355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Старицький » Останнi орли » Текст книги (страница 40)
Останнi орли
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:38

Текст книги "Останнi орли"


Автор книги: Михайло Старицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 45 страниц)

Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар'єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати – i гасло!" – подумав диякон i знов поповзом вернувся до свого коня.

– Ех, добряче б зараз закурити люльку! – промовив вiн тихо й дiстав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi, кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет i всi кишенi – кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у курку, є кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього кремiнь i подати гасло. Але – о жах! Кременя не було… Похоловши од цiєї несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об нього руки, але все марно – кремiнь як у воду впав!

Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.

Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливiший час.

– Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився… – бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. – Чи, бува, не схопили наших поляки?

– Швидше до дяка! – нарештi шепнув вiн одному з козакiв. – Дiзнайся, що там?

– Я миттю! – вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдчаї скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:

– Стрiляйте! Тiкайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали… небезпека зростала…

Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки…

– За мною, вперед! – крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, i помчав iз своїм загоном лiворуч.

На сходi вже почало розвиднятися.

Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть їх назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено – блiдий свiтанок виказав напрямок їхньої втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра… Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої вiдчайдушної сутички…

Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили їх праворуч i лiворуч… Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано приєдналися диякон з Петром – вони наче з-пiд землi вигулькнули…

– Лiворуч забирай, лiворуч! – кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. – Праворуч за тiєю грушею упоперек довгий яр… Скачiть межею… в хлiбах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав їм бiгти.

Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та реп'яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй – втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.

– Кепськi справи!.. – сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.

– А як конi? – спитав вiн.

– Далi не пiдуть, геть з нiг падають, – похнюпившись, вiдповiв диякон. – Звелися нi на що пiсля вчорашнього…

– Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!

– Що ж, поборемось, коли настав час, – почухав потилицю диякон. – Тiльки чи не спробувати…

– Ось що, кохана панно, – звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. – На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя – все тлiн! Ми виконаємо свiй обов'язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту…

– Мiй орле! – гордо вiдповiла Дарина. – Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?

– Пробач! – тихо мовив Найда. – Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

– Авжеж! – ожив диякон. – Залишити коней i кинутись у кукурудзу!

– Нi! – похитав головою отаман. – Ховатися, мов зайцi – то не козацький звичай! Тiкати – тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi – це ганьба!

– То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…

– Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

– I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!

У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження.

– Врятованi! – радiсно вигукнув вiн. – Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутiр.

– Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! – шаленiв од захвату диякон.

За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю… Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлюченої стихiї, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.

– На коней, гайда на хутiр! – скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди.

– Гей, вiдчиняй ворота! – гукнув отаман. – Чуєте, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!

– Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! – почувся у подвiр'ї гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.

– Стривайте! Хто ви? Грецької вiри? – кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

– Православнi, свої, ясновельможний пане…

– А ляхи тут є?

– Небагато… Та вони всi поховалися.

– А конi є?

– Цiлий табун стоїть у стайнi…

– Господня ласка! – отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: – Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, – звернувся Найда до хуторян, – хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней – i за мною до гайдамацьких загонiв!

Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях виїхав iз ворiт.

– А чи далеко звiдси Довгий лiс? – спитав у нових товаришiв диякон.

– Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде… Он на ту могилу й пр iвтеся!

– Пречудове! – зрадiв диякон. – Тепер можемо їхати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, – либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! – добродушно засмiявся вiн.

– А чого ми, панове, залишаємо цiлим оте добро? – показав отаман на хутiр. – Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрiє.

Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

– Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь…

XXIV

В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв, що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А до того часу, – додавав вiн, – повернеться з кварцяним вiйськом Стемпковський i розметає гайдамакiв, наче солому.

Хоча звiстка про вiд'їзд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, – а як полководець вiн дiяв навальне й жорстоко, – однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист її всi сили.

Укрiплення мiста почалося з самої весни, проте Младанович вирiшив викопати ще один рiв, з новим частоколом, – так що утворилося два вали – верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, – Тi гармати могли стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лiнiї укрiплень, штурмуючи їх пiд потрiйним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом, а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали артилерiї, здобуття такої мiцної твердинi, як Умань, було й поготiв неможливе.

Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творiнням, чванливо казав:

– Скiльки б не зiбралося тої поганi, а на моїй Уманi поламають зуби… Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку!

Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг заспокоїтись i з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалi бiльше метушнi й розгубленостi.

Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх своїх знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це – вiдсутнiсть у мiстi води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону.

У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами мiста й озером укрiплений табiр для євреїв та шляхти, що прибували до Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями – одно слово, створити живий мiст до води… Та на це потрiбний був час, а подiї не чекали…

Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух.

I шляхта, i євреї боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, – тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту – купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…

Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi… та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'ї Младановича, i державним iнтересам…

Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головної брами мiста пiд'їхала буда з якимись циганами.

Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували

Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?

Старий циган, очевидячки, глава цiєї сiм'ї, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив:

– Ферфал! Не впускають!

– Як не впускають? Що ти, Гершку? – скрикнула одна з циганок.

– Не впускають… Кажуть – не велено! Нiкого! – заїкаючись од хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. – Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв, нi води не вистачить… то не пускають до мiста, а велять їхати пiд Грекiв лiс… на поле… прямо пiд гайдамацькi ножi…

– Вус? – вигукнула Рухля. – I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмикає всi на свiтi замки?

– Знаю i говорив, але бiля воротаря никає шляхтич-дозорця… А шляхетська пелька, сама вiдаєш, ненаситна…

– Ой вей! Що ти думаєш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й торгуйся! – владно звелiла Рухля.

Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.

– Хто там? – озвався сердитий голос.

– Та я ж, я… Приїхав до його ясної мосцi губернатора… маю щось важливе переказати… Ой, яке важливе!

– Та хто "я"? – уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар.

– Ребе Гершко… орендар їхньої милостi… потрiбний чоловiк… це я тiльки що розмовляв iз паном.

– Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу… до рябого дiдька в болото… Там у таборi є осавул – через нього й перекажеш свої брехнi…

– Пане добродзєю!.. Я вiддячу… я заплачу… хоч мене й пограбували гайдамаки… менi тiльки… побачитись хоч з дозорцею…

– Скiльки за це даси?

– Дукат…

– Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити вельможного пана… Геть од брами!

– Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче?

– Десять дукатiв, i нi шеляга менше! – I. воротар почав щiльнiше причиняти своє вiконечко.

– На бога! – заблагав Гершко. – Вiзьми, пане, останнє, тiльки впусти! Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла хвiртка; перед Гершком з'явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi; жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й, осмiхнувшись, мовив:

– Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель… без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде…

– Вей мiр! – заволав Гершко. – Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще знайдуться…

– Ха-ха-ха! – зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав, вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха.

– Ну?! – буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. – Клади за право розмови.

Гершко мовчки поклав десять дукатiв.

– Чого ж ти хочеш? – спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.

– Хочу, щоб мене впустили до мiста.

– Не можна, – сухо вiдрубав дозорця. – Вас тут i так напхалося через край…

– Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? – вкрадливо заговорив Гершко. – Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один кiнь, або кунтуш… або теляги – не з мiдi, не iз сталi, а з чистого срiбла… щоб горiли, як сонце… щоб усi панянки мружили очi, дивлячись на пана… щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана… Ой, iх бiн аїд, – якщо пан так прибереться…

– Не мели язиком, шельмо, – обiрвав його шляхтич, – час дорогий. Скiльки даси?

Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тiльки про цiну… Але ту ж мить радiсний вираз зник з обличчя єврея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати:

– Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки… Нас тiльки троє… я, сестра й дочка… Наймичку можна вiдправити в табiр… Ми люди вбогi… нещаснi…

– Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова… немає часу, – пiдвищив голос шляхтич.

– Скiльки ж, ясновельможний? – тремтячим голосом бурмотiв Гершко.

– Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна сховатися… То ось тобi останнє слово… за кожен рот по десять таких купок… а всього, крiм цiєї, поклади тридцять…

– Ой! – скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. – Тридцять дукатiв? – перепитав вiн.

– Тридцять купок, – гаркнув шляхтич, – по десять дукатiв у кожнiй! Викладай зараз або повiшу, як маму кохам!

Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо вiдвернувся i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi…

На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.

– Впустити цього жида з балабустою i дочкою… тiльки трьох, дивись…

– А їх на возi троє, та вiн четвертий, – мовив воротар.

– Тiльки трьох, кажуть тобi! – гаркнув шляхтич i владним жестом вказав на дверi.

Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi:

– Дай десять дукатiв i бери четверту!

– На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? – люто вiдповiв Гершко.

– Так-то воно так, – спроквола сказав воротар, – тiльки ось ще трохи зачекай пiд брамою… а я пiду до губернатора… адже йому теж доповiсти треба…

– Бери вже! Грабуй до нитки! – вереснув Гершко, тикаючи грошi воротаревi. – Тiльки вiдчиняй швидше браму…

Коли нашi подорожнi в'їхали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в'їхала на майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на сестру, нi на дочку:

– Поганяйте он до тiєї крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина… довготелесого такого… що в нас був… i до нього завертайте… а я зайду до ясновельможного цадика: вiн мешкає за цiєю пишною синагогою.

Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi якої мiстилися крамницi, а на горiшньому – магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок.

Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне одному щось лихе, мабуть… Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i розпитувань; вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його обличчя зберiгали типову вроду схiдної раси, а темнi очi свiтилися розумом i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на свої пейси ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.

– Мир тобi, сину Iзраїлiв! – лагiдно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. – Нехай благословить тебе бог Авраама i хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!

Гершко пiймав цадика за полу довгої одежi й поцiлував її.

– Прости, святий рабi, – нiяковiючи, заговорив Гершко, – що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити твого родича… Як тiльки я не карав її… замалим не вбив власною рукою… вивiз од проклятих гоїв… щоб разом iз сестрою врятувати її душу… Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батькiвськiй волi… Що менi з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася… та я її бачу наскрiзь… її можна зламати, але не зiгнути…

– Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од велiнь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдної дитини!

– Але, святий рабi, – збентежений словами цадика, мовив Гершко, – коли б серце моєї дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi… так велося i за дiдiв наших, i за прадiдiв… Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю… виходить, i тут – всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi…

– А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув лик свiй, а Iакова обдарував ласкою… Що таке шлюб не з любовi, а з наказу батька?.. Це є насильство… А яка кара спiткала Сiхона, Емморового сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й рабинями…

– Але хiба до гоїв i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить слово боже ненавидiти й зневажати їх?

– Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й берегти його закон… Господь є суддя над усiма й меча свого в руки смертних не дав!..

– Кожне слово твоє, святий рабi, окуте золотом мудростi! – глибоко зiтхнув Гершко. – Я тому заговорив про гоїв, що маю пiдозру… навiть язик нiмiє… маю пiдозру, що дочка моя проклята… одвернула обличчя своє вiд iстинної вiри наших батькiв… i спокусилася… вiрою… схизматського бидла… я хотiв убити її… i вб'ю, якщо…

– А ти знаєш заповiдь божу – "не убий"? Як же ти насмiлюєшся повстати проти велiння Єгови? Та чи не ти ж винен, що не зумiв привернути серця своєї дитини до себе й до рiдного закону? I в який iще час ти замислив це насильство? У день нашої смертi… за годину до суду грiзного!.. Скорися i зм'якши серце своєї дочки… дай волю їй… I подумай про свою душу… Ходiм! Я поспiшаю в синагогу… Там зiбрались i на молитву, i на раду гнанi сини Iзраїлю… осудженi на кару за грiхи батькiв своїх…

Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшної розплати, але, в'їхавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю своїй злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi почуття… Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги.

У синагозi було повнiсiнько люду; усi євреї сидiли в талесах i, похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили. Жiнки на хорах просто ридма ридали… Кантор раз у раз заводив журливу мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний зойк… Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо розступившись, дали йому дорогу… Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в нього не було з собою талеса…

– Благословен бог в Iзраїлi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та Iакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, берiг нас у пустелi, захищав нас у багатьох гонiннях… Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! – зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновiрцями.

– Боже, порятуй нас! – пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву.

– Не плачте й не стогнiть, дiти мої! – ласкавим голосом заговорив рабi. – Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти можливий спосiб врятуватися од загибелi.

– Говори, говори, наш напутнику! – почулися голоси. – Твої слова для нас наче манна в пустелi.

– Що нового трапилось i чого нам треба чекати? – спитав цадик, обводячи лагiдними очима всiх присутнiх.

З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:

– Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто в огонь… Хiба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долiтає сюди з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено її частоколом та бiйницями? А тепер нас – геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники, – ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря небес, щоб вiн потряс громами своїми серця гонителiв наших!

Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi євреї. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо вiдповiла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший притулок – божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем, дiвчина забилася в куток…

Цадик мовчав, похнюпивши голову.

– Iще ось про що тебе, святий рабi, ми благаємо, – провадив далi рудий. – Єдине вiйсько, котре може захистити нас, – це губернаторська кiннота: але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв… Це бидло тиняється по шинках i сп'яну дещо вибовкує… "Як, – кажуть, – ми пiдемо бити своїх братiв? Хiба вони не однiєї кровi, не однiєї з нами вiри? Хiба пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, – кажуть, – що губернатор нас тепер шанує, – тому й шанує, що бiда загрожує, а мине бiда, то й панська ласка мине… Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп'яну… I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i вуздечки – куди очi ведуть… Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, iз Залiзняком!..

Почувши iм'я Залiзняка, Сара здригнулася i насторожилась: вона його колись чула… Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати… i нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий i ставний козак, що несподiвано прискакав уночi в двiр панотця й застав її з Петром! – думкою перелетiла дiвчина в недалеке минуле. – Ще тодi вiн говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосiб порятунку – повстати всiм на катiв… Так, так – це, мабуть, той самий, i потiм вiн ще поцiлував Прiсю…" Сара пригадала, скiльки страху вона набралася тодi, боячись, щоб не виявили її присутностi, а втекти не можна було… Миттю перед дiвчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним вiдчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освiдчився в коханнi… Всi цi спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й вiдразу затопили все iнше…

– Дiти мої любi, – тихим голосом заговорив нарештi цадик, – злощаснi нащадки Iзраїлю! Не будемо нарiкати на когось, а лiпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємнi думки. Чому ви думаєте, що вас повиннi захищати iншi, а не ви самi себе? Огляньтеся довкола: пограбованi, приниженi, затурканi хлопи вважають цю землю своєю й за неї несуть свої голови… Поляки вважають це мiсто за своє й ладнi захищати його до останньої краплини кровi… А що ж ми? Шукаємо в ньому лиш свого порятунку! Хiба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайвi роти! А кожному своя шкура дорога!

З тисячi грудей вирвалося тяжке зiтхання й погасло у мертвiй мовчанцi.

– От ви кажете, що на команду з хлопiв не можна покладатися, – провадив цадик, збуджуючись дедалi бiльше, – i просите мого клопотання… Але що ви можете запропонувати губернаторовi замiсть цього ненадiйного вiйська? Нiчого! А тому й ваше прохання, i моє слово не матимуть ваги… Коли б ви ось що сказали: вiзьми замiсть козацького гарнiзону нас! Ми вмiємо володiти зброєю, i ми ладнi за вас та за своїх вiддати життя… а нас, здатних до оборони, набереться не двi тисячi, а десять… О, тодi б не сказав нi губернатор, нi шляхта, що ми зайвi роти, що ми – тягар… Тодi б нiхто не посмiв докоряти нам шматком хлiба… Ви жадали, дiти мої, од мене поради – i ось моя єдина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужi спини, станьте в лави захисникiв, пiдпережiться мечами… тодi й вас вважатимуть за друзiв, тодi поруч з вами у бою стане i шляхтич! Облиште сльози й стогiн, – ними нашi предки не врятували Єрусалим! Просiть у Єгови бадьоростi духу та вiдваги… Ви менi, певна рiч, вiдповiсте, що не вмiєте орудувати зброєю, але це наука не мудра… а iзраїльтяни обдарованi розумом… Усе покиньте й учiться… поки є час… У вашiй стiйкостi та зброї – єдиний ваш порятунок! – пiдвищив голос цадик. – Згадайте братiв Маккавеїв i, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озброїтесь, то за цими мiцними мурами вам нiякi гайдамаки не будуть страшнi!..


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю