Текст книги "Останнi орли"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 45 страниц)

– Нi, нi, сину, моєї залiзної натури радiсть не вб'є. У цей час почулися чиїсь кроки…

До келiї ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд'їзду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi.

– Поставили й хреста, – додав вiн, – не встигли тiльки високої могили насипати.

– Насиплють їм могилу думи й пiснi нашi, – похмуро вiдказав отаман. – I тiєї могили вже нiхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

– Вже свiтає.

Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi.

– Свiтає? – пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. – Чуєш, свiтає… поспiшай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам'ятай присягу!..

– Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчi запорожця промайнула зневажлива усмiшка, вiн махнув рукою i сказав: замiсть вас полечу й знайду таємний хiд, я присягався i знову присягаюсь: помщусь за вас лиходiям так, як помстився б за свого рiдного батька!

– Так, так, ти помстишся! – гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. – Ти – син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв таївся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив:

– Мiй син, мiй! Українець серцем i душею i страшний месник ляхам!

– Українець серцем i душею i страшний месник ляхам! – повторив за ним i Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу.

– Дякую тобi, господи! – прошептав вiн, зводячи очi до неба. – Ти вже тут, на землi, заспокоїв моє розтерзане серце… Iди ж, сину… iди, але бережи себе: в тобi єдиному моє життя, моя радiсть…

– Бережiть себе, батьку! – тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

– То нехай же благословить тебе бог! – i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi.

Ще сонце не сходило, як Найда iз своїм загоном виїхав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшаної та Лисянки.

Усi їхали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цiєї спiльної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливої розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов'язку, скрiпленого присягою, даною отаманом своєму рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим – невiдоме майбутнє будило в її душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорної iмли.

Та й у кожного напередоднi кривавих боїв зринали з потаємних глибин душi зворушливi спогади.

Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд'їхала до Найди й тихо спитала його:

– Об чiм, коханий, так задумався?

– Га?! – здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. – Це ти, моя люба, моя зоре?

– Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, – мовила дiвчина. – Ти ось зажурився, друже мiй, i в моє серце теж запала печаль… Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано… там тепер нi менi, нi пораненим немає притулку; у Київ, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог…

– Щастя моє, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! – прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп'янiлий вiд захоплення.

– Так, – тихо, але твердо вела панна, – без тебе менi не жити. Але як пiд час цiєї бурi… не сховатися вiд неї, нi, навпаки – як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд!

– Боронь боже! – вигукнув отаман. – Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв'язала б менi крила.

– Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!

– Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу…

– Про що ж ти думав?

– Не про небезпеку, нi, – посмiхнувся Найда. – Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця… почув од нього несподiванi речi… Виявляється, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм'ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там є потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнької спочивальнi губернатора… Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.

– О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, – задумливо сказала Дарина. – Я спершу було навiть зрадiла, що монастир… нi, не тому, що вiн зруйнований, – схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, – тi страхiття i кривавi злочини… ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стискається… Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник.

– Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, – заспокоїв дiвчину отаман.

– Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, – загадково промовила Дарина.

У цей час до Найди пiд'їхав диякон i перебив розмову:

– А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Конi вiдпочили!

– Гаразд, – погодився Найда й махнув рукою:

Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер.

Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними силами. Ще в дорозi, розпитавши зустрiчних козакiв. Найда дiзнався, що Залiзняк вiдмовився од свого намiру здобути Лисянський замок i сьогоднi ж вирушає на Умань.

Ця звiстка i вразила, i засмутила Найду. Що могло змусити Залiзняка так несподiвано змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiшає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли їх в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком?

Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами – i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспокоїти старече змучене серце – ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.

Дарина вiдразу помiтила змiну в настрої коханого й вiдразу ж зрозумiла її причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло… Закусивши губу й звiвши свої соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу її обличчя.

Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'їжджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану.

Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залiзняка.

Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз своїх обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.."

Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у своєму наметi, звелiвши подати їм усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги.

Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця.

"Певно, брат його", – подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного.

Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному:

– Вчасно ти поспiв, соколе, – промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, – саме впору, адже сьогоднi вирушаємо на Умань.

– Чув, чув, – вiдповiв Найда. – Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?

– Немає рацiї, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю… Вони там подурiли од страху – отож треба застукати їх, поки не встигли попросити пiдмогу… А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим.

– Так-то воно так, – згодився Найда,– але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна!

– Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшуєш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам.

– А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! – вiдказав Найда. – Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж… Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про таємний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хiд i тепер.

– Є тайник?.. Це iнша справа! – Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: – Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся… Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу… Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо таємний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити…

Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку… Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому?

– Ну, чого ж ти насупився? – спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. – Хiба Кшемуський твiй особистий ворог?

– Атож! – вiдповiв Найда. – Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням своєї душi заприсягся помститися йому!

– I ми розквитаємося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань!

– Дозвольте, панове отамани! – несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання її голос помiтно затремтiв. – Дозвольте… якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб…

– Говори, говори, ясна панночко! – з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд.

Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила:

– Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще є таємний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив… i слуги для ясновельможного пана є… i вбрання для всiх…

– Чудова думка! – пiдхопив Найда. – I за два днi ми зваримо пиво… навiть дожену вас пiд Уманню… Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму.

– Ех, орле мiй, оце гарно! – скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. – Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю… Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути!

– Та й для панни буде спокiйнiше, – додав Найда. – Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока… Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою…

– Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! – i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку.

Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро – йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся.

Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.

Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

– Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.

– Про мене? – з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.

– Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.

– Ось що, дитино моя, – заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, – звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози.

– Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим… Ой господи! – Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя.

– Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди…

– Спокiй! – з болем скрикнула Прiся. – Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься… Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас!

Прiсин голос урвався.

– Спасибi тобi за ласку, дитино! – нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. – Тiльки чого це ти так тривожишся за мене?

У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей.

Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло.

Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав:

– Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб'є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi.

– Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! – в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка.

XXVI

Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий – то був отець диякон – пiд'їхав ближче.

– Хто ти? – гукнули з вежi.

– Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити – друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi.

– А хто у нас тепер за регiментаря? – з височини вежi спитав осавула сам губернатор.

– Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом… – вiдповiв диякон.

– А звiдки вiн туди прибув i коли?

– Прибув вiн учора… Звiдки – пан капiтан краще знає… а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора.

Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелiв одчинити браму.

Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди – до її послуг – i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї – вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми.

Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно.

Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування.

Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi – в Печерах або серед козакiв? – подумав сам собi отаман. – Ото славна штука буде!"

Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її:

– Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном?

– Ранiше нi… нiде… правда ж, пане? – якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. – Але нехай пробачить юний пан – його обличчя таке менi миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi… – зiтхнувши, додала вона. – I теж чорнявий… i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! – Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла.

В душi отамана ворухнулись жалощi… Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю… i раптом жалощi!

– У шановної панi був син? – спiвчутливо запитав Найда.

– Так, був… єдиний… i загинув… – зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська.

– Ядвiго, облиш, – перебив її губернатор. – Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ.

– Так, так, – погодилася панi, ковтаючи сльози, – але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика… не можу… не можу!

– Годi, годi, Ядвiго! – зупинив Кшемуський дружину. – У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, – завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi…

– Правда, правда! – з несамовитою люттю вигукнула Текля. – Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя!

– Смерть, смерть усiм – вiд старих до немовлят! – пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття.

– Бiдолашнi, – промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. – Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, – тут вiн глянув на отамана, – зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог.

– Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! – палко вигукнув Найда.

Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх.

Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн.

То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…

Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив:

– А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв.

– Так, так, – пiдтвердив Кшемуський. – Але хiба пан ранiше бачив цей годинник?

– Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього…

– Подiбних немає нiде, – посмiхнувся Кшемуський. – Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських.

– Невже? – здивувався Найда. – А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся – i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко…

– Нi, нi! – похитав головою губернатор. – Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема…

– Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, – додала, зiтхнувши, господиня. – Ах, мiй Стась так тiшився ним. – При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла.

– Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, – промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. – Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину.

У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв.

Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце.

– Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? – спитала Текля.

– У Лебединському монастирi, – вiдповiла Дарина.

– У Лебединському монастирi? – Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: – Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло.

– То це був наречений панни? – мимохiть скрикнула Дарина. – Боже мiй! А я не знала…

– Хiба панна бачила його? – жваво спитала Текля.

– Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала:

– Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив:

– Щось дивне дiється зi мною… – а що – не можу тобi пояснити… Цей замок… Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi… немовби вiн снився менi колись… немовби увi снi я ходив цими покоями… От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю". Я пiдвiвся, глянув – i побачив той покiй, – усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос.

– Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, – зауважила Дарина.

– Нi, нi, – з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, – не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться – я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… – Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. – От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?

Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.

– Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, – мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

– Стривай, – зненацька сказав вiн. – Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…

Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна.

Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни.

Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне.

– Стривай, стривай, друже, – жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. – Даремно ти тривожишся – усе це пояснюється дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син українського шляхтича – отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку!

– Ай справдi! – з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. – Ох, рiдна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цiєї панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Менi стало шкода її, Дарино. Менi згадалась i моя мати… в калюжi кровi… Вона захищала мене до останнього подиху…

– Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, – iз стриманим обуренням промовила дiвчина. – А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi – змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi своєї вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога… Саме, їхньої смертi жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! їхнi сльози – отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братiв!..

– Так, до їхнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. – Найда гаряче потис Даринину руку. – Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, – пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе.

– Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти…

– Нiхто не ввiйде… На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям своїм, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу!

Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив її обличчя поцiлунками.

– Коханий мiй, соколе мiй! – тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з руки перстень i надiла його на палець Найди.

– Ось перстень мiй, – пошепки, уривчасто заговорила панна. – Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за моїм судженим хоч на край свiту!

Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезної.

Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському.

Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.

Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет.

Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку – князiв Яблоновських.

Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi.

Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi.

Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв.

Губернатор писав, не повертаючи голови.