355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Старицький » Останнi орли » Текст книги (страница 32)
Останнi орли
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:38

Текст книги "Останнi орли"


Автор книги: Михайло Старицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 45 страниц)

XIX

Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залiзняк застав там Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче чекав. Напередоднi вони прибули з Запорозької Сiчi й привезли важливi вiстi.

Їхня поїздка на Запорожжя увiнчалася цiлковитим успiхом. Запорожцi одностайно вирiшили допомагати, наскiльки буде можливо, гайдамакам, тим бiльше що кошовий сказав, що на цю допомогу росiйський уряд дає хоча й неофiцiйну, але цiлком певну згоду.

З Найдою прибуло рiзними шляхами п'ятсот запорожцiв, а з дня на день мало прибути ще двi тисячi.

Кошовий отаман вiдправив посланцiв i на Дiн, щоб кликали вiльних людей на допомогу повстанцям. У татар i туркiв закупили цiлий обоз зброї, i вiн незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.

Та найважливiша звiстка була та, що кошовий отаман, а з ним i все Запорожжя вiдправили хитрих послiв у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити вiйну Росiї: оскiльки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина пiдняла б проти Польщi Росiю.

Запорожцi добре знали, де знаходяться головнi пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги полiтичнi непорозумiння, якi виникли серед супротивних держав, цiлком можливо було розраховувати на успiх цiєї справи.

З такою ж метою були вiдрядженi посли з багатими подарунками й до татарських мурз, i до хана.

Кошовий вiрно розрахував, що пiд час вiйни Запорожжя дiстане можливiсть вiльнiше дiяти, а також одержить дозвiл збiльшити кiлькiсть свого вiйська. Саме це вiн i сподiвався використати для визволення України.

Про таємний план кошового й запорожцiв Найда розповiв тiльки Залiзняковi, i ця звiстка так врадувала полковника, що вiн мимоволi просльозився.

– Ех, серце ж у нашого кошового та в братiв-орлiв! – вигукнув Залiзняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. – Хоч i не дала доля рiднiй країнi щастя, зате вже серця… Ех! Не шкода й головою накласти!

Бiльшу частину скарбу Найда й Аркадiй привезли в монастир. Розповiдь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу i в очах братiї, i в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще бiльше змiцнила в їхнiх серцях надiю на успiх задуманого.

Звiстка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетiла Україну, i все довкола сколихнулося. Це страхiтливе, нечуване звiрство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпiння народного! А тим часом конфедерати й унiати, ще не розумiючи того, що пiднiмається навколо, чинили й далi свої буйнi наїзди й кривавi розправи; щодня приходили звiстки про новi звiрства, новi тортури…

Запорожцi, кинувши свої села й хутори, ринули з усiх усюд у польську Україну i незабаром утворили сотнi невеликих загонiв. За короткий час становище на Українi змiнилося: ще недавно по селах i хуторах бешкетували ватаги конфедератiв, чути було стогiн i зойки катованих людей та зухвалi вигуки сп'янiлих од кровi шляхтичiв, тепер же там стало тихо; скрiзь побiля церков збиралися юрби селян, якi кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти "бидло" на лани… У повiтрi запахло порохом. Євреї з гарячковою поспiшнiстю тiкали в найближчi мiста, прихопивши з собою тiльки найцiннiше з свого майна.

– Хлопи бунтують! – прокотилося по Українi.

Окремi загони в рiзних мiсцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхiтливу рiзню, якби не з'явилася людина, котра об'єднала пiд своїм стягом усi сили й очолила їх.

Залiзняк зрозумiв, що настав час або пiднятися на гребенi народної хвилi, або залишитися осторонь вiд руху. I м'я Залiзнякове мало таку популярнiсть по всiй Українi, що досить було б йому вiдкрито пiдняти свiй стяг, як усi ринули б до нього.

Та цього було замало.

Дiстати визнання повстанцiв – це ще не все, головне – щоб уся Україна визнала його гетьманом i пiшла за ним; треба було, щоб до цього руху i лiвобережне козацтво, i сусiднi держави поставилися не як до бунту хлопiв, а як до великого народного повстання.

Але хто мiг настановити його гетьманом, хто мiг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу?

В часи Богдана це зробила Запорозька Сiч, тому що вона була святинею для українцiв i виразницею народних iдеалiв, захисницею народних iнтересiв. Та нинi Правобережна Україна була вже давно вiдiрвана од Сiчi; нi гетьмана, нi власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навiть вищого духiвництва, i не було їй звiдки почути рiшуче слово; єдиною зорею нещасному народовi сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди стiкався люд з усiх кiнцiв України.

Загальна жадоба помсти була така велика, що навiть ченцi й священики ладнi були кинутися в бiй. Незважаючи на те, що, здавалося, всi сусiди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщi, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану росiйською царицею Мельхiседековi.

Безперервно новi й новi юрби збуджених людей прибували до стiн Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залiзняк призначив тут збiр, а бiльшiсть несвiдомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку.

I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.

В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у колишню Мельхiседекову келiю старшу монастирську братiю й оголосили їй про свiй намiр.

Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка й Найди; вирiшено було першого серпня, на Маковiя, вiдслужити урочисту вiдправу й освятити з усiєю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий хрест.

У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх подiй: укрiплювали стiни, заготовляли провiант для вiйська. Охопленi ентузiазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря.

Залiзняк i Найда теж енергiйно готувалися до наступної вiйни. Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому разi, якщо зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити їх несподiваним ударом, вони вирiшили одразу ж пiсля освячення зброї роздiлити вiйсько на двi частини й кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi.

Днi збiгали в гарячковiй роботi й необхiдних приготуваннях. Нарештi настав переддень призначеної вiдправи.

На монастирському дворi панувало незвичайне пожвавлення. З комiр i льохiв виносили барила й мiшки, вантажили їх на похiднi козацькi вози; по монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури.

Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися бiля монастирських стiн. До брами раз у раз пiд'їжджали гiнцi i, скочивши з коней, заходили в двiр.

Залiзняк i Найда походжали по двору, наглядаючи за всiма приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв.

– Ну, друже мiй, – сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних дверей, – здається, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об цi стiни поламають зуби!

– Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, – усмiхаючись, вiдповiв Найда. – Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста, добро своє на дорогах кидають.

– Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, – треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки вона цiла, доти й народ вiрить у благословення господнє! Завтра вдосвiта ми виступимо звiдси, i хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козакiв, проте мусимо передбачити все, – тому оглянь, друже, ще потаємний хiд, а я пiду подивлюся на стiни; та поспiши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.

Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю; тут вiн насилу пiдняв одну з плит у пiдлозi, викресав вогню, засвiтив воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у вузький пiдземний коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у лiсову хащу. Все тут було справне.

Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос:

– Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?

Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.

Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Вiн кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням:

– Ну, що? Знайшов? Побачив?

– Знайшов, побачив, – вiдповiв жебрак. – I привiз…

– Привiз? Кого?

– Панну…

– Панну? Доньку обозного? – вигукнув здивований Найда.

– Авжеж, її!

– Де ж вона? Тут?

– Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе i жде.

– Пам'ятає i жде, – мимохiть прошепотiв Найда. – Чого ж вона прибула туди… в такий час?.. Господи… адже все може трапитись!..

Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесеної жебраком. "Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася – козачка, королева! Вiн її просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама приїхала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! – Найда замислився. – Що ж робити? Не можна залишити її там саму… Поїхати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?"

Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про свої почуття, самiй Даринi було б соромно за нього… Залишається одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце.

Заспокоївшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження.

А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн.

Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми.

Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi – на розстелених свитах; бiля кожної сiм'ї лежали клунки – все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив'язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв.

Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей.

Коли до валiв пiд'їхав Залiзняк, усi, перешiптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад.

Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже важливою звiсткою прибули ковалi.

– Ну, то веди їх сюди, в сторожку! – наказав Залiзняк i зайшов у невеличку келiйку монастирського сторожа.

За хвилину туди ж увiйшли двоє високих на зрiст запорожцiв i, вклонившись Залiзняковi, гучно мовили:

– Здоров був, батьку!

– Доброго здоров'я, дiти! – приязно вiдповiв полковник. – Ну що, скiнчили роботу?

– Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi.

– А скiльки?

– Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та наконечникiв до списiв тисячi двi.

– Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi!

– Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмiльного пива.

– Дай боже! А що ви iще скажете?

– Пiймали двох шпигунiв польських.

– Шпигунiв? – здивувався й стривожився Залiзняк. – Де ж, як?

– Та в лiсi ж, – хотiли нас вистежити!

– Ну й що ж?

– Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли їх там самi рiшити, а потiм подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.

– Добре… А хто ж вони?

– Брехали багато… Ну, та сам побачиш – хлопець i дiвчина.

– Хлопець i дiвчина? – перепитав Залiзняк.

– Та ось вони тут з нами, зараз приведу! – мовив один iз запорожцiв i, вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром.

Коли Залiзняк побачив їх, у нього мимохiть вирвався вигук здивування; вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв її за руки.

Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарнiле личко зашарiлося нiжним рум'янцем, а очi засяяли незвичайним щастям.

– То це шпигуни? – промовив Залiзняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. – Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?

– Та вони, либонь, казали, – знiяковiло зауважив старший запорожець. – Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили… За таких, бач, обставин попалися… Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…

– Гай-гай! – усмiхнувся Залiзняк. – Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще бiльше.

– Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. I як це тобi, Петре, надало до них, – вiн пiдморгнув у бiк запорожцiв, – у гостi потрапити?

– Заблудилися в лiсi з сестрою, – похмуро мовив Петро. – Ну, почули – гупає молот, на те гупання й пiшли, але боялися вiдразу пiдходити… Спершу хотiли роздивитись… пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотiли, пане полковнику, їхати зi мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потiм сказав збентежено й сумно:

– Вони свято виконали свiй обов'язок… Захищали церкву до останнього подиху…

Уже в голосi, яким були промовленi цi слова, Петро й Прiся одразу вiдчули щось лиховiсне.

– До останнього подиху? – тремтячим голосом перепитав парубок.

– Ой мати божа! – скрикнула Прiся, звiвши на Залiзняка сповненi жаху очi.

– Хiба ляхи вже напали на Лисянку? – тривожно допитувався Петро.

– Авжеж, дiти…

– I батько?.. – у вiдчаї сплеснула руками Прiся.

– Прийняв мученицький вiнець.

Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i вона, наче пiдрiзана косою квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бiдолашну дiвчину привели до пам'ятi, вона тихо, безутiшно заридала.

– Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! – хрипiв Петро, притискуючи Прiсю до грудей. – Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натiшився б!..

– Батько ваш тепер у ясних оселях божих iз святими мучениками й праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й свiт не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька… А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда.

– Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, – звернувся Залiзняк до запорожцiв. – Тут є й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

– Берiть i життя моє! – з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками.

– Доброго здоров'я, батьку! – привiталися козаки. – Що скажеш?

– А ось що, брати, – вiдповiвши на' привiтання, заговорив Залiзняк. – Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни – вся Україна; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Україну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, – тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа.

– Розумiємо, батьку, мишi не пропустимо! – заговорили разом козаки.

– З лiсу теж не випускати нiкого! – додав Найда. – Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть вiдповiдь: "Лисянський титарi" – "Куди?" – "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" – "Чумаки з Криму!" – "Що везете?" – "Сушену тараню!"

– А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити їх, – вiв далi Залiзняк, – то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почує пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумiєте, дiтки?

– Розумiємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

– Вiримо, друзi! – Найда i Залiзняк пiдвелися. – Нам i вам, однаково всiм, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи мiняються: ви – останнi орли України. Вiддамо ж, друзi, все, що маємо, – i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв!

– Амiнь! – разом вiдповiли запорожцi.

Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли.

Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали.

– Ну, друже, – глибоко зiтхнувши, сказав полковник. – Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в свої сили i щоб нагнати страху на ляхiв… У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?

– Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! – Найда вiдкашлявся. – Пiдiймається буря, жiночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв… Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi…

– Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! – зiтхнув Залiзняк.

– Чому пiзно? – стривожено спитав Найда.

– Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узятої церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями:

– Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! – зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову.

– Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано… Усi священнi речi вкрадено… I навiть ковчег i чашi зникли, – тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан.

– Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! – закричав, синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа.

– У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, – вiдповiв переляканий шляхтич. – Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит… А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi… Виходить, хтось iз бидла…

– Який пекельний злочин! – жахався Мокрицький. – Наруга над богом у його святилищi… Осквернення "Secula seculorum"… О Єзус-Марiя!

– Блюзнiрство впаде на нашi голови! – вторив офiцiаловi плебан.

– Знайти менi винного! – затупотiв ногами на небожа губернатор. – Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

– Проше найяснiшого пана дядю… – спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

– Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!

– Я ось титаря…

– Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою… I слово гонору, що жахнеться пекло! – i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.

Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв'язаних полонених, захоплених жовнiрами, – три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.

– До свого десятка, пане, за ограду! – скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.

– Слухайте ви, пси, гадюки! – звернувся до полонених губернатор. – Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят.

– Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, – обiзвався титар. – Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я.

– Ти? Ха-ха! – зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. – А де ж ти їх, собако, подiв? – спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви.

– Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi.

– Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? – губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.

– Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! – твердим голосом вiдповiв титар.

– Чи ти ба, який упертий! – здивувався Кшемуський i спокiйно додав: – А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв'язує iнодi язики.

Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.

Але титар мовчав, навiть не застогнав.

– Вельможний губернаторе! – сказав полковник Стемпковський. – Ця гадюка, здається, має лагiдне серце… I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе…

– Так, слушно, пане, – осмiхнувся Кшемуський. – А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!..

Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити "бидло" на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг Кшемуського й почала голосити.

– Вони не бачили… вони нiчого не знають, – тихо, через силу промовив титар.

– Вiрю, – погодився Кшемуський, – але менi хочеться знати, наскiльки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жiнко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волi…

Титар застогнав, але швидше вiд моральної муки, нiж од фiзичної.

– Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу вiддати наших святинь i нашої вiри на наругу латинянам… Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

– Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, – додав Кшемуський. – На дябла йому валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i скликає бунтiвне бидло на тому свiтi.

У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох коней; гурт жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводi кiлькох гайдукiв.

– По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? – напруженим вiд лютi голосом вигукнув Левандовський. – Хто смiє порушувати мої власницькi права?

– Я! – вiдповiв Кшемуський.

– Пан губернатор? – здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого кривдника-ворога. – Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у княжих володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право? А вельможний пан сам скрiзь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Вiд такого управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi.

– Цо-о? – посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку.

– А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетськi власницькi права! – i Левандовський видобув свою шаблю.

– Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу!

– Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство… Але цей майонтек дав менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх маєткiв… А що пан клопотався, то не по охотi, а тому, що задля примхи розорив мiй родовий хутiр!.. То це не подарунок менi, а тiльки сплата боргу.

– А! Зухвальство? То я ж покажу пановi, хто я! Чому ще й досi не введено тут унiю й чому ця церква не перетворена на костьол?

– Тому що я дозволив моїм пiдданцям сповiдувати свою вiру… А пан, немов розбiйник, катує чужих нi в чому не винних людей!..

– О tempora! – сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.

– Сини католицької церкви здiймають руку на пресвяту матiр! – простогнав плебан.

– Як пан дозволив? – скаженiв губернатор. – Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було бiльше схизми… щоб вирiзати всiх схизматiв i дисидентiв!

– Та хiба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен iз нас має право навiть на сеймi крикнути "veto" й зiрвати сейм… То ось я у своєму власному селi й кричу "veto"!

– Це зрада!

– Прокляття! Вiчнi муки вiроломцям! – у фанатичнiй лютi вигукнув Мокрицький.

– Взяти його! – крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.

– Вiзьми сам! – ступив крок уперед Левандовський. – Чого ти iнших примушуєш? Оточив себе розбiйницькою ватагою i за їхнiми спинами лютуєш? О, настане час, i вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, i ви всi захлинетесь у нiй… Слiпi звiрi, безумцi! Хiба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до вiдчаю? Хiба не знаєте, що замучений народ грiзно пiднiмається на своїх катiв, сп'янiлих вiд кровi?.. Прислухайтесь! Стогiн i зойки нещасних перетворились уже в лютi крики, якi закликають до помсти, до вiдплати, а їх же, скривджених, море! I ви, безумцi, в таку хвилину, коли загибель загрожує всiй вiтчизнi, ви ще пiдсипаєте жару в огонь, кидаєте iскру в порох! То ж не я, а ви погубителi вiтчизни, зрадники! А ти – головний злочинець i пiдлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зi мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всi цi звiрства! Виходь! Я тебе називаю грабiжником, злодiєм, який ганьбить шляхетське звання… Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!

Слова Левандовського своєю смiливiстю й грiзним пророцтвом так приголомшили ляхiв, що всi вони зацiпенiли, а губернатор, посинiлий, з виряченими очима, весь тремтiв i тiльки щось мимрив.

– Зв'язати цього негiдника! – нарештi просичав вiн, задихаючись вiд лютi.

– I розстрiляти! – додав спокiйно Стемпковський.

– Хто пiдступить – смерть! – крикнув Левандовський, змахнувши шаблею; вiрнi його гайдуки стали в оборонну позицiю позаду. Ближчi драгуни, що зробили були крок до смiливця, вiдступили назад.

– Що ж ви, боягузи?! – гукнув полковник. – Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?

– Зв'язати! – гаркнув на все горло губернатор.

Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та вiн був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерностi… Три шаблi прийняли удари цiлого десятка. Замигтiли холоднi блискавки, задзвенiла сталь. Один iз нападни кiв упав навзнак з розсiченою головою, другий присiв, схопившись лiвою рукою за праву, що безвладно повисла… Решта вiдскочила… На допомогу їм кинулись iншi…

Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк п'ять-шiсть драгунiв, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кiлькостi, зрештою неодмiнно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловiсний наростаючий гомiн… Усi сторопiли, зблiдли, насторожились… Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу вiдступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi в безлюдний поки що майдан… Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлюченi юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змiшалися, завирували й, наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв.

– Бунтi – ослаблим голосом прошепотiв губернатор i затремтiв, наче осиковий лист.

– Oremus domine! – пiдняли руки вгору ксьондзи.

– Рятуйтесь! – захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi.

– До зброї! – крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. – Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати – й залп! Пiкiнери – в лави, до стрiльцiв! Решта на коней!

Рiшучий голос полковника одразу пiдбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усi кинулися виконувати наказ. Офiцери приєдналися до своїх жовнiрiв.

Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янiв од жаху: "Що робити? Пробиватися вперед – божевiлля, захищатися – теж… Сховатися за ограду? Але брама зачинена". Залишалося одне – кинутися праворуч чи лiворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар… Та хвилина розгубленостi вiдрiзала шлях до вiдступу… Купку одурiлих вiд страху вояк оточила юрба… Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й пiною на губах.

– Ага, ось вони, вбивцi мого сина! – захрипiла вона й голiруч кинулась на озброєного з нiг до голови довудцу. Напад був такий несподiваний i навальний, що довудца не встиг опустити пiднятої шаблi й упав, збитий з нiг. Жiнка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала їх, в одну мить зiм'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп iз мушкетiв. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши iнших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з нiг, заднi… Все змiшалося…

– Чого стали? – крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. – Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зiмнемо… Ану вперед!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю