Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 45 страниц)

– Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! – вигукнув Залiзняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. – Присягаюся, – i вiн зняв до неба праву руку, – що життя моє до останньої краплини кровi вiддам за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мої рiднi брати, i за нещасний наш край!

– Слава, слава батьковi Максиму! – пролунав з натовпу захоплений вигук у вiдповiдь. – I ми присягаємося померти за вiру, за тебе, батьку, i помститися за рiдний край!

Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони гримiли з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.

– А ось – брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме всiм вам, друзi мої! – голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.

– Найда! – пролунало звiдусiль. – Чернець Найда! Г погляди всiх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народi уже давно розповiдали чудеса.

– Так, Найда, – палко вiв далi Залiзняк. – Чернець, якого бог покликав для святої бранi, вiн поведе вас разом зi мною!

– I я перед усiма вами присягаюся, – схвильованим голосом промовив Найда, – що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую переможного спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!

– Слава Найдi! Помста ворогам! – крикнули всi одностайно.

– Так, друзi, так, помстимося! – iз запалом вигукнув Залiзняк, i його могутнiй голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. – За всi сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм i Корсунь, i Жовтi Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали ляхiв? Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отруєнi кров'ю i сльозами! Розiб'ємо ж впень ляхiв i заживемо в своїй власнiй хатi! Велика єдиновiрна цариця московська обiцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.

– Цариця московська обiцяє нам свою допомогу!

– Грамота, грамота, царська грамота! – лунали навколо радiснi вигуки.

– Атож, царська грамота! – вiв далi Залiзняк. – I ось що написано в нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонiєм грамоту; вона ще бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.

– Смерть ляхам! На погибель! – гримiло по горi.

– Смерть! – грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо, й високо пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в її серце; або поляжемо всi, як один, або запануємо у своїй країнi! Настав, браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках не вiдстоїмо своєї волi, Україна не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! – громовим голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. – До смертi, до погибелi!

– До смертi, до погибелi! – грiзною луною вiдгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпiдифора, i гомiн одразу вщух. Почалася вiдправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.

В станi екзальтацiї, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно чекав лише тiєї митi, коли вiзьме в руки нiж i почує заклик: "Вперед!"

Нарештi Єлпiдифор опустив кропило в свячену воду i, звiвши очi до чорного неба, натхненно виголосив:

– Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме її на захист iстини Христової. Амiнь!

У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнiв, що стояли поблизу, i промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усi схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителiв.

Процесiя з отцем Єлпiдифором i дияконом на чолi, з корогвами, якi майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня рiка з безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по горi до возiв, якi стояли внизу.

До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки, такi ж самi свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесiєю.

Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир i похмурий лiс, який оточував його, у фосфоричному освiтленнi рельєфно вирiзьблювалась i довга низка возiв, i священики в чорних ризах, що кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах…

Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було непорушне, зловiсна тиша своїм тягарем давила груди… I кожен звук у нiй вiдлунював напружено й тривожно…

Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i здавалося, що церква благословляє у святу великодню нiч емблему переможної любовi, яка закликає свiт до братерських обiймiв, а не освячує смертоносну сталь на помсту i винищення.

Нарештi всю зброю посвятили. Процесiя повернулася до монастиря, i Єлпi-дифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму.

– Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! – промовив вiн, простягаючи руки над натовпом. – I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!

Настоятель iще раз перехрестив схиленi голови натовпу i зник у храмi.

Усi й далi стояли нерухомо.

– Чого ж ви онiмiли, браття? – палко вигукнув диякон Аркадiй. – Розбирайте ножi! Свята церква просила на них благословення божого, нинi благодать господня зiйшла на зброю, i страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогiв наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тiкатиме, i ангел господнiй гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог i страшний у своєму гнiвi! Вас обрав вiн захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!

Здалеку долинув глухий удар грому.

Усi здригнулися.

– Чуєте? – екзальтоване крикнув диякон, здiймаючи до неба руки. – Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпiння його переповнилась, i гнiв, i кара в десницi його! Iдiть же й творiте волю його!

Удари грому дедалi посилювались.

– Iдiть, полчища господнiх воїнiв полетять разом з вами! Вдарять громи небеснi, господь пошле вогненнi стрiли свої на землю содомську i спалить її дощенту!

Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби i з жахливим трiском покотився по небесному склепiнню; водночас у його зенiтi спалахнула блискавка й осяяла зелено-лiловим свiтлом могутню постать Аркадiя з простягнутими до неба руками i гнiвним, палаючим поглядом.

Вiд цього моторошного свiтла ризи диякона слiпуче заблищали… Натовп, вжахнувшись, упав на колiна, чекаючи страшного знамення…

XX

Тiєї ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на Чигирин i Жаботин. Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i гайдамакiв.

Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках козакiв, хоча в них зiбралася сила-силенна євреїв i озброєної шляхти, яка за мiськими мурами шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв. Нiщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих страшних месникiв наганяв такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть не пробуючи захищатись, або самi собi вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть лядська вмить змiнилася божевiльною панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн конфедератiв. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, i незабаром Залiзняк, оточений своїм вiйськом, уже в'їжджав на мiський майдан.

Козаки так щiльно оточили мiсто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти, знущанням над вiрою, над сiм'єю, над усiм, що тiльки є святого в людини, доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд своїх мучителiв, народ не знав пощади.

Панiв, якi особливо прославилися душогубством, спершу катували на майданi, а потiм садовили на палю.

Чигирин палав, з усiх кiнцiв освiтлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.

Незабаром усе було скiнчено.

Того ж дня Найда оволодiв Жаботином i вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загонi, показав себе запеклим i нещадним месником.

Одразу ж пiсля розгрому мiстечка Найда послав один загiн пiд командою диякона до Лебединського монастиря i звелiв Петровi приєднатися до цього загону.

Парубок висловив бажання залишитися при Найдi, але отаман вимагав виконання наказу; а втiм, i доручення було короткочасне – визволити од ляхiв монастир, врятувати черниць i негайно повертатися назад…

Звiстка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетiла всi околицi.

Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озброєних людей, i до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько.

Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Київщини, а тодi вже вирушити далi – на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву.

Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк роздiлив вiйсько на кiлька сильних загонiв; ядро кожного з них складалось iз досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта ж були нашвидкуруч озброєнi селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок.

За кiлька днiв цi страшнi загони затопили всю Київщину, Смiлянщину, скрiзь несучи жорстоку помсту.

Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млiїв.

Заграва пожеж освiтила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамакiв не зустрiчали з боку Корони нiякої протидiї.

У Польщi на той час було лише двi тисячi коронного вiйська, i через розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичi слали гiнцiв за гiнцями, благаючи негайно прислати вiйська…

Озброєнi ватаги конфедератiв спричиняли ще бiльше сум'яття: уникаючи зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i тим викликали ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення.

Скрiзь, де з'являлися загони гайдамакiв, мiсцевий сiльський люд – парубки, дiди, жiнки й навiть дiти – всi, хто мiг тримати в руках зброю, приєднувалися до них i з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителiв, якi так довго пили їхню кров.

Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди.

'У шляхта залишалася тiльки одна надля на порятунок – сховатися за стiнами тих мiст, володарi яких утримували свої власнi команди.

Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди й кинулись усi ляхи, усi євреї, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв.

Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у своєму русi по Уманщинi й Брацлавщинi.

Сгрии привид панiчного жаху мчав перед вiйськами месникiв, хапаючи своїми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й до Кам'янки, куди Гершко перевiз свою дочку.

Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона померла, тiльки стара Рухля не втратила самовладання.

З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють вони на органiзм, але й знала, як рятуватися при отруєннi ними.

Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.

Пiдбадьоренi клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати їй.

Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила її у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти її.

Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з'явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.

– Пiдведи її i пiдтримуй голову! – крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: – Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.

Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:

– Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…

– Так, так… Передусiм спокiй i сон, – поспiшно заявила Рухля, – а там… тс-с-с! – вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. – Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.

В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:

– Тс!.. тс!.. Це сон – не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.

Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.

– Дарма, дарма, це на краще! – вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. – Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.

– Ой вей! – недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. – Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?

– Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, – запевняла Рухля. – Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.

– Ой вей мiр! От ускочили в халепу! – зiтхнула Ривка. – I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…

– Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.

– Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..

– Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.

На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.

Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала її. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною…

– Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! – скрикнула

Рухля, радiсно сплеснувши руками. – Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:

– Перли?..

– Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! – невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. – Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде.

– Де їх знайшли? – перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навiть Рухлi стало моторошно.

– А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, – ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що нiхто не знайде… Може, що-небудь з'їси чи вип'єш?..

Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi.

"Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справдi вона вiдкупила перли у скупника – тодi, виходить, ще є надiя, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них грошi й вiдправити посланця. О, коли б то так!

А якщо Петро дiзнається, де вона, то прибуде сюди за нею… Коли? Тижнiв через два! Вона ще хвора, є час… Але якщо тiтка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матерi? Нi, нi! Тодi б вона так i сказала, навiщо потрiбна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж i сама жебрачка хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки дивує: чому тiтцi не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?"

Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав.

"Отже, є ще надiя, що Петро одержить звiстку i примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще можна сподiватися, ще можна жити…"

Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.

У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний тiтчин погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою.

Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Вiд того дня Сара почала швидко одужувати, – видно було, що якесь внутрiшнє збудження, якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлює дiвчину i наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.

Рухля гордо позирала на всiх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслiдок мого лiкування.

Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсiм заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсiм не одужає i поки в усьому краї не настане мир та спокiй. Одне ще тiльки палке бажання лишалося в дiвчини: за всяку цiну побачити Естерчину матiр.

Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр її ще не пускали.

"Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?" – весь час мучив дiвчину сумнiв.

Однак спитатися про це в Рухлi чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку пiдозри, тому вирiшення болючого питання мусила вiдкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвiр.

Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись, i як же зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг хати, побачила Естерчину матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно пiдтримала її.

– Ой, он! Яка ж ти ще квола! – промовила стара, похитуючи головою. – Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, – махнула вона рукою у бiк жебрачки, – iди сюди, одведи Сару до тiєї лавочки, а я побiжу винесу лiки.

Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї панi i, обнявши дiвчину за стан, обережно повела її до лавочки.

– Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити! Така гарна, така багата! – жебрачка зацмокала губами.

– Стривай, стривай! – Сара мiцно стисла їй руки i, озирнувшись, уривчасто прошепотiла:

– Поїхав? Послала??

– Поїхав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли у Янкеля! Їх бiн аїд, i для рiдної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi!

– Знаю, знаю! – нетерпляче перебила її дiвчина. – А як посланець?

– Вернувся!

– Вернувся?! – мимоволi скрикнула Сара. – Ну що ж, що? – вiд хвилювання голос дiвчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку i впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. – Ну й що ж?

– Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, i що вони йому, той батюшка i той титар, сказали, що парубок пiшов до гайдамакiв, але що незабаром повернеться й тодi вони йому скажуть про твого листа, а вiн зробить усе, що тiльки можна… I ще сказали, щоб ти надiялась i ждала.

– Боже мiй, господи! – Сара майже впала на лавку, й радiснi, щасливi сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозi з'явилася Рухля iз склянкою лiкiв у руках.

– Що це? Ти плачеш? – вигукнула вона, кидаючи суворий, пiдозрiлий погляд на жебрачку. – Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарi? – Рухля швидко пiдiйшла до дiвчини.

– Щоб я так своїх дiтей здоровими бачила, щоб я так собi здоров'я бажала… – забелькотiла перелякана жебрачка.

– Нi, нi! – перебила її Сара й звела на тiтку повнi слiз очi, що iскрилися щастям. – Вона не винна, вона менi нiчого не казала, просто… повiтря таке… сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз iз пiдозрою глянула на жебрачку, i по її тонких губах майнула хитра посмiшка:

– От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотiла? Тепер, либонь, дякуватимеш старiй тiтцi, що вирвала тебе з лап смертi.

– Довiку, до смертi! – Сара схопила тiтчинi руки й почала їх палко цiлувати. В Рухлi пiд гачкуватим носом знову майнула ледь помiтна усмiшка.

– Ну от i слава богу! – сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. – Випий же цих лiкiв, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! – милостиво обернулася Рухля до жебрачки. – Приготуй собi щось до шабашу!

З того дня сили дiвчини почали вiдновлюватися з дивовижною швидкiстю; радiсть i надiя настiльки переповнювали її серце, що iнодi Сарi здавалося – вона задихнеться вiд Їхнього бурхливого напливу. I Гершко, й Рухля ставились до дiвчини дуже ласкаво i хоча ще рiдко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досi; про жениха, про весiлля не згадувалось анi словом.

Сп'янiла вiд радiсного настрою, Сара не помiчала нiчого пiдозрiлого в поведiнцi рiдних i навiть мимоволi пiддавалася їхньому лагiдному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них нiякого зла, а коли б їй пощастило повернутися до Петра, то дiвчина ладна була й зовсiм простити всi муки, всi насильства.

Одного разу, коли Сара сидiла в свiтлицi i пiд невсипущим поглядом Рухлi гаптувала щось золотом по оксамиту, до кiмнати швидко ввiйшов блiдий, переляканий на смерть Героїко i, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусiднiй кiмнатi.

Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привiз батько знову жениха? Але нi, чого б же тодi в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя… Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?

Дiвчина пiдвелася з мiсця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.

– О господи! Коли б то так! – прошепотiла вона, iз пристрасним благанням зводячи очi до неба.

На вулицях мiстечка все було спокiйно, нiхто з перехожих не виявляв анi найменшої тривоги.

Через кiлька хвилин Рухля знову повернулася до кiмнати й по обличчю старої Сара помiтила, що звiстка, яку принiс батько, була, певно, важлива.

На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля вiдповiла якось ухильно i, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зiтхала, похитуючи головою. I на бругий день, i на третiй настрiй Гершка не змiнився. Ривка також була схвильована. Сара кiлька разiв пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все вiдмагалася. На третiй день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домiвки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.

– Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи не дiждусь щастя, коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi.

– Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довiдаєшся не сьогоднi, то завтра, – тiльки ж вони не хочуть!

– Вони не дiзнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на дверi й прошепотiла дiвчинi в самiсiньке вухо:

– Гайдамаки!

– Гайдамаки? Тут? – вигукнула Сара, i обличчя її осяяла радiсть. Ривка не помiтила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на дверi, вiдповiла:

– Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашiй сторонi, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирi ножi освятили, всi хлопи пiшли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони.

У Сари перехопило дух.

– Господи, боже мiй! – захоплено прошепотiла вона. Цей шепiт Ривка витлумачила по-своєму.

– Не бiйся! – ще тихiшим голосом промовила вона. – Ребе Гершко пiшов до вiрної людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога.

– Навiщо?

– А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про наближення гайдамакiв.

– Нiколи! – вигукнула Сара. – "Втiкати звiдси, коли вона дала знати Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiшає до неї з гайдамаками?" – Дiвчина вся спаленiла вiд хвилювання i знову твердо промовила: – Н:'коли!

Ривка здивовано глянула на неї, але з вулицi в цю мить долинув якийсь гомiн, плач i лемент.

Обидвi жiнки кинулися до вiкна.

Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку, бiгла цiла юрба євреїв – чоловiки, жiнки, дiти. Обличчя у всiх були блiдi, стривоженi. Вони обганяли одне одного i щось кричали, завзято жестикулюючи.

– Гевулт! Гайдамаки! – зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена.

Хоч не чути було нi пострiлiв, нi кiнського тупотiння, дiвчина так само. як i Ривка, одразу вирiшила, що до мiста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радостi.

Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з'явиться перед її вiкном.

Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина швидко озирнулася, i з її обличчя миттю зникла радiсть, змiнившись тривогою чекання. На порозi стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату, Сара одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть їхнiх облич i наче змертвiлi погляди.

Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не вiщує їй нiчого доброго.

– Збирайся! – промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.

– Куди?

– В Умань!

– Чого? Навiщо?

– Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба тiкати у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка!

Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблiдло:

– Я не поїду, батьку!

– Ти не поїдеш? – просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збирається завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловiсно прошепотiв: – Ти не поїдеш?

– Постривай лишень, ребе Гершку! – Рухля схопила його за рукав – Вона поїде з нами й сама! Саро! – звернулася стара до небоги владним тоном. – Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i євреїв. Пам'ятай же, що ти передусiм єврейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд якої волосся твоє побiлiло б, мов снiг.

Сара заточилася…

– Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! – просичав Гершко. – А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб'ю тебе на мiсцi!

Вузьким путiвцем поволi котився простий вiз; зморенi конi бiгли пiдтюпцем, понуривши голови. На возi сидiли три жiнки: двi з них, судячи з облич, були старi, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссi, яке виглядало з-пiд червоних хусток, не бiлiло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажi й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза пiдскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям i вимазаним у сажу обличчям. На головi в нього стирчала надiта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срiбними гудзиками.

Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодої дiвчини й гачкуватi носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усiх нацiональностей, що проживали на Українi, цигани були найбезне-виннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались їх як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти їх, а iнодi навiть були й радi приїзду бродячих ковалiв, – тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Сара спершу вирiшила нi за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi…

Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, – отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всi селяни.

Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi.

Уже сьомий день вони пробирались путiвцями.

Доки їхали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подiї в крулевствi Польському, але роботи й своїх домiвок не кидали. Та чим ближче пiд'їжджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали заїжджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату.