зрадiла Дарина. – Я так давно вже не мала вiстей вiд нього… – I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна, й жадiбно почала його читати.

– Ну, сiдай, брате во Христi, – добродушно показав Найдi на найближчий фотель iгумен.

– Перед його превелебною милостю постояти менi приємнiше, – ухилився вiд запрошення Найда.

– Твоя воля, твоя щирiсть… – з лагiдною усмiшкою мовив iгумен. – А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мiй? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, i вiн ласкаво дав дозвiл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителi, то врата її для тебе широко одчиненi.

Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда.

– Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi моєму є радiсть, – пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець.

– Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен… Дякуючи гос-подевi, є надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви… Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi своїх обiтниць ламати i ти до кiнця днiв твоїх не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш…

Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в її серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав:

– Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?

– Так… знову затримається… а мене непокоїть його здоров'я… Вiн так у дорозi не береже себе, – заговорила, розгубившись, Дарина, немов її пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навiть вiд себе самої. – Нi, про справи – то навпаки… Пише батько, – вела вона далi, оговтавшись трохи, – що його затримає ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження є з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столицi, – правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасної країни свою державну допомогу.

– Хай буде благословенне її iм'я! – побожно промовив архiмандрит. – Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час.

Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi. Благословляючи лiсових гостей, Мельхiседек сказав їм загадково:

– Калiки й нужденнi! Живете ви iменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!

– Звели, найпреосвященнiший владико! – прогудiв октавою колишнiй диякон i почервонiв, знiяковiвши.

– Благослови тiльки, – вирвався з натовпу другий голос.

– Амiнь! – кинув їм коротко архiмандрит i зник у просторiй каруцi. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись i погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвiр'ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару бiлої куряви, що довго клубочилася вдалинi.

– Даруй, вельможна панно, менi теж пора! – мовив Найда до дiвчини й на прощання шанобливо вклонився.

– А його превелебнiй мосцi коня? – звернулася Дарина до одного з челядникiв, що стояв ще коло ганку.

– Насилу осiдлали, – вiдповiв стайничий, – огир майже не виїжджений. Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику… Не знаю, як ченцевi й сiсти на нього…

– Давайте! Менi не первина! – завоїсто вiдповiв Найда, i щоки йому спалахнули полум'ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил…

– Добрий кiнь! – блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов до огиря.

– Будь обережний! – скрикнула Дарина.

– Не турбуйся, панно! – усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив повiд i скочив на коня. Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм у другий, хвицаючи заднiми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i так врештi здушив ногами коня, що той одразу вiдчув, що цього супротивника не здолати, – i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед.

– От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь свiт козак! – весело загомонiли старцi, а один з них, що ходив на дерев'янцi, навiть вигукнув: – От кого б за гетьмана!

Вершник зник з-перед очей; розiйшлася по роботах челядь, старцi пiшли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очi в туманну далечiнь, i почувала, як холод самотностi пiдкрадався до її серця…

VII

Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило всiх пiсля смертi священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув їй на вухо:

– Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, – тодi всiм нам кiнець.

Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли вони в двiр i мовчки спустилися до берега рiчки.

Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового неба стояв уповнi срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками в таємничу глибину нерухомо застиглої рiчки.

Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками якої допiру були. Нарештi вони повернули в леваду, що прилягала до берега рiчки.

– Слухай, Саро, – заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в своїй руцi, – чи пам'ятаєш ти все те, про що ми говорили тобi?

– Пам'ятаю, Петре, – вiдповiла вона тихо.

– Пам'ятай же: передусiм, як повернешся додому, прокрадься в свою кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не дай помiтити нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось iз їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось – я, або Прiся, чи хто iнший, i ось, коли твiй батько почне рихтуватися до вiд'їзду, ти тої ж хвилини вивiсь бiлу хустку на своєму вiкнi. Якщо ж батько надумає щось iнше… ще гiрше, то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв.

– Ой, Петре! Страшно менi… боязко, – прошепотiла Сара, тулячись до нього.

– У самого душа завмирає, – похмуро промовив Петро. – Ех, коли б це був не твiй батько, то за одну хвилину я заспокоїв би i тебе, i всiх.

Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього свої величезнi очi, якi ще дужче розширилися вiд страху.

– Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так i буде зроблено. Велика небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть усе село загине… Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай – слова свого не зламаю!

– Петре! Чим вiддячу я тобi? – прошепотiла Сара, припадаючи до його плеча.

– Нiчим, Саро, нiякої менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала нас, i ми повиннi вволити твою волю… Але ходiм, – вiн м'яко вiдсторонив вiд себе дiвчину. – Мiсяць уже хилиться до рiчки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зiпсувати все.

Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнiшу частину дороги – пустирище коло корчми. Дiйшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тiнi розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Мiсяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

– Нiкого, – тихо прошепотiв Петро. – Здається, нiхто не помiтив, що тебе немає дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо.

– Еге ж, еге, – вiдповiла пошепки Сара. – Вони так кричали, що, мабуть, не чули нiчого.

– Ходiмо ж, вони можуть почати роз'їжджатися до свiтанку.

– Ой Петре! – придушене ридання вирвалося з грудей Сари, i вона з слiзьми припала до грудей парубка.

– Не бiйся, Саро, заспокойся… Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я вiд твого дому, i коли що… – очi парубка так блиснули пiд чорними бровами, що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився важити на її життя.

– Щастя моє, золото моє! – скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дiвчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись вiд неї й дивлячись кудись убiк.

– Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобi за чоловiка, коли вiн, собака, наважиться…

– Петре! – палко перебила його Сара, здiймаючи до неба руки. – Богом великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе, не назву нiкого, нiкого своїм чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i твоєму боговi, котрий став тепер i моїм.

– Мила моя! – палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. – Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн захистить i врятує нас. Пам'ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

– Пам'ятаю, пам'ятаю.

– Прощай же!

– Серце моє! – Дiвчина знову припала до грудей парубка й застигла в поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набiгла на мiсяць i вкрила таємничою тiнню всю околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче:

– Ходiм… Треба поспiшати.

Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши його й перескочивши через лiсу, вони повернули в провулок i дiйшли до плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгiй тiнi, що простяглася вiд корчми, вони нечутно пiдкралися до вiкна Сариної свiтлицi й, затаївши подих, зупинилися коло стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона його й покинула, а крiзь щiльно зачиненi вiкна великої свiтлицi просочувалися тоненькi, як волосинка, смужки свiтла й чути було голоси.

Парубок з полегкiстю зiтхнув.

– Вони не помiтили, – прошепотiв вiн упевнено. – Прощай же, серце моє.

– Прощай, мiй соколе! Прощай, моє щастя! – Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцiлунком.

Петро пiдняв її, мов пiр'їнку, пiдсадив у вiкно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотiв їй:

– Пам'ятай усе! – i хутко зник у тiнi.

Зоставшись сама в своїй свiтличцi, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно пiдкравшись до своєї засiдки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого.

"Що це, чи не пороз'їжджалися вони всi?" – здивовано подумала Сара, але в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й озлоблено заговорив рабин:

– Пам'ятай же, Гершку, i зроби усе точнiсiнько так, як ми сьогоднi вирiшили. Через три днi, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозi заїдь у Лисянку й розкажи губернаторовi все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамакiв: нехай ляхи покарають їх так, щоб i iншим не кортiло переховувати цих розбiйникiв.

– I нехай потiм за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, – пiдхопив другий голос.

– А тi клятi гої хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi пси, – просичав третiй, – i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни, як полчища фараоновi!

Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радiсний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, i через три днi вiн вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнiзда!

Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть i хвилювання цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном, десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же, недалеко вiд неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберiгаючи її сон.

Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думцi всi вчорашнi подiї; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.

"Пороз'їжджалися, тим краще", – подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив їй учора Петро.

У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.

– Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, – заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. – Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз'їжджалися, а я все ходжу круг твоєї свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в її грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совiстi в своїй душi, вона вiдповiла весело й привiтно:

– Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.

– Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, – вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.

Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб, печенi яйця та цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона їх навiки зрадила.

Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари:

– Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидкiв? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна… Ой вей! Не залишать i нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цiнного: золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу… i запакуйте все разом, а вночi я це закопаю десь у льоху.

– Добре, тателе, – охоче погодилась Сара.

– Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi.

– Навiщо? – здивувалася Сара.

– Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навiщо, – вiдповiв Гершко, зателiпавши пейсами. – Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму.

– Ой вей, правда! Ой, яка правда! – пiдхопила Ривка. – Тут так страшно стає, що i вдень боїшся виглянути надвiр.

Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще й до того цi збори обiцяли їй скорiший порятунок.

Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася з Сарою коло роботи. Усi шкатулки, ящики, шафи й схованi в пiдпiллi скринi були поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутрянi шуби, перли, перснi, сережки, золотi ланцюжки й – iншi дрiбнi коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а срiбний i золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сiном, щоб вiн не брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили нарештi свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому iншому мотлоху, розкиданому по хатi.

"Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею", – подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.

– А, це ти, любуню, – звернувся вiн до Сари, – скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало їй можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне – почути щось про панотця та його сiм'ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.

У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були проїжджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подiї. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.

Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi.

– Гершку! Двi чарки горiлки! – голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом.

– Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, – звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.

Сара проворно налила двi олов'янi чарки й пiдiйшла до селян.

– Ну, що? – спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула їх.

– Усе гаразд, – шепнула вона у вiдповiдь.

В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на своє мiсце.

Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрiї, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.

– Ну й стомилася я! – вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

– А треба тобi ще потрудитися, любуню! – мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.

– А що ж iще?

– Допоможеш менi, серце, корiв подоїти й телят позагонити.

– А де ж наймит наш? – здивувалася Сара.

– Де вiн? А бiс його знає, – протягла єврейка, – одпросився в хазяїна, нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його знає, куди пiшов, може, й до гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати!

Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i була певна того, що незримий її охоронець невiдступне вартує недалеко вiд корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй:

– Гаразд, ходiмо ж. Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька разiв поривалася дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустрiч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїрiся махнула їй бiлою хусткою, але ту ж мить на порозi корчми з'явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр. Проте й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в душу спокiй; усвiдомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, i Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Пiсля короткої вечерi Гершко сказав їй:

– Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для бiльшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi.

Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона сподiвалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати до себе Прiсю або й самого Петра, – вона була певна, що вiн десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надiя пiдпоїти Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв.

Дiяти було нiчого, й засмучена Сара мовчки лягла в лiжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном.

Настала нiч; нечутно й непомiтно поповзли, клубочачись, з заходу незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепi.

Спокiйно спала Сара, як ось нараз почула крiзь сон, що дверi її кiмнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очi й сiла на лiжку: на порозi стояв Гершко з свiчкою в руках.

– Ну, Саро, вставай, одягайся, – промовив вiн коротко, – час їхати. Почувши його голос, такий холодний i владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до нiг; страшне передчуття стисло їй серце.

– їхати… Куди їхати? – ледве прошепотiла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.

– В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшнi вiстi. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихiднiсть її становища постала перед нею в усiй своїй безнадiї! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину… Як же ж тепер сповiстити Петра?.. Вивiсити у вiкнi хустку? Ой боже мiй! Хто ж цiєї темної ночi розгледить хустку на вiкнi! А вони з Петром i не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночi трапиться переполох! I ще, як на лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качуровi: "Усе гаразд". Господи, може, по її слову заспокоїлися всi й нiкого тепер немає на вартi? Сара вiдчула, як волосся заворушилося в неї на головi.

– Ти, Ривко, допоможи тут Сарi одягтися, – говорив тим часом Гершко, – а я пiду до коней.

Сара швидко одняла руки вiд обличчя i зацiпенiла. Нiчого особливого не побачила вона, тiльки один погляд… погляд, який Гершко кинув на Ривку, але вiд того погляду Сара вiдчула смертельний холод у грудях.

Сарин переляк помiтив i Гершко.

– Не бiйся, любуню, – поспiшив вiн заговорити лагiднiшим тоном, – доправимось тiльки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамакiв.

З цими словами Гершко передав свiчку Ривцi й вийшов з кiмнати.

Свiчка! Мов блискавка, мигнуло нараз у головi Сарi, може, вона дасть їм зрозумiти про небезпеку.

Сара мерщiй схопилася з лiжка й, накинувши на вiкно бiле простирадло, нiби для того, щоб запнути його, взяла iз столу свiчку й поставила її на вiкно перед простирадлом. Потiм вона почала одягатися, але тремтячi руки майже не слухались її.

"Побачить чи не побачить? Зрозумiє чи не зрозумiє? Встигне чи не встигне? – роїлися в її головi думки, як вогненнi iскри безпросвiтної ночi. – Протягти б час… Але як?" – Сара навмисне впускала додолу то те, то те iз свого одягу, пiдiймала й знову впускала.

Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не бiльше.

Що робити далi, Сара не могла вже змiркувати. Розбити шибку в вiкнi… крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострi очi меткої й дужої Ривки стежили за нею невiдступне, мов очi кiшки за мишею…

Та ось дверi одчинилися знову й до кiмнати зайшов Гершко.

– Як, ти ще й досi не одяглася, Саро? – спитав вiн суворо. – А свiчку навiщо поставила на вiкно? – додав вiн, кидаючи на дiвчину пiдозрiливий погляд. – Свiтло може привернути стороннi погляди.

Сказавши це, вiн узяв свiчку з вiкна й переставив її в глибину кiмнати на пiдлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:

– А ти ж чого тут возилася, стара вiдьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку i, взявши за руку, вивела слiдом за Гершком.

Вони вийшли з сiней i попрямували не до ворiт, а в глиб двору.

– Що ж це? Куди ми йдемо? – спитала Сара, зупиняючись.

– Цс!.. – просичав Гершко i, взявши Сару мiцно за руку, так, що вона вiдчула, що їй не вирватися, пошепки додав: – До брички, доню.

Нiч була темна, душна… Але Сара вiдчула, як смертельний холод пробiг по її тiлу вiд плечей до п'ят; ноги в неї затремтiли, i вона так одразу знесилiла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.

– Куди ж ми їдемо? – насилу вимовила вона.

– У Велику Лисянку, – прошепотiв Гершко, – а звiдти в Умань… Тiльки ми виїдемо з того боку, об'їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псiв.

У Сари оддягло од серця. О, якби тiльки Петро помiтив, зрозумiв… устиг! В нiмiй i гарячiй молитвi вона пiдвела очi до неба… Але небо було темне, мов склепiння льоху, здавалось, воно насунулось усiєю своєю вагою на землю. Крiзь чорне запинало мороку ледве просвiчували двi-три зiрки.

Тим часом Гершко пiдвiв Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибинi двору, проти пролому в огорожi. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидiннi, вiн вилiз на козли.

Незважаючи на темряву, Сара помiтила, що батько пiдняв з землi великий мiшок i довгий пояс i пiдмостив усе це пiд себе.

Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.

Навколо було тихо й темно, як у могилi…

Нараз моторошну тишу ночi прорiзав протяжливий, схожий на стогiн крик пугача.

Сара здригнулась i тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричi, вона впiзнала Петрiв голос.

– Що з тобою, Саро? – пiдозрiло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.

– Пугач злякав мене, – вiдповiла, тамуючи подих, Сара.

– Поганий птах… завжди вiщує нещастя… – пробурчав Гершко. – Але бог Ав-раама, Iсаака й Iакова, бог вiрних синiв Iзраїлю хай помилує нас!

Гершко пiдiбрав вiжки, конi рвонули й помчали бричку в темряву, що розiслалася над землею…

I Сара не помилилася в своїй надiї. Петро зрозумiв її знак.

Зважаючи на тривожнi обставини, вiн не поїхав сам у лiс сповiстити гайдамацькi ватаги, якi там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмiтливих парубкiв; сам же, вiддавши потрiбнi накази Качуру, Лящевi й Довгоносовi, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Прiся кинулися сповiщати всiх мешканцiв села про небезпеку й велiли всiм складати своє майно та бути на всякий випадок напоготовi. Скiнчивши цi справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на деревi добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.

На короткiй радi було вирiшено, що вони учотирьох по черзi вартуватимуть на цьому пунктi, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березi рiчки з осiдланими кiньми, зброєю i всяким запасом.

Так i зробили. Увечерi черга вартувати припала Лящевi. Зручно примостившись на деревi, вiн почав спостерiгати за корчмою. Настала нiч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменшi звуки, що народжувались на землi. Вже кiлька разiв зрадливий сон пiдступав до Ляща, але вiн вiдганяв його. Корчма поринула в густий морок i ледве бовванiла за плотом; та ось нараз в одному з її вiкон, десь далеко в глибинi, мигнув кволий вiдблиск свiтла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крiзь листя, витяг уперед шию. Через кiлька хвилин свiтло з'явилося в Саринiй кiмнатi й на вiкнi її повисло бiле простирадло, осяяне з того боку вогнем.

"Бiда! – промайнуло в думцi Лящевi. – Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночi й податися сьогоднi ж у дорогу. Е, треба сповiстити швидше!"