355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Старицький » Останнi орли » Текст книги (страница 29)
Останнi орли
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:38

Текст книги "Останнi орли"


Автор книги: Михайло Старицький



сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 45 страниц)

– "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею". Як же ти тепер дiзнаєшся, на якому з пенькiв рiс розчахнутий дуб i в який бiк росла його похила сторона?

Аркадiй нiчого не вiдповiв. Кiлька хвилин вiн сидiв мовчки, вперто насупивши свої густi чорнi брови, нарештi пiдвiвся, перекинув через плече заступ i пiшов помiж пенькiв.

– Куди ти? – гукнув Найда.

– Не сидiтиму ж склавши руки! – похмуро вiдповiв Аркадiй. – Iду шукати пеньок!

– Та по чiм же ти його впiзнаєш?

– Та вже знаю по чiм! На тому деревi, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора.

– Буває iнодi! – погодився Найда; – Та не завжди.

– Дарма, треба випробувати все, що можна.

– Слушно, – погодився Найда, пiдводячись з мiсця. – Випробуємо все, що можна, щоб потiм не докоряти собi. Дуб рiс або на самому узлiссi, або поблизу його; огляньмо ж спочатку цi пеньки, а потiм i решту!

Друзi енергiйно взялися до роботи.

Бiльшiсть пенькiв вони оглянули вже ранiше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих.

Товаришi пiдрубували пеньки, робили на них позначки и шукали слiдiв обпаленої блискавкою кори.

Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помiтив, що бiля нього валялося багато шматкiв кори, обрубаного гiлля й трiсок. Як видно, це дерево очищали тут, на мiсцi порубу, й валили його не на узлiсся, а чомусь у глибину лiсу.

Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, вiн швидко забув про неї.

– Ну, годi! – через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. – Все одно нiчого не видно. Треба вiдпочити й обмiркувати, що робити далi.

Аркадiй теж припинив роботу.

Приятелi розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомленi й змученi, простяглися на землi.

– Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? – звернувся до товариша Найда.

– Шукатимемо! – уперто вiдповiв Аркадiй.

– А завтра ж Петра й Павла.

– Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цiєї ночi їм не спалося. Найда чув, як Аркадiй раз у раз перевертався з боку на бiк, сам вiн теж не склепив очей… Десь вдалинi моторошно завивали вовки.

Уже сiрiло, й навколишнi предмети чiткiше виступали з темряви, коли Найда врештi задрiмав. Та не минуло й пiвгодини, як його розбудив сповнений радiсної тривоги голос Аркадiя:

– Ти спиш, друже?

– Нi! – вiдповiв Найда, квапливо протираючи очi. Аркадiй уже встав, обличчя його було збуджене, очi горiли.

– Ну, то вставай, я додумався, як шукати!

– Невже? Як саме? – вигукнув Найда.

– Кажу тобi, все розмiркував! Слухай, у записцi сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, пiд нею не могло нiчого рости; виходить, у той бiк од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте мiсце, без жодного пе-ньочка.

– Ай справдi! – вигукнув Найда. – Менi теж цiлу нiч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не мiг дiбрати в нiй толку, а тепер одразу все збагнув… Я покажу тобi, де стояв цей дуб i в який бiк росла його похила сторона.

Не тямлячи себе вiд радощiв. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того мiсця, де вiн учора серед розкиданого сухого гiлля побачив дубовий пеньок.

Аркадiй не вiдставав од нього.

Хвилин через п'ять вони вiдшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радiсно скрикнув:

– Тут, тут! Без сумнiву, вiн…

Аркадiй зупинився поруч з Найдою i вхопився рукою за груди. Од великої радостi вiн не мiг вимовити й слова.

Сонце ще не зiйшло, але все довкола було добре видно.

– Вiн, вiн! – не вгавав Найда, насилу зводячи дух. – Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки-i широкi, старi, й молодi, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тiєї сосни. Тiльки шматочки кори та обрубане гiлля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землi, заглушила все пiд собою, i з цього боку валяється й гiлля. Бачиш, скiльки його, i це незаперечне доводить, що саме в цей бiк була нахилена жива половина дуба… Бачиш, усi дерева валили в той бiк, до степу, i там уже очищали їх вiд кори й гiлля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бiк, то його тiльки туди й можна було валити, тому вiн i впав у бiк лiсу, тут його й очистили.

– Воiстину все це так! – промовив Аркадiй. – Подякуймо ж господовi, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогоднi ввечерi й назад вирушимо. Незабаром зiйде сонце, треба вже вiдрахувати кроки!

Найда стрепенувся.

– Правда, – погодився вiн, – але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.

– Що ж, менi здається, це не важко встановити. Адже сосни в лiсi ростуть так, що стовбур їх лишається голий i тiльки на вершинi розростається гiлля, отже, похила сторона дуба могла вiльно рости майже до цiєї зрубаної сосни, своєї найближчої сусiдки. – Аркадiй вiдмiряв од пенька сосни невелику вiдстань, крокiв п'ять чи десять.

– Так! – погодився Найда. – В усякому разi, якщо ми й помилимося, то всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!

– Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами, за всiм знаряддям. Сонце ось-ось зiйде!

Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя якої вони склали всi свої речi, й за кiлька хвилин повернувся назад.

Вiд позначеного Аркадiєм мiсця товаришi голосно, щоб не помилитися, почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного разу не поглянули кудись убiк i, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрiвши нiякої перепони, глибоко ввiйшли в м'яку землю.

– Далi! – уривчасто крикнув Найда, вiдчувши, що його охопив жах вiд самої тiльки думки про те, що й тут їх могла спiткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кiлькох мiсцях землю, вони нарештi намацали щось тверде.

– Камiнь! – вигукнув Аркадiй.

– Камiнь! – пiдхопив Найда i, швидко копнувши кiлька разiв, справдi побачив сiру камiнну брилу.

– Тут! – разом крикнули приятелi.

– Хай буде благословенне iм'я господнє! – промовив Аркадiй, скидаючи шапку.

– На вiки вiчнi! – тремтячим вiд хвилювання голосом вiдповiв Найда. – Тепер я вiрю, що господь допоможе нам знайти скарб!

Обидва глибоко зiтхнули, випростались i тiльки тепер пiдвели голови й озирнулися довкола.

Друзi стояли на досить високому горбi. З того боку, звiдки вони йшли, пiдйом був ледь помiтний, а з протилежного – набагато крутiший.

Вершина горба була гола, й тiльки на її схiдному боцi росли, сплiтаючись корiнням, двi старi сосни. З горба далеко виднiвся степ, поруб i рiчка…

– Ну, та й привiльне ж тут, гарно, наче й дихати легше! – озираючись довкола, захоплено промовив Аркадiй. – Ех ти, друже мiй, i як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узлiссi, то на вершинi якогось горба чи бiля його пiднiжжя, одне слово, в такому мiсцi, з якого i в лiсi можна б бачити i схiд, i захiд сонця?

– Поночi, брате, i в своїй хатi заблудишся, а в чужiй i поготiв, – усмiхнувся Найда. – I так без божої допомоги ми б не второпали цiєї записки. Одначе помовчiмо. Дивись, край неба уже червонiє, зараз зiйде сонце.

Товаришi завмерли, чекаючи цiєї митi.

За кiлька хвилин на видноколi, саме помiж двома соснами, виринув край вогненного диску…

– Сюди, праворуч, помiж цими двома соснами. Лiчи! – кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадiй попростував за ним, голосно вiдраховуючи кроки.

Вiдлiчивши п'ятдесят крокiв, приятелi опинилися бiля пiднiжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввiйшли в лiс, обiгнули велике дерево й побачили перед собою на вiдстанi п'яти-шести крокiв великий сiрий камiнь, весь оброслий мохом, – вiн у виглядi конуса виступав з-пiд землi.

– Тут, тут! Напевне, пiд цим каменем! – вигукнув Аркадiй i побiг. Найда теж прискорив ходу, пiдiйшов до каменя й промовив:

– Сiмдесят п'ять! Сiмдесят п'ять крокiв! А в записцi сказано сiмдесят три!

– Це байдуже! – заспокоїв Аркадiй. – Його крок мiг бути ширший за наш. – Не iнакше, як тут!

– Стривай, тепер уже будемо дiяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.

– А що в нiй сказано?

– Та ось! – Найда дiстав iз-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла й вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, там побачиш…"

– Ну, що ж побачиш?

– Та тут клаптик вiдiрвано…

– Гм… Шкода!.. А великий був клаптик?

– Нi, ось поглянь, тут рiжок, не вистачає одного рядка, не бiльше.

– Побачиш! Гм… Тут нiчого цiкавого, крiм каменя, не побачиш! – сказав Аркадiй, уважно роздивляючись довкола. – Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?

– Я теж думаю, що скарб пiд каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказiвка на мiсце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому мiсцi, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крiм цього каменя, нiчого примiтного: земля рiвна, анi горбочка, нi рову, нi ями, – стирчить тiльки цей камiнь, отже, пiд ним i закопано скарб.

Аркадiй якусь мить помовчав, зважуючи Найдинi слова, i потiм рiшуче сказав:

– Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано мiсце, де сховано скарб; певно, там писалося: "Побачиш камiнь, а пiд тим каменем закопано скарб".

Аркадiй i Найда дружно взялися до робити. Настрiй в обох був чудовий, i робота кипiла в їхнiх руках. Пiдкопавши камiнь з одного боку, товаришi побачили, що вiн розширюється донизу, й зрозумiли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його iз землi.

– Нi, стривай, так нiчого не вийде! – нарештi промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола пiт. – Треба спершу знайти в землi хоча б один край цього каменя, звiдти й копати. Бери списа!

Товаришi взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на пiвтора й одразу ж натикалися на щось тверде.

Друзi зрозумiли, що пiдняти цей камiнь було б над людську силу, отже, й скарбу пiд ним не могло бути.

Вони знову перемiряли кроки: камiнь лежав вiд вершини горба за сiмдесят три кроки. I коли автор записки, який так точно описував усi прикмети мiсцевостi, вказував на камiнь, то виходило, що цей камiнь являв собою тiльки вихiдну точку, вiд котрої ще треба було шукати мiсце, де сховано скарб.

Але як же його знайти, те мiсце, коли кiнець записки був вiдiрваний i назавжди втрачений? Товаришi ще раз оглянули всю мiсцевiсть поблизу каменя, але нiчого примiтного – анi горбочка, анi ямки – так i не виявили. Лiс теж стояв рiвний, густий, жодне дерево не привертало до себе уваги якою-небудь особливiстю… А за вузькою смугою лiсу вже тягся степ.

– Годi! – похмуро мовив Аркадiй, стромляючи заступ у землю. – Нiчого з цього не вийде… Кiнець!

Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi впав на землю. Першим отямився Аркадiй.

– Стривай, ще є надiя, – глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного плеча. – Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки – на захiд?

– Шукай уже ти, я бiльше не хочу, – не пiдводячись, похмуро вiдповiв Найда.

– Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.

Аркадiй швидко зник за деревами.

За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки.

Сонце вже хилилося на захiд.

Установивши вихiдну точку й встромивши тут списа, Аркадiй почав спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки.

З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно, притримуючись руками за кущi, але, вiдлiчивши крокiв тридцять, раптом спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя.

Найда довго чекав Аркадiя, але той не повертався. Козак почав непокоїтись i вже вирiшив був iти на розшуки товариша, як зненацька до нього долинув радiсний крик Аркадiя:

– Є, є!

– Та що є? Де ти подiвся? Iди сюди! – гукнув Найда.

– Iду, iду! – вiдгукнувся диякон. – Є прикмета! Почулося голосне шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дiєвi.

– Що є? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? – засипав вiн питаннями товариша.

– Важлива прикмета! – ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. – Коло горба тече струмок, а витiкає вiн з печери, яка йде пiд цим горбом…

– Печера? – вражено вигукнув Найда. – А за скiльки крокiв вiд каменя?

– Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох… Повiдомлення Аркадiя востаннє пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело, горб… Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi, найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.

– Ну, ходiмо швидше, – сказав Найда, – поки ще сонце не зайшло… Щоб добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з нього крутим захiдним схилом. Це їм пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у замулених берегах; пiшовши проти його течiї, вони дiстались хвилин за двi до печери, про яку говорив Аркадiй.

Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд її склепiння й вiльно випростались: печера була тут досить висока й широка.

– Ну, що скажеш? – спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя.

– Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. – Найда показав собi пiд ноги, – i дурень не закопав би скарбу!

Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.

Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на свої заступи.

– Ну, де ж тепер шукати? – пiсля довгої мовчанки запитав Аркадiй.

– Де хочеш, тiльки не тут! – вiдповiв Найда.

– Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звiдси дурнями! – сказав Аркадiй.

– Шукай, коли маєш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.

– Ну, йди! Баба! – в запалi вигукнув диякон. – А я копатиму тут доти, доки не згину!

Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий обов'язок.

Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсилої лютi, як нараз його увагу привернуло шарудiння листя над головою.

Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку велетенської липи, пiд якою вiн сидiв, виглядає червона вивiрка, освiтлена останнiми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що клекотiла в грудях Найди.

– Смiєшся! – скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса пiстоль. – Ну, почекай, посмiєшся ти в мене!

Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима 'вивiрку, але її не було.

– Зачепилася за вiття чи що? – пробурмотiв вiн.

Але й на деревi вивiрки не було видно.

"Що за чортовиння? – з досадою подумав козак. – Невже ж я розучився стрiляти?.. Чого доброго…"

Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути, треба перевiрити, – вирiшив вiн. – I, до речi, з верхiв'я востаннє огляну всю мiсцевiсть".

Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.

"Чи не зачепилася вона там?" – подумав Найда й вирiшив лiзти вище.

Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору, полетiв у якусь безодню… Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися трiски, пилюка, смiття…

Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик… "Напад? Вбивство?" – майнуло в головi диякона, але на своє здивування пiд липою вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.

Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив там тiльки пiстоль.

"Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос i саме з цього мiсця… Отже, Найда був тодi десь поблизу, – куди ж вiн мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!

Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд землi.

Диякон увесь затремтiв.

– Ти, Найдо? – щосили гукнув вiн.

Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-пiд землi.

Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як нараз помiтив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурi дерева.

Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут, Iване!" – полiз на липу.

Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже розiбрати й його слова:

– Я тут, тут, у дуплi!

Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася пiд вагою Найди.

Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а пiд ним рiк, зазначений у таємничiй записцi.

А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих деталей; вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:

– Iване, ти тут?

– Тут! – почув у вiдповiдь.

– Цiлий? Здоровий?

– Пом'яло трохи! Та кiстки, здається, цiлi.

– Ех, i понесло ж тебе сюди! – з досадою мовив Аркадiй. – Цур їм, тим скарбам! Нiчого шукати їх! їдьмо на Запорожжя – й край.

– Та скарб, друже, тут! – крикнув з глибини Найда.

– Тут? – вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.

– Тут, пiдi мною, – вiдповiв Найда. – Кинь-но менi кремiнь i кресало, та й свiчку… Зараз оглянемо все!

Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вiрьовцi в дупло.

У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi спалахнула свiчка. Найда пiднiс її високо над головою i лише тепер роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.

Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.

Найда швидко розгрiб цей покрив, i… радiсний крик вирвався в нього з грудей: вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були досить великi, а третiй трохи менший.

– Що трапилось? Чого ти репетуєш? – крикнув згори Аркадiй, нахиляючись над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.

– Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми їх витягнемо звiдси?

– Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.

– Де там! Я не можу зрушити їх з мiсця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.

Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадiєм одразу взялися до роботи, й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр, крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.

Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був повен червiнцiв.

Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незлiченними багатствами…

– Ну, брате! – вигукнув Найда, зводячи очi до неба. – Подякуймо ж господевi милосердному: тепер усе закипить навколо…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю